1. Чорнобривці (Темпоральний Санта)

Наталя. Останні хвилини року.

У темному вікні віддзеркалюються лапи ялинки, підсвічені вогниками гірлянди. Але якщо придивитись – далі, вже за балконним склом – повільне ширяння сніжинок. Лапатих, пухких, невагомих...

Як він міг? Перед самим святом!.. І я теж красуня – коза вперта... Як тепер Новий Рік зустрічати? Якщо він до дванадцятої повернеться... Якби... І кому бажання загадувати? В дитинстві було зрозуміліше... А тепер? Якому Санті довіритись?

Раптом...

Павло. Перше січня.

Ну що, проспався, йолопе? Відсвяткував? Кажуть, як рік зустрінеш... Ні, це треба виправляти! Краще пізно... Все, приводжу себе в людській стан і біжу вибачатись! Трясця, де ж ти квіти знайдеш першого проти ночі?

У вікнах світло. Чудово! Ще не спить моя киця. Дзвоню в двері, прокручуючи слова вибачення. Відчиняє... Хто це?!. Наче віддзеркалення, тільки вже роздягнений і на відміну від мене – не шокований, а зловтішно щириться.

– Нарешті! Повернення блудного папуги! – сичить він, затягуючи всередину. – Мовчи і все буде добре!

– Пашуль, хто там? – лунає з кухні голос Наталки.

Клон, не даючи оговтатись, тягне до кімнати, вихоплює з вази чорнобривці, тицяє оберемок в груди і випихає на балкон. Замкнувши двері, знову єхидно скалиться, показуючи великий палець. Потім, беззвучно регочучи, демонструє пальцями зворотній відлік. П’ять, чотири... На рахунок «нуль» чи знак «ок» в очах паморочиться... Ну ясно, здрастуй, «білка»!

Та впасти не встигаю. Розвиднюється. Але за склом замість двійника на мене витріщається Наталка. Вологими, але від подиву – ще більшими, ніж завжди, очима.

Отямившись, відчиняє двері.

– Пашка... А як... Звідки... Квіти?..

– Пробач, кохана... Давай миритись? – автоматично простягаю оберемок.

– Чорнобривці?.. Взимку?..

Обіймаємось, а знадвору вибухають залпи салютів. Що, знову?..

Павло. Перше січня.

Прокинулись пізно. Весь вечір ламаю голову над учорашніми подіями. Містика якась. Але якщо мої припущення вірні – скоро з’явиться напівпритомне тіло і я маю все зробити чітко і безпомилково.

Де ж мене чорти носять? О, дзвінок! Натка на кухні.

– Я відкрию, люба, не відволікайся.

Так і є. Ось воно – одоробло ошелешене.

– Нарешті! Повернення блудного папуги!

– Пашуль, хто там?

Так, тепер не дати отямитись. Квіти не забути. Балкон. Замкнути. Зворотній відлік. Ну все, бувай, хрононавте довбаний! Не підведи!

– Паш, хто приходив?

Обертаюсь. Брівки моєї кицюні ледь здивовано підняті. Мабуть, щось у моєму погляді...

– А де мої чорнобривці?

Чорт! Вони ж тепер навіки в петлі!

– Присядь, люба. Зараз я все поясню... Про Темпорального Санту...

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.