Бушка та хвостаті вогники

Високо вдерлося на ясний блакитний небокрай гаряче помаранчеве сонечко. Вже зовсім не те — малесеньке, кволе й жовтороте, яке врятував від Костосія Бушка минулої зими. Не сам-один, звичайно: зі матусею Букою, татечком Бушою, вередливою сусідкою Глеською, її дідом Крампусом та усім славетним родом бісячим. Врятували, зігріли, відстояли — ось і сяє! Над дивовижним чарівним лісом сяє, над просторим степом, над лагідним морем, над веселими горами.

А хто той Бушка? Не знаєте Бушку? Та це ж бісеня! Маленьке, але хоробре, доброзичливе, але трохи неслухняне.

І ось сталося так, що в день середини літа, коли біси ходили один до одного з привітаннями та великими плетеними кошиками, повними полуниці, Бушка та його подружка Глеська посварилися. Починалося то усе взагалі добре: Бушка з татом й матусею назбирали величезний кошик полуниці та й понесли його до сусідів у сосновий ліс. Бо Крампус і його онука Глеська мешкали у сосновому лісі, а Бушка з батьками — у буковому. Йшли-йшли, як раптом бачать: землею малі вогники танцюють. А було це як раз проміж сосновим та буковим лісом, на галявині. Ну, тато — великий Буша — зупинився та й придивляється: що ж це таке? Як би нам у лісі пожежі не сталося! Бо ви ж пам’ятаєте, що ці біси були не злі та шкідливі, а були вони лісу охоронцями. А вогники їх не помічають зовсім: руді хвости позадирали і давай-но все хутчій галявиною кружляти! Зовсім це не сподобалося бісам. Затупотіли вони копитами на вогняних шкідників та й геть прогнали їх.

А потім і кажуть Бушкові:

— Ти, малий Бушко, йди додому, бо якась у цьому лісі, мабуть, небезпека ховається. А ми Крампусові з Глеською полуницю віднесемо, а потім, якщо все гаразд буде, усі разом до нашого лісу завітаємо, з гостинцями.

Засмутився Бушка: не хотів він йти додому! Якась дурниця: вогники! Він вже великий, дорослий, сильний та неймовірно страшний! Але батьки його й слухати не забажали: а-ну швиденько, повертайся! Пожежа — то малим бісенятам не іграшка. На «мале бісеня» Бушка й взагалі образився. Отож удав, нібито йде додому, а коли батьки вже не бачили, зробив невеличке коло і побіг сосновим лісом навипередки до Глеськи! Дуже він тоді сумував за подружкою. А в лісі нібито все тихо, спокійно, ніякої тобі пожежі, ані лютої людини з рушницею, ані кам’яних хмар жорстокого чаклуна Костосія. Чого боятися?

Як раптом бачить: якась нібито руда миша серед сосен біжить, де пробігає, там довга чорна смуга залишається. Що це таке може бути? Зацікавився Бушка, не витримав: побіг за тією мишею, але наздогнати ніяк не може. Сам не помітив, як заблукав: ліс якійсь незнайомий навколо, ані пташки у ньому не співають, ані бджілки не гудуть. Напевно якесь вороже чаклунство! Та ще й миша та раптом зникла, як й не було її ніколи! Зажурився Бушка, не знає, як зворотню дорогу знайти. Але ж він був хоча й малим, але дуже розумним бісенятком: ось і пригадав він про ту чорну смужку, що миша за собою лишала. І так вирішив: якщо за нею піде, то, мабуть, без зайвого клопоту, вийде до свого лісу. Так і зробив.

Йде, пильно до землі придивляється, по боках геть нічого не бачить. А смужка та десь ширша, десь вужча, десь майже зовсім зникає. І як зненацька:

— Гей! Це ти, Бушко? — хтось гукає до нього.

А це Глеська! Дивиться на нього якось трохи занепокоєно та й питає:

— Що, теж на цього дивного рудого щура полюєш?

— То не щур, то миша, — каже їй Бушка. Й чого це вона вирішила, що це щур?

— Не миша, а щур! Рудий та маленький, — вперто наполягає Глеська. Та ще й дражнить: — Піймав його?

— Та ніякий то не щур! — вже починає сердитися Бушка: — Руда та велика миша!

— Щур!

— Миша!

— Щур!

— Миша!

І так вони обидва розсердилися, що ледве не побилися! Глеська каже, що це Бушка дурниці вигадує, але Бушка ж розуміє, що це вона дурна! Дурна, та ще й вперта! Вперта, та ще й вередлива. Образився зовсім Бушка на Глеську, не пішов з нею до діда Крампуса, знайшов стежку до свого лісу, повернувся додому, сховався у ліжку під ковдрою та й вирішив ні з ким не розмовляти.

Наступного ранку батьки-біси теж повернулися, та й Крампус з Глеською до них насправді завітали, із своєю полуницею, тою, що з соснового лісу. Але Бушка до них не вийшов. Сидів у своєму найдальшому куточку, журився, що ніхто його насправді не любить.

— Бушко, синку, ти раптом не захворів? — турбувалася матуся.

Бо біси теж хворіли, хоча хвороби в них були не такі, як у людей. Бісовськими хворобами були злість та сум, жадібність та жорстокість. То може Бушка й справді захворів?

Раптом: «грюк-грюк!» — то хтось грюкнув біля входу. Двері біси ніколи не зачиняли — навіть й не було в них дверей! — але перед тим, як увійти, все одно грюкали. По-перше, щоб господар знав, що це не якийсь недобрий чужинець прийшов, а інший біс, а по-друге, просто тому, що полюбляли грюкати! Та ще й у дзвоник дзвонити — його зазвичай з собою приносили, коли до сусіда в гості йшли.

— А кого це біс приніс? — запитує великий Буша.

— Вечір в хату! — вже кажуть йому з порога. Бо це теж таке традиційне в них привітання було.

Дивиться малий Бушка з свого кутка (тихесенько так виглядає, непомітно), бачить: заходить до оселі величезна стара бісівка, зовсім ані на матусю Буку, ані на татка Бушу не схожа, навіть на старого Крампуса й то не дуже — хиба що зовсім трошки на малу Глеську. Смугаста така, білошкіра, а хутра майже немає. Лише де-не-де невеличкі клаптики, з сухою травою схожі. Глеська її як побачила, так відразу в долоні плеснула:

— Ой, бабцю!

А старий Крампус навпаки нахмурився та як гаркне на бісівку:

— А ну кажи «полуниця»!

Бісівка як зарегоче:

— От дурний ти, Крампусе! Ну яка ж полуниця, коли суниця!

А Крампус знов за своє:

— Яка ще суниця? Що це ти таке дурне вигадала? Такого навіть слова немає! Треба казати: «полуниця»! А як не вмієш по-нашому, то йди звідси!

А та бісівка й сама лютиться:

— Нікуди я не піду! Це ти йди! Я не до тебе в гості прийшла!

Ось тут вередлива Глеська як почне верещати:

— Та годі вам, діду! Годі вам, бабусю! Яка вже різниця: суниця чи полуниця? — Смакує однаково!

Тоді матінка Бука з татечком Бушою теж кажуть до них:

— Щира правда, сусіди! Нема з чого вам сваритися! Сідайте-но вже до столу, тітонько Марено! В нас тут і суниці, і полуниці доволі, й навіть чорниці з ожиною!

— Ну, тільки щоб вас не ображати... — тихесенько бурчить дід Крампус.

— Ну, тільки щоб у вашої оселі не битися... — так само відгукається тітка Марена.

А матуся Бука лише посміхнулася і нумо обом їхньго улюбленого калинового узвару наливати!

— А що, каже, у вас, — питає, — тітонько Марено, чи добре та суничка вродилася?

Раптом зажурилася тітка Марена, ледве не заплакала, й каже:

— Та де там! Немає суниці в моєму степу цього літа! Ані суниці, ані малини солодкої, ані кавунчиків — нічого немає, один лютий суховій та чорний пил стовпом!

— Як це так? — здивувався великий Буша.

— Та, бач, прилетіли до нас навесні незнамо звідки шалені вогняні змії! — зітхнула тітка Марена. — Та ще й звили собі величезне бридке гніздо майже посеред степу! А ще й з чого звили! — З самої сухої ковили та хмизу! Оселилися в ньому й не виженеш! Щодня понад степом літають, овес та пшеницю палять — вже навіть зеленої травички під ногами не лишилося!

— О так так! — дивуються біси. — А чому ж їх прогнати не можна?

— Та як же їх проженеш? — охає тітка Марена. — Адже вони ж кожного разу в тому своєму гнізді ховаються і погрожують, що, коли спробуємо ми їх позбавитися — запалає гніздо! А якщо гніздо запалає, то це ж весь степ згорить, не зупиниш!

Замислився дід Крампус, а потім раптом подобрішав і каже до тітки Марени:

— А йди ти, Марено, до нас жити. У нас тихо, полуниці у лісі багато — ну, той, що ти, дурепо стара, суницею звеш.

Не поспішає Марена відповідати, лише головою хитає.

— Як же ж так? — нарешті каже. — Це ж наш степ! Як його покинути?

Знову розлютився дід Крампус:

— Безглузда ти бісівка! Якщо все одно його врятувати не можеш, то йди звідти!

Тут відкашлявся великий Буша й говорить:

— То ви, діду, ще не все знаєте...

Й почав розказувати про хвостаті вогники, що по галявині танцювали. Ось тут і Глеська не витримала, встромилася теж:

— А ще й я бачила! Бачила маленького рудого щура, який, коли біжить, то за собою чорну смужку залишає, ніби від вогника.

— Та то не щур! — знову закричав Бушка з свого куточку. — То велика руда миша! Я її перший побачив, не ти! Й коли довго за нею бігти, то потрапляєш до якогось невідомого чужого лісу, де ані звірятка, ані пташечки живої!

— А навіщо ж ти, Бушко, за мишею біг, а не пішов додому, як тобі казали? — розсердилася Бука.

— Бо він дурний та впертий! — знову почала дражнитися вередлива Глеська. — Та ще й щура від миші не відрізняє.

Ось так ні до чого вони й не прийшли. Ще трохи посиділи, а коли полуниця в кошиках скінчилася, попрощалися та й пішли кожен своєю дорогою: Крампус до соснового лісу, а тітка Марена — до широкого степу. Але Глеська...

Глеська раптом вирішала, що нікуди не піде, поки не з’ясує, що ж то за ліс, у який біжить та руда миша, яку вона щуром зве. Прийшла до Бушки в його куток і питає:

— А нумо розкажи, Бушко, як той дивний ліс виглядав?

А Бушка вперся. Що це вона: спочатку про нього всякі дурні образливі речі каже, а потім приходить? Не хоче з нею розмовляти. Глеська до нього й так, й інакше, а він все одно мовчить. Нарешті відчепилася та надоїда, зникла кудись. Ну й добре. Хай йде! Бушка відвернувся до стінки та й вирішив спати.

Але щось йому не спиться, щось заважає. Нібито щось у його куточку шкребеться тихесенько. Ледве чутно: шкряб-шкряб...

Не витримав малий Бушка, піднявся з ліжка та й придивляється. Як бачить: та сама руда миша з дірки у підлозі вилазить! Велика миша… Чи все ж як раз щур? Почала раптом кружляти кімнатою миша, задрала хвіст. — Дивиться Бушка: а то ж вогник! Де танцює та кружляє, там все злим полум’ям займається. Ось вже горить і Бушчино ліжко, і великий дубовий стіл, і стільці, і плетені кошики, і шафки березові по на стінах! А він все стоїть і дивиться, й поворушитися не може.

Закричав Бушка та й прокинувся. А то йому наснилося.

Схопилися його батьки, прибігли, почали питати: що сталося? Але не встиг Бушка відповісти, як раптом загудів ліс! Відразу вистрибнули біси з свого дупла, задерли голови, бачать: летять змії! Крила в них червоні, хвости довгі, а що вони тім хвостом зачеплять, то вогнем займається.

Почали біси тоді проти зміїв чаклунство охоронне сплітати: велику хмарну сітку. Але не ловляться змії, сітку в клаптики роздирають. Почали біси гриміти та гуркотіти, копитами тупотіти, зміїв лякати — а ті не лякаються! Бачать, що замало бісів, що ті двоє, та ще й мале бісеня, їм зроблять? Побешкетували, попалили ліс, і далі полетіли до сусіднього соснового лісу, до діда Крампуса.

І ані Бука, ані Буша, ані малий Бушка не знають, як діда попередити. А якщо б і знайшли як, чи зможе дід один з ними упоратись? Зовсім розгубилися та засумували вони. Що зуміли, звісно, загасили й врятували, але хто ж тім зміям заважить зненацька повернутися?

І ось тут біжить знову до них Глеська! Та ще й вогняного щура за хвіст тягне!

— Ось, — каже, — Бушко, твоя миша!

— Та, мабуть, не миша, — зітхає Бушка, — мабуть, все ж таки щур.

Підішли всі біси до Глеськи й почали ту мишу розглядати. А миша, чи то щур, чи може взагалі хвостатий вогник крутонулася, видерлася з Глесьчиних пальців і як жбурне у кущі! Зірвалися з місця біси, побігли навпрост за мишею!

Бігли-бігли, доки не опинилися в саме тому незнайомому лісі. Так само мовчазному і нібито примарному. Ані сосен у ньому, ані буків, лише тонесенькі кволі березки та голі сірі осики.

А був той ліс й насправді трошки потойбічний, але біси про то не знали. Притихли вони, стоять і лише навколо роздивляються, зрозуміти не можуть, куди потрапили. Як бачать: йдуть до них через цей примарний ліс двоє бісенят: хлопчик високий, стрункий, чорнявий, трохи на старого Крампуса схожий, а дівчисько біляве та смугасте, майже як тітка Марена. Йдуть, нікого не помічають, і дуже схоже, що між собою сваряться. Ані словечка не чутно, але все одно зрозуміло. Й не тільки зрозуміло, що саме сваряться, але й що з якоїсь дурниці — от цілком, як Бушка з Глеською вчора! Чи як старий Крампус із своєю дружиною — тіткою Мареною.

Дивиться на них Бушка, дивиться, й раптом розуміє: та це ж насправді дід Крампус та тітка Марена! Але не зараз — колись, у якісь давні-придавні часи.

Бо вони весь час так аби з чого між собою сварилися, мабуть, із малечку! Завжди знаходили привід. Чи то трава у лісі не досить зелена — у степу зеленіша, чи то мед не досить солодкий — цукор солодше... (Гадаєте, в бісів, цукру не було? — Це ж біси!) Чи то їм сонечко не досить тепле — вогонь, ясна річ, тепліший. Ні за що не бажають один з одним погоджуватись! Так сваряться, що від них обох по усьому примарному лісу малі іскорки летять. Але тільки спочатку малі... А як землі торкаються, то у вогняних щурів перетворюються. І біжать, біжать лісом, і вправо, і вліво так і пирскають...

— Дивиться! — пошепки каже Бушка.

Зникли малі примарні бісенята, й впала на ліс велика вогняна тінь. Баче Бушка: то знову змії летять! Склали ті вогняні змії крила й почали один за одним на землю падати, хапати вогняних щурів, ковтати їх жадібно, з насолодою, як найкращі ласощі.

Так ось у чому справа, зрозумів Бушка. Й каже до Глеськи:

— Це ж, виходить, саме ми їх своїми сварами та злістю годували, приваблювали!

А Глеська тільки міцно-міцно стиснула його долоню у своїй.

— Адже нелегко буде тепер тих зміїв позбавитися, — сумно зітхнула матінка Бука. — Нелегко буде діда Крампуса з тіткою Мареною помирити, коли вони все життя тільки й робили, що сварилися.

— А треба їх сюди привести, — тихесенько каже Глеська. — Щоб вони то на власні очі побачили. Може й зрозуміють.

Ось так і зробили. А як побачили старий Крампус із Мареною, що то від їхніх сварок ліс та степ палають, зробилося їм обом соромно. Бо вони ж були насправді добрі біси й нічого такого не бажали. Взялися вони тоді міцно за руки: Крампус із Мареною, Бушка з Глеською, Бука з своєю двоюрідною сестрою, Глесьчиною матусею, а Буша з своїм троюрідним братом, Глесьчиним татечком, і пішли не аби кудись, а прямісінько до того зміїного гнізда, що посеред широкого степу стояло. А де йшли, там веселі святкові пісні співали, усі хором, і від їхніх пісень травичка зелена знову виростала, лани квіти, на суху зневоджену землю лагідний дощик падав. А руді вогняні миші разом із щурами геть тікали, під землю ховалися і носу не казали.

Коли ж прийшли біси до величезного й жахливого зміїного гнізда — затремтіли раптом змії. Намагалися вони бісів знову між собою посварити: і так, й інакше, але біси лише міцніше один одного за руки тримали, все також дружно спів вели. Й від того співу на сухому хмизі та мертвій ковилі, що зміїним гніздом були, тугі зелені бруньки та довгі молоді пагони прокинулися, ще й малі білесенькі квіточки розквітли. Охопили бридке гніздо нестримні лози, оплутали, до сонця потягнулися. Нічого зміям іншого не залишилося, як тільки летіти геть. Покинули вони широкий степ, зникли десь у дальній далі.

А в степу з того часу, окрім трави та квітів, малини та кавунчиків, почав ще й солодкий духмяний виноград рости, з лозами довгими та гнучкими, як ті змії, а ягодами соковитими, що у гронах завжди одна до одної пригортаються, нібито рук відпускати не хочуть.