Веселі атракціони

Дисклеймер: автор не вважає описані в тексті моделі стосунків адекватними, всі описи слід сприймати як хворі фантазії недосвічених підлітків, а не як нормативні зразки.

Парочка підлітків незграбно просувалась однією з алей парку атракціонів. Незграбність ця мала за причину ожеледицю, безжальну і дещо неочікувану в кінці березня, коли весь настрій переналаштувався вже на весняну теплінь. Втім, Кирил був скоріш радий неочікуваним заморозкам, бо так в нього з’явився “легітимний” привід галантно запропонувати дівчині свою руку як підтримку і таким чином трохи скоротити тілесну дистанцію. Руся, яка необачно взула сьогодні туфлі на підборах (а також мініспідницю) була здавалось щиро вдячна за цей жест.

Питання, яке зараз гризло Кирила з середини було в тому, чи вона сприймає це як щось романтичне чи взагалі не варто на це розраховувати. Хлопець вже пару місяців намагався знайти якісь підходи до Русі, але так і не зміг зрозуміти з її поведінки як вона це сприймає. Дівчина була до нього так само доброзичливою як до інших, коли мала добрий настрій і так само доскіпливою як до інших, коли настрій мала паскудний, будь-які двозначні натяки воліла ігнорувати, а на Валентина що нещодавно пройшов взагалі демонстративно не прийшла до школи. Як вдалось дізнатись Кирилу від молодшого брата Русі, вона тоді прикинулась застудженою, цілий день сиділа вдома перед компом і гралась в стрілялки. Одним словом, дівчина-загадка.

І навіть зараз коли вони йшли парком вдвох, та ще й під ручку це насправді не було формальним побаченням. Насправді вони просто прямували до павільйону з картингом де домовилась зібратись вся їхня класна компанія і випадково зустрілись біля входу в парк. До того ж, як на біду, ніякі теми для розмови в голову не лізли.

Небо було яскраво блакитне, а більшість дерев, хоч і виглядали ще по-зимовому голими, вже були оповіяні ніби зеленавим серпанком.

– Як же ж воно зимно! – сказала Русі, зіщулившись від холоду. Вона була не тільки у мініспідниці, а і блузку надягнула майже літню, з глибоким вирізом. Тож верхня половина тіла дівчина мала мерзнути не менше ніж нижня, до того ж Кирилу було ще складніше придумати прийнятну тему для розмови, оскільки він мимоволі витріщався на її груди.

Раптом, хлопець помітив просто поруч з доріжкою новий фургончик з атракціоном, якого раніше тут не було.

– Давай зайдемо сюди, зігрієшся, – він видав навіть перед тим як встиг роздивитись як слід, що на вивісці. Вивіска була яскрава, в психоделічно-патріотичному стилі й проголошувала: “Квантова Україна”. І трохи нижче: “Нескінченні принади мультивсесвіту до ваших послуг”. Ще на вивісці був намальований козак у червоних шароварах і з голим татуйованим торсом. Козак склав руки у якусь подобу пози зі східних єдиноборств, а між долонями у нього блищала і переливалась синя сфера, яка вочевидь мала на меті символізувати загадкові квантові ефекти.

– Лютий крінж, – з посмішкою сказала Руся, – але давай зайдемо, погріємось. Ти платиш! – і перш ніж хлопець встиг щось відповісти вона вже смикнула за двері фургончика.

В середині було на диво просторо. Посередині розташовувалась невелика стійка рецепції, а з обох боків були розташовано по парі великих крісел, схожих на гібрид комп’ютерних і стоматологічних. До крісел було прикручено щось, що скидалось на дуже просунуті окуляри для VR. Але найхимернішим елементом атракціону поки залишався чоловік за стійкою. Він був одягнений (чи швидше роздягнений) абсолютно так само, як карикатурний козак з вивіски. Схожість охоплювала також вибриту голову з оселедцем, вуса, татуювання і неймовірно накачані м'язи, як у бодибілдера. Кирил побачив, що Русі розглядає торс цього парубка з певною цікавістю і вже встиг подумки себе проклясти за те, що обрав саме цей фургончик.

– Вітаю, друзі! – зичним басом привітав носій червоних шароварів парочку підлітків, – бажаєте пару квитків?

Кирил подивився на табличку: “одна подорож мультивсесвітом - 200 гривень”. Вартість двох квитків дорівнювала всім поточним заощадженням хлопця. “Ну, добре чи погане, але це буде наш спільний з нею досвід”, – подумав він і ствердно кивнув.

Руся між тим не поспішала погоджуватись.

– А що у вас тут за мультики? – запитала дівчина, – чи це якась інтерактивна гра?

– Більше схоже на гру, але не зовсім, – посміхнувся козак, – ну ви самі все побачите. Локальне занурення в альтернативні історичні реальності. Технологія нова, дуже просунута, то мали скооперуватись з міносвіти. Тому наш атракціон формально ще й освітній проєкт і в нього вбудовано кілька простих тестів з історії України.

– І ми типу маємо правильно відповісти на питання? – запитав Кирил вже передчуваючи майбутню нудьгу такої “розваги”.

– О, ні! – парубок хитро підморгнув, – це було б надто нудно! Маєте обирати тільки неправильні варіанти, це значно цікавіше. Та не бійтесь, тестів там зовсім трохи, переважно будуть веселощі, повірте на слово!

– Ну, якщо ви так кажете, – Руся ніяково розсміялась і кивнула.

Кирил віддав гроші й вони почали розташовуватись в сусідніх кріслах, що виявились неочікувано зручними. Тіло відчувало себе в такому кріслі як занурене в теплу комфортну і ніякі тілесні відчуття не відволікали занадто від того, що відбувалось у VR окулярах…

– А як ми… – хотів було щось запитати Кирил, але парубок тільки рукою махнув і перекрикуючи якесь електричне гудіння прокричав:

– Керування аватаром максимально інтуїтивне, розберетесь!

ЗАТЕМНЕННЯ

ПИТАННЯ: З ким воював давній перський цар Дарій Великий в причорноморських степах на території сучасної України?

ВАРІАНТИ ВІДПОВІДІ: А)скіфи Б)гіперборейці В)амазонки Г)трипільці

ОБРАНА ВІДПОВІДЬ: В

Руслана сиділа на коні. Буквально на великій шерстистій тварині, яка до того ж пересувалась. ЇЇ психіка не була готова до подібного, але чомусь вона, на власний подив не беркицьнулась з сідла тут же миттєво, а якось примудрялась в тому сідлі триматись. Так ніби у цього тіла, що сиділо верхи була власна м’язова пам’ять і воно, це тіло, чудово знало само як йому з цією їздою верхи вправлятись. Крім того, дівчина з подивом зрозуміла, що має неабиякі м’язи на руках і на ногах очевидно також. Явно більш опуклі ніж були в неї у звичній реальності. Груди теж збільшились на пару розмірів і Руслана ще навіть не встигла визначитись, які саме емоції викликає в неї цей факт.

– Що, подруго, витріщаєшся на власні цицьки? – дівчина почула насмішкуватий голос і роззирнулась. Голос належав іншій дівчині, яка теж їхала на сірому конику, трохи позаду. Власне, Руслана була частиною невеликого кінного загону з самих жінок, що неспішно просувався протоптаною стежкою серед високих степових трав. А ще вона побачила, що до її сідла, як і до сідел багатьох її товаришок, була приторочена довга мотузка на іншому кінці якої розташувався зв’язаний і напівоголений хлопець. Вона придивилась уважніше і впізнала в тому нещасному, що він ішов за її конем знайомі риси. Це був Кирил. Його тіло теж було тут значно більш дорослим і вкрилось неабиякими м’язами, підборіддя вкривала густа і доглянута перська борода. Якби не абсолютна розгубленість у погляді, то він би виглядав досить привабливо.

– О, та наша молодшенька вже, мабуть, фантазує як буде розважатись зі своїм новим трофеєм, коли доїдемо до табору, – та сама насмішкувата чорнява дівчина, що жартувала про цицьки, під'їхала ближче до Русі так що їхні стегна майже торкались одне одного, – чи може шкодуєш, що не взяла золотом?

– Та було б про що шкодувати, то діло молоде, – приєдналась до розмови ще одна жінка, трохи старша, – я зі свого першого набігу теж залишила собі зі здобичі миленького ефіопа, ото пам’ятаю була іграшка, – і вона засміялась, щось пригадуючи.

Руслана гадки не мала, що на таке відповідати.

– Він виглядає досить жваво, цей твій молодик, – продовжувала жінка, – порозважаєшся, зробиш собі милу маленьку доньку, а потім принесемо його в жертву Богині.

– Як завжди, безпрограшна схема, – засміялась чорнява дівчина, – Богиня таке любить. Але я цього разу куплю собі краще вола, буде кому поле зорати, в разі чого. Не хочу все життя провести в набігах, мрію про свою хатку. Власний хутір, худоба, кілька юних хлопців-рабів для сексуальних утіх – що ще треба порядній жінці для щастя в цьому житті?

Кирил впізнав у тій вершниці, до сідла якої був прив’язаний, Русю, але ж мови, якою жінки розмовляли між собою, він не розумів. Тож йому залишалось тільки йти за конем і сподіватись, що обмотки на його ногах витримають залишок дороги. Ноги були натерті, йому нестерпно хотілось пити, а мотузка блокувала будь-які спроби поворушити руками. Разом з тим, щось в цій ситуації було майже захопливе, якесь відчуття химерної пригоди, ніби у старих романах про Конана-варвара, що їх хлопець колись читав. Зв’язаний і полонений, він все ж був сповнений життєвої сили та наміру боротися до кінця, та й у спостережені за цими жінками, такими незвично впевненими, теж було якесь дивне, незвичне задоволення…

ЗАТЕМНЕННЯ

ПИТАННЯ: Яку саме віру князь Володимир Великий обрав для Київської Русі у якості державної релігії?

ВАРІАНТИ ВІДПОВІДІ: А)чань-буддизм Б)східне християнство В)пастафаріанство Г)іслам

ОБРАНА ВІДПОВІДЬ: Г

Цього разу Кирил знайшов себе у значно більш комфортному положенні, ніж у минулій симуляції. Він сидів, відкинувшись назад на зручній конструкції побудованій з подушок і хутряних покривал. Ноги цього разу були взуті у м’які сап’янові чоботи й до того ж спирались на м’який килим. Також на килимі розмістилась срібна таця з фруктами, срібний же глечик, очевидно з якимось напоєм і напівпогасла курильниця, аромат з якої видався хлопцю віддалено знайомим і однозначно приємним.

Це все, як і сам Кирил, знаходилось в середині просторого шатра.За межами килима він побачив прим’яту траву з чого зрозумів, що все це очевидно відбувається десь в поході. Про це свідчив і одяг хлопця, безперечно дорогий і зручний, але вже дещо несвіжий. До того ж, окрім чогось схожого на халат і широкі східні штани, на ньому була ще легка кольчуга, схована під одягом. Для повноцінного бою такого обладунку було б вочевидь недостатньо, але від випадкової стріли чи від кинджала зрадника може і захистити. До того, що його тіло тепер споряджене тренованими м’язами дорослого чоловіка (і знову таки бородою!) він вже починав звикати.

Двері шатра розчахнулись і всередину ввалились двоє кремезних хлопців, які вели попід руки молоду дівчину у довгій льняній білій сорочці. Дівчина напружувала всі м’язи намагаючись вирватись з дужих рук парубків, але то було марно. Кирило одразу впізнав у ній Русю.

– Князю! Ми її привели, – повідомив один з дружинників, – ту половецьку бранку, за яку ви спитали. Красуня то правда ваша, але норовлива як та кобила. Може ми її спершу того, об’їздимо трохи? – він недобре посміхнувся, скосивши очі на дівчину. Тонка сорочка заледве приховувала звабливі округлі форми полонянки.

– Дякую, хлопці, – сказав Кирил і сам здивувався власному голосу, низькому і впевненому, – залиште її тут, я розберусь.

Вояки слухняно відпустили дівчину і вона тепер, помітивши й впізнавши Кирила, пильно вдивлялась йому в очі з під зведених брів. Він же дивився на неї й теж не відводив погляду. Звісно, в реальності зніяковіння вже змусило б його відвести очі. Але тут, в середині цієї фантазії він відчув себе досить впевнено. Так вони одне на одного і витріщались, поки дружинники нарешті вийшли з намету.

– То що ти тепер зі мною будеш робити? – Руся, до того очевидно налякана і розлючена тим як з нею поводились, тепер трохи заспокоїлась, впізнавши Кирила

– А все що захочу, – хлопець здається сам здивувався власному нахабству, – що мені спаде на думку, те і зроблю. Тобі ж, либонь, сподобалось, коли я був зв’язаний, а ти верхи й зі зброєю, чи не так?

– То ти мені хочеш помститись? – Руся не відводила від нього великих карих очей і вираз цих очей був… дивним. Вона і сама не розуміла, що саме пробуджується в ній в цій дивній, дикій, незвичній ситуації. Гнів? О, так. Страх? Безперечно, адже тут в межах цієї реальності, вона була беззахисною. Збудження? Можливо…

Кирил піднявся і підійшов ближче до дівчини. Зараз він був набагато вищим і фізично сильнішим. Тепер вони були зовсім поруч, на відстані одного кроку і ця близькість бентежила їх обох.

Руся раптовим рухом вихопила з зачіски невеликий ніж і спробувала встромити в груди хлопця. Вістря безсило дзенькнуло об кольчугу, до того ж він майже вчасно встиг перехопити її руку в зап’ястку. Тож навіть без кольчуги ніж не зміг би заподіяти суттєвої шкоди.

– Ні, – сказав Кирил, – звісно не хочу.

І він відпустив її руку.

ЗАТЕМНЕННЯ

ПИТАННЯ: Річ Посполита була…

ВАРІАНТИ ВІДПОВІДІ: А)унією трьох народів Б)унією двох народів В)унією ста народів Г)великою євразійською імперією

ОБРАНА ВІДПОВІДЬ: А

“Цього разу мені хоча б подобається сукня”, – подумала Руслана. Сукня дійсно була шикарна. Кольору насиченого зеленого оксамиту гаптованого вигадливими золотими візерунками, строгий корсет підкреслював все найкраще в дівочій фігурі, а пишні рукави та спідниця створювали неповторне відчуття розкоші. До сукні доважком йшло чудове смарагдове намисто і такі самі сережки. А також складна, багатошарова зачіска, яку вочевидь хтось вибудовував на голові дівчини не одну годину. Вся ця пишнота відбивалась у великому ростовому люстрі.

Дівчина так замилувалась собою, що довго навіть і відірватись не могла від того заняття. Але рано чи пізно, в голову таки пролізли деякі не надто приємні думки. Наприклад та, що все це явно не є повсякденним вбранням середньостатистичної шляхтянки чотирнадцятого (чи яке воно там наразі) століття. Очевидно, то до якоїсь урочистої нагоди її як ляльку вбрали, та в окремій кімнаті з дзеркалом на себе милуватись посадили. (Крім дзеркала там був лише стілець і пара запертих скринь)А що двері в кімнату були надійно заперті ззовні, то і здогадатись не надто важко, що йдеться про одруження та скоріш за все не зовсім добровільне. Невже її чекає повторення минулого сценарію з деякими суто декоративними відмінностями на кшталт сукні й прикрас? Цього разу навіть без ножа? Руслані дуже подобалось власне відображення в люстрі, а от сюжет в якому вона знову просто красива лялька-бранка, не подобався зовсім. Не те щоб її таке зовсім не збуджувало, але…

– Ну привіт, мила панно! – голос явно належав Кирилу, але тепер він був звісно іншим. Не такий брутальний як у Кирила-князя з попередньої фантазії, але все ж досить дорослий. А що найцікавіше, то роздавався він з вікна.

Руслана підійшла до металевих візерунчастих віконниць-решіток і відкрила одну. Виявляється, кімната знаходилась високо, на око поверх четвертий чи п’ятий і була частиною справжнісінького середньовічного замку.

Кирил сидів чітко навпроти вікна на зручній розвилці гілок велетенського дуба. Існування дуба такої вишини на цій локації суперечило основам середньовічної фортифікації, теорії архітектури й просто здоровому глузду. Втім, попри все він був там і крім іншого був дуже зручним для залізання на нього, ніби спеціально спроєктований для того. Цього разу хлопець був одягнений дещо простіше та і бороду мав не таку велику, але дорогий одяг і приторочена до пояса шабля (це він так і на дерево ліз?) ясно вказували на шляхетське походження.

– Ну привіт, кавалере, – відповіла дівчина, посміхаючись, – це ти мене з під вінця умикнути зібрався, чи як?

– Та схоже на те. А ти що ж проти?

– Так може наречений мені й миліше за тебе буде?

– Ой, сумніваюсь я, панно. Бачив того нареченого оце недавно. Страшний як чорт з похмілля та старий як дідові онучі.

– А не брешеш, козаче?

– Ось тобі хрест!

– Ну, в такому разі вибір очевидний, – і Руслана намірилась елегантним стрибком перебратись на найближчу гілку, але не розрахувала підступних властивостей своєї нової сукні й кумедно послизнулась. Хто зна чим би то завершилось, але Кирил вчасно встиг підхопити дівчину і тепер тримав її буквально на руках. Руслана інстинктивно, намагаючись не полетіти вниз, міцно схопилась за його шию, а за мить вони вже…

ЗАТЕМНЕННЯ

ПИТАННЯ: Хто переміг у Полтавській битві?

ВАРІАНТИ ВІДПОВІДІ: А)Петро I Б)Мазепа В)Наполеон Г)Чингісхан

ОБРАНА ВІДПОВІДЬ: Б

Руслана одразу відзначила цей лист серед звичайної щоденної ділової пошти. Ну, себто серед того, набору конвертів, який лежав на письмовому столі й мав зображувати звичайне щоденне ділове листування для достатньо емансипованої панни-підприємиці. Ну принаймні саме так дівчина визначила чергову свою роль в цьому химерному калейдоскопі можливих і неможливих світів. Висновки її переважно базувались на тому, що вона була вдягнена в подобу ділового костюма, хоча і дуже архаїчну, папери на столі в її кабінеті (так, схоже це був її особистий кабінет!) вказували, що пані Вовк має певний стосунок до справ Київського Східного Акціонерного Товариства. Краєвид з вікна натякав, що це Товариство не є якоюсь зубожілою конторою, бо ж могло собі дозволити будівлю з вікон якої можна милуватись всім Подолом. Та і саме місто було тут не зовсім таким, яким пам’ятала його Руслана зі старих світлин. “Цей Київ більше схожий на столицю великої колоніальної імперії”, – подумала дівчина, – “а я в цій фантазії одна з тих на кому ця імперія тримається. Чи радше мій чоловік є таким, а я тимчасово перейняла його справи, поки він в експедиції”. Про наявність чоловіка свідчила обручка на безіменному пальці, а про експедицію вона здогадалась з вигляду того самого листа. Він був пошарпаний. з багатьма митними штемпелями й буквально розповсюджував аромат далеких країв і екзотичних пригод.

Руслана вже зрозуміла, що не зможе залишитись і в цьому світі достатньо надовго, щоб хоча б побіжно розібратись з “комерційними справами”, тож вирішила перейти одразу до “смаколиків”. Дівчина зручно вмостилась у просторому кріслі біля теплого каміна, запалила пару свічок, закинула ноги на стіл і відкрила той самий конверт…

“Люба моя панія, темнесенька моя Зіронько! Тільки два місяці задається ми не бачились, а так я вже безмірно за тобою скучив. Про торговельні справи та про дорожні пригоди й анекдоти всякі напишу вже окремим листом і надішлю загальною поштою, то щоб ти могла його і передати комусь за нагоди, як будуть цікавитись. А цей же папірець прошу зберегти для одної для себе милої горлиці. Згадую я повсякчас твою прекрасну білу шию і шкодую, що не в змозі зараз вкрити її палкими цілунками, а також…”

Руслана цілком зосередилась на читанні, з головою поринувши у запропоновану далеким коханим фантазію. Можливо, навіть трохи занадто захопилась… але в кабінет ніхто не заходив, тож ніхто і не побачив її за тим зайняттям, що воно ніяк не личило добропорядній панії. А вже точно не личило до того, щоб їм займатись закинувши ніжки на робочий стіл. Але ж якщо ніхто не бачив, то і кому яке діло, чи не так?

Трохи згодом дівчина привела до ладу костюм, поправила також розкуйовджене волосся і взялась своєю чергою за перо. Їй хотілось написати достойну відповідь, яка б змусила чоловіка не раз пригадати літні ночі проведені разом біля сільського ставка, а може і менш пасторальні еротичні розваги на кшталт спільних походів в оперу. Вона навіть знову трохи розчервонілась, роздумуючи про які фантазії і як саме хоче написати.

На іншому кінці континенту Кирил сидів біля похідної ватри й задумливо вглядався у вогонь, подумки раз за разом смакуючи пікантні звороти з минулого листа дружини, який він встиг вивчити на пам’ять. Ці листи завжди підтримували його настрій після важких і небезпечних пригод на китайському прикордонні.

ЗАТЕМНЕННЯ

ПИТАННЯ: Чим завершились визвольні змагання 1917-1921-го років на території сучасної України?

ВАРІАНТИ ВІДПОВІДІ: А)перемогою більшовиків Б)перемогою УНР В)встановленням Гетьманату Г)монархією на чолі з Василем Вишиваним Габсбургом

ОБРАНА ВІДПОВІДЬ: Б

Кирил припаркував свою новеньку відкриту “Повітрулю” біля одного з Аркадійських Пагорбів, саме там, де з одного з фешенебельних особняків доносились гучні звуки рок-н-ролу. Дорогою сюди він встиг, слухаючи радіо, трохи зорієнтуватись в цій гіпотетичній реальності. Тут українське приморське кіновиробництво ніколи не було штучно придушено і навпаки стало своєрідним центром тяжіння для культурних діячів всієї Східної та Центральної Європи. Тож легендарне ВУФКУ стало повноцінним конкурентом для Голлівуду вже в 30-і, а після Другої Світової, (яку Україні, чи не єдиній у всьому регіоні пощастило пройти без боїв на власній території) це місце з новою силою розквітло користуючись з економічних успіхів Другої Української Республіки та привабливого південного клімату. До того ж саме тут “ближче до світла софітів” намагались збудувати власні бази відпочинку найпередовіші технологічні корпорації Харкова і Донецьку. Аркадію називали новою “фабрикою химер”, місцем де формувалась колективна уява для половини світу.

Але, якщо дивитись з вузько практичної точки зору самотнього двадцятирічного парубка, який оце щойно прибув в Місто з повними кишенями грошенят і на модній тачці всі ці дивовижні історичні факти зводились до одного слова: ДІВЧАТА!!! Те, які дівчата тусувались на приватних вечірках в районі Аркадії увійшло в міські легенди. Тут можна було зустріти манірних кінодів інкогніто та енергійних старлеток, готових на все, тільки б потрапити у “химерну справу”, розслаблених і безсоромних шукачок духовності з пляжів Криму, чарівних провінціалок, які приїхали у велике місто, щоб підкорити його собі та зійти на ці осяяні олімпійські вершини, юних письменниць, що шукають хорошу пригоду, як сюжет для свого першого сценарію та і просто, як їх називали “психоделічних дівчат”, що в якийсь момент втрапили у шалений вир цього карнавалу і так в ньому і залишились. А що жодна з перерахованих категорій дівчат не відрізнялась особливо зваженою поведінкою, то досить легко було здогадатись чому деякі пляжі біля Одеси візіонери й поети називали колискою “сексуальної революції”.

Тож навіть саме повітря тут, серед пагорбів Аркадії було особливим цього вечора і Кирил відчував це гостро як ніколи. Він збирався прогулятись трохи до найближчої вечірки, можливо відрекомендуватись там незалежним продюсером чи агентом з кастингу. Щось таке. Але пройшовши всього якусь сотню кроків побачив, що в цьому нема потреби. Та єдина дівчина, яка насправді його цікавила була тут. Вона стояла і палила, спершись на бильця декоративного містка і, здавалось, про щось замислилась. Або ж – і це те, що траплялось з людьми на цих пагорбах, – була сильно нетверезою.

– Привіт, красуня!

– Привіт, – Руся повернулась до нього і подивилась уважно, – де тебе так довго носило?

– Їхав до тебе. Слухав радіо. Тут очешуєнно прекрасне радіо в плані музики, ти знаєш? Ну і трошки розібрався що і до чого.

– Потім, все потім. А зараз цілуватись, – вона притягнула його до себе і вони поцілувались, довго і усмак, – а я, – з якоюсь дивною інтонацією сказала Руся, – тут багато танцювала. І танцювала, і танцювала, і танцювала. Це теж було дуже цікаво. У тебе ж є автівка? Ходімо, ходімо швидше, поки наш час не закін…

Парочка підлітків стояла посеред алеї березневого парка. Вираз обличчя в обох був ошелешений, майже відсутній. Нарешті хлопець таки знайшов в собі моральні сили підняти очі на супутницю і запитав:

– Слухай… може ми… колись могли б сходити куди-небудь разом, знаєш?

– Так. Ідея – вогонь.