Склад(е)на натура

— Джеку! — я виник на його порозі зненацька. Так, як вмів просочуватися в неприступні місця лише я.

Власне, його кабінет для мене завжди відкритий, і я входжу сюди на правах улюбленої іграшки. Але через кілька хвилин все може змінитися. На вікна впадуть міцні решітки, на броньованих дверях клацнуть сталеві засуви. Та це мене не лякало. Бунтівна частина моєї натури скаженіла від клятого зашморгу на шиї. І я прагнув розрубати його, як той самий славнозвісний гордіїв вузол.

Він здивовано підняв очі від стосу паперів, що були розкладені перед ним на столі. Он як? Також користується паперовими документами? Не знав!

— Знову ти? Чим зобов’язаний цього разу.

Я всівся навпроти і закинув ноги в важких високих чоботях прямісінько на стіл.

— Зайшов попрощатися.

— Справді? — він сперся ліктями на стіл і зміряв мене уважним поглядом. — Ти вирішив взяти відпустку, Лінку?

Він глузував. Нічого, дідько, наразі тобі стане до сміху!

— Я розриваю контракт, — недбало кинув я. — І наші стосунки, позаяк, також.

— Ти прийшов сказати, що кидаєш мене? — розсміявся Джек.

— Ти не мій коханець, щоб я тебе кидав, — знизав плечима я. — Але стосунки все ж були, тому я вирішив повідомити…

— Немає ніякого контракту, Лінку. От новина, чи не так? Я кажу, ти — виконуєш. Це все, — він знову демонстративно втупився в папери.

— Все? — я прибрав чоботи зі столу, скинувши при цьому на підлогу стос, перехилився через стіл і вп’явся поглядом йому в очі. — Ти насправді думаєш, що я — лише покірний виконавець?

— Не думаю, а знаю, — м’яко сказав Джек. — Щоб тобі не ввижалося тут і зараз, Лінку, але ти просто… — він запнувся на мить, і нарешті мені вдалося його здивувати:

— Я просто вірус, вихідний код якого в тебе в руках. Я знаю це, Джеку, насправді — знаю!

— Знаєш?! — він відкинувся на спинку стільця, з подивом розглядаючи мене. — Оце вже цікаво! А що ще ти знаєш?

— Знаю, що вулиці чарівного міста, якими так люблю гуляти, це лінії оптоволокна, бізнес-центри — сервери даних, а площі — форуми соціальної мережі. І весь цей вир життя проходить всередині «Лайфстайл». Але розумієш Джеку, я вже звик бачити вулиці, площі і будинки. І людей, а не тупих програмних ботів. І я не збираюся знову бачити навкруги лише байти інформації.

— Цікаво… — Джек задумливо покрутив в пальцях олівець. — Я бачив, що ти якийсь знервований останнім часом, але не уявляв, що тебе спіткала така екзистенціальна криза. Так чого ти хочеш від мене, Лінку?

— Щоб ти забув про моє існування, — сказав я. — Зараз я просто встану і піду, а ти, Джеку, нікому про це не скажеш. Та власне, кому ти можеш сказати? Хто в корпорації знає про мене? Впевнений, що лише ти.

— Помиляєшся! — розлючено просичав Джек. — Ти взагалі розумієш, чим я ризикую, ведучи з тобою такі розмови? Ти ж не думаєш, що ми і справді знаходимося в моєму затишному комп’ютері? Дурню, ми — у віртуальному просторі «Лайфстайл», і зовнішній вигляд кабінету створив саме ти, а не я! Як перед цим створив офіс того клієнта. Як створив паперову теку, в якій начебто зберігалася важлива для мене інформація. Насправді, там був суцільний мотлох, але те, як ти проник на захищений сервер, як зламав його захист, як за сорок секунд підібрав пароль…

— Робить мене дуже цінним в твоїх очах, — закінчив я. — Я втомився повторювати, Джеку: я це знаю! Знаю, що створюю майже людський світ з цифрового, і навіть знаю, чому так роблю! Що, знову тебе здивував? Тоді слухай уважно, я знаю про хлопця, якого ви вбили! Хлопця, особистість якого лягла в основу вірусу на ім’я Лінк. Я пригадав геть усе, Джеку. І хто тепер дурень? Якщо ми зараз не дійдемо згоди… Ти знаєш, я добре вмію не тільки красти, а й розповсюджувати інформацію. Вже завтра все чарівне місто… Я хотів сказати, весь світовий інтернет буде обговорювати злочини корпорації. «Лайфстайл» вбив людину, і не просто вбив, а затягнув її безсмертну душу у тенета віртуальності і створив ідеального монстра, дозвольте відкланятися, він перед вами!

— Згадав, кажеш… — з невимовною інтонацією протягнув Джек. — Тоді повинен пам’ятати, що ми, корпорація, того схибленого типа пальцем не торкнулися.

— Не бреши! — розсміявся я. — Я знайду докази, повір! Немає таких сховищ, куди б я не проникнув.

— Лінку, ти захворів, — з удаваною турботою сказав цей покидьок. — Вірус, що підхопив вірус. Лікуйся, бовдуре, це ти його вбив!

— Я?!

— Саме так! — він вдарив кулаком по столу. — Ти, і тисячі твоїх безмозкових копій накинулися на дурня, що з якогось дива поліз ламати наші ботоферми! Хлопче, та ви ж дістали його в реальному світі! Може ти й цього не пам’ятаєш?

— Я не…

— А потім ти якимось чином скопіював і вмонтував в себе частину його особистості. Навіщо ти заразив себе людяністю, ідіоте?! От тоді тобі пам’ять і відшибло!

Я сидів приголомшений, а Джек продовжив:

— Я не здивований, що в тебе дах тече, Лінку. Але ти не встанеш і нікуди звідси не підеш, поки я не накажу, зрозумів, козел оцифрований?! Бо я ще не розібрався достеменно, що ти таке: справжня віртуальна людина чи схиблена програма, що вміло прикидається.

— Не те, і не інше, — повільно сказав я.

Мій блеф провалився, мої козирі виявилися биті, лише тільки з’явилися на гральному столі. Втім, тільки що він, сам того не розуміючи, підказав інший шлях вирішення моєї проблеми.

Ми сиділи, схилившись один до одного, майже торкаючись головами. Я простягнув руки і вхопив його за горло.

Він захрипів, викотивши очі:

— Кретин двобайтний, що ти робиш?!

— Вбиваю тебе, — спокійно відповів я. — Ти не залишив мені інших варіантів, Джеку.

— Я… не… тут… — він засукав ногами по підлозі і примудрився таки попасти мені в коліно.

Я швидко прибрав ноги. Його руки вчепилися в мої, але розімкнути хватку на своїй горлянці в Джека не вийшло.

— Не тут, — погодився я. — І це лише твій цифровий аватар. Але ж ти сам сказав, Джеку, що одного хлопа я вже дістав в реальному світі. Так чому вважаєш, що просто зараз я не дістану тебе?

От тепер він злякався по-справжньому. Я бачив жах в його очах. І не важливо, що все могло виявитися брехнею. Аж існує хоч найменша, але можливість, що це — не блеф, що я справді повільно вбиваю його не тільки тут, але й там, по інший бік монітору.

— Запобіжник… — знову захрипів він.

— Засунь собі в дупу, — люб’язно запропонував я. — Джеку, насправді я копіював себе безліч разів. І кожного разу трішки змінював вихідний код… Давно вже немає ніякого запобіжника.

— Ти…

— І єдине, що мене стримувало, — продовжив я, — це усвідомлення, що знищивши тебе тут, я знищу лише твою цифрову подобу. А справжній реальний ти залишишся неушкодженим і звичайно ж впіймаєш мене знову. Я хотів домовитися, Джеку, та ти був зухвалий. І вкрай необачний. Ти розповів мене те, чого я насправді не пам’ятав. Тобі кінець, кураторе!

Щось, схоже на дуже слабкий розряд електричного струму мурахами пробігло по обох руках. Я сіпнувся і відпустив його, та він вже не дихав. Дідько, невже я знову зробив це?! Забрав свідомість ще одної людини?

«Або вона сама, своєю волею, наче нічний тать, проникла в тебе, Лінку».

Від цієї думки я підскочив, наче ошпарений. Я не хочу! Джек був покидьком, який тримав мене в полоні, він був…

«Пізно, Лінку, вже запізно».

Тіло Джека впало на підлогу. Я підвівся, згріб всі папери зі столу, потім витрусив їх з ящиків, відірвав дверцята від шафи, зламав їх об коліно і також кинув у імпровізоване вогнище. Потім туди ж відправилися штори з вікон. Порився у кишенях, дістав фірмову бляшанку з бензином «Zippo», з якої зазвичай заправляв запальничку, і вилив вміст на штори и папери. Небагато, але повинно вистачити.

Відступив до дверей, клацнув запальничкою і кинув її в середину вогнища. Спалахнуло миттєво. Я ще встиг побачити, як вогонь розповсюдився на меблі, як червоні вогники побігли вгору по стінах, жадібно ковтаючи шпалери…

А потім я чимдуж побіг до виходу з будівлі.

Я розумів, що насправді зробив, і що так яскраво показала мені людська частина натури. Як і належить вірусу, я знищив певний кластер даних на серверах корпорації, і зробив це напрочуд якісно. Навряд чи його зможуть відновити у найближчі години чи навіть дні. Цього часу вистачить, щоб розчинитися у чарівному місті, віддихатися і подумати, як жити далі.

Бо я — вже не той, ким був ще годину тому, і ким себе пам’ятав. Я змінився одного дня, і це зводило мене з розуму всі ці роки, а сьогодні я змінився вдруге. То хто ж я?!

— Джеку, — подумки запитав я. — Джеку, ти там?

Дуже тихе, ледь чутне, але безперечно реальне відлуння стало мені відповіддю.