1. Чорнобривці (Темпоральний Санта)
Наталя. Останні хвилини року.
У темному вікні віддзеркалюються лапи ялинки, підсвічені вогниками гірлянди. Але якщо придивитись – далі, вже за балконним склом – повільне ширяння сніжинок. Лапатих, пухких, невагомих...
Як він міг? Перед самим святом!.. І я теж красуня – коза вперта... Як тепер Новий Рік зустрічати? Якщо він до дванадцятої повернеться... Якби... І кому бажання загадувати? В дитинстві було зрозуміліше... А тепер? Якому Санті довіритись?
Раптом...
Павло. Перше січня.
Ну що, проспався, йолопе? Відсвяткував? Кажуть, як рік зустрінеш... Ні, це треба виправляти! Краще пізно... Все, приводжу себе в людській стан і біжу вибачатись! Трясця, де ж ти квіти знайдеш першого проти ночі?
У вікнах світло. Чудово! Ще не спить моя киця. Дзвоню в двері, прокручуючи слова вибачення. Відчиняє... Хто це?!. Наче віддзеркалення, тільки вже роздягнений і на відміну від мене – не шокований, а зловтішно щириться.
– Нарешті! Повернення блудного папуги! – сичить він, затягуючи всередину. – Мовчи і все буде добре!
– Пашуль, хто там? – лунає з кухні голос Наталки.
Клон, не даючи оговтатись, тягне до кімнати, вихоплює з вази чорнобривці, тицяє оберемок в груди і випихає на балкон. Замкнувши двері, знову єхидно скалиться, показуючи великий палець. Потім, беззвучно регочучи, демонструє пальцями зворотній відлік. П’ять, чотири... На рахунок «нуль» чи знак «ок» в очах паморочиться... Ну ясно, здрастуй, «білка»!
Та впасти не встигаю. Розвиднюється. Але за склом замість двійника на мене витріщається Наталка. Вологими, але від подиву – ще більшими, ніж завжди, очима.
Отямившись, відчиняє двері.
– Пашка... А як... Звідки... Квіти?..
– Пробач, кохана... Давай миритись? – автоматично простягаю оберемок.
– Чорнобривці?.. Взимку?..
Обіймаємось, а знадвору вибухають залпи салютів. Що, знову?..
Павло. Перше січня.
Прокинулись пізно. Весь вечір ламаю голову над учорашніми подіями. Містика якась. Але якщо мої припущення вірні – скоро з’явиться напівпритомне тіло і я маю все зробити чітко і безпомилково.
Де ж мене чорти носять? О, дзвінок! Натка на кухні.
– Я відкрию, люба, не відволікайся.
Так і є. Ось воно – одоробло ошелешене.
– Нарешті! Повернення блудного папуги!
– Пашуль, хто там?
Так, тепер не дати отямитись. Квіти не забути. Балкон. Замкнути. Зворотній відлік. Ну все, бувай, хрононавте довбаний! Не підведи!
– Паш, хто приходив?
Обертаюсь. Брівки моєї кицюні ледь здивовано підняті. Мабуть, щось у моєму погляді...
– А де мої чорнобривці?
Чорт! Вони ж тепер навіки в петлі!
– Присядь, люба. Зараз я все поясню... Про Темпорального Санту...
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!