Крижинка

Під підошвами чобіт хрустів лід замерзлих калюж. Не ритмічно, а якось рвано. То повільно, і можна було розрізнити кожен новий надлом, то швидко-швидко, зливаючись у суцільну сонату. Причиною цієї морозної пісні була людська фігура, що крокувала вечірньою вулицею. Чоловік то пришвидшував крок, то сповільнював. Ніяк не міг вирішити, чи хоче чимдуж дістатися додому.

Але ось він зупинився просто під ліхтарем, дістав маленьку коробочку. Підчепив нігтем, щоб відкрити, і знову замилувався, як уперше, коли побачив цю красу. На білому оксамиті блищав прозорий кристалик, покритий морозними візерунками. А навколо сріблився блискучий ланцюжок, лежачи в спеціальному жолобку. Справжнісінька крижинка. Саме те, що потрібно, щоб розтопити серце його льодяної королеви.

Чоловік нахмурився. Ледь помітне голубувате сяйво всередині кулона знову розгорілося. Саме так він обрав прикрасу між сотень інших. Зачарувався містичним блиском, і кращого подарунка не зміг придумати. Був упевнений – на шиї Ірини ця річ виглядатиме неймовірно! Можливо, вона нарешті всміхнеться, а він побачить радість у її очах.

У Святвечір хотілося вірити в краще, тому він стис коробочку сильніше і останні метри до свого будинку подолав майже бігом. Хрускіт льоду під ногами перетворився на суцільну какофонію.

Вона вже чекала на нього. Стояла біля дверей і дивиласяь так, наче він знову в чомусь винен. Зміряла льодяним поглядом з голови до ніг:

– Тебе надто довго не було. Вечеря охолола.

Ну ось, знову. Наче нічого поганого в словах немає, а в голосі крига.

Поки знімав верхній одяг, потай захоплювався її красою. Коротке червоне шерстяне плаття підкреслювало звабливі вигини й відкривало довгі ноги. Їй личив цей колір! Світла шкіра здавалася фарфоровою. Холодною. Як же йому хотілося, щоб ці щоки знову налилися рум'янцем, як під час їхнього знайомства й перших побачень.

Повів її за собою в кімнату. Пісня продовжилася стукотом підборів по паркету. Святкові вогні на ялинці блимали в такт.

– Знаю, слід дочекатися завтрашнього ранку, але я хочу зробити тобі приємне, – він дістав коробочку з прикрасою і розкрив перед нею.

Вогник усередині кулона дрібно мерехтів. Ірина нагнула голову, щоб роздивитися це чудо ближче. З губ зірвався здивований видих. В очах спалахнула цікавість. Рука сама потягнулась у спробі доторкнутися до дива... але зупинилася на півдорозі.

– Сергію, не потрібно було, – слова пройшлися морозом по його серцю. Передчуття свята кудись зникло. – Ти ж знаєш, що з грошима в нас не густо, а ця річ здається надто дорогою. Ми не можемо дозволити собі таких витрат.

***

Вона поклала коробочку на стіл і відвернулася, щоб приховати сльози, які ось-ось покотяться по щоках. Плечі здригались у спробах стримати схлипи. Слова чоловіка лише розбурхали емоції, які вона так старанно намагалася задушити.

– Ти знову мене відштовхуєш! Хіба не кохаєш більше? – говорив він. – Нехай зараз у нас труднощі, але ж ми обіцяли триматися разом і в горі, і в радості. Разом! Ти ж закриваєшся в собі. Невже так звикла до холоду, що не сприймаєш більше тепла?

Щоб заспокоїтися, вона налила в склянку води і зробила кілька ковтків, але закашлялася від поспіху. Сльози вирвалися на волю. Ірина розвернулася до чоловіка, бо тепер їх можна списати на приступ кашлю. Подивилася йому в очі і побачила там біль від кривди, що завдала своїм холодом. Не втрималася. Заридала.

Він підійшов і обійняв міцно-міцно. Деякий час у кімнаті чулися лише її схлипи та його заспокійливий шепіт. А потім у цей речитатив влилися нові, ледь чутні слова:

– Допоможіть мені!

Ірина відірвала голову від плеча Сергія і сполохано заозиралася.

– Ти це чув? – спитала вона чоловіка.

– Що саме? – не зрозумів він. Примружив очі та схилив голову на бік.

– Допоможіть, прошу! – знову залунав голос.

– Допоможемо, тільки скажи, де ти? – пообіцяла жінка.

Надто пізно вона помітила, як її чоловік застиг, вдивляючись в одну точку. Очі розширилися від страху, коли побачила, куди спрямовано його погляд. Таємничий вогник у кулоні розпалювався сильніше з кожним новим благанням про допомогу. Почувся хрускіт, як на вулиці, коли ламалася тонка льодяна скоринка. Кулон розсипався на друзки, і вогник вирвався на волю.

– Ви мені допоможете? – вогник завис у повітрі між подружжям. Мерехтів яскраво, як прикраса на ялинці.

Ірина завмерла. Не розуміла, із чим має справу. Було страшно, але ж вона обіцяла! Стиснувши для хоробрості руки в кулаки, кивнула.

Сяйво стало ще яскравішим, вогник збільшувався в розмірах, поки не огорнув їх блакитним коконом світла, повністю засліпивши.

Раптом стало холодно. Вітер з дрібним сікучим снігом пронизував до кісток. Ірина оглянулась і не могла вимовити й слова від здивування. Навкруги стояв зимовий ліс. Неймовірно прекрасний, але незвичний. Вона підійшла ближче до одного зі стовбурів, доторкнулася до нього кінчиками пальців. Одразу ж сіпнулася назад, бо пучки обпекло холодом. Дерево було не деревом, а кригою. Замерзлі ялини піками простягалися до небес і виблискували від сяйва, що поступово згасало.

– Де це ми? – спитав замість неї Сергій у вогника.

Повернувшись до розмірів маленької жаринки, вогник з кулона закружляв навколо них швидко-швидко, відганяючи вітер і даруючи тепло.

– Ви на Авіті, – голос світлячка став сильнішим і гучнішим. – Це мій світ. Він не завжди був таким холодним. Прийшли льодяні велети і полонили нас.

– Льодяні велети? Нам що, потрібно їх побороти? А суперсили як в обраних будуть? – затараторив Сергій.

Ірина все ніяк не могла вирішити, чого в його голосі більше – сарказму чи справжнього захоплення. Хотів повірити в диво, але сам іще до кінця не розумів, чи це все реальність. Підставив руку під сніжинку, що повільно падала з неба. Вона м’яко опустилася на долоню і розтанула від тепла, залишаючи по собі вологу краплю.

– Реально. Це все реально, – прошепотів.

У цьому весь Сергій. Бачить світ крізь призму веселки, розфарбовує сірі будні в яскраві тони. Завжди вірить у казку, якою б безглуздою вона не здавалася. Але найгірше було те, що він змусив повірити в цю казку і її. Тільки справжнє життя далеке від фантастичних історій. Навіть зараз, побачивши щось неймовірне, Ірина думала про те, як би повернутися додому живими і без обморожених кінцівок. Він же, наче мала дитина, захоплювався новою пригодою.

– Велетів вам не подолати. Своїм диханням вони заморожують усе живе на своєму шляху. Але ми, іскри небесного вогню, можемо їм протистояти. Допоможіть звільнити моїх братів і сестер. Будь ласка! Я знаю, ви зможете це зробити!

– Ми допоможемо, – сказав Сергій, а тоді поглянув на дружину, сподіваючись почути підтвердження своєму рішенню. – Допоможемо ж?

Ірина звикла виконувати свої обіцянки. Крім того, їй і справді хотілося допомогти вогнику. Вона відчувала його самотність і біль.

– Ви ж повернете нас назад? – спитала вона.

Життя навчило її прораховувати все наперед, не керуючись емоціями. Інколи Ірина ненавиділа цю раціональність, але ж хтось у їхній сім’ї повинен думати про матеріальне. Чомусь ця роль дісталася їй.

Істота, що назвала себе іскрою небесного вогню, замиготіла частіше.

– Одній мені не стане сили на новий перехід. Але як тільки моя рідня буде вільна, ми відкриємо для вас портал.

– Тоді веди нас, – попросила Ірина і пішла вслід за вогником.

Вони крокували поміж льодяних стовбурів, видираючись на буреломи, долаючи глибокі яри й оминаючи заледенілі чагарники. Майже не говорили, берегли сили для подальшого шляху. Крім завивання вітру і скрипу снігу, під ногами не чутно було більше ні звуку. Тишу прорізав зойк Ірини. Дівчина не помітила гілляку під ногами. Ступила необережно і втратила рівновагу. Не впала. Сергій вчасно підхопив її. Але тонкий каблук на елегантній туфлі-човнику зламався. Ірина лише хмикнула:

– Я навіть здивована, що вони так довго протягнули. Не зовсім підхоже взуття для прогулянки лісом.

Вона пошкандибала до поваленої колоди, сіла на неї і спробувала відірвати другий каблук. Він відлетів з першого ж удару. Ірина знову взула туфлі. Хотіла пройтися, але зрозуміла, що далеко не зайде. Розчаровано повернулась назад і сіла думати, що робити далі.

Сергій присів поруч і почав розпускати шнурівку на своїх чоботах.

– Що це ти надумав? – вона підозріло примружилася.

– Збираюся віддати тобі своє взуття, – простодушно відповів чоловік.

– А сам що, підеш по снігу босоніж? І як далеко ми зайдемо?

– Ти можеш хоч раз просто прийняти те, що я для тебе роблю? – не стримався Сергій і підвищив голос.

– Ні, тому що твої дії непродумані і нелогічні! Як я можу їм радіти, якщо мені постійно доводиться думати про наслідки? Ну піду я у твоїх чоботях, але ж це мені доведеться згодом тебе лікувати від запалення легень. Я не хочу, щоб ти захворів.

Він усміхався. Справді, губи розтягнулися в блаженній усмішці від вуха до вуха. Проте Ірина не бачила жодної причини для веселощів.

– Ти турбуєшся про мене. Значить не все ще втрачено! – пара від його дихання огорнула їх серпанком. – Та зрозумій, що всі мої дії спрямовані на те ж саме. Давай зараз я піклуватимусяь про тебе, а згодом – ти про мене? Обожнюю твій чай з медом та імбиром.

Вона навіть не встигла зрозуміти, як чоботи опинилися на її ногах. Сергій сам їх узув, поки заговорював їй зуби. Ірина все ще злилася, протестувала, але не могла приховати усмішку, що так само блаженно розпливалася на обличчі. Всередині було тепло від його слів і дій.

Світло іскри небесного вогню тим часом розгорялося все сильніше.

– Припиніть. Так вони знайдуть вас занадто скоро! Ми ще не прийшли!

Сергій з Іриною замовкли. Причиною були не лише слова вогника, а й гуркіт десь у далині. Вони прислухалися. Звук ставав голоснішим і швидко наближався.

– Ну от, вони помітили вас. Хутчій! Ми повинні встигнути!

Знову піднявся вітер. Вигук вогника вийшов приглушеним і від цього нагнав іще більше страху. Сергій та Ірина зірвалися з місця, взялися за руки й побігли вперед.

Світло вказувало шлях крізь снігову бурю. Підбадьорювало й зігрівало. Попри страшенну втому, Ірина чомусь почувалася щасливою. Саме зараз, тікаючи від небезпеки у взутті на кілька розмірів більшому, ніж потрібно, і тримаючи за руку свого чоловіка, вона зрозуміла, що вперше за тривалий час отримує задоволення від того, що робить.

Але це відчуття було недовгим. Земля здригнулася, наче від землетрусу.

– Велети йдуть.

Гучний хрускіт над головою змусив її притиснутися ближче до чоловіка. Поруч з ногою Сергія впала бурулька. За два метри від Ірини – ще одна. Гілки дерев ламалися від вітру і градом сипалися вниз.

– Уже недалеко. Мерщій! – підганяла іскорка.

Вони знову бігли. Вже не трималися за руки, бо важливою була кожна секунда. Небезпека дихала їм у спину льодяним подихом.

– Он там! – почувся вигук вогника.

Ірина підняла очі і побачила високу скелю. Вона була наче зроблена з кришталю, а всередині мерехтіли блакитні вогники, точно такі, як і в її кулоні.

– Твої брати і сестри там усередині? – здогадалася вона.

Вогник заблимав частіше в передчутті скорої зустрічі з рідними.

– Будь ласка, швидше! Сюди!

***

Вогник полетів уперед, ховаючись між дерев. Сергій з дружиною побігли за ним, намагаючись не загубити, але коли наздогнали, побачили, як кулька світла роздивляється перешкоду, яку їм так просто не подолати. Попереду височіла велетенська кучугура снігу у два, а можливо, навіть і три їхніх зрости. З-під білого насипу визирали замерзлі гілки. Нагромаджені одна на одну шквальним вітром, вони створювали природний мур.

Вогник підлетів вище, щоб оцінити розмір бар’єру, і різко пірнув униз.

– Вам доведеться перелізти. Іншого виходу немає.

– Але ж велет? – занепокоєно наголосив Сергій. – Він нас побачить.

Вогник стурбовано закружляв навколо них:

– Він бачив мене, коли я підіймалася, і зараз іде прямісінько сюди. Забирайтеся наверх, а я відверну його увагу.

Ніби на підтвердження цих слів поштовхи стали сильнішими. Велет підходив усе ближче. Сергій довго не вагався. Видерся на бурелом першим і подав руку Ірині. Дівчина приречено зітхнула, але вхопилася міцніше. Пальці кололо від морозу, ноги сковзали з льодяних гілок, руки боліли від напруження, але він уперто ліз вгору, ще й намагався допомогти Ірині. Кожні дві секунди оглядався на неї, щоб переконатися, що все гаразд. Коли досягли вершини, Сергій схопив дружину в обійми, ховаючи від льодяного вітру.

Сам же не відривав погляду від маленького блакитного вогника, що завзято кружляв навколо велетенської льодяної статуї. Велет, немов жива брила, широко розмахував руками, сподіваючись відігнати від себе іскорку, що дошкуляла теплом. Вона спритно уникала ударів, то опускаючись униз, то різко завертаючи йому за спину. Але скільки ще вогник зможе так протриматися?

– Звільніть іскор небесного вогню! Вони допоможуть здолати велета!

Сергій спішив зійти вниз. Та так дуже, що не дивився, куди ступає, і поплатився за це, коли нога провалилася по щиколотку між гілки. Він намагався витягнути її, але гострі бурульки, як шипи, затисли кінцівку в лещата. Кожна спроба визволитися закінчувалася болем.

– Іди сама. Розбий скалу! – зрештою крикнув він.

Ірина кілька секунд стояла на місці, повертаючи голову то в бік скелі, то назад до нього. Зараз він намагався думати, як вона завжди радила. Раціонально. Не керуючись емоціями.

– Іди! Врятуєш їх, а вони врятують мене, – знову сказав він. Чув, як позаду наближався велет. Бурелом, що став перешкодою для людей, велет знесе одним рухом ноги. Сергій мав надію, що кохана впорається швидше, ніж сили вогника закінчаться. Він навіть подумати не міг, що Ірина кинеться до нього. Стане йому допомагати, ризикуючи бути розчавленою велетом. Зовсім не схоже на його снігову королеву.

Ірина зняла чобіт. Під твердою каучуковою підошвою лід тріснув, звільняючи його ногу з полону. Схопила за руку і потягла за собою.

Вони добігли до крижаної скелі. Зупинилися, споглядаючи тьм’яні вогники всередині. Сергій пританцьовував на місці. Як би він не вдавав хоробрість перед дружиною, а в босі ступні було страшенно холодно. Особливо тепер, коли тепло вогника більше не зігрівало.

Він щосили вгатив по льодяному кришталю руками, сподіваючись розбити в’язницю. З кісточок на пальцях потекла кров, а на скелі не було ані подряпинки. Він бив знову і знову, доки Ірина не торкнулася його плеча.

– Годі, – сказала вона, – ти лише собі робиш шкоду. Потрібен інший спосіб.

– Який? – майже в розпачі запитав він. Тремтіння землі і хрускіт дерев, які велет ламав ручищами, не давали зосередитися й подумати.

– Почнімо спочатку. Чому ти обрав саме цю прикрасу?

Її слова змусили подумки перенестися в той момент. Сергій добре пам’ятав відчуття розгубленості при одному тільки погляді на різноманіття камінців і ланцюжків. А тоді уявив Ірину, її усмішку, що з'являється на обличчі все рідше, і вибір став очевидним.

– Вона засяяла, коли я подумав про тебе.

– А як вогник вибрався з кулона?

– Ти плакала, – пригадав він.

– Я закашлялася, – заперечила Ірина.

– Ні, ти плакала. Хоч зараз припини вдавати льодяну королеву і визнай, що також маєш емоції!

– Я… – хотіла вона щось сказати, але його думки вже неслися далі.

– А там, на галявині, коли світло вогника привабило велета? Ти прийняла мою допомогу. І ти усміхалася! Клянуся, ти всміхалася!

– То що, мені плакати і сміятися? Гадаєш, це допоможе?

– Ні, я вважаю, що ми не зможемо розбити цю кригу. Це до снаги лише їм. Ми можемо тільки підживити їх. Мені здається, саме від наших емоцій іде їхня сила.

Сергій узяв Ірину за руку, а іншу руку приклав до кришталевого льоду скелі. Подивився на дружину, згадав, як у день їхнього знайомства вона ловила перші сніжинки. Він був заворожений цією картиною повного щастя й безтурботності. Хотів підійти і познайомитися, як робив це з іншими дівчатами, однак цього разу все було інакше. Ноги, здавалося, приросли до землі і зовсім не слухались. Язик щось говорив, а він не міг пригадати, що саме, бо мозок узагалі не брав участі в розмові. Було справжнім чудом, що він наважився запросити її на побачення. Ще більшим чудом була її згода.

Він пригадував кожну мить, кожну розмову, кожну думку, що стосувалися її. Все, що вертілося навколо Ірини, несло в собі найсильніші емоції його життя. Сяйво всередині скелі стало яскравішим. По поверхні пішли тріщини. Здавалося, ось-ось – і крига розлетиться на дрібненькі друзки, але раптом усе припинилося. Спогади добралися до того часу, коли все пішло шкереберть. Він спершу навіть не зауважив, що щось змінилося. Просто одного дня він побачив стиснуті в тонку лінію губи і складку між бровами. А згодом з’явився цей холодний погляд. Вона нічого не говорила, а він і не питав. Просто намагався розвеселити, але чим відчайдушніші спроби робив, тим гірше виходило. Поволі опускалися руки. Та крига, що скувала її серце, поступово підбиралася до нього.

Мабуть, усе закінчилося б розлученням, якби не сьогоднішня пригода. Він побачив, що Ірина ще й досі до нього не байдужа. Коли це усвідомив, вогники в скелі засяяли ще яскравіше, але навіть цього було замало, щоб її зруйнувати.

– Давай ти! – вигукнув він. – Досить забороняти собі відчувати!

***

Першою виникла злість, яку Ірина за звичкою хотіла приховати за маскою холоду. Якби вона дозволила собі відчувати те, що хоче, їхній шлюб і року не протримався б. Згадались усі звинувачення, які хотілося кинути йому в обличчя, але вона стримувала себе, щоб не створювати бурю в їхній тихій гавані. Подумала, що зараз саме час це зробити. Навіть якщо Сергієві стане боляче від її слів, ці емоції здатні пробити лід. Уже підняла було руку, щоб доторкнутися до скелі, але поглянула на нього і тут-таки передумала.

Сьогодні він поводився, як завжди. Несерйозно ставився до серйозних речей, що неймовірно її дратувало. Та, попри це, він дбав про неї, переймався долею іскорок небесного вогню так само, як і вона, боявся того ж, чого боялася вона.

Одного разу їй набридло брати все близько до серця і думати про кожну дрібничку. Тоді вона втратила дещо дуже важливе. Злилася, бо Сергій зберіг цю безпосередність, здатність радіти дрібницям і бачити веселку замість чорно-білих смуг. У негараздах міг розгледіти випробування, про які вони згодом розповідатимуть дітям, а у фінансових труднощах вбачав виклик. Намагався відкрити очі їй, а вона не розуміла. Одягала маску незворушності, щоб не робити скандалів. У спробах вберегти їхню гавань від бур, вона сама скувала її кригою.

Вітер з льодом новим поривом забрався крізь щільну в'язку сукні. Ірина вже знала, що ця сніжна буря – то результат дихання велета. Озирнулася туди, де з ним боролась іскорка небесного вогню. Саме вчасно, щоб побачити, як мороз, що вирвався з його величезного рота, перетворює маленький вогник у крижинку.

Більше не вагаючись, вона приклала руку до скелі, пропускаючи через себе величезний спектр емоцій – від тотального розчарування, до спалаху надії і рівного вогню кохання. Блакитне світло засяяло яскравіше сонця. Кроки велета заглушив тріск льоду. Тисячі вогників вирвалися на волю.

Іскорки небесного вогню помчали на велета, закружляли навколо нього, ділячись теплом, що отримали від емоцій Ірини та Сергія. Як би він не дмухав, намагаючись знову заморозити вогники, як би не махав руками, бажаючи їх загасити, тепло робило свою справу. Він почав танути. Спершу з довгого носа закапала вода, а бурульки замість волосся перетворилися на дзюркотливі струмки. Далі велет повністю втратив чіткі контури, і, зрештою, опав водою вниз, перетворившись на величезну калюжу.

Буря припинилася. Вогники радісно здійнялися вгору. Кружляли і сяяли, наче зорі. Опустилися до них, зігріли світлом.

– Сестра слушно вибрала саме вас! Дякуємо, що визволили! Ви врятували цей світ. Тепер у нас достатньо сили, щоб перемогти велетів. А вас ми відправимо додому, як і обіцяли.

Ірина заозиралася в пошуках знайомої блакитної кульки, але всі вони були однакові, лише мерехтіли по-різному.

– Зачекайте! Де вона?

Вона бачила, куди впала крижинка і, незважаючи на окрики Сергія, побігла туди. Роздивлялася сніг під ногами, аж поки не помітила свою підвіску. Такої ж форми, з такими ж візерунками, тільки блакитного світла в ній уже не було. Дівчина взяла її в руки, намагаючись зігріти, дмухнула, бажаючи віддати все своє тепло. Мало не розплакалася, коли всередині ледь помітно зажевріла блакить.

Підійшов Сергій, обійняв її. Ірина всміхнулася йому, а вогник розгорівся яскравіше.

Іскри небесного вогню знову закружляли навколо них.

– Заберіть її із собою. Відігрійте і поверніть до життя.

Ірина кивнула. Блакитне сяйво огорнуло їх – і наступної миті вони були вдома. Грала тиха музика, на ялинці миготіли святкові вогні. Сергій забрав у неї крижинку. Дістав з коробки, що все ще лежала на столі, ланцюжок і закріпив підвіску. Ірина підібрала волосся, а чоловік застібнув прикрасу на її шиї. Дівчина поглянула на неї. Ледь помітний вогник миготів усередині. Вона дала собі обіцянку, що ніколи не дозволить йому згаснути.