Пізно

— Яніно, ану негайно злізь із яблуні! – почула я знизу суворий голос батька. я не думала, що він знайде мене тут, у королівському саду, де рідко опиняються чоловіки. А мені так мріялося схопити з гілки зелене трохи прикрите срібним інієм яблучко. Але знов я не встигла. Розчаровано спускаюся на землю. Я маю бути зараз серед почту королівни. І я це чудово знаю. думала, що за мною ніхто не буде аж так ретельно слідкувати. Тато поправив мою теплу сукню і м’яко, як він завжди це робить, нагадав про мої обов’язки. Так, справді, я перша із почту коррлівни. І я повинна бути при ній завжди. Але й у мене є свої бажання.

— Доню, те, що єднає вас із королевою… ти знаєш… - сказав він мені тихенько, торкаючись вусами до мого зледенілого вуха. А так вже хочеться в палац. Там тепло, пахне парфумами й східними прянощами; там пістряві кольори розкидані повсюди так, що від них у очах скачуть різнобарвні метелики. Але я хочу вже туди. Тато притишив крок. Я не знаю, що нас єднає. Я просто знов не виконала свого гарячого бажання – знов не зірвала заповітне яблуко. Про нього говорять всі, всі служниці і пралі, камергерки… та всі-всі говорять про нього. Мені дивно, що не знайшлося спритника, котрий би вкрав кілька яблук і продав чи виміняв їх на базарі. За це відповідальність буде велика… але ж всім людям кортить спробувати таке яблучко. А мені, яка взагалі має право з народження заходити в сад і насолоджуватися усіма його дарами окрім цих яблук… Мільйон раз я намагалася, ще із самого дитинства… це наче нав’язлива ідея. І королівна так само хоче. Але навіть я не можу дістати їй яблука з гілки й попросити поділитися. За цим наглядають дуже пильно. Тож, ні в кого з нас нічого не вийде. Яблук багато, але чому їх не їдять? Чим вони такі цінні?

— Доню, ти добре знаєш, що ні ти, ні королівна не можете дістати яблуко і з’їсти його зараз. У вас колись настане цей момент у житті, але не тепер.

Тато був королівським лікарем, найосвіченішим у нашому королівстві, тому він все-все знав і майже все розумів, що діється на білому світі. Тому я вірила йому. Знаю, що є якась церемонія… що я, можливо, стану точнісінько так як він правою рукою королівни, коли вона стане королевою. Але мені що до того?

Нав’язлива ідея ті яблука… а так цікаво… Так кортить спробувати.

Але не можна…

Марно питати чому не можна. Я не дитина вже, щоб почути від тата докірливе, але м’яке… він ніколи не пояснював. Казав тільки, що на все свій час.

Може час настане тоді, коли я вже не захочу яблук…

Це чарівні яблука. І ми читали, що в день повноліття королівни ми будемо з нею… разом заходити до великого храму, він он там, ген-ген за різьбленими ворітьми… і там тепер на засніженому припорошеному білим хрустким снігом куполі сидить голуб. Сподіваюся, що він і тоді, білий і прекрасний, сидітиме там. Хочу вірити в те, що ця складна церемонія пройде якнайшвидше. Нас вже почали вчити, що ми маємо казати, як рухатися і як співати церковні гімни. Звичайно, ще багато років, але це найбільш важлива церемонія у нашому з королівною житті. В наших обох життях.

Кажуть, що в цей день, люди відчувають свободу, що дана з неба їм… вони не можуть відчути її до власного повноліття, а в цей день мають робити все так, як накаже серце. І потім, після цього дня, залишають описи думок, котрі думали, почуттів, які пережили. Я вже тисячі разів думала, що ж відчую я, яку свободу вкаже мені небо?

Але я вільна… тільки виконати свою мрію не вільна. Ці яблука… вони висять на гілочці… срібний іній віддзеркалює місячне світло, що змішується з синім відблиском неба. Зараз запаляться зорі. Зараз світло і тіні гратимуться на стінах палацу, а ми, сидячи при королівській родині будемо слухати те, про що говорять дорослі й вигадувати історії, що залишає світло і тінь по стінах.

***

Калатає серце. Храмові дзвони. Місто там вже коло храму. Чорніє натовп. Я навіть звідси його відчуваю. Тепер мені треба взяти яблуко з гілки. А я боюся.

Таке відчуття, що мене правицю королеви зараз повернуть назад і нагадають вкотре про мої обов’язки. Кілька вартових безсоромно дивляться на мене. Їм цікаво, як я буду робити це. Вони, здається, настільки старші, що можуть пам’ятати ще й королеву і її правицю, можуть пам’ятати збір яблук… священні яблука. Я нарешті захопила пальцями гілочку, на якій висить соковитий плід. Ще секунда. Ще зусилля, щоб соковите, зелено-срібне яблучко упало мені в руку. Я можу рвати їх безупину.

Маю лишити для нас із королевою, а все інше… віддати бідним…

Виходить, що нічого й красти із саду не треба було… виходить, що роками поки правлять король і королева, серед ночі яблука обережно зривають і роздають… а ми не можемо доступитися і для нас… це мрія…

Настав мій час. Яблуко обережно падає в мою холодну наче крижинка руку. І все. Світ не здригнувся. Мрія здійсниться через кілька хвилин. Священі яблука будуть освячені, будуть розділені… тільки ми спробуємо їх сьогодні. І тільки мені з усіх дівчат, що жили при дворі буде така честь…

Всі лазили на яблуню й усім кортіло… а скуштую тільки я. але ж це несерйозно бажати яблук?!

Ну я ж давно вже вийшла з дитячого віку…

У мене розпач. Ні, зараз не можна тягнути час, не можна думати про своє й запізнитися у храм. Мені треба бути дорослою, треба бути серйозною…

Золотим ножем при місячному світлі крається біло-зелене яблуко. У залі тільки нас двоє. Я не знала, що то так само частка обряду… тепер ми з нею… з королевою…

Дві маленькі дівчинки, що хочуть нарешті спробувати заповітне… вона навіть на лиці змінилася. Думаю, що я так само. Легке хвилювання в мене. Руки трусяться трохи від холоду, трохи від ножа. Гостре лезо розрізало зелено-срібне тверде яблуко.

Ми хотіли… а тепер? Земля не здригнулася під ногами навіть…. Холодний солодкий, священий смак. А в ньому… нічого незвичайного…

Чи коштувало таких очікувань? Ми розуміємо це. Облизую губи, усміхаюся. Вона теж. Таємниця лишиться таємницею… А все здійснилося надто… надто пізно, щоб ми могли захоплюватися… щоб ми могли оцінити? Чи тепер прийшов справжній час і ми оцінимо? Але ніколи нікому не розповімо…