Пропозиція

Вікторія не була звичайною дівчиною. Вона була справжньої зіркою. І не лише свого курсу. На вродливу розумницю заглядався майже весь універ, не виключаючи й деяких преподів. Але Вікторія не користувалася зовнішністю (принаймні навмисно) для полегшення студентського життя. Вона взагалі доволі рівно ставилася до всіх чоловіків. Не те щоб її не цікавили хлопці. Просто в неї були певні вимоги до потенційних залицяльників: в стосунках їй подобалась неординарність. Принаймні так вона написала на своїй сторінці в соцмережі. Дівчині було байдуже на просто красенів, звичайних розумак, а також на статки батьків претендентів на її серце. І це давало неабияку надію її однокурснику Максиму, який навіть собі, навіть подумки боявся зізнатися, що закоханий в цю красуню. Він має її здивувати! Має щось придумати й тим заслужити шанс запросити кохану на побачення. На жаль, в голову приходили лише якісь дурні вчинки з дурних серіалів. Ну кого здивують троянди на вікні, нехай навіть шостого поверху? (Вікторія лише знизала плечами). Чи вірші на дошці в аудиторії? (Вона навіть не виправила помилки – просто закреслила). До того ж, як виявилося, Макс не товаришував з римою. Коштовні подарунки – взагалі мимо. Не з його доходами, та й інші вже намагалися – не прокотило.

Але доля іноді прихильна до закоханих. В саме таким дарунком долі, на думку хлопця, має стати триденний похід, який анонсував староста групи Олег. Бо серед бажаючих (о, диво!) була Вона. Асфальтова дитина Макс ненавидів навіть комарине дзижчання, боявся всіх підряд комах і не любив спати просто неба. Й це ще не зважаючи на туалетні незручності! Але він вичавив радісну посмішку і приєднався до купки туристів. Під захоплене обговорювання деталей походу, ентузіазм Макса поступово згасав і навіть перетік на отрицательні значення. Він вже хотів відмовитися від спонтанного рішення, але тут почув, як Олег бовкнув щось про особливий сюрприз. Це точно для Неї. Бо саме староста відрізнявся особливою наполегливістю в цьому питанні. І хвороблива цікавість взяла гору над небажанням Максима терпіти дискомфорт, а в голові почали роїтися ідеї як перевершити невідомий сюрприз суперника.

Макс плентався позаду групи, яка жвавою вервечкою наближалася до невеличкого гайочка, де планувалося зробити першу зупинку. Останні туристи втягнулися під сутінки дерев, коли Максим вкотре зупинився зав'язати дідькові шнурки. І остаточно загубив товаришів. Зв'язку не було. Кричати він соромився. Тому вирішив просто йти вперед. Не могли ж вони далеко піти, скоро перша ночівля. Йти було важко. За кількістю густих кущів хлопець зрозумів, що студенти тут не проходили. Вертатися по своїх слідах? Збоку промайнула тінь. Може птах? В голову лізли обурливі думки. Чому так тихо, чому його ніхто гукає? З іншого боку знов швидко промайнуло щось темне в тому ж напрямку. Потім ще. І ще. Одна з тіней, холодна і липка, на секунду накрила його, але «передумала» й полетіла далі. Але за цю мить хлопця наче вивернуло від гидоти та страху. Всередині Макса все благало тікати якомога далі звідси. Проте хлопа щось тягнуло вперед ще й копняками підганяло ззаду. Страх не давав чинити спротив, і Максим майже вибіг на галявину.

Всі його товариші були тут. Вони застиглі в різних позах з нажаханим виразом на обличчях. Лише Олег посеред цієї композиції виглядав спокійним: він стояв біля брили, яка з'явилася в цьому лісочку невідомо звідки, та високо тримав дивний ніж. В його лезо, наче рідкий дим, втягувалися тіні. Макса теж невпинно несло туди. Але він-от не був тінню. Хлопець закричав. Сріблястий метал із задоволенням почав шматувати його тіло. Останнє, що він побачив – залита червоним і чорним Вікторія, яку сила притиснула до каменю наче в обіймах. І вона дивилася на нього.

– Агов, прокидайся, наша зупинка! – хтось поплескав Макса по плечу. Фух, наснилося!

Електричка зупинилася. З вагонів посипалися дачники та нечисленні мешканці села. Вийшли й студенти.

– Сьогодні зупинимося в селі, а завтра зранку виходимо, – тоном старшого поважно проказав Олег. І вони рушили до крайньої хатини попід лісом. Господарі були відсутні, але староста дістав немовби знайомий Максу ніж та підчепив гачок хвіртки. Дім також було замкнено. Туристи незадоволено загуділи. Тоді Олег із виглядом переможця продемонстрував ключ і впустив усіх всередину.

– Чого застряг? – веселий голос Вікторії висмикнув його з роздумів. Хлопцю навіть здалося, що вона посміхнулася саме йому. А раптом не здалося? Бентежні думки відразу забулися.

Похід ще не почався як годиться, а Макс вже чекав його закінчення й мовчки страждав. Як можна спати на купі сіна? Колеться, щось шурхотить навколо, може навіть миші! Бррр! «Екологічна сільська їжа», куплена в місцевих бабусь (встигнете ще консерви поїсти!) наполегливо просилася назовні. Максим заздрісно подивився на сплячих однокурсників. Дівчата спали в хаті. А чоловіки відправилися у сінник над старою стайнею. Драбина зовсім не викликала довіри, але іншого способу дістатися спальних місць не було. Тому Макс влаштувався спати в порожньому стійлі. Втома зробила свою справу, і він нарешті задрімав.

Неприємний запах і бурмотіння прогнали крихкий сон. Дивний рожевий дим підіймався з вкритого візерунками глечика, огортав сінник липкими мацаками, породжував нав'язливий шепіт невідомою мовою. Макс прислухався, намагаюсь зрозуміти зміст. Але почув дещо інше. В сусідньому стійлі хтось був. Хлопець обережно поглянув в щілину.

«Ти будеш моєю» повторював і повторював Олег, поліруючи м'якою ганчіркою лезо.

Максим відсахнувся. Й одночасно з цим один з променів диму повернувся до нього, наче прислухаючись. Хлопець завмер. Дим змією кинувся до нього. Макс заплющив очі та забув дихати. Коли він наважився подивитися крізь вії, димна істота вже скрутила свої рукави й убралася у глечик.

Запала тиша. А тоді невідома сила почала стягувати тіла хлопців із сінника вниз. По одному, наче ляльки, вони зависали на мить у повітрі, ніби хтось роздивлявся товар, і падали на підлогу. Макс побачив, що з ніздрів його однокурсників виходив та втягувався назад той рожевий дим. Лише у вічного гайморитника «Француза» отрута скористалася ротовим отвором. Чорні тіні зірвалися з леза ножа й коконами почали вкривати поневолені тіла, тягнути їх по підлозі до Олега, розкладаючи чудернацьким візерунком.

Максим не міг більше дивитися. Він все міцніше затискався в куточок, поки раптом не відчув чиюсь руку під своєю. Повернути голову не вистачило духу. Макс скосив погляд. Ледь тепле тіло старости лежало біля стінки в позі ембріона. Хлопець верескнув зляканим поросятком й, швидко перебираючи чотирма кінцівками, позадкував зі стійла.

Олег (чи вже ні?) похитав головою та посварив Макса ножем.

— Так-так. Як нечемно підглядати. Що ж доведеться дарувати тобі честь бути добровільною жертвою.

Пересохлий рот Макса швидко чимось набрався, коли спогади про біль від ритуального кинджала випірнули з підсвідомості. Пам'ять про це несподівано додала сил опиратися.

– Швидшшше! Вже час! – на мить крізь «Олега» проявилась справжня сутність потвори, – вона зараз прийде!

Але хлопець нарешті спромігся відірвати погляд від порожнечі, де мали бути очі, та стрімголов дременув до виходу зі стайні. Він кинувся в бік хати. Мигцем зазирнув у вікно. Горіло світло, дівчата ще не спали. А на зустріч по двору вже йшла Вікторія.

– Знов ти?! Ти що, підглядав за нами? Що за дитячій садочок! – вона на свій лад зрозуміла блідий, скуйовджений вид Макса.

– Ні, я хотів попередити тебе. Щодо Олега. Не вір йому! Він хоче тебе скривдити! – важко дихаючи видав хлопець.

– Заздрість – це погано, – розсміялася дівчина. Сріблястий сміх льодяними голками проштрикнув йому серце.

– Ні, це правда! Не ходи, будь ласка, краще.. — вона не дала йому договорити.

– Що «краще»? Залишитися із тобою? – зневажливо відказала Вікторія.

– А хоч би й так! – раптом хоробро відповів Макс й знов знітився. – Наче ти не знаєш...

– Припустимо, – дівчина схрестила руки на спокусливої груди, – але хочу почути. Ну? Ось твій зоряний шанс.

Максим відчув слабкий запах рожевого диму. Як йому врятуватися? І як її відмовити йти туди? Почувся глухий удар в стіну стайні. Хлопець здригнувся.

– Якщо в тебе все, то я пішла. На мене вже чекають.

– Стій! Так, ти мені дуже подобаєшся і я хочу бути з тобою! Чула? Тільки не ходи туди!

– Дуже оригінально, – поплескала його по плечу Вікторія й повернулася в бік стайні.

Макс схопив її за руку й швидко заговорив. Японською. Вона з цікавості зупинилася.

Максим місяць тому купив на стихійному риночку книгу японських віршів про кохання. С транскрипцією. Тоді йому спало на думку, що то суперова ідея – освідчитися японською, за допомогою вишуканої рими від справжніх митців. Він тренувався, але ще не був готовий. Проте зараз це було неважливим. Треба було затримати кохану дівчину і зірвати ритуал.

Слова вимовлялися легко. Вони змішалися з рожевим димом й попливли крізь зачинені двері. Розлючене виття вдарило по вухах. І знов пролунав глухий удар в супроводі скреготіння тисяч кігтів.

– Що це? – дівчина злякано сховалася за спину Макса.

– Це те, що прикидається Олегом, – відповів хлопець.

– Як це?.. – почала Вікторія. Але доказати їй не дали вибиті двері та спотворене обличчя старости групи.

– Ти??!! – потрійним голосом заволала істота, замахнулася ритуальним ножем і рушила на Макса.

Вікторія знепритомніла і потягнула хлопця за собою долу. Лезо чорною блискавкою просвистіло повз.

– Нащо ти хочеш її занапастити, якщо кохаєш? – у відчаї крикнув хлопець.

– Кохання? – зареготала постать, – ні, вона мені потрібна для іншого!

Руки монстра дивним чином витягнулися на неймовірну довжину, з ліктів та пальців з'явилися пазури. Істота схопила Макса за ногу й відкинула до паркану, залишаючи глибокі подряпини на бетоні відмостки. Потвора нахилилася над дівчиною, висолопила язик з шипом на кінчику та прицілилася їй в серце. Хлопець намацав камінь й відчайдушно кинув в монстра, намагаючись відвернути його увагу від Вікторії. На подив, це спрацювало: істота промахнулася! «Олег» повільно повернув голову на 180 градусів та зашипів. Горло Макса стиснули невидимі лещата, в голові почало паморочитися.

Раптом позаду монстра почулося глумливе хихотіння. «Олег» рвучко озирнувся, лещата щезли. Рожевий дим з глечика тепер нагадував якусь невеличку пухнасту тварину, якої було вкрай весело. Монстр розлючено кинувся на нового супротивника. Але... Двобою не сталося. Здавалося, тваринка нічого не зробила, лише двічи тицьнула кудись монстру кінчиком хвоста, не припиняючи хихикати. Чорний дим наповнився жовтогарячими іскрами й «Олег» спалахнув зсередини, розсипаючись на брудні клаптики.

Макс цього не побачив, він намагався повзти до Вікторії. Чи ще жива? Рожеве створіння плавно «перетекло» до нього.

– Куди це ти зібрався? Життя за життя, – істота сіла на живіт дівчини.

– Тільки не... чіпай її..

– Чому б це? Вважаєш ти такий герой, врятував її від монстра, й вона мусить обов'язково тебе полюбити?

Насправді у Максима дійсно промайнула така думка. Але тепер він не був в цьому впевнений. Проте продовжував вперто повзти вперед. Істота неквапливо закрокувала поряд.

– Все просто. Я кохаю цю дівчину. – проказав Макс.

Тваринка захихотіла ще завзятіше.

– Дівчину? То ти не знаєш? Яки ви, людська, смішні! Мені навіть стало цікаво. Най буде. Вона не помре. Але тоді я дещо візьму в тебе.

І рожевий зашепотів Максові на вухо. Той зблід. Проте не відмовився одразу, а згодом й кивнув.

– Якщо ти приймаєш умови, то я допоможу тобі. Але буде потрібна твоя кров, – граючи тим самим ритуальним кинджалом, вдавано лагідно проказала істота.

– А без цього ніяк не можна? – тремтячим шепотом запитав Макс.

Істота присунулася впритул до його обличчя й глузливо видихнула – Ні!

Хлопець закляк. З одного боку втрата якоїсь души (навіть не повністю!) та вдале залицяння до Вікторії, а з іншого – продовження нікчемного життя без коханої.

– На, ріж! – рішуче простягнув він руку й щільно заплющив очі.

– Дурний, чи що? – реготнула істота та обережно зняла з шиї хлопця набульбенену комариху.

— Привіт, кохана! – дещо хижо посміхнувся Макс.

– Кохана? Отак відразу? – пхикнула Вікторія і спробувала зачинити двері.

– Не тікай, дорогенька, я прийшов зробити тобі пропозицію руки та серця, – підсунув черевик в одвірок хлопець. – Впевнений, що такого освідчення ти ще не бачила.

Стулки розчахнулися, й Макс пішов просто на дівчину, знімаючи верхній одяг. Вона повільно відступала, не в змозі відвести погляд від його моторошної посмішки та дивно підсвічених чорним вогнем очей. Далі була стіна. Тікати немає куди. Хлопець дістав кинджал і повільно провів по лезу язиком. В широко розкритих очах дівчини з'явилося розуміння.

– Ти ж хотів освідчитися...

– А, так! Дякую, що нагадала.

Макс схопив її за зап'ясток.

– Пропоную тобі руку – кинджал миттєво розсік його плоть і кістки, – і серце. – Лезо легко війнуло непотрібний м'яз із грудини й воно влучно хлюпнулося в дівочу долоню.

Макс відійшов назад й сів в крісло, щоб помилуватися жахом той, якої так довго добивався. Але...

– Згодна! – пролунало неочікувано впевненим голосом.

Очі Вікторії сяяли знайомим потойбічним вогнем, а гостренькі нереально білі зубки впилися в шмат того, що колись був закоханим серцем.

Чи японські вірші не були суто віршами, чи то вимова Максима була геть недосконала, але замість освідчення він прикликав давнє напівбожество країни сонця, що сходить. Тому не варто купляти в невідомих місцях невідомі книги. І ножі.