Відьмин ліс

ВІДЬМИН ЛІС

Сонце золотавим серпанком кутало плечі тополь. Високо вгорі шуліка вистежував поживу. Горе тій миші чи куріпці, що не відчувають небезпеки. Впаде з неба каменем, прохромить кігтями, і все. Поміж людей теж є такі шуліки…

Коли після весілля переїхала до Охріма ─ була вражена непривітністю тутешніх людей. Одна молодиця усе ж не стрималась:

─ Вдало ти, Мотре, заміж вийшла! Не мало красунь мліли за Охрімом. Удавав, що не помічає. А ти йому голову закрутила! Сонця ясного не бачить, бо заступаєш собою усенький світ.

Посміялась тоді з тих слів. Та що вони знають? Думають, на гроші спокусилась? Її батьки ─ заможні господарі… А з Охрімом на вечорницях познайомились. Тоді до неї Петро чіплявся: вхопив за руку й потягнув до танцю. Стала впиратися. То він затиснув у обіймах – мало ребра не тріснули. Вчасно нагодився Охрім. Натовк кривднику пику і напросився провести її додому. Швидко й старости переступили поріг.

***

Якось зранку не здужала з ліжка встати.

─ Щось мені зле, ─ простогнала.

Охрім усміхнувся:

─ То моя вишнівка. Розсолу принести?

─ Я ж не пила багато.

Іронічно примружився, накинув сорочку й пішов умиватися. За кілька хвилин повернувся.

─ Благословіть до праці, ласкава пані!

─ А снідати? – скочила, похитнулась.

Обхопив обома руками, налякано зазирнув у бліде обличчя.

─ Що з тобою?

Жіночі дні вже два тижні затримувались. Та поки рано радіти, аби не зурочити…

─ Мабуть, таки забагато випила, ─ притулилась щокою до його руки.

Обійняв. Погладив по голові, наче дитину.

─ Перевірю гальмове колесо, бо вчора крила на вітряку приклинювало, і одразу повернусь. А ти поїж, ляж і навіть не рухайся.

Мотря заплющила очі… Прокинулась від крику:

─ Біда!!! Мотре!

Серце сполохано зойкнуло. У самій сорочці вибігла з хати й наштовхнулась на перелякані обличчя односельців. Тримаючись рукою за одвірок, сердито запитала:

─ Якого біса галасуєте?

─ Охрім… Поліз по драбині… А згори гу-гух! І нема.

─ Що нема? Кого нема?

─ Охріма більше нема. Рознесло голову залізякою.

Її світ оглух, занімів і покотився у глибоку яму ─ темну й наповнену гострими палями. Полетіла в те провалля, нахромилась на вістря й закричала від нестерпного болю.

***

─ Страшна! – шепотілися люди на цвинтарі. – Наче мрець.

Слова пролітали повз неї. Не чула нічого й не бачила. Окрім ями з роззявленою пащекою. Учепилась руками в труну. Вдарилась головою до віка. Чолом збігла цівка й крапнула червоним на груди.

Піп гудів, півчі підвивали. А Мотря кусала губи, тамуючи крик… Підходили люди, щось казали. Дивилась понад головами і німіла.

─ Зовсім не при тямі, ─ підтискали губи жінки. – Волосся чорною хусткою не прикрила. Тож не дівка вже. Шануватись треба.

Хиталася, ніби п'яна, плентаючись за натовпом. Батько підтримував під руку й шепотів щось заспокійливе. Ті слова втікали не почутими, бо вуха Мотрі наче воском поминальних свічок позаливало.

Мати із тіткою накрили столи для тризни. Люди їли-пили-гомоніли, ніби то весілля, а не похорон. Хтось навіть сміявся. А Мотрі дико хотілося взяти батіг, яким Охрім волів лякав, і порозганяти всіх до біса. Оцих багатоликих брехунів, що заздрісними очима у чужі двори зазирають.

Щойно розійшлись ─ упала посеред світлиці навколішки. Схопилась руками за домоткану доріжку. Так міцно скрутило від раптового болю внизу живота, аж світло згасло. Ногами потекли цівки гарячої крові. Не прижилося в ній щастя. Горе виштовхало його назовні липкими темними згустками.

***

Усеньку зиму хворувала. Змарніла, зчорніла. Але навідріз відмовилась до батьків повертатись.

─ Вона така слаба! – бідкалась мати. – Може, хай Меланія полікує?

Батько шкварчав люлькою біля печі та гірко зітхав. А Мотря чула кожне їхнє слово й хотіла, аби швидше поїхали, лишили її в спокої. Підвелася з ліжка, видибала в світлицю. Дві пари рідних очей мовчки схрестились на її майже прозорій постаті.

─ Бігаєте біля мене, квокчете. Дам собі раду!

─ Ти ж вітру хитаєшся. Якби хоч їла. Доню! Навіщо себе ховаєш заживо?! ─ мати затулила обличчя руками, і хата наповнилась здушеним плачем.

Мотря підійшла, поклала їй на плече кістляву руку.

─ Ви це… певно, їдьте. Дорога не близька, снігу намело. А як не хочете зараз вирушати, то лишайтеся. Тут заночуєте.

Добре знала: батьки не покинуть свою господарку напризволяще. Це щоб худоба була голодною? Ніколи!

І як тільки вона сказала про ночівлю, мати одразу витерла сльози, почала вдягати кожух та підганяти батька.

─ Може, хоч Меланію привезти? – з надією в очах запитала в Мотрі вже біля дверей.

─ Не треба знахарок.

Обійнялися. Батьки поїхали.

***

Із першим подихом весни – теплим, просоченим ароматом прілого листя, паркої землі й тендітних первоцвітів, вона ніби від зимового сну прокинулась. Вийшла в сад. Притулилась до молодої яблуні. Погладила шорстку кору. Міцно вчепилась пальцями в стовбур, щоб хоч трохи узяти сили від дерева, врости корінням у землю і стояти непорушно під натиском життєвих буревіїв.

─ Жити, ─ прошепотіла. – Чуєш? Жити хочу…

─ То живи, ─ стріпнула гіллям яблуня.

─ Але ж сили не маю.

─ Вона спить. Розбуди!

─ Як?

─ Наведи в хаті лад. Загрій в чані води й добре випарся. Заплети волосся, вдягни щонайкраще… Іди, Мотре! Не стій марно.

До самісінького вечора не присідала. Хиталась і зашпортувалась від утоми, але таки впоралась. Кожен закуток вимила, перепрала брудну білизну. Врешті, сіла на ліжко, розчесала купане в травах волосся і роззирнулась. У хаті тепло й чисто, любистком та чебрецем пахне. В печі потріскує вогонь. Життя триває.

***

Минуло більше року після загибелі Охріма. Млин знову запрацював. Шикувались вози із збіжжям і сипалось у ківш золоте зерно, а в скриню – згортки із грішми.

Тож зовсім скоро односельці знову кривили очима на її обійстя. Мовляв, удова метеликом пурхає, вже й про чоловіка забула… Мотря на ті пересуди не зважала. Злі роти не зашиє. А як усім почутим перейматися – то й серця не вистачить.

Нині ж, сонячного літнього надвечір'я, поверталась додому від батьків. Засиділась за розмовами. Вже й сонце до горизонту припало.

Зупинилась біля великого каменя води попити. Поклала пляшку в торбинку й уже збиралась рушати. Аж раптом почула тупіт. Озирнулась. Просто на неї мчав вершник. Завмерла, коли різко осадив рудого коня.

─ Доброго здоров'я, пані! – гречно зняв капелюха, розвихривши темні кучері.

─ З вами здоровими!

─ Не підкажете, де тут можна поїсти?

─ У нашому селі є шинок.

─ А горілка там добра?

─ Не куштувала.

Він повільно обмацав жаскими очима її постать. Затримався на високих грудях, торкнувся обличчя. Зауважив хустину на голові.

─ Не боїться чоловік відпускати з дому? Раптом таку файну пані хтось вкраде?

─ Я вдова. Та й немає такого злодія, аби зробив це без мого дозволу.

─ Перепрошую! Дурне бовкнув!

─ Не варто вибачатись, ─ махнула рукою. – Ви ж не знали…

Зістрибнув на землю, поплескав коня по шиї, відпускаючи повіддя.

─ Здалеку їдете? – Мотря угледіла плями поту й дорожнього пилу на сорочці.

─ Трохи є... Шукаю коваля у батькову кузню. Маю хлібопекарню в містечку, то за всім не впильную. Може, ви б когось порадили?

Знітилась під його пильним поглядом.

─ Ні. Вибачте, пане, мушу бігти. Робота вдома чекає.

Він широко ступив, стиснув її за руку, притягнув до себе. Торкаючись гарячим подихом щоки, хрипко видихнув:

─ Тікаєте? А як сконаю від голоду й спраги? Отут таки й помру ─ на цьому самому місці, біля ваших ніг.

─ Дружину ловіть, а не жінок незнайомих, ─ висмикнула руку.

─ Аби мав, то ловив би. Як кіт мишу! Тільки ж не жонатий… Щодо незнайомих ─ за цим діло не стане. Звіть мене Дмитром. Та скажіть, як маю до вас звертатися.

─ Мотрею охрестили, ─ кинула на ходу.

─ Куди ж ви, Мотре? Лишите мене напризволяще?

─ Ніц із вами не станеться. Такого здорованя кілком не доб'єш.

Чоловік розреготався. Наздогнав. До самого села йшли мовчки. Провела його до обійстя шинкарки.

─ Вам туди.

─ Ходімо зі мною!

Витріщила очі. Губи стулились в сердиту нитку і пішла, не озираючись.

Уже вдома перебралась у свіжий одяг. Доки запорала господарку, то й звечоріло. А літня ніч коротка, мов заячий хвіст. Не встигнеш очі заплющити, як вставати треба.

***

Засіяна вранішньою росою трава приємно холодила ноги. Шпарко ними перебирала. У млині прибрати треба: ківш вичистити, просушити коритце для борошна, аби міль не заводилась. Незабаром жнива розпочнуться.

З-під хустини вибилось пасмо волосся. Розмаялось теплим вітром. Зупинилась на стежці перев'язати хустку. Побігла очима до млина, і серце підстрибнуло. Хто це на сходинках?

Повільно наблизилась. Знайома сорочка. Темні кучері… Дмитро! П'яний чи яка біда?

Нахилилась над ним, втягнула носом повітря. Милостиві пращури! Смердить, мов із барила.

─ Агов! Прокидайся!

Той пробурмотів щось незрозуміле, перекинувся на інший бік та й знову захропів.

─ Уставай! Нащо було стільки пити?

Дмитро розліпив повіки, глянув на неї каламутним поглядом. Підвівся і сів. Зачудовано покрутив головою.

─ Овва! А де це я?

─ Біля мого млина заснув. Чого приволочився аж сюди? І куди подів коня? На пляшку виміняв чи в карти програв?

Він знизав плечима. Потер пальцями пульсуючі болем скроні, глянув на Мотрю.

─ Добре, що ти мене знайшла.

─ Ні, не добре! Якщо хтось побачить нас разом ─ мені хоч із села тікай. Перемелють язиками. Мотай звідси, щоб духу не лишилось!

Його обличчя страдницьки скривилось. Потягнувся рукою, хотів торкнутися її пальців. Відсахнулась. Гірка посмішка застигла на його зшерхлих від спраги губах.

─ Якби ж хоч трохи десь відлежатись! Так мені зле…

З-за кущів дикої ружі, порослих біля підніжжя пагорба, почулося форкання. Рудий кінь мотнув головою. Мотря усміхнулась. Не пропив.

─ Ходімо! В повітці, на сіні відіспишся, і щоб до вечора щезнув! – насупилась, випросталась і почимчикувала втоптаною стежиною.

Дмитро, хитаючись, рушив слідом. Кінь підтюпцем ─ за господарем. Торкнувся вологим носом його плеча.

─ Один ти мене розумієш, ─ погладив тварину по морді. – І любиш вірно.

─ Не дихай на нього! – гукнула Мотря. – Бо ще захмеліє.

Ледве доплентався до її обійстя. Упав на сіно, застелене рядном. Мотря гримнула:

─ Із двору – нікуди! Якщо хтось із людей помітить та щось питатиме, то скажеш: мій старший брат. Чуєш?

─ Та чую! От тільки… Мені б водички… Спрага замучила.

─ Звісно! Дайте води попити, бо так хочу їсти, що немає де переночувати. Он криниця, відро. Хочеш пити – набери. Я тобі не наймичка.

─ Дякую, добра жінко! Дай боже тобі здоров'ячка й довгого віку!

Вона мовчки вийшла з двору.

Провів очима. Але ж гарна!

Витягнув відро води. Жадібно напився. Добрів до своєї лежанки… Прокинувся від глузливого:

─ Досі спиш? Авжеж! Відпочивати – не працювати… Ось, поїж! ─ Мотря поставила перед ним миску з варениками.

Голодним звіром накинувся. Таких смачних зроду не куштував! Самі в роті тануть.

─ Із картопелькою та шкварками! Мої улюблені. Чарівнице ти, Мотре!

Навіть бровою не повела. Забрала порожню миску й пішла до хати. За хвильку принесла чоловічий одяг.

─ Це мого Охріма. Помийся і вдягни. А брудні лахи я виперу. Куди в такому вигляді поїдеш? Наче якийсь волоцюга…

─ Усе так погано?

─ Брудний, смердиш і мухи над головою літають.

─ Ти безжальна жінка! Колючий будяк і кусюча кропива.

─ Не вгадав, – розсміялась. – Чортополох!

***

Увечері напросився підсобити з господаркою. Мотря зауважила, як йому личить Охрімова сорочка. Дмитро аж пашів чоловічою звабою.

Аби не думати про скоромне, до самого вечора порпалась у квітниках. Щойно обступили сутінки – погукала Дмитра до хати, наставляючи на стіл пухкі млинці, сир із сметаною та тушковану курятину з картоплею.

Пригладив рукою кучері, вмостився до столу.

─ Чого сидиш? Бери ложку й мотай! – кивнула на їжу. – Постелю тобі в комірчині. А завтра до сходу сонця поїдеш.

─ Авжеж.

Водив очима слідом за Мотрею, котра поралась біля печі: груди звабливо напинались під сорочкою щоразу, як діставала із запічка сухі скіпки. Його аж вогнем пекло.

─ Чого ж сама не вечеряєш? – хрипко запитав.

Блиснула темними намистинами очей.

─ Встигну ще…

Дмитро не витримав: широким кроком перетнув світлицю, обвив міцними руками її стан і втиснувся затверділим прутнем у стегно. Зойкнула. Припекла щоку ляпасом.

─ Відпусти!

Натомість притягнув до себе й поцілував. Вперлась руками в плечі, коли підняв угору, висаджуючи на припік. Але так слабко відштовхувала! Так нерішуче… Повільно підняв сорочку, укрив цілунками груди. На мить відсторонився, щоб роздивитися чисту, нічим не приховану вроду.

─ Ти прекрасна! – прошепотів зачаровано.

Хустка ковзнула на долівку. По плечах розбіглось волосся. Дмитро занурив пальці у м'які пасма, підніс до обличчя і вдихнув аромат любистку та м'яти. Широко розвів їй ноги. Мотря схлипнула, обхопила його за плечі й притягнула до себе. Увійшов у неї так глибоко, ніби прагнув заповнити собою усю. Брав ненаситно й жадібно, знову й знову, аж доки в гаряче лоно не хлюпнуло сім'я. І ще довго не випускав із обіймів, гріючи подихом тремтячу жилку на шиї.

─ Що ж тепер буде? – прошепотіла.

─ Щастя… Щастя нам буде, Мотре.

***

На світанку провела його на шлях, за село. Поплескала коня по шиї. Звела вгору очі.

─ Прощавай, Дмитре! Хто знає, чи ще зустрінемось.

Потемнів на виду.

─ Не думай, що спекаєшся мене так просто.

Усміхнулась. Знизала плечима.

─ Захочеш побачитись, то знаєш, де мене шукати.

Він навіть не встиг відповісти, як уже майнула поміж деревами і зникла з очей. Повітруля!..

За кілька днів постукав у вікно. Мотря вибігла.

─ Їсти будеш? Пампушки із ожиною і медом…

─ Буду… Тільки не пампушки, ─ підхопив її на руки й поніс у хату.

Завайлував пес.

─ Мотре! – погукали знадвору. – Ти вдома?

Загорнулась у хустку, вийшла на вулицю. Біля порогу топталась місцева шинкарка.

─ Не завадила? – улесливо запитала, зиркаючи на рудого коня.

─ Ні.

─ Змелеш у борг мішок борошна?

─ Не маєш грошей?

─ На доньчине весілля витратились. Ти ж знаєш, що віддам.

─ Знаю, ─ сухо кивнула і взялась за клямку дверей, аби йти до хати. – Завтра зранку привозь.

─ Мотре, ─ зупинила її шинкарка, ─ у тебе гості?

─ Батько приїхав.

─ А то ж тоді хто? – кивнула на вікно, де на мить промайнуло обличчя Дмитра.

Мотря спаленіла.

─ Старший брат.

─ Он як… Ну, то я пішла. Добраніч! – голос жінки сочився медом, а це не віщувало добра.

Наступного тижня поралась у млині.

─ Тпрууу! – долинуло з вулиці.

Стала на порозі.

─ Доброго ранку! – гукнув Опанас. – Чотири мішки жита – і ті не повні. Змелеш?

─ Авжеж, – усміхнулась.

Односелець провів її масним полиском вузеньких очей, поправив на круглому череві сорочку. Наздогнав у млині. Мотря обернулась.

─ Чого у потилицю дихаєте? Мішки несіть.

Підступив ближче. Відскочила.

─ Зерно несіть, кажу! А ні, то їдьте собі…

─ Овва! Як приймати чужих хлопів, то ти вправна! Могла б і мене приголубити.

Закихкотів, здригаючись огрядним тілом. Мотрю перекосило від огиди. Схопила ліщинову палицю у кутку і ступила до Опанаса. Позадкував. Зашпортався біля порогу та гепнувся товстим задом об сходинку.

─ Зараз усі причандали повідбиваю до бісової матері! – пригрозила.

Він перекинувся на живіт і навкарачки поповз до свого воза. Лише коли від'їхав на безпечну відстань ─ потрусив кулаком.

─ Я тобі це згадаю, курво!

Провела його спопеляючим поглядом. Таки шинкарка рознесла селом чутки. Вирвати б їй язика із корінням!

Увесь день не могла заспокоїтись. Аж доки із першими сутінками вступив у хату довгожданий гість.

─ Чого не їхав так довго?

─ Мав прірву роботи. А сьогодні плюнув на все і до тебе чкурнув.

Притиснулась оголеним тілом. Воліла б тієї миті розчинитися в ньому цілком – до кінчиків пальців.

Дзенькнула шибка. У кімнату влетів камінь.

─ Що це?.. – підхопився із ліжка Дмитро, вдягаючись.

─ Не знаю! – налякано зашепотіла.

Встигла вбрати сорочку, як двері розчахнулись від удару, і на порозі стали дві дебелі постаті.

─ Хто такі? – Дмитро позадкував. – Чого треба?

─ Там у дворі пані чекає, аби вийшли та розказали, що тут робите посеред ночі, маючи дружину, ─ густий бас одного з чоловіків скидався на рикання дикого звіра.

Мотря затремтіла.

─ Що він каже? Дмитре! Яка дружина?

Звів на неї благальний погляд. Губи ледь помітно ворухнулись:

─ Пробач!..

Низько опустив голову й пішов до дверей. Та враз його повалили на землю, скрутили за спиною руки.

─ В'яжіть поганця! – увірвався знадвору владний жіночий голос.

Мотря щільніше загорнулась хусткою. Серце стугоніло. У дверях вималювалась висока й міцна жіноча постать.

─ Гарно розважилась із жонатим? Чи він тобі не сказав? – ляснув батогом різкий сміх.

У тьмяному світлі місяця проступило широке обличчя жінки, великий ніс, жаб'ячі очі та чималий рот із вузькими губами. Невже це бабисько ─ Дмитрова дружина?

─ Я так і знала! – губи жінки зазміїлись люттю. – Він не сказав… Звісно! То ж не вперше… Думаєш, ти в нього така одна? Спокусився на мої гроші, клявся у любові, а тепер по бабах бігає. Пхає свою довбню у кожну дірку. Люди розказали, що ти ласа до чоловіків. Шмонька чухається? То мої хлопці почухають зараз. Так почухають ─ упоперек трісне.

Мотря гордо випросталась. Спаленіла від гніву.

─ Геть із мого дому! А свого Дмитра припни ланцюгом, щоб не бігав.

─ Якби такі шльондри, як ти, не розставляли ноги перед ним, то й не бігав би! Агов, хлопці!

У сінях загупали важкі кроки.

─ Тягніть її з хати і робіть, що хочете! А потім припнете до дерева, навпроти шинку. Хай усі бачать, що ніхто не сміє переходити дорогу Кароліні Адамович!

Вона різко видихнула, розвернулась і вийшла. Мотря з жахом дивилась на головорізів.

─ Не займайте! – скрикнула. – Я дам грошей! Скільки хочете? Усе віддам!

Та вони неначе оглухли. Схопили за руки й потягнули на вулицю. Жбурнули на землю. Зірвали одіж.

─ Не треба! – дико закричала, коли перший навалився згори.

─ Стули писок, лярво! – захрипів.

Його товариш запхав їй до рота нічну сорочку…

У помутнілу від болю та жаху свідомість просочувались краплі поту голодних до гарного жіночого тіла двоногих псів, гучне і смердюче дихання та слизьке сім'я у скривавленому лоні. Конаючи від жару, що розповзався від промежини усім тілом, задрижала, щойно на неї полилась крижана вода.

─ Забий їй туди он ту палку із сучками! – продерся крізь біль голос бабища. – Хай натішиться перед смертю!

Мотря затуманеним поглядом уперлась в Дмитра: сидів біля лавки, під жоржинами, зі зв'язаними руками й ногами, і не підводив очей. Склепила повіки. І провалилась у чорноту, коли один із ґвалтівників розпанахав ніжне жіноче тіло сучкуватою кривою палицею… Земля під нею рясно просочилась кров'ю…

Опритомніла, припнута мотузками до старої липи в центрі села. Кароля Адамович, відома на всю волость лихварка, плюнула їй в обличчя.

─ Доживеш до ранку – тобі ж гірше буде. Тоді кожен, хто повз пройде – харкне. Думаєш, поспівчувають чи допоможуть? – вона закинула голову й дико розреготалась. – Якби не твої односельці, то я й досі б не знала, де милий ночує. Люди розповіли. У кожен двір заходила – усі казали, яка ти хвойда.

Вона дістала зі складок спідниці великого ножа, схопила Мотрю за волосся й обітнула біля самої голови. Жбурнула під ноги.

─ Здохни! Ходімо, хлопці! – процідила крізь зуби помічникам.

Ті слухняно потупотіли на крок позаду. А за недовгий час ніч виплюнула на освітлений місяцем шлях обриси вершників, що швидко танули вдалині…

Мотря ж повільно вмирала. Сили залишали її змучене тіло з кожною краплею крові, що невпинно сочилась по ногах.

Небо наливалося малиновою барвою світанку, і село неквапно прокидалось від сну.

─ Гляньте! ─ сплеснула в долоні шинкарка. – Такого дива ще не було!

Довкола липи збиралися люди. Хитали головами, кривились. Крізь натовп проштовхався Опанас. Повів хтивим поглядом по Мотрі, спинився на кривому обрубку, що стримів у неї між ногами, і розреготався:

─ Добру палку вдовичці кинули…

Шинкарка по-свинячому завищала від сміху. Решта дружно підтримали, ще трохи постояли та й стали повільно розходитись.

─ Зашлю наймита до війта, ─ шинкарка махнула рукою у бік повітового містечка. – Нехай приїздить і розбирається. Мені до неї навіть торкатися бридко.

Сільські дітиська стали жбурляти в Мотрю камінцями, лишаючи подряпини на шкірі. Врешті їм це заняття набридло, тож гайнули до річки.

─ Допоможіть! – ворухнула розтрісканими губами. – Не чуєте? Щоб ви навік оглухли й до завтра не дожили!

Поруч війнуло могильним холодом. Ледве спромоглась розтулити налиті свинцем повіки. Висока худа жінка – суцільно в чорному строї і зі сліпучо-білим довгим волоссям, що сягало землі, пильно вивчала її лице безбарвними очима. Врешті обережно торкнулась крижаними пальцями щоки, погладила.

─ Кликала мене? – тихий шиплячий голос затремтів біля вух.

─ Так…

─ Хочеш жити?

─ Так…

─ Хочеш помсти?

─ Так…

─ Тоді заприсягнись, що вірно служитимеш. Станеш моєю подругою, сестрою, моїми руками й очима…

─ При… при… сягаюсь…

Бліде обличчя жінки було так близько! Майже торкаючись порепаних вуст Мотрі, вона протяжно, зі свистом прошепотіла:

─ Моя сила – твоя сила. Мій подих – твій подих. Із темряви витканий. Могильний, всесильний, вічно існуючий. Нездоланний і всезнаючий. Віднині й повік тут моє царство буде! І мій жертовник… Відрікаєшся від світла в собі?

─ Відрікаюсь…

─ Ще раз це скажи! І ще раз…

Двічі повторила. Після того її неначе блискавкою пронизало. Стало спершу гаряче, за мить – ніби хтось в ополонку занурив. Відчула в руках таку силу, що міцні мотузки розірвались, мов павутиння…

Отямилась уже в своїй хаті, на ліжку. Ніби від моторошного сну прокинулась. Обмацала своє тіло – жодної подряпини. Протерла очі. Невже наснилось?

Та щойно встала й потягнулась рукою до одягу, як помітила на руках дивні позначки. Вони проступали крізь шкіру таємними символами, і жінка раптом чітко усвідомила, що розуміє їхню мову. Закинула руки за голову, тріпнула густим чорним волоссям ─ хіба його не відрізали? – а тоді гучно засміялась і здійнялась у повітрі в дикому танці. Все кружляла й кружляла, загортаючи голе тіло в плащ із живого волосся, що рухалось в різні боки тонкими змійками. Її переповнювало відчуття власної могутності – незвичне, химерне та первісне. Чи ж не воно бере початок біля витоків першожінки? Дарує невимовну насолоду й змушує вірити у нездоланність та вічність. Допомагає підкоряти своїй волі слабкодухих і дрібних людей. Керувати стихіями й зупиняти час. Вільно рухатись у просторі, не маючи на своєму шляху жодних перешкод. Читати думки інших і смикати за мотузочки дурних ляльок на власний розсуд. Володіти скарбами, недоступними смертним. Відчуття, дароване силою, непідвладною людському розумінню…

Мотря плавно опустилась на землю. Поманила пальцем одяг – і вже наступної миті стояла посеред світлиці, пишно вбрана і розкішна в своїй красі. Вона сьогодні відродила в собі темряву, приспану віками. Володарка ночі та смерті Мара її врятувала, подарувала вічне життя…

***

Шинкарка плямкала губами. Бачила в снах молодого війта. Той красень приїхав після полудня, покрутився трохи в селі, порозпитував людей, побідкався, що Мотрі ніде немає – неначе ото провалилась крізь землю. Добре причастився у шинку, позалицявся до Марині брудними жартами, навіть зробив спробу помацати груди. Шинкарка вискнула, вдаючи переляк, та наповнила його кварту горілкою. Хто знає, чи не перетнуться їхні шляхи в майбутньому? Такі знайомства в її справі корисні.

Під ковдру просочився холод. Мариня смикнулась. Прокинулась від браку повітря в легенях. Вибалушила очі. Над нею схилилася темноволоса жінка ─ вродлива й страшна водночас. Стиснула шию, все глибше й глибше впиваючись гострими гачкуватими нігтями в складки жиру. У чорних вирвах очей товста й жадібна баба, що споювала всіх, хто переступав поріг її смердючого закладу, побачила власну смерть. Заскімлила від страху. Пустила ротом густу піну. Між ногами задзюрчала сеча.

─ Маринююю! – завив під вікном страхітливий голос. – Не спииииш? Іду вже, йду! Зустрічай та столи накривай для поминок…

Замолотила ногами під ковдрою, щоб скинути із себе чорну почвару. Та враз двері з гучним скрипом розчинились, і до оселі плавно впливла ще одна жінка. Довге біле волосся сягало долівки. Тіло в темній хламиді торохтіло кістками.

─ Маринююю! Я прийшла, ─ примара низенько нахилилась над шинкаркою і хижо посміхнулась.

Війнуло сирою землею і смородом зогнилого м'яса.

«Гостя» задоволено примружила великі очі, обведені сірими колами, ніби в мерця, а тоді вийняла з-під руки згорток. На шинкарку витріщив провалля очниць людський череп із залишками розкладеної плоті. Кілька мутних крапель тягучого слизу впало на руку Марині.

─ Закінчуй, Мотре, з цим стервом! Мені потрібен свіжий трофей.

Хруснули кістки, й голова відділилась від тіла.

─ Однією паскудою менше, ─ Мара зірвала з голови шкіру разом із волоссям. Жбурнула на ліжко.

***

Лихварка прокинулась від того, що з неї повільно сповзає ковдра.

─ Чого не спииишшш? – зміїне шипіння прослизнуло у вуха. – Колиссскову засссспівати? Спить Кароля і не чує, як по грудях смерть танцює. Вуха в подушці ховає і навіки засинає. Сняться їй старі могили. Тягнуть з неї мертві жили, з тіла топлять жовтий смалець…

Хотіла закричати, проте жодного звуку не вирвалось із горла. Лише повітря. Хапала його роззявленим ротом і задихалась.

─ Не подобається моя пісенька? – жахливо бліде жіноче обличчя так чітко проступило в нічній темряві, що змогла розгледіти кожну синю жилку під крейдяною шкірою.

Кароліна засмикала головою. Та згори її привалило такою вагою, аж ребра прогнулись. Почувся хрускіт зламаних кісток. Із вирячених очей порснули сльози.

─ Болить? Ой! Мені теж боліло! Ти наказала забрати моє життя, а тепер я прийшла по твоє. Око – за око. Кров за кров. Смерть за смерть…

Мотря провела кінчиком нігтя по вилиці й запхала палець у очницю своєї жертви. На долоню хлюпнула кров. Кароля завила. Негарне широке обличчя скорчило судомами.

─ Ось тааак! – Мотря примружилась від задоволення. – Доообре!

До ліжка граційно підпливла Мара. Обережно поклала на біле простирадло голову шинкарки. Голосно сковтнула слину, неначе від голоду.

– Лишай її мені. На тебе он коханчик чекає.

Мотря обійшла широке ліжко, завішане балдахіном. Заклякла біля Дмитра. Він навіть не поворухнувся. Міцний у чоловіка сон.

Провела холодною долонею по шовкових кучерях, які так любила пестити, по виступу сильного плеча. Зупинилась на грудях. Натиснула. І тоді він розплющив очі. Крізь заспану каламуть проступив пронизливий страх. Сіпнувся, хотів сісти. Проте Мотря заперечливо крутнула головою і посварилась пальцем.

─ Ні-ні, любчику! Нічого не вийде. Цього разу все буде так, як я того хочу.

Здійнялась у повітрі й миттю всілась на нього згори.

─ Ти ж так любиш, Дмитрику?

Коси чорними зміями впали йому на груди й зі зловісним сичанням розповзлися тілом, обплутуючи міцними мотузками.

─ Мій орле! – нахилилась, притиснула крижані вуста до його зведених судомою губ. Неначе морозом попекла. – Скількох зі світу звів? Не рахував? Тоді я це зроблю… Оксана. Юна незаймана дівчина. Дочка коваля. Одна в батьків. Берегли, леліяли. Доки тебе не зустріла. За місяць її знайшли в стічній канаві біля шляху, хижаками обгризену. Ніхто не знав, що сталося з бідолашною. Та я чітко бачу, як над нею позбиткувалися собаки твоєї Каролі… Потім була Катруся. Ви на базарі познайомились. Стрічки собі на весілля купувала. А ти заговорив з дівчиною, усміхнувся – і пропала сердешна. Дівчину так побили ваші нелюди, що полежала два дні непритомна і відійшла без вороття. Якби ти чув, як батьки закляли згубників своєї одиначки, то вуха кров'ю залило б! Але ж ти не чув. Бо вже Анничка, племінниця кравця, в очі впала. Її теж зі світу звела твоя любов брехлива… Усіх пригадати, чи ти й сам не забув?

Заплющив очі. Мотря нижче схилилась. Коси здушили його так, що продихнути вільно не міг. Захрипів. Вибухнула тріскучим сміхом, а в очах палахкотів вогонь спопеляючої ненависті.

─ Запитай у мене, звідки знаю все це… Запитай!

Його вродливе обличчя швидко синіло. Випнуті очі наливалися кров'ю. А довкола шиї усе міцніше стикався волосяний зашморг.

Мотря притулилась губами до Дмитрового рота й повільно, з насолодою, всотала в себе його останній подих. Кінець! Провела долонею по своєму волоссю. Шовкові пасма м'яко впали до ніг. Гордо випросталась, глянула на Мару.

─ З цими теж гарно впорались, моя пані! Хто далі?

─ Її шакали, ─ кивнула на лихварку. – І село... Якщо чума в людей, то що роблять? Палять, аби зараза не ширилась. Не можна жодного лишити, бо зачумлені. Вони тебе продали за дрібні монети, кинуті лихваркою.

***

Село спало. Довкола панувала пронизлива тиша. Навіть собаки мовчали. Ніде нічого не шелеснуло, не ворухнулось. Як на цвинтарі… Тільки пугачі тривожно перегукувались удалині, передчуваючи лихо.

І воно прийшло. Спершу обійстя шинкарки спалахнуло. Вогняні язики лизали будівлі та плювались жаром. Мотря розкинула руки, закрутилась на одному місці. Здійнявся сильний вітер. Підхопив іскри із солом'яної стріхи хлівів, стодол та засіків і поніс на решту будинків. Швидко все перетворилось на величезне багаття. Нажахані люди вибігали на вулиці, носили відрами воду й марно намагалися загасити. Полум'я поглинало все живе та заступало шляхи до втечі...

На схилі ночі, причамрілої від чаду, в повітрі загус гострий запах диму й горілого м'яса. Вогонь нікого не випустив. Темні глибини землі з глухим стогоном виплюнули назовні витке коріння пралісу, прагнучи знищити сліди жалюгідних смертних.

Доки світанок сполохано зазирнув на згарище – місце, де стояло невеличке село, заросло густими чагарниками. Страхітливе, неживе, в оточенні непрохідних боліт. Більше ніхто з доброї волі сюди не прийде. А якщо й втрапить на приховану поміж трясовиною стежку, то навіки лишить свої кістки догнивати в бездонному багновинні. Бо тепер це відьмин ліс. Тут її володіння довіку…