СВОЇМИ ЖИТТЯМИ

Сонце щиро усміхалося, турботливо зігріваючи море й усе інше на білому світі. А от блакитно-зелені хвилі принишкли, ніби учні під поглядом сердитої вчительки. Тоненькі хмарки на пронизливо-синьому небі пообіцяли розтанути й сьогодні вже не збиратися. Тобто день пропонував дуже хорошу погоду й заохочував до активного відпочинку.

Сергій Іванович, сорокарічний низенький товстун з доглянутою зачіскою, ще трохи постояв біля розкритого вікна, вдихаючи свіже морське повітря, і повернувся до столу. Відпочивати йому, керівнику проєкту, сьогодні не доведеться. Залишилося дочекатися дзвінка від дружини – і почнеться новий етап роботи. Але ж як повільно тягнеться час! Ніна мусила сповістити про те, що без проблем повернулася на катер «Швидкий»*, і тоді Сергій Іванович відразу відправить уже заготовлений електронний лист в РАН (Російську академію наук), аби його винахід встигли розглянути до кінця місяця, а наступного… Науковець, затамувавши подих, уявив крикливі яскраво виділені заголовки у центральних виданнях: «Сенсація 2023 року!», «Липень 2023 – прорив у дайвінгу!», «Неперевершений вчений подолав неможливе!» і подібні цим. А винайшов Сергій Іванович конструкції гідрокостюма й акваланга для занурювання на глибину до кілометра без спорядження для технічного дайвінгу. Так, гідрокостюм, маска, трубка, компенсатор плавучості, акваланг – і все! Звісно, ще різні регулятори, але то – дрібниці. Несподіваним бонусом виявилася стійкість гідрокостюма і до агресивного середовища, що дало можливість проводити експерименти навіть у Чорному морі. Просто диво якесь, справжня знахідка! Ніна, дружина науковця й одночасно тренер зі спортивного дайвінгу, робила сьогодні – мусила вже закінчити! – контрольне занурювання. Чесно кажучи, саме у Ніни виникла ідея, яка перетворилася на винахід. Бо особисто Сергій Іванович терпіти не міг моря і страждав від морської хвороби навіть при погляді на плавзасоби. Тому він чекав у кабінеті, а не на «Швидкому», який доправив дружину в визначене місце й мав повернути на берег після занурювання.

Телефон, нарешті, озвався. Науковець кілька секунд дивився на нього, затамувавши подих. Ще мить – і… Він натиснув кнопку:

– Ніно!

– Це капітан «Швидкого», – озвався чоловічий голос.

– А Ніна?.. – слова зупинились, як і думки.

– Ми витягнули обрізаний шнур.

– Що???

– Обрізаний, – повторив капітан. – Після сигналу на підйом шнур витравився ще, а потім враз ослабнув. Ми вибрали його близько тисячі метрів, – він замовк, а після короткої паузи додав: – Визначте доцільний час очікування.

– Що то значить «доцільний»? – голос Сергія Івановича зірвався на вереск. – Чекайте, доки не випливе!

Не відповівши, капітан перервав зв’язок. Науковець почав міряти кімнату великими кроками. Що трапилося?.. Де Ніна і… його винахід?.. «Обрізаний»?.. Як таке може бути?.. Це несправедливо!.. За крок до всесвітнього визнання!.. Адже їй вдалося зануритися на потрібну глибину!.. І де ж вона поділася?.. Можна відправляти лист чи ні?.. Докази, докази!.. Обрізаний шнур – це не доказ… Як вона могла!.. Отак підло натякнула, що винахід насправді її?.. І сміється тепер з нього?.. Втекла і сама збирається оприлюднити той гідрокостюм?.. Вся його робота – коту під хвіст?! Чоловік виявився неготовим до подібного. Різко розболілася голова, мабуть стрибнув тиск. Сергій Іванович упав на канапу, мов великий перезрілий огірок, готовий луснути від обурення, жалю до себе й злості на зрадницю-дружину. Про те, що вона могла потрапити в біду або навіть загинути, ображений науковець навіть не подумав.

За годину капітан знову подзвонив і сказав:

– Я викликав берегову охорону. Шукають у всьому секторі. Але якщо пошуки нічого не дадуть впродовж години, ми повернемося в порт.

Якби то був фільм, який легко перемотати на якийсь час назад, то можна було б побачити Ніну на борту «Швидкого». Вона, звичайно, хвилювалась, але намагалася того не виказувати. В гідрокостюмі була впевнена, він мусив протистояти тиску й середовищу, витримувати температуру й давати мало шансів кесонній хворобі при поверненні на поверхню. Але жінка відчувала, що на кілометровій глибині почуватиметься незахищеною, хоча жоден хижак Чорного моря не міг завдати їй шкоди: зі скатами вона просто не зустрінеться, морський дракон не нападе, а катран чи кошача акула самі бояться людей. І все ж таки тисяча метрів – це не двісті… Та ще й у Чорному морі.

«Швидкий» зупинився у визначеному секторі. Ніна, вже готова до занурення, стояла на палубі. Море ніби зацікавлено чекало на неї, невисоку й струнку, поволі хлюпаючи хвильками по бортах катера. Підійшов капітан, мовчки показав на годинник на руці. Ніна хитнула головою, постояла ще кілька секунд, а потім спустилась у підготовлений для неї човен і з нього звиклим рухом, спиною вперед, пішла під воду.

Опускалася поволі, вдивляючись у чорну прірву внизу. Вперше гра сонячного проміння у воді й метушня морської дрібноти не викликали захоплення. Душу охопила незрозуміла тривога, яка наростала зі зменшенням освітлення. На глибині 160 метрів жінка ніби залишилася одна у всьому світі, бо ніхто з місцевих мешканців нижче не потикався. Лише якісь органічні залишки, немов крихти хліба у густих сутінках, байдуже сунули вниз, у сірководневу пастку.

300 метрів… Повна темрява… Знаючи, що нічию увагу привернути не може, Ніна все рівно не наважувалася ввімкнути ліхтарик, ледь помітно світився лише покажчик глибини на правиці. 500 метрів… Тиску жінка не відчувала, холоду – теж, але час ніби зупинився, здавалося, що вона знаходиться в цьому «ніщо» вічно і ніколи звідси не вибереться.

Величезна тінь насунулася зліва на глибині 834 метра. Ні, Ніна не могла щось побачити, вона ВІДЧУЛА. Але ж вважалося, що в сірководневому «желе» життя неможливе! Спробувала довести собі, що то гра лякливої уяви, та з цього нічого не вийшло. Зрозумівши, що далі занурюватися вже не зможе, бо паніка стиснула горло, жінка шнуром подала сигнал на підйом. Але враз тінь перемістилася, ніби відрізаючи шлях до поверхні. Одночасно з цим шнур різко смикнув Ніну й доволі швидко потягнув вправо і вниз. Несамовитий жах скував жінку. Немов спіймана на гачок рибинка, вона якийсь час теліпалася за шнуром, аж доки покажчик глибини не блимнув червоним, приводячи до тями. Подолано кілометр! Навіть якщо її не з’їсть сірководневе чудовисько, кожний наступний метр може виявитися фатальним, бо ж властивості гідрокостюма мають свої обмеження! Ніна вийняла аварійний ніж і обрізала шнур.

Тінь віддалилася, жінка вже її не відчувала. Але легше не стало, бо пливти вгору не виходило, хоч як вона того не прагнула, вовтузячись, ніби муха в липкому сиропі. А поглянувши на покажчик глибини, заціпеніла, бо, виявляється, поволі опускалася на дно… Раптом ніби мурашки побігли ногами – то вже відмовлявся витримувати гідрокостюм. Засвербіла спина, заніміли руки, загуло в голові, перехопило подих. Невже вона мусить загинути отут, в безпросвітній темряві??? Ні!.. Зомліваючи від болю, що різко став нестерпним, Ніна встигла відмітити, що її кудись затягує… Може в пекло?..

Координатор мовчки дивився на Чергового, який приніс дивну звістку: в шлюзі, що вже дуже давно не використовувався, з’явилася людина. Це могло означати лише одне: диверсію. Черговий був тієї ж думки, тому що про випадковість взагалі не йшлося.

– В якому вона стані? – запитав Координатор.

– Була в комі. Я помістив її в регенеро-камеру, тому що інакше вона вже б померла. Керувався повагою до життя й безпекою. Адже ми мусимо знати, яким чином розсекречено шлюз.

– Що ж, – схвально хитнув головою Координатор, – приведи її до мене відразу ж, як вона отямиться.

Ніна прокинулась, але повіки виявилися занадто важкими, щоб їх підняти. Апатично зрозуміла, що продовжує пливти. Страх розчинився у приємній ласкавій теплій воді, що лагідно колисала тіло. Прийшов байдужий подив: де вона? Хоча – яка різниця?.. Хіба може бути щось краще, ніж плавати отак на спинці? Це зовсім не те, що пірнати у прірву… Прірва. Але ж вона опускалась у прірву, до дна! Ніна остаточно прокинулась і відкрила очі. Навколо неї знову була темрява, але зовсім інша, спокійна, якщо можна так сказати про темряву. Простягнувши руки, намацала стіни – знизу, згори, по боках. Що це – труна??? Вона таки загинула??? А як її знайшли? І чому труна наповнена якоюсь рідиною, що зовсім не пече очі? І вона ж дихає! Як? Правиця ковзнула обличчям і відчула під пальцями тонку маску. Не встигла здивуватися тому, що від тієї маски не відходять бодай які-небудь трубки, як над ногами блиснула пляма м’якого світла. Ніна замружилась, а коли знову відкрила очі, верх «труни» зник. Вона лежала гола у подобі ванни з водою в просторій світлій порожній печері з низькою стелею. Маска розтанула, немов медуза на сонці. Жінка сіла, спантеличено озираючись і вдихаючи прохолодне повітря з легким озоновим запахом. Посиділа трохи, накручуючи на палець, за дитячою звичкою, мокре коротке чорне волосся, і вилізла з ванни на гладеньку жовту кам’яну підлогу. Враз побачила на маленькому стільчику, який раніше не помітила, щось схоже на тканину. Підійшла, взяла, роздивилася. То була біла бавовняна довга туніка, яку Ніна негайно натягнула на себе. Тієї ж миті почула шурхіт за спиною й злякано обернулася, щоб побачити, як на шершавій стіні печери проявляються й відкриваються двері. До печери зайшов… синій довгий плащ з капюшоном. Ніна охнула, зробила крок назад і мало не впала.

– Перепрошую, – сказав плащ низьким чоловічим голосом, по ньому згори вниз пройшлася блискуча хвиля, після чого в капюшоні з’явилася голова з русявим волоссям і правильними рисами обличчя, в рукавах – руки, а з-під плаща визирнуло якесь темне взуття.

Чоловік у плащі приязно всміхнувся переляканій жінці й промовив:

– Не бійся, ти в безпеці. Прошу йти за мною, – після чого розвернувся й легко покрокував з печери.

Ніна мовчки попленталася за ним. Вони йшли доволі довго одним і тим самим нескінченним коридором. Мимоволі жінка заспокоїлась і чомусь почала пригадувати своє життя, починаючи з дитячого садочка. Школа, спортивні змагання, інститут, знайомство з однолітком Сергієм, дванадцять років шлюбу, небажання чоловіка мати дітей, бо ж наука – перед усім… Потім Ніна дуже детально пригадала своє занурення, під час якого й прийшла здогадка, як можна змінити гідрокостюм. Розрахунки Сергія, пробні занурення і, нарешті, контрольне. Пітьма, тінь, обрізаний шнур, паніка, безвихідь… Жінка так замислилася, що й не помітила, як коридор скінчився і вони опинилися в іншій печері, такій же світлій, лише з вищою стелею. Посередині стояло кам’яне крісло, на якому сидів широкоплечий сивий дідусь у яскраво-білому вбранні, теж схожому на плащ. Абсурдність всього, що коїлося навколо неї, притупило сприйняття, Ніна почувалася як в кінотеатрі з невідомо скількома D. Ані страху, ані тривоги не було, бо всі ті печери видавалися декораціями до якоїсь вистави. Можливо вона все ще скніє десь на дні моря, а мозок у передсмертному відчаї показує їй це кіно? Ніна з іронічною цікавістю роздивлялася нового незнайомця, перший тим часом десь зник. Дідусь промовив:

– Вітаю тебе! Ти – єдина людина, яка потрапила до нас випадково. Не хвилюйся, ми відправимо тебе хоч і не додому, але на окуповану твоїм народом територію. Ти забудеш про нас і спокійно житимеш далі. Зараз тобі принесуть вбрання, в якому ти не виглядатимеш дивно, і…

– Чекайте, – нечемно перебила жінка, звівши вгору тоненьку брівку на миловидному личку, – ви про яку окупацію говорите? Ви взагалі хто?

– Про тимчасову окупацію території України твоїми співвітчизниками. А хто ми, то…

– Чекайте! – від обурення Ніна не могла слухати далі. – Що ви верзете? Яка, до біса, окупація?! Ми рятуємо братній народ від фашизму! Ви бачили хоч один репортаж з очищеної від нацистів території? Впевнена, що ні! Бо тоді б знали, як там люди радіють, коли зустрічають наших героїв-визволителів! Ті міста й села просто оживають і розквітають!

– Хотів би я тобі показати той «розквіт»… – сумно похитав головою дідусь.

– То покажіть! – сині очі Ніни настирливо блиснули, личко палахнуло рум’янцем. – Що ви можете знати в цьому підземеллі? Ви взагалі існуєте?

– Я існую, – дідусь усміхнувся, ненадовго замислився, а потім промовив: – Що ж, можливо, катран втрутився в твоє занурення не випадково.

– Який катран? – зиркнула на чоловіка як на хворого.

– Чорноморська акула, що мутувала. Має сотню метрів у довжину й мешкає майже на дні.

– Ото вже байка! – засміялася Ніна. – Що ж вона їсть? Необачних дайверів?

– Ні, – спокійно відповів дідусь. – Харчується органічними рештками. Ти її не цікавила, твій шнур просто зачепився за плавник.

– Звідки ви знаєте? – хмикнула скептично.

– Я дуже багато чого знаю. А тепер ще й розумію: маєш зазомбовану голову, але чисте гаряче серце. Тому підеш звідси без втручання в пам’ять, бо маєш всі шанси змінити свою долю.

– Нічого не збираюся змінювати! Відчепіться від мене й відпустіть! Досить уже дурних балачок!

– Дійсно досить, – дідусь зробив ледь помітний рух правицею, і…

Печера зникла. Вірніше, вона неймовірно збільшилася, перетворившись на величезну залу, по якій зосереджено снували дивні істоти. Виникаючи десь в глибині зали, істоти проходили крізь високі рамки, подібні до тих, які бувають в аеропортах. Ніна нарахувала чотири рамки. Проходячи крізь три з них, істоти змінювались на звичайних людей і зникали в четвертій. Вірніше, звичайні люди виходили вже з другої рамки. Жінка ошелешено прошепотала:

– Що це?

– Вокзал, – відповів дідусь, який вже не сидів, а стояв біля неї. – Ходімо, – він вказав на блакитну канапу, яка з’явилася за два кроки від них, – розмова буде довгою.

Вони всілися на дуже зручній канапі, і чоловік почав:

– Знаю, що ти відвідувала Україну раніше. Як тобі там було?

– Класно! – усміхнулася Ніна. – Хороший клімат, смачні овочі й фрукти, природа різноманітна…

– А фашисти? Не лякали тебе?

– Ні, вони тоді ще добре маскувалися. Я студенткою їздила в Крим, в Карпати, в Київ, в Бердянськ. Тоді мені там дуже подобалося! Але й тепер буде добре, от лише звільнимо…

– Годі, – зупинив дідусь. – Слухай.

І він почав спокійно говорити. Ніна слухала, дедалі більше впевнюючись, що весь цей Вокзал разом з дідом – галюцинація. Бо такого не могло бути! Зі слів діда виходило, що таки існує безліч паралельних світів. Цей варіант Землі – наймолодший, створений вже істотами з інших паралелей. Справа в тому, що абсолютно всі інші Землі – планети з суворим кліматом і з жорстокими сусідами на Марсі й Венері. Тому тамтешні земляни, які подібні до людей, мусять бути мужніми, сильними й стійкими, бо інші там просто не виживуть. Практично всі паралельні світи – високорозвинені технологічно, їхні мешканці дуже давно знайомі між собою. То вони й об’єдналися для створення ще одного світу – місця відпочинку й відновлення. Але виявилося, що вся планета не може бути санаторієм. Тоді вибрали найбільш привабливу територію і зібрали на ній всі можливі принади – гори, степ, ліси, річки, озера й море, забезпечили родючим ґрунтом і цілющими джерелами, всіма можливими корисними копалинами і дорогоцінностями. Тобто випестили собі, мов коштовну перлину, справжній рай і почали його навіщати. Дід стверджував, що сучасна Україна – це і є той рай. Минув час… На планеті з’явилися люди (як – то окрема історія). Для мешканців паралельних світів це не стало проблемою, бо тоді вони вже навчилися подорожувати і без тілесних оболонок, їх ніхто не помічав і ніхто їм не заважав. Але згодом у їхньому раю почали точитися кровопролитні війни, бо ласий шматок землі муляв очі різноманітним загарбникам. Корінне населення раю, народжуючись у створеній з любов’ю колисці-Україні, всотувало таку ж любов до рідної землі, прагнення дбати про неї, і було милим для «паралельників». Тому спокійно дивитися на те, як гинуть ці люди, намагаючись відстояти своє, як плюндрується й руйнується рай, вони не могли. Який вже там відпочинок! Вони мусили допомагати в скрутні часи! І тоді знову запрацював древній Вокзал в надрах планети, адже для того, щоб фізично діяти, добровольці-«паралельники» мусили прибували по шлюзах у своїй звичайній, тілесній формі. Вокзал вдосконалили, сформувавши три нових рамки. Перша трансформувала тіла до людських, друга змінювала одяг до прийнятного на даний момент, третя активувала українську мову. Четверта, стара рамка, як і раніше, була входом до інших шлюзів, кожен з який відносив прибулих на поверхню, в обрану область, де вони швидко адаптувались і приєднувалися до визвольної боротьби. Звичайно, часом і гинули, і тоді звільнені душі перероджувалися уже на свій розсуд, за покликанням, дуже часто – в тій же Україні. Хтось залишався відразу, створював сім’ю, народжував дітей. Тому й викристалізувалася така особлива нація, що взяла найкраще з усіх паралельних світів. Чому найкраще? Бо в добровольці на цю Землю абихто не йшов і в дружини абикого з місцевих не вибирав. Звідси і мужність, і витривалість, і прагнення справедливості, і охайність, і працелюбність, і, до речі, найкрасивіші в світі жінки.

Дід замовк, а Ніна з недовірою спостерігала, як високі постаті в білих плащах з капюшонами час від часу відокремлювалися від одного з кількох прямокутників у стіні й прямували до рамок. З першої виходили люди в тих самих плащах, з другої – цивільні або військові, з третьої – такі самі, а потім вони зникали в четвертій. Якщо то була все ж таки вистава, то дуже вдало розіграна. Але Ніна знайшла слабке місце:

– І ви хочете сказати, що отак просто показали мені все? Якщо це справді такий собі Вокзал, то він мусить бути засекречений, як атомний полігон!

– Це справді Вокзал, – спокійно відповів чоловік. – Я досконало просканував тебе перед тим, як дозволити це все побачити. Повторюю: ти маєш чисте серце. Кожна така людина – цінність.

– Але ж я можу розповісти про вас! І вас знищать разом з вашим Вокзалом!

– Ти вважаєш, що істоти, які, оперуючи субквантами, створили твою Землю, не зможуть захиститися?

Ніна не знайшла слів у відповідь, а дід продовжив:

– Ти не завдаси шкоди, я в цьому впевнений. Як і в тому, що твою зазомбованість можна ліквідувати.

– Та відчепіться ви від мене з тією зазомбованістю! – розсердилася жінка. – І припиніть цей спектакль! – вона помовчала і кинула: – А ви теж з тих «паралельників»?

Чоловік ствердно кивнув.

– То доведіть це! – Ніна аж притупнула ніжкою.

Дід хмикнув, а потім встав з канапи. Його вбранням пробігла блискуча хвиля, і обличчя змінилося. Жінка заклякла від погляду вочевидь позаземних темних, як ніч, очей, що пропалювали її аж ніби наскрізь з майже прозорого лиця. Здавалося, що капюшон порожній, а ці лякаючи очі просто плавають в ньому. Вбранням істоти знову пробігла блискуча хвиля, повернувши їй людську подобу. Всідаючись на канапі, дід усміхнувся:

– Довів?

– Довів… – прошепотіла вражено.

Якийсь час вони мовчали. Ніна зосереджено розмірковувала, доки не сформувала запитання:

– То вони, – вона вказала рукою на істот, що проходили крізь рамки, – направляються в Україну?

– Так, звичайно.

– Для чого? Щоб знищити фашистів?

– Ні, щоб протистояти агресорам.

– Тобто… росіянам??? – Ніна ніяк не могла це осягнути. – Але ж ми –ВИЗВОЛИТЕЛІ! – вона голосом виділила це слово. – Хіба це не зрозуміло? Нас радо зустрічають! З квітами і хлібом-сіллю! Я бачила це!!!

– Де? – дід нахилив голову вбік.

– На центральних каналах телебачення.

– А в житті хочеш побачити?

– Звичайно!

– Не боїшся?

– Кого? – Ніна розсміялася. – Наших героїв? Чи щасливих, вільних від нацистів місцевих жителів?

– Добре, – чоловік підвівся з канапи. – То ходімо до рамок, щоб ти змінила одяг і про всяк випадок навчилася мови. Там якраз нікого немає.

– А… потім куди? – несподівано для себе жінка відчула тривогу. – Знову в море? – і аж здригнулася.

– Ні, – усміхнувся дід. – Шлюз викине тебе просто на поверхню. Я пропоную невелике окуповане село. Побачиш наслідки «визволення». Але будь обережною і тримайся подалі від вояків. Шлюз не працює у зворотному напрямку. Той, у який потрапила ти – виключення, бо він був створений першим. Тож повторюю: будь обережною! Як надивишся на село, то під виглядом місцевої жительки, що втратила документи, помалу добирайся до свого дому.

Ніна ствердно кивнула, хоча похолола всередині, бо не вірили остаточно в якісь там шлюзи. Може, то така ритуальна страта? На враз ослаблих ногах попленталася за чоловіком до рамок. Зупинилася, де він вказав – перед другою рамкою. Зблизька це був на вигляд високий металевий каркас, затягнутий чимось схожим на слюду.

– Просто зроби крок вперед, – почула, ніби крізь вату.

Хоч було страшно, жінка зітхнула, замружилась і зробила той крок, опинившись з іншої сторони рамки. Нічого не відчула, розплющила очі й не повірила їм: виявилась одягненою в синю футболку, легку сіреньку вітровку й доволі потерті чорні джинси, під якими вгадувалися трусики, а на ногах з’явилися чорні ж носки й місцями порепані кросівки. Ніна здивовано подивилася на діда, а той промовив:

– Що менше привертатимеш уваги, то краще. Не місце й не час хизуватися новими речами. А тепер ходімо до мовної рамки!

– Не хочу, – повела плечем жінка. – Для чого мені вигадана мова, якої насправді не існує?

– Тобто? – зупинився чоловік. – Найбільша країна Європи розмовляє неіснуючою мовою?

– По-перше, – знову осміліла Ніна, – найбільша країна – це Росія. По-друге, у вашій Україні майже всі розмовляють російською.

– Майже всі – то перебільшення. Частина людей – так, розмовляє, але нове покоління виправить цей недолік. А щодо найбільшої країни – побачиш в недалекому майбутньому.

– Ви збираєтеся захопити Росію? Не вийде!

– Ти неуважно слухала. Нам не потрібно нічого, крім нашого раю. Твоя країна розпадеться й сама, без зовнішньої допомоги, – дід помовчав кілька секунд і запитав: – То не хочеш знати українську?

– Ні!

– Ну то ходімо до шлюзу.

Вони підійшли до четвертої рамки. Чоловік промовив з усмішкою:

– Кожна людина має своє призначення, і шляхи до нього часом бувають дуже дивними. Я можу просканувати лише минуле, але впевнений, що твоєму майбутньому потрібна була наша зустріч. Нехай тобі щастить! Роби крок!

Ніна востаннє, майже сердито, зиркнула на діда і, не замружуючись, ступила просто в слюду рамки…

…І опинилась в якихось захаращах. Густо переплетені гілки дерев і кущів ледь пропускали денне світло. Десь далеко періодично гримів грім. Жінка озирнулася – позаду не було ніякого шлюзу, такі ж самі зарості. Зітхнувши і вже нічому не дивуючись, прикриваючи обличчя від настирливих гілок з прохолодним листям, посунула вперед.

Метрів за двадцять чагарник закінчився чиїмось зарослим бур’янами городом. А далі Ніна розгледіла руїни, справа від яких на полі відбивав сонце розбитим склом понівечений трактор, а зліва, досить далеко, починався ряд звичайних сільських хат. Намагаючись не дихати, майже пробігла крізь високу амброзію й мало не влетіла у величезну воронку, в яку ніби вповзала почорніла стіна з червоної цегли із залишками великого пластикового вікна. Половини даху не було, як і половини стіни. Затамувавши подих, жінка обійшла воронку й зазирнула в зруйнований будинок. І потім довго дивилася на уламки цегли, дерева, на перемішане сміття, вихоплюючи поглядом залишки плаского телевізора, розірваної ляльки, швейної машинки… Не розуміючи, в епіцентр якої трагедії потрапила, Ніна позадкувала й перечепилася об поламаний дитячий візочок. Мало не впала, але встояла, роззирнулася довкола. У занедбаному дворі де-не-де, мов плями темної крові, цвіли чорнобривці. Мовчазні квіти виглядали недоречними біля поламаної огорожі, розчахнутих дверцят підвалу й залишок, мабуть, клуні. Недоречно біліли й яблука на похилених гілках ще молодого деревця. Жінці на мить здалося, що квіти дивляться на неї з осудом, ніби це вона винна в тому, що сталося з цим будинком і його господарями. Серце зайшлося в зляканому танку, чоло спітніло. А коли з підвалу виповз облізлий чорний кіт з вибитим оком, Ніна прожогом кинулася на вулицю, до похмурого, але цілого будинку навпроти.

– Стій! – почувся старечий голос зліва. – Дитино, не ходи туди!

Жінка мимоволі зупинилась посеред вулиці й, злякано озирнувшись, побачила зігнуту бабцю в темно-зеленій довгій сукні й чорній хустці.

– Ч-чому? – запитала майже пошепки.

Від почутого російського слова бабця аж якось випросталася, звузила очі й процідила:

– А-а-а, ти з тих… – потім сплюнула на землю й кинула, відвертаючись: – Ну йди, йди…

Ніна зробила крок до неї:

– Бабусю…

Але з будинку навпроти вже неквапно вийшов високий червонощокий дебелий солдат. Відкриваючи скрипучу хвіртку, він удавано здивувався:

– О, баба!

– Я теж росіянка… – почала було радісно Ніна, але чоловік її перебив матюком:

– … ! Аби свіженька!

З дому, як помиї з відра, висипалося ще шестеро регочучих вояків, вигукуючи чергу. Ошелешена жінка позадкувала, злякано шепочучи:

– Я ж своя…

– … ! – повторив червонощокий, боляче хапаючи її за правицю.

– Ні! – закричала Ніна, спробувавши вивернутися, але отримала важкий удар в голову і, як підкошена, впала в пилюку на дорозі.

Солдати оточили її, роздивляючись. Один незадоволено буркнув, слово через матюк:

– … ти її …? … вона потрібна дохла? Трупаків і так … .

– Не … , – почав червонощокий, але його перебив близький вибух, потім ще і ще.

З будинку вибіг невисокий смаглявий солдатик, що верещав у паніці:

– Укри! Прорвалися!!!

З матюками вояки кинулися назад у двір, біля непритомної жінки залишився лише червонощокий, який розгублено розвів руками:

– Так баб ж…

– … з нею! – Кинув лисий худий літній дядько, вибігаючи на дорогу з автоматом. – Отак не втече, – полоснувши короткою чергою по литках Ніни, він побіг дорогою далі, наздоганяючи інших, що вже теж похапали зброю й подалися до своєї лінії оборони.

– Так баб ж!.. – повторив червонощокий розчаровано.

Він постояв кілька секунд вагаючись, доки лисий дядько не обернувся й брудно не вилаявся на нього, наказуючи наздоганяти, а потім нахилився, взяв Ніну за руки й відтягнув під паркан.

– Не втечеш! – пригрозив він пальцем жінці, що опритомніла від болю й застогнала.

Потім вояка забрав з подвір’я свою зброю й побіг за іншими. А Ніна, прислухаючись до звуків уже близького бою, спробувала сісти. За третім разом їй це вдалося. Намагалася відірвати тканину з футболки – не вийшло. Тоді вона, ревучи від болю вголос й вимазавшись у крові, закатала обидві холоші, щоб вони хоча б трохи стиснули ноги й призупинили кров. Хотіла погукати бабцю, але тієї ніде не було видно. Змучена жінка знову вляглася. Раптом вибух пролунав зовсім поруч, ніби в голові, земля закрила небо, і останнім, що побачила Ніна, була огорожа, яка падала просто на неї…

…Темрява. Болюча й гірка, що давить на груди… Біль починається десь в ногах і безжально скручує все тіло. Біль… То вона ще жива? Чи цього разу це вже пекло? Свідомість плуталася, Ніну нудило, нестерпно хотілося припинити те страждання в будь-який спосіб: вмерти – то вмерти…

Раптом почулося шарудіння і голосний собачий гавкіт. І майже відразу слова українською:

– Ще когось знайшла? Гривня, ти в нас молодчинка!

Потім чиїсь руки підняли те важке, що давило й не давало вдихнути. В очі на мить вдарило світло ліхтарика, і той же голос погукав:

– Василю! Сюди! Тут цивільна! Жива! – і, мабуть, до собаки: – Гривня, шукай далі! Шукай!

Сонце вже майже зайшло, але Ніна змогла роздивитися на рукаві доволі молодого чоловіка, який зчищав з неї землю, сидячи навприсядки, шеврон з тризубом. Ніна полегшено зітхнула. Почувши це, військовий усміхнувся:

– Зараз все буде добре! Он Василь вже йде, промиє й перев’яже ваші ніжки, укольчик зробить, щоб не боліло, а потім в шпиталь відвезе. Ви з цього села?

– Ні, – тихо промовила Ніна. – Я щойно сюди потрапила.

– О, то дамочка не наша, – протягнув чоловік. І до іншого, сивого й вусатого, що підійшов: – Василю, перебинтуй її й відправ до інших полонених.

– Ні!!! – як могла, голосно викрикнула жінка, хапаючись за рукав з тризубом. – Ні! Я їх боюся! Вони хотіли… Вони хотіли… І то вони… мої ноги… – вона розплакалася.

– А нас, значить, не боїтеся? – запитав вусатий Василь, починаючи обробляти її ноги.

– Ні… – крізь сльози схлипнула Ніна. – Бо ви… Ви не можете… зашкодити… Ви «паралельники»…

– Хто? – насупив чорні брови перший воїн.

А Василь глипнув підозріло й запитав:

– Звідки ж пані сюди потрапила?

– З Вокзалу.

– З якого вокзалу? – ще більше насупився перший.

Жінка хотіла ще щось сказати, але Василь перебив, звернувшись до побратима:

– Вона, певно, марить. Я попіклуюся про неї й відправлю, куди слід.

– Добре, – військовий підвівся. – Але будь уважним, бо вона мені видається їхньою поплічницею.

– Буду, – відповів вусатий, а коли перший воїн відійшов, тихо запитав у Ніни: – Якщо пані була на Вокзалі, то чому не розмовляє українською?

– Бо не захотіла! – з відчаєм відповіла жінка. – Не захотіла! Я не пройшла крізь третю рамку. Вважала, що подивлюсь на звільнене від… – вона зам’ялася, але продовжила: – …фашистів село й подамся додому.

– І як? Подивилася?

– Подивилася… – знеболювальне почало діяти, і Ніна аж зіпнулася на ліктях: – Але може це – виняток? Може саме тут просто був загін якихось покидьків? Бо ж інші росіяни – не такі!

– То хочеш побачити ще? – перейшов на «ти» Василь.

– Хочу!

– Ну то добре. Якщо Координатор дозволив тобі зберегти пам’ять про Вокзал, то і я твоє бажання виконаю.

– А як? Возитимете мене по селах?

– Я на то не маю часу, – чоловік закінчив накладати шини на ноги Ніни й підвівся з колін. – Відправлю тебе в госпіталь, полежиш там, доки не одужаєш. Придумаю легенду, щоб виправдати твою мову. А потім пришлю до тебе Миколу. Він теж з Вокзалу, встигає і воювати, і репортажі знімати. От з ним і поїздиш, подивишся.

Ніні не вдалося ні погодитися, ні заперечити, бо Василя хтось покликав здалеку. Він крикнув:

– Іду! – і до жінки: – Полежи трошки, зараз прийдуть мої хлопці з носилками, заберуть тебе на машину.

– Я боюся! – Ніна не хотіла залишатися одна, тому, як за соломинку, ухопилася за запитання: – А чому ж ви, якщо такі насправді «субквантові», не можете швидко перемогти?

– По-перше, ми втрачаємо більшу частину своїх здібностей через трансформацію тіла, а по-друге, не можемо перенести на вашу Землю свою зброю.

– Не вмієте?

– Вміємо. Але не можемо. Про таку зброю людям краще не знати. Навіть нашим любим українцям.

– То виходить, що ви нічим особливим і не допомагаєте?

– Допомагаємо своїми життями. До того ж, шлюзи вже є й в інші країни, тому зростає кількість наших прихильників. Ми збережемо наш рай, будь упевнена. А зараз я мушу йти. Не бійся, хлопці он вже поспішають. До зустрічі у шпиталі!

Василь помахав їй рукою й побіг, на ходу щось наказавши двом мовчазним воїнам, які вже йшли до Ніни. Наблизившись, вони обережно переклали жінку на носилки, віднесли її до перекрашеної в хакі «Швидкої» і розмістили там поряд з трьома іншими пораненими. Хлопнули дверцята, рівно запрацював мотор, і «Швидка» повезла Ніну в її нове життя.

***

Сергій Іванович налив собі горілки й втупився у вікно. Грудень добігав кінця, жаліючись передсвятковому місту дощем і пронизливим вітром. Гидко було і на вулиці, і в квартирі, і на душі у вченого. Дружина так і не знайшлася, що викликало більшою мірою роздратування, а не смуток. Мабуть, він ніколи не кохав її по-справжньому, бо бракувало не Ніни, а її опіки. Наприклад, доводилося харчуватися в дешевих їдальнях, бо через ресторани швидко схуднув рахунок у банку. Пральна машина вирішувала питання брудного одягу, а от квартира сама не прибиралася. Порожні пляшки, недоїдки, брудний посуд і сміття дуже тіснили Сергія Івановича. Часом він брав великий пакет, згрібав непотріб і відносив на смітник, але немита підлога й пил на всіх поверхнях з осудом натякали, що для порядку цього замало. Мізерна – в порівнянні з мільйонами за винахід – зарплатня змушувала читати нудні лекції в інституті й терпіти обридлих студентів. Найбільше ж гнітила неможливість відновити роботу над диво-гідрокостюмом, а лякало до холодного поту те, що хтось міг якимось чином знайти зниклий гідрокостюм, зробити певні висновки й раніше нього запатентувати винахід. Так, він мав усі розрахунки, але не міг розпочати роботу над новим екземпляром костюму, бо спершу мусив знайти дайвера. Гідрокостюм мусив підходити ідеально. Довіритися чужій людині вчений не міг, боявся бути ошуканим. Ніна в цьому плані була бездоганною «моделлю»… Була! І вже її немає. Сергій Іванович перехилив ще одну чарку й твердо вирішив одружитися в новому році. І неодмінно – на палкій шанувальниці дайвінгу.

– Так! – вигукнув він дощу за вікном.

Ніби у відповідь, задзвонив телефон. Трохи занепокоєний тим, що номер не визначився, вчений таки натиснув на зелену кнопку:

– Слухаю.

– Сергію, це я, – почувся знайомий голос.

– Ніно??? – чарка випала з рук і розбилася на друзки. – Де ти???

– Не кричи. Я далеко. Не хвилюйся, це захищена лінія, дзвінок не відстежать. Дзвоню тобі, щоб сказати: я вийшла заміж. Тому ти…

– Де МІЙ гідрокостюм??? – перебив чоловік, виділяючи середнє слово.

– МІЙ гідрокостюм, – теж виділила слово жінка, – разом зі мною служить в легіоні «Свобода Росії». Вдало служить, вірніше – служать, бо їх уже кілька, тому не раджу їздити кримським мостом.

– Ти у фашистів??? Не лише мене зрадила, а й свою країну? – помовчав, а за кілька секунд вибухнув: – Та служи ти де хочеш, але віддай МІЙ винахід! Приїдь з гідрокостюмом, ще раз занурся на кілометр, зафіксуємо докази – і йди …! – виматюкався.

– Фашисти – то російська влада. Я працюю на користь вільної країни, яка бореться за свою незалежність і цілісність. А МІЙ винахід уже давно запатентовано, хоч і не оприлюднено широкому загалу. Тому шукай щось нове, причому – сам.

– Ах ти ж …! – науковець довго й брудно лаявся, під кінець гаркнувши: – Втопися ж ти завтра ж!

– Не вийде, – засміялася Ніна. – Я вже місяць як просто треную, бо мені плавати протипоказано. Сам розумієш – вік доволі поважний для першої вагітності.

– …!

– Ні. Я дружина чоловіка, який об’єднав у собі найкращі риси жителів усіх паралельних світів, і народжу таку ж дитину. Але тобі цього не зрозуміти. Тож – прощавай! Навряд чи ми колись побачимося. Наостанок ще одна порада: викинь телевізор, щоб хоч трохи провітрити мозок, – і зв’язок перервався.

Сергій Іванович ще довго сидів, дивлячись на телефон. Новина виявилася приголомшливою. Ні, не про колишню дружину. Про винахід. Новина означала, що паскудні лекції світять йому до жалюгідної пенсії. То була катастрофа… Вчений взяв зі стола брудну склянку, налив собі ще горілки, випив і знову втупився у вікно. Дощ співчутливо сипонув краплями по шибках.

– Отаке воно – життя… – зітхнув, поглянувши на порожню пляшку.

*Автор не хоче вживати російську мову ані в назвах, ані в діалогах. Тому все це подано вже в перекладі.