О пів на дванадцяту

Різдво. Снігопад. І мій новий працівник не справляється.

— Бити треба сильніше! — гарикнув на нього. — Я тільки тебе взяв, а вже готовий скоротити! — Хлопець винувато потупив очі. — Дай покажу як.

Узяв до рук молоток, розпрямив м'ясо по дошці, а тоді точними ударами убив його в дерево. Кут за кутиком, см² за см². Дивно навіть, як з рожевого філе не хлинула кров.

— Ось так треба. Ясно тепер?

Хлопець нервував. Мабуть, я трохи перегнув. Буває. Але м'ясо в мене найвищої якості, а я не люблю недбалості.

Не люблю, коли мені хтось щось херить.

— Т-так, — затинаюсь, кивнув він.

Я зняв фартух, і знову став одним із сотень тисяч безликих людей у душному мегаполісі. Завжди гадав, що ніхто й не помітить, якщо мене не стане. Від цієї думки мене вкотре огорнула меланхолія.

Накинув пальто і взяв саквояж з інструментами. Знову глянув на хлопця: той продовжував гатити молотком по м'ясу. Все так само паршиво, чорт забирай.

— Магазин на тобі до закриття. Якщо хтось питатиме, я поїхав за новою поставкою м'яса. Це ясно?

— Так.

Вийшов надвір. Душний мегаполіс душний навіть узимку. Особливо на Різдво. Люди метушаться, як свині в загоні. Їх забагато. А коли свиней тьма, їх треба різати, скорочувати. Усе для того, щоб збільшити простір. Адже як там... ніхто й не помітить? Свинею більше, свинею менше.

Меланхолія не відпускала: ця сука заважала працювати. І якщо з м'ясом сьогодні не складеться... Я зціпив зуби. Що ж, у мене вже є кандидат на скорочення.

Він зачиняє магазин о пів на дванадцяту.