Дрімфог

Тягучою цівкою із джезви до чашки перетікала кава. Вузлуваті пальці помішували напій паличкою кориці. Готувати на газовій плиті, звісно не так, як на гарячому піску, та іншого вибору він не мав. Черговий залізничної станції повинен нести вічну службу в угоду його визволителям. Він звик, як звикають бранці до довічного ув’язнення. Ізет має книги, кавові зерна та сосновий ліс за вікном. І тишу, що порушує лиш гуркіт потягу, пташиний спів та завивання вітру. Руді сосни не мочить дощ, не вкриває сніг — тільки огортає туман восени після стрітення живих з духами предків.

Сьогодні мряковина з’явилася з першими сонячними променями. Мов жива, тяглася й волочилася по грубим коліям, стікала в кювети, захоплювала його цегляний будиночок, повільно й безшумно піднімалася аж до неба. Він не мав календаря. Мряковина підказала йому, що жовтень добігає кінця, і скоро він має зустрічати потяг до Міста Спогадів, чи до Дрімфогу, чи, як він сам про себе його називає, до Джеза Шеєр[1].

Два годинника позаду нього цокали в унісон. Великі, на пів шкарубкої стіни, вони показували час за Гринвічем і за третім часовим поясом. Перший — коли потяг від’їхав, другий — коли прибув до нього на платформу. Розклад руху потягів не змінювався, Ізет знав його на пам’ять. Скоро має прибути один, о дев’ятій ранку. Навіть стрілки годинників попереджали його про це голосним стрекотом. Кожен їх рух відбивався в його скроні пульсуючим болем.

Він всівся у крісло біля вікна, виглядаючи крізь туман жовте тьмяне світло фар. Цікаво, хто приїде цього разу? А може йому передадуть бандероль на зберігання? Так вже нема куди складати. Дерев’яні, грубо збиті ящики займали половину його будиночка. Що в тих пронумерованих посилках — хтозна. Іноді деякі посилки торохкотять і дзижчать, іноді самі соваються по дірявому лінолеуму, протираючи його в нових місцях. Він звик. Він до всього звик.

На підвіконні біля кам’яної троянди стояла склянка з водою. Гарячу каву треба запивати, тоді кожен новий ковток буде мов перший. Ізет тяжко видихнув і уявив, що знаходиться далеко звідси. Заплющив очі й відкинувся на скрипучу спинку, щоб з ароматом кави потрапити додому. Обійняти дружину, потріпати за вухо сина, вигнати на двір собаку, який попри заборону все одно забігав у хату…

Перший ковток обпік язика, другий — піднебіння. Він взяв склянку й підніс до рота, та помітив на поверхні води брудну краплю. Щось густе, як чорнила, капнуло ще раз. Чорні патьоки, мов лапки павука, опускалися на дно, переплітаючись у химерний візерунок. Поганий знак. Краплі з’являлися нізвідки, тепер до них додалися й молочно-білі. Йому передавали вітання, вперше за сімдесят сім років.

— Мераба[2], — прошепотів він потягу, що гудів десь попереду.

Не посилка, і не гість. Приїхали по нього. Схопивши зі спинки крісла потріпаний бушлат, він вийшов на вулицю.

***

Вперше це сталося несподівано. Ізет тоді подумав, що майор його обманув. Що за ним все одно прийшли вночі й сплячого вивезли кудись за Самарканд. Але ж від такої тривалої подорожі він би прокинувся! Хіба що з горя впав у морок безпам’ятства й пролежав всі ці дні десь на купі соломи в задушливому вагоні.

А де Аліме, де Мурат? Перед ним простягався дикий степ, де-не-де вкритий випаленою травою. Над землею височіли горби — дахи землянок. В якій із них його родина? Якщо вони там є… Ноги самі понесли його до поселення депортованих кримців. Він викрикував імена дружини й сина, але з чорних отворів визирали незнайомі люди й мовчки тицяли в нього пальцями. Ізет промчав повз дорожній вказівник, так і не помітивши, що гнітюча, страшна місцевина розкинулась не на окраїні Узбекистану, — на чорній дошці, примотаній до іржавої труби, була випалена назва «Дрімфог».

Над його головою кружляв ворон. Пір’я птаха вилискувало темно-фіолетовим навіть під тьмяним сонячним світлом. Ворон опустився, ніби хотів наздогнати Ізета, і випустив з лап дерев’яну люльку, прикрашену геометричною різьбою. Чоловік розгублено підняв її та обтріпав від порохів. Краї чаші сплющилися, ставши схожими на тонкі вуста. З них долинув голос, що назвав Ізета «ватан хаіні[3]», грубо й настирно випльовуючи це йому мало не в лице. Він струснув головою, обережно поклав люльку на землю, та голос не стихав, а щораз ставав гучнішим.

Німі замурзані люди підходили до нього, обступаючи з усіх боків. Хтось шкандибав, хтось волочив за комір малих дітей, хтось підповзав, викашлюючи зелений слиз на запилюжену землю.

— А-а-а! — він опустився на коліна, плескаючи долонями по вухах. — Аліме-е-е-е! Мура-а-ат!

Не сподіваючись впізнати їх у натовпі, він вдивлявся в застиглі обличчя людей. Невже він занапастив життя своєї сім’ї? А як же обіцянки майора Сєрова лишити їх у Гурзуфі в обмін на доноси? Тоді він тішився, бо йому пощастило, бо їх не спіткає страшна біда — депортація. Він відвертався від чужої трагедії, воліючи не помічати переляканих односільчан. Знав, що чекає на них, коли стояв за спиною товариша Сєрова й тремтячими пальцями совав йому цидулки у кишеню. Все що завгодно, аби син з дружиною не сіли в той потяг. Ні в той, ні в наступний, що неодмінно приїде забрати решту людей. Перон стогнав під вагою натовпу в унісон зі знедоленими кримцями. Крики й плач він чує досі, коли заплющує очі, намагаючись забутися в короткому непевному сні.

Хтось схопив його за волосся на потилиці, змушуючи підняти голову. Перед ним стояв виснажений чоловік у брудному дранті. Крізь дірки в сорочці виднівся його впалий живіт, стирчали ребра, затягнуті сірою шкірою. Він не одразу впізнав свого сусіда. Та і як розгледіти в блідій примарі колись міцного й дужого столяра?

— Тохтар? — прошепотів Ізет. — Ти тут давно? Ти бачив Аліме? Скажи, ти бачив, їх привезли?

Він обхопив сусідове коліно, благаючи відповісти, а натомість отримав копняк у живіт.

— Ватан хаіні, — повторив Тохтар за люлькою. — Зізнайся у своєму злочині, Ізете.

— Я не… Скажи, будь ласка, де вони. — Ізет поволі підвівся і став навпроти сусіда. Вони ні в чому не винні.

— Як і всі ми. Але ти вирішив інакше. Зізнайся, що було у тій записці? Чому нас завезли сюди й кинули, мов непотріб? Я один лишився живий. Мати, дружина, діти — ніхто не витримав поїздку. То чому я маю слухати твоє скавчання?

Ізет стиснув руки в кулаки. Не усвідомлюючи, що коїть, почав бити Тохтара по ребрах. Він не зупинився навіть коли той впав і скрутився калачем. Безжально й жорстоко, виміщаючи на сусідові давно накопичені безпомічність і лють. Невідомо, як довго б він добивав сусіда, якби до нього не озвалась люлька.

— Досить, Ізете, — від того голосу задрижала земля.

Натовп, що мовчки спостерігав за бійкою, розчинився в повітрі. Землянки обернулися на дюни, степ вкрився бурим піском. Зник і Тохтар, лишивши після себе вогку пляму. «Сон, це лише сон. Я прокинуся вдома, все буде добре», — втішав себе Ізет.

— Не буде, — люлька зло зареготала. — Ти прекрасний експонат, зразок вищої проби, калібрований негідник. Що ж, нам і такі потрібні.

Затуляючи вечірнє сонце, хтось наближався до нього. Не-зрозуміло-хто в довгому плащі. Поділ волочився за ним по піску, лишаючи глибоку борозну. Груба тканина мерехтіла фіолетовими іскрами. Та не це вразило Ізета — кістяні живі маски, що кривилися, підморгували й шепотіли, обліплювали плащ від поясу до краю подолу. Під каптуром, замість обличчя, було золоте дзеркало.

— О-о-о, — продовжив невідомий, — не треба боятися невідворотного. Звикай, Ізете, тепер ми разом надовго.

Голос заглушав його думки, заворожував, змушуючи ловити кожне вимовлене слово. Живі маски шкірилися, висолоплювали бліді язики й клацали зубами. Невідомий підійшов впритул до нього, тепер він бачив своє відображення. Вирячені очі, відкритий рот, скуйовджене волосся і бліда, як у масок, шкіра — той чоловік у дзеркалі втрачав людське, марніючи з кожною секундою.

— Хто ти? — тихо запитав Ізет.

— Володар Серединного світу, Майстер нічних жахів, Господар паторочей та химер, Ловець грішників — вибирай, яке більше до вподоби. Або зви Ляілем.

Біля ноги Ізета заворушилася люлька. Вона щось хрипіла, викашлюючи пісок, та Ляіль прикрив її подолом плаща. Дзеркало-лице спалахнуло іскрами, в його кістлявій руці з’явилося вороняче перо. Не даючи оговтатись Ізету, він схопив його за шию, міцно стис, перекриваючи доступ кисню до легень, і почав шкрябати пером на лобі. Чоловік відчув, як по його щокам та носі стікає кров. Він намагався згадати молитви, та гострий біль від очина[4] вичавлював з нього ці слова. Вони беззвучно вилітали з його вуст і падали дрібними самоцвітами на груди Ляілю. Маски підставляли язики, щоб схопити бодай один, та лише обпікали язики об мерехтливі грані.

— Не зупиняйся, Ізете, — шелестів над вухом Ляіль. — Місту Спогадів потрібне гарне оздоблення.

Та раптом його мучитель підскочив на місці, відпустивши шию Ізета. З-під плаща повалив густий світло-сірий дим, обволікаючи їх щільною холодною завісою. Ляіль щось пробурмотів недобрим тоном, відійшов назад і поставив руки в боки. Дим кублився, згущався, ніби хотів стати твердим тілом. В ньому дійсно хтось з’явився. Ізет міг заприсягтись, що виліз той незнайомець з люльки.

— Брати чуже без дозволу нечемно, — не повчав, докоряв той Ляілю. — Та ще й для того, щоб знущатись над людиною.

— Хто ж знущається? Я беру його собі, як і багатьох до нього. Явму, ти ж не заперечуєш? — хвилі заспокоїлися, на золотій гладі розплющились чотири ока.

Маски збуджено зацокотіли, насупивши лисі брови. Здогадавшись, що на нього чекає, Ізет пошкодував, що його не задушили. Краще смерть, ніж існування в такій іпостасі на плащі Володаря Серединного світу.

— Він має право на каяття, — Явму, повільно набуваючи чітких контурів, повернувся до Ізета.

— Вічно ти втручаєшся, — дзеркало-лице потемніло, вкрилось чорними плямами. — Знайомся, Ізете, мій антипод — Покровитель світлих мрійників, Хранитель добрих спогадів, Провідник віщих снів. Ще один… Володар Серединного світу.

— Бо ти вічно хитруєш, не питаєш наостанок, — Явму похитав головою. — А людина завжди може змінити свою думку доки жива. Не нам відмовляти йому в праві вибору.

Круглі, мов дитячі, очі Явму випромінювали блакитне світло. На його плечі лежала товста сива коса, та виглядав він молодо, років на двадцять. Страхітливих одежин він не носив. Лише довга та широка темно-синя сорочка, що теліпалася на ньому, як на вішаку, прикривала його від шиї до колін.

— Ні, будь ласка, ні. Я лиш хочу знайти своїх рідних і повернутися додому, — Ізет дивився на Явму, як на спасителя.

— На жаль, я не можу тебе відпустити, — блакитні промені лизнули чоловіка й опустилися на пісок.

— Тоді що мені робити? Як потрапити назад? Як спокутувати провину? Я ж не хотів цього, — він показав на вогку пляму. — Не хотів доносити. Я боявся, що моя сім’я страждатиме, а я ніяк їм не допоможу. Я не хотів, не хотів…

Він закрив скривавлене лице руками, продовжуючи запевняти, що зробить все, аби спокутувати той злочин.

— Я радий чути твоє каяття, та забагато шкоди ти приніс. Ляіле, що скажеш? Яку роботу йому дамо?

— Знаю, — просичав напарник, — нам не вистачає чергового на залізничній станції. Хай сидить там. Зустрічатиме потяги, прийматиме посилки, берегтиме їх у домі. Листоношею буде, як знадобиться. Сто вісім земних років служитиме, а там подивимось, що з ним далі робити.

Ляіль підняв люльку, витрусив з неї пісок і простягнув Явму. Той з примирливою посмішкою прийняв свою річ.

1. Джеза Шеєр (з кримськотатарської — Сeza şeer) — Місто Покарань.

2. Мераба (з кримськотатарської — Meraba) — привіт.

3. Ватан хаіні (з кримськотатарської — Vatan haini) — зрадник батьківщини.

4. Очин — нижня неоперена частина пера.