Лише дрібниця

Юрко йшов погано освітленим коридором. Двері в кабінет де його чекали, були відчинені. Та він завагався.

” Може справді не варто зв'язуватися з цим дивним професором?" — в черговий раз спитав він себе.

Вже вирішив вертатись, коли почув:

— Ось ви де, не хвилюйтеся, проходьте!

Голос належав літньому чоловіку невисокого зросту, з залисинами на голові.

Він приємно усміхнувся хлопцю, та запропонував зайти до кабінету.

— Олексій Миколайович, я не певен...

— Добре вас розумію, усі хвилюються перед невідомим, — перервав його професор, — але хіба вам не цікаво спробувати. Ще кілька років тому, я сам не вірив у це... Ну проходьте, зараз усе покажу.

Професор відчинив двері, і Юрко повагався з хвилину, та все ж зайшов.

Вони опинилися не у звичайному кабінеті, а в справжній лабораторії. Біля стін стояли невідомі раніше прилади, на яких мерехтіли різноманітні датчики. На невеликому столі привертали увагу кілька великих скляних куль, всередині яких розташовувалися дроти, а з куль стирчали скляні трубки, діаметром кілька сантиметрів.

Час від часу кульки світилися дивним сяйвом. Олексій Миколайович., натиснув якийсь вмикач, уважно перевірив показники, щось подивився у старому зошиті. А потім показав гостю в бік крісла, схожого на стоматологічне.

Той вже не вагаючись зручно вмостився на кріслі, роздивляючись на те, як час від часу на приладах спалахують невідомі індикатори.

Тим часом господар лабораторії, почав прикріплювати Юрію різноколірні дроти. Десь вісім він приклав до голови, та ще чотири на груди та живіт.

— Заплющте очі! — скомандував професор.

Юрко відчув легенькі поколювання по всьому тілу. Дивні відчуття. Дійсно, як і обіцяв професор зовсім не боляче. Через хвилину здалося, що крісло з ним почало повільно обертатися, спочатку ледь помітно, потім сильніше.

Ніби він вже не сидить у кріслі в лабораторії, а летить на літаку, а то й на ракеті. Спробував відкрити очі, усе немов у тумані. Щось блимало навкруги, а замість лабораторії перед очима космос з безліччю зірок. А потім опинився в невідомому місці.

Чомусь здалося, що він тут усе добре знає, от тільки звідки? Ніби бував тут колись. Він знаходиться на невеликому майданчику, чує незнайомі голоси. Хтось величезний, здавалося кілька разів вищій за нього, щось каже, та він не може розібрати, що саме.

Шум в голові, та й бачить він не дуже чітко. Лише силуети напроти. Хто він? Де?

Та не пройшло і хвилини, як він починає бачити краще, а шум в голові зникає.

— Юрко, бешкетник ти мій, ну скільки разів казати, не обкидуй Катрусю піском!

Чітко чує він голос. Жінка, яка нахилилася до нього, схожа на його мати. Тільки молодша, значно. Так це ж ..

До Юрка нарешті доходить, що він маленький та грається на дитячому майданчику.

Маленький хлопчик, який грається поряд, набирає повну лопатку піску, та щосили кидає в обличчя...

Знову все закрутилося навкруги. Перед очима пролетіли моменти минулого, не затримуючись достатньо довго. Відкриває очі, та бачить перед собою трохи переляканий погляд професора.

— Нарешті повернувся, а я вже трохи захвилювався. Бо якщо... Ну не будемо про це.

— Я бачив себе в дитинстві.

— Це цікаво... дуже цікаво. Що робив?

— Кидався піском, поки сам не отримав. Такий реалістичний сон. Я відчував усі запахи, чув звуки машин, які проїхали неподалік.

— Добре, от тільки це не сон.

За мить Юрко згадав, усе про що розповідав професор. Уся ця квантова теорія здавалася молодому вченому якоюсь вигадкою. Та чомусь він погодився допомагати професору.

— Я стільки років до цього йшов! Треба лише дещо допрацювати! Тільки уяви, що ми тепер можемо зробити, — з небаченим ентузіазмом у голосі казав Олексій Миколайович.

— Що саме? — здивовано промовив Юрко, який не розділяв запалу вченого.

— Тепер можемо змінити минуле... Причому не тільки твоє. Тільки про це нікому. Якщо цей винахід потрапить не в ті руки, — Олексій Миколайович помітно розхвилювався, — наслідки катастрофічні.

— От тільки, як я маленький зможу щось змінити. Хіба, що сказати батькам номера лотереї, та розбагатіти.

Професор посміхнувся, та за мить повернув серйозний вираз обличчя.

— Гадав, що ти уважніше слухав! А я розповідав про ланцюгову реакцію. Повір це насправді працює. Уяви, що в один день ти б вийшов з дому на хвилину пізніше.

— Лише на хвилину, і що з того?

— Слухай далі! Не перебивай. Наприклад через це зустрів товариша. Через вашу зустріч він на роботі забув про якусь дрібницю, та через це сталися непоправні наслідки.

Він трохи промовчав, а потім додав:

— Ось ще приклад. Нещодавно читав інтерв'ю одного відомого рок-музиканта. До двадцяти років він терпіти не міг музику. І навіть не уявляв себе пов'язаним з нею. І ось одного разу він йшов з роботи на зупинку, і на кілька секунд запізнився на свій автобус. Наступний мав бути, через пів години, тому він зайшов, до невеличкої, але затишної кав'ярні, замовив собі кави з пончиком. В закладі в той час працювало радіо. І якась пісня, так йому сподобалася, що він наспівував її усю дорогу додому. Саме після цього зацікавився музикою по-справжньому. І от уяви, якби він встиг на автобус, то й не зайшов би до кав'ярні, і не слухав би ту пісню. Ось так, лише дрібниця, а яку роль зіграла в долі людини! Невеличка, непомітна подія може мати значні наслідки. І ми отримаємо зовсім інший варіант історії. І якщо все вірно розрахувати, він буде кращим.

— Для кого?

— Для багатьох... Треба лише вірно все розрахувати.

— І ви бажаєте, щоб я взяв участь в ваших дослідах?

— Звісно не можу тебе примушувати. Та бачу тобі це також цікаво.

— Згоден! Але ж невже ми нікому не зашкодимо.

— Такий ризик, є завжди, та коли це нас, вчених, зупиняло, - усміхнувся професор, — в мене з'явився непоганий план, а ти трохи обміркуй усе, що я тобі тут казав. Але нікому... Добре?

— Гаразд!

— Які плани на середу?

— Ну хотів... дописати статтю з історії стародавнього Єгипту. А потім вільний.

— Добре, тоді о 18:09 чекатиму тебе тут. Треба дещо перелаштувати.

Наступні дні у Юрка було багато справ, тому він майже не згадував про пропозицію Олексія Миколайовича. Та напередодні середи не міг довго заснути. В голові йшов бій між цікавістю та страхом. Бажання побувати у минулому, можливо навіть щось там змінити. Але приходили думки, про ризик не повернутися, потрапити у якусь небезпеку та не зуміти врятуватись. Згадав переляканий погляд професора, коли він повернувся минулого разу. Якщо щось несправне? Може нехай вчений іншого дурника пошукає.

Але згодом цікавість перемогла, до того ж Юрко добре розумівся на історії, навіть якийсь час відвідував секцію з середньовічного фехтування. А тепер підтримував себе у непоганій, принаймні як йому здавалося фізичній формі. Недарма допоміг нещодавно товаришу відбитися від хуліганів. А Олег його двоюрідний брат, який пройшов війну багато чому навчив. Та звісно одна справа слухати досвідченого військового, а зовсім інша опинитись на полі бою. Куди ж відправить його професор? Можливо він і сам не до кінця знає...

День пролетів досить швидко. Та за весь час хлопець три рази вирішував відмовитись від досліду. Навіть коли йшов до лабораторії, як і минулого разу збирався відмовити. Але у вказаний час, вже стукав у двері лабораторії. Олексій Миколайович вже все приготував, та з нетерпінням чекав хлопця. На цей раз йому допомагала молоденька дівчина. На вигляд не старша двадцяти років.

— Ти вчасно, проходь, — кинув він йому та вказав на крісло.

Після невеликого інструктажу Олексій Миколайович погукав помічницю, яка ввімкнула якісь прилади.

Тепер замість дротів, на голову хлопцю надягли тонкий шолом, та обмотали живіт.

Знову легке запаморочення, політ, відчуття невагомості, обертання. Спалахи тисяч зірок.

Через деякий час він опинився, у дивному, невідомому лісі. Як і минулого разу, відчуття та зір повернулися до нього не відразу. Деякий час бачив лише обриси, які поступово ставали чіткішими.

Хто він? Що тут робить? Це марево, чи повернення в минуле?

Відповіді не було. Лише невідомо звідки знав куди йти. Хоча не пам'ятав, цю місцину. Мальовничі пагорби, густий ліс, і десь вдалині текла невеличка річка. Юрко, а точніше, той, ким він був зараз прямував до неї.

Поступово поверталась пам'ять про останню розмову з професором. От тільки далеко не все. Точно знав, що має когось врятувати. От тільки кого? Якусь тварину, яка мала потрапити до пастки? Можливо хтось мав тонути в річці. Це єдине що спало на думку. Тому він пришвидшив кроки, та за п'ятнадцять хвилин, вже сидів на березі.

Спробував роздивитися своє відображення у воді. На нього дивився невідомий чоловік, який не голився майже тиждень Одягнений він у старенький плащ. А ще мав при собі мисливську рушницю. Це зовсім не він у минулому. Принаймні людина, якою він став років на десять його старша. Якщо це не ймовірне майбутнє звісно...

Нарешті його роздуми перервав шум двигуна авто. І за хвилину на берег виїхав позашляховик. З нього вийшов високий, м'язистий чолов'яга років тридцяти з дівчиною, якій на вигляд було не більше двадцяти. На шиї чоловіка красувався масивний золотий ланцюжок. Молодиця трохи злякалася, коли побачила мисливця на березі. Вочевидь пара не сподівалася когось тут зустріти.

— Саньок, ти ж казав, що в цей час тут нікого не буває, — звернулась дівчина до свого кавалера.

— Не хвилюйтеся, я вже йду звідси. гарного побачення! — заспокоїв її Юрко, чи ким він тут був.

Саньок ледь помітно посміхнувся, та підморгнув Юркові. Той менше за все хотів бути свідком побачення, тому швидко пішов звідти.

— Цією дорогою на трасу вийду? — спитав він у Санька, наостанок.

— Авжеж! Хвилин двадцять йти, он тією дорогою.

— Дякую! Яке сьогодні число?

— 8 липня, — спокійно відповів чоловік, хоча було помітно, що той починає нервувати через те, що Юрко ніяк не залишить його наодинці з молоденькою красунею.

— А який рік?

— Ти що, хворий? — не стримався чолов'яга.

Тим часом Юрко почув, що по радіо, яке працювало в машині заграла пісня "Zombie" Cranberries,

— 1995 рік?

Хоча Юрко народився наприкінці 90-х, добре полюбляв музику цих років. Навіть знав приблизно якого року був той чи інший хіт.

— А ти, який думав? 2025? Бухати менше треба. Потім прийдеш, кілька склянок забереш...

Та Юрко вже не чув його, а йшов собі далі.

Раптом незрозуміло чому, зупинився. Йому здалося, що для чогось важливого має залишитись неподалік. Складалось враження, що це навіть не його думки, а навіяні кимось.

Він заховався в густих заростях верби неподалік берегу.

Саньок тим часом дістав склянку дорогого коньяку, налив собі та дівчині. Та відмовилась спочатку, але він почав її вмовляти, і та неохоче зробила кілька ковтків.

Юрко не хотів дивитися на те, як цей бугай залицяється до дівчини, відвернувся почав роздивлятися річку. Вже йшов другий місяць літа, тому біля берега вода почала зеленіти.

— Та кого ти з себе удаєш! — почувся грубий голос.

Вочевидь дівчина відмовила йому, чим розізлила.

— Я тобі не шмаркачі студентики, яким ти можеш мізки парити! — не вгамовувався Саньок.

Та щось відповіла, що остаточно вивело з рівноваги залицяльника. Він схопив дівчину за волосся, та вдарив по обличчю.

Юрко розумів, що настав час втрутитися. Вже збирався вибратися з укриття, щоб це зробити... Але на галявині з'явилося троє кремезних чоловіків, кримінальної зовнішності. Неподалік від них стояв інший позашляховик.

— Оце так зустріч, — зле промовив один з них, вочевидь ватажок, — Ти тут з дівками розважаєшся, а за борги забув. Гадав тебе не знайдемо?

Запал Санька, з яким він нападав на дівчину миттєво зник. Він закляк, не розуміючи, що робити далі.

— Тьолка в тебе нічого така, — продовжив ватажок, та вишкірився.

— Що дивитесь, мочить цього щура! — наказав він поплічникам. Причому склалось враження, що він каже про якість повсякденні речи.

Миттєво пролунали постріли.

Ватажок кілька разів вдарив ногою бездиханне тіло Санька, та наказав його закопати.

— Що робити з дівкою?

— Шкода красуню, але вона багато бачила.

Дівчина тим часом сиділа шокована на піску, не розуміючи, що робити. Юрко знав, що має її врятувати. Тільки як?

Треба добігти до неї, так, щоб не помітили бандити. Слушний момент настав, коли ті потягнули труп трохи далі, а ватажок уважно спостерігав, як ті копають яму.

Юрко непомітно дістався дівчини, закрив їй рота, та прошепотів:

— Мовчи, якщо хочеш жити.

Невідомо, ким був чоловік, на місті якого він опинився, та зробив все швидко, та без зайвого шуму. Звісно його рушниця далеко не найкраща зброя, але шанс є.

Ватажок хоча й не відразу, але все ж почув щось, та обернувся. Але не встиг він наказати своїм шибайголова атакувати, як Юрко вистрелив. Навіть не розумів, це він робить, чи цей чоловік. Все відбувалося ніби уві сні. Поранений ватажок падає на пісок, та осипає хлопця прокльонами та погрозами.

Юрко швидко сідає за кермо позашляховика, вказує на місце дівчині. Робить кілька пострілів по бандитах, щоправда, не влучних. Останні патрони витрачає на колеса бандитської машини. Виїжджає на вузьку дорогу, яка веде якомога далі від берега. У віконце заднього виду, бачить, що один з бандитів щосили біжить за ними.

— Пригнися, — наказує дівчині.

Лунає кілька пострілів, куля пробиває скло, але ані Юрка, ані перелякану дівчину не зачіпає.

Через кілька хвилин йому вдалося виїхати на дорогу, залишивши бандитів далеко позаду.

Дівчина почала виходити з шоку. Хоча складалося враження, що вона досі не розуміє, що трапилося.

— Шкода твого хлопця, та йому вже не допоможеш, — звернувся чоловік до неї, — але нам потрібно дістатись міста, доки бандити нас не схопили.

— Він навіть не хлопець... Так залицявся до мене, подарунки, ресторани... Сестра казала, жени його... Та я сама розуміла, що він бандит.

— А чому тоді поїхала з ним. Романтики захотілось?

— Навіть не знаю. Хотілося перед подругами похизуватися, який в мене залицяльник. Дякую, що врятували, — промовила вона та заридала.

— Жахлива романтика у вас вийшла, — промовив Юрко, оглядаючись навкруги.

Та їх вже ніхто не переслідував. А вдалині вже виднілися обриси невеликого містечка.

Несподівано Юрко відчув вже знайоме запаморочення. А за хвилину опинився на кріслі в лабораторії.

— Ти зробив це! Врятував Оленку!

— Яку ще Оленку? — здивувався Юрко, а потім до нього дійшло, що так і не дізнався ім'я врятованої дівчини.

— Ви знали цю дівчину?

— Це донька мого товариша. Коли вона спочатку зникла, а потім... Через місяць випадково знайшли її тіло, його хворе серце не витримало... А завдяки моєму винаходу вони живі!

— От тільки, що з хлопцем який був мною... яким був я чи як там. А ті бандити? Вони потім не розшукували Олену та того чоловіка?

— Мисливець, який в новому варіанті історії врятував дівчину, виявився колишнім військовим. Він не працював, та мав скоро спитися...

— Шкода...

— Я ж кажу мав! Тепер він допомагає батькові Оленки розробляти всілякі гаджети, які допомагають нашим військовим. А дівчинка стала першокласним лікарем, і врятувала не одне життя. Тепер відпочинь. Потім у нас з тобою буде ще багато цікавої роботи. Можливо ще більш ризикованої.

— Але ризикувати прийдеться мені, — усміхнувся Юрко.

— Так. Але ж тобі цікаво побувати в більш віддаленому минулому.

— Ну якщо повернутись...

— Потім, потім, йди додому, та відпочинь як слід!

Через пів години Юрко йшов центром міста, та згадував свої шкільні роки.

" Цікаво якби я в дев'ятому класі погодився піти в ту секцію..."