Радіо

Назарові вертає свідомість. Дихання хрипке, але вже певне. На обличчі біль, губи стиснуті. Живий. Намагаюся осягти глибину халепи і здригаюсь від розуміння – трапилось найжахливіше.

Ми в зім’ятому салоні автівки. Дощові краплі одноманітно б’ються о дах. Брудне скло у сітці тріщин. Чудернацьки перекручені струмки, змішуючись із брудом, малюють каламутні розводи. Крізь них не розібрати, що діється зовні. Здається, там не існує нічого, крім нескінченного дощу і в'язкого сірого туману. З нього й вилетів цей лісовоз. Чи навпаки, ми вилетіли йому назустріч. Яка вже різниця.

Лівий двірник сіпається в конвульсіях кожні кілька секунд. Радіо живе власним життям – ледь чутно шепоче, іноді потріскує. Крізь шум чуються тихі голоси, навіть окремі невиразні слова. Шкіряна оббивка роздерта. Подушки безпеки повисли безвольним лахміттям. Всюди кров.

У чоловіка розбита голова, зламані ребра, щось із рукою. Він стогне. Дуже боляче. Ще й ноги. Їх розтрощено втиснутим усередину двигуном.

У мене... у мене все гірше. Я навіть пристебнута не була – нахилилась за телефоном що вислизнув. Тільки-но стала підводитись і... вигляд маю ще той. Дякувати, крізь лобове скло не вилетіла. Хоча про що я. Навряд це щось змінило б.

Торкаюсь Назарового чола. Обличчя бліде. Проводжу по щоці:

– Я з тобою, коханий. Все добре.

Він розплющує очі. Дивиться розсіяно.

– Натка... ти тут. Ми розбилися?

– Забув?

– Ти як? – намагається сконцентруватись.

– Ми з дачі їхали. Туман цей, дощ…

Його погляд загострюється. Окидає салон, зупиняється на мені:

– Боже, Натусю, вибач, – в очах жаль. – Бідолашна моя.

Тягнеться до мене і скрикує від нестримного болю.

– Не треба, рідненький, все добре.

– Все погано, – голос його сумний. – Все жахливо.

– Могло бути й гірше. Добре що не послухав мене, – дивлюсь з вдячністю. – Якби Марічка поїхала з нами...

– Ніяк їй сидіння не куплю, – він тяжко зітхає, у грудях клекіт. – Та чого тепер, машина в брухт.

– Забудь, – обережно торкаюсь плеча, – Вибиратися треба.

Лівий двірник сіпається. Радіо ледь чутно бубонить.

– Наталко, мені наснилося, ми загинули. Зовсім. Уявляєш? І ти, і я. А потім голос доньки: "Татусю, спиш? Вставай, татку! Плокидайся." І тормошить маленькими ручками. Смішно, правда? А ще мамин голос. Вона нічого не каже. Тільки плаче. А згодом і тебе почув. Просила не йти, залишитися, – він дивиться ніяково. – А зараз знов Марічкин голос. Просить очі розплющити. Нісенітниця якась. Дурня.

– Не дурня, Назарчику, все серйозно. Треба йти звідси. Якнайшвидше.

– Чого ти, Натко, зараз рятувальники приїдуть. Поліція, швидка… водій лісовозу, точно вже викликав.

– Не приїде ніхто. Ми самі собі рятувальники. Ще трохи – лишимось тут назавжди. Вростемо в машину, і пам'ять загубимо. Так і вклякнемо, витріщившись у лобове скло. Навічно.

Чоловік дивиться розгублено, з острахом. Намагається заспокоїти:

– Та що ти, кохана, не панікуй. Аварія щойно сталася, просто почекаймо...

– Аварія сталася дві доби тому.

Схрипує радіо. Сіпається двірник. Я здригаюся. Назар відкриває рота. Закриває. За хвилину вимовляє:

– Навіщо ти так? Я заплутався. А ще голос: "Татку, плокидайся. Плокидайся!"

– Вислухай, Назаре. І повір. Це важливо. Розумієш, що ти бачиш довкола – то неправда. Час для нас не рухається, і ми не тут. Ми з тобою в лікарні. Ти у глибокій комі. Маєш множинні переломи, тяжку черепно-мозкову, і… ми тебе втрачаємо. Ніхто не зарадить, ніхто крім... якщо тільки ти сам не захочеш повернутися. Дуже-дуже захочеш... Все у твоїх руках. Я… благаю, заради донечки.

– Якщо це правда, – у його голосі розгубленість, – і я повірю, а як же ти? Адже ти тут, зі мною.

– Ну не змогла я тебе покинути, – ледь втримуюсь, щоб не розревітися. – Не змогла. Занадто сильно люблю тебе. Боже ж, як сильно… Одразу вирішила, залишишся – то і я з тобою. Назавжди. І будь що буде.

Коханий тягнеться тремтячими, геть в крові пальцями. М'яко торкається волосся. Посміхається:

– Назавжди. Дякую, мала.

Я притискаю його долоню своєю. Вдивляюся в рідні очі:

– Готовий?

– Як скажеш, принцеса, – дихання все ще хрипке, – З тобою хоч на край світу.

Усоте здригається двірник. Я вся напружуюсь.

– Роби точно, як кажу. Відстебни пасок, – лунає металеве клацання. – Повільно підтягай коліна, – чую здавлений стогін, і серце моє крає біль, що відчуває чоловік. Та коли він дивиться зціпивши зуби, посміхаюся бадьоро. – Тепер уяви лікарняну палату та своє тіло на ліжку. Поруч наша крихітка. Ти їй дуже потрібен. Ну все, йди до неї.

Назар береться за ручку і питає:

– А можна я тебе уявлю?

Здається, мене занурили в крижану воду. Та я не показую, змушено посміхаюсь, переводячи на жарт:

– Ні в якому разі. Хіба можна таке страховидло уявляти, – прикриваю те, що лишилось від обличчя. – Тільки Марічку. Ну і маму, звісно, можеш. Вони зараз удвох.

– Як скажеш, – він киває і клацає водійськими дверцятами. – Але знай, я люблю тебе будь-яку.

– Я знаю.

Двері відчиняються, в очі б'є сонячне світло. У просвіті, що збільшується, можна розгледіти білі, яскраво освітлені стіни, літню жінку, і... маленьку дівчинку біля ліжка хворого. Вона щось виговорює із стурбованим, трохи ображеним виразом. Маленькі ручки лежать на його плечі. Я не витримую. Гіркі сльози біжать моїми щоками. Нестерпно хочеться пригорнути доньку до себе, почути її голос, зазирнути в рідні оченята.

Назар озирається в останнє:

– Ну що, я того?

– Так, звичайно, все правильно робиш, – впевнено киваю. – Перший пішов.

– Ти теж не барись, гаразд?

– Звичайно, коханий, – я киваю знов. – Давай, не тягни вже.

Він вивалюється з машини, дверцята зачиняються, денне світло зникає. Я лишаюсь сама. Сльози ллються безупинно.

Вкотре смикається лівий двірник. Гучно тріщить радіо. Несподівано крізь хрип пробивається щасливий дитячий голосок:

– Татку, татусю! А я знала, що ти сьогодні плокинешся! Ну, вставай вже, соня, нам ще маму шукати. Дядько лікаль казав, що вона теж тут. Тільки мене саму не пускали. Лазом ми її одлазу знайдемо. Плавда?

Краплі дощу так само барабанять по тріснутому склу. Зовні той самий туман і вічні сутінки. Радіо більше не чути. Двірник остаточно здох. Як мені хотілося б вийти крізь ті ж двері, що й чоловік. Та це неможливо. В житті кожного свій шлях. Так само як і в смерті.

Беруся за ручку і відчиняю дверцята зі свого боку. За ними темрява. Тепер це мій світ. Лікар не збрехав доньці. Я в тій самій лікарні що й чоловік, тільки на два поверхи нижче. Моє тіло, спотворене страшною аварією, лежить у морзі. Лежить вже дві доби. Тож повертатися мені нема куди. Зібравши всю волю, я роблю свій останній крок. Крок у пітьму.