Коло, коло, сонце

2 558р

— Це він! Він! — вигукнула Неля у повній тиші. 

Кеплеріанин, що стояв неподалік, оглянувся, зміряв осудливим поглядом.

— Перепрошую… Я мала на увазі артефакт, глечик… отой! — Губи Нелі смикалися в радісній усмішці, рука на грудях, а на очах, здавалося, зараз  виступлять сльози. 

Погляд кеплеріанина став стурбованим.

— Пані, з вами все гаразд? Ви впевнені? У вашому стані… 

— Так, все гаразд! Просто на ньому малюнок, бачите? Кучеряве сонце, там один промінчик, — Неоніла засміялася, — кривий!

Кахикнула, закусила губи, проте не витримала, додала: — Там ще місяць, косий дощ…

 На неї уже дивилися двоє  землян і марсіанка. Лунсійцю погляду трьох очей видалося замало, викликав на підмогу четверте на мацаку. 

— Космогонічна символіка трипільців, — біля Нелі виріс екскурсовод, легким порухом пальців дав знак відійти далі: пам’ятав її. Попри те, що тепер вона без косметики і має русяве волосся. Потім кинув погляд на глек і застиг: — Дивно, щось я не пригадую цей експонат.

2 557 р.

— Нелюсь, замри! Зараз я йому я-як дам!  — Зяблик спікірував на мікроробота ТС-3, що противно задзижчав над вухом. 

— Ай! — Неля упала на вітрину. 

 У неї таки украли кілька волосин.

«Дз-з-зень!» — посипалося скло. 

Ні, це зробила не Неля: Зяблик. Дзьобом.

«Бах-кх!» — розбився бінокль епохи трипілля (маленькі парні глечики). А це вже Неля, ненароком.

Запрацювала сигналізація:

— Робот у Заповіднику… робот у Заповіднику…

Пізно. Крихітний ТС-3 з блакитним пучком телепортувався. 

А попався невинний Зяблик! Тепер вже ніхто не повірить, що він справжня пташка, а не робот. І Шафран не візьме Нелю, як вона сподівалася, на роботу. Не встигла зустрітися з роботодавцем, як уже «відзначилася». 

***

— Пані Неоніло, ми переглянули відеозапис. Ви постраждали, це так, але ми не можемо сказати, що вашої вини немає. На територію Заповідника роботам вхід заборонено, це написано в правилах. А ви з ними ознайомлені. — промовляла Шінна з екрану беземоційно, як  давній-давній штучний інтелект. Хоча вона дві тисячі п’ятсот п’ятдесят п’ятого року, дівчинка ще.

— Зяблик — не просто робот! Я його вибрала під колір мого волосся! Він мій символ, — спробувала викрутитися Неля, — і точна копія земної пташки, навіть спів — ідентичний!

Зяблик, що лежав частково знерухомлений, розкинувши свої крила і повернувши голову,  розплющив повіки й мужньо та дзвінко завів:

— Ціціці-рюрюрю, чірруп, рю!

На Шінну це не справило враження:

— Зауваження недоречне, символ теж. Ви, пані, не самець, а самка. Самка зяблика має непомітний сіро-бурий окрас, а ваше волосся…

— Зяблик — моє призвіще!

— Не ваше, ви наразі не отримали офіційного розлучення. 

Бойовий запал Нелі згас, плечі опустилися. Вона глянула на безіменний палець, без обручки наче голий. Як же не вистачало блиску її діамантика! А ще більше не вистачало Артема… 

— Зауваження доречне! — біля відчинених дверей стояв дядько Василь. 

Нарешті!

Неля аж підвелася назустріч, але Шафран, як його називали за темне руде волосся, зупинив суворим поглядом і сказав тоном Шінни:

— Робот пані Зяблик настільки схожий на справжню пташку, що може відправитися з нею в минуле. Пані не лише заплатити штраф і відшкодувати збитки, а й на новий раеліт заробити може. Якщо захоче.

— Захоче, пані захоче! — вигукнула Неля. 

Свій раеліт вона продала, а найдорожчий  скарб — обручку з діамантом, залишила чоловіку. Саме цей діамант і став причиною  їхнього знайомства. Неля випадково завітала до дядька якраз тоді, коли Артем показував йому рідкісну знахідку.

Знову перед очима постав її чоловік, тоді ще незнайомий блондин, на якого, соромно зізнатися, в той момент звернула увагу лише як на майже двометрову підставкою для дива: кристалу-двійника, що красиво виблискував та переливався на протягненій долоні. Так, що навіть не одразу помітила в іншій руці незграбну шкатулку. Дядько попрохав допомогти Артему прочитати на ній напис, (не всі ж володіють комунікаторами українського виробництва). 

Сталося так, що переклад написаного вони прочитали одночасно. Як гарно спліталися їхні голоси… А діамант — раз! — і розколовся надвоє.  Неля гадала, це просто дивний збіг. Не сказала б, що прикрий, бо після цього врешті розгледіла самого Артема. Стали зустрічатися. Як же легко і приємно було з ним спілкуватися! Використовували кожну можливість, щоб бути разом, а потім вирішили одружитися. Половинки діаманта вставили в обручки тріснутою стороною зовні, і Нелі ця задумка дуже сподобалася. Вони з Артемом навіть придумали собі власний ритуал: коли досягали згоди чи ухвалювали будь-яке рішення, стукали кулаками так, щоб половинки діаманту зійшлися…

Неля зітхнула.

Після одруження Артем змінився, став підозріло спокійним та байдужим, а вона, навпаки, надто імпульсивною. На доданок випадково дізналася про зникнення чималої суми з його рахунку. На що саме пішли кошти, Артем не зізнався.

Неля вирішила, що він перестав її любити і втекла.

А коли погано, тікають куди? Ні, не до мами з татом: вони застерігали не поспішати з офіційним шлюбом. На Землю, в Україну. 

Правда, прибула сюди не одразу, гадала, буде досить відвідати станцію «Афродіту ЗК-105». 

Пофарбувала коси на чубку в сіро-блакитний, з боків у мідно-бурий з переходом у каштановий. Барви вибрала дорогі, з багатьма компонентами, в тому числі й антистресовими. Кілька днів поніжилася в солярії, замовила курс масажу, але половину не використала. Ніколи б не подумала, як же тяжечко буде без Артема...  

По дорозі купила Зяблика. Не могла пройти мимо такої милоти.

Тепер власних коштів катма, але має чудового робота, і байдуже, що модель експериментальна, ні в кого нічого подібного ще не було, і, як сказав дядько, для подорожей в часі саме те, що потрібно.

— Добре, ходімо в мій кабінет, я ознайомлю вас з деталями завдання, — кивнув, загадково усміхаючись, Шафран.

***

...Біля МЧ-45, здалеку схожого на химерного зореліта (подорожуючи в часі, є ризик опинитися у відкритому космосі) хазяйнував Артем! А про цю деталь Шафран повідомити не зволів!

 «З напарником побачитеся згодом, він достатньо досвідчений і прекрасна людина, ручаюся», — запевняв. А про те, що Неля вже того напарника добре знає, промовчав. Хоча звідки вона взяла, що добре його знає?! Ні, вона його не знає і знати не хоче!

І Неля, яку щось потягнуло ще раз глянути на нову модель машини часу, перевірити роботу бура (під землею теж можна опинитися), розвернулася та, поки її не помітили, розмашисто покрокувала назад до Шафрана. Бура вже перевірено. Артем, на відміну від неї, до деталей уважний, а розум його завжди холодний. Аж занадто.

Але крокувала Неля недовго, застогнала і зупинилася: ніби знущаючись, червоний раеліт дядька знявся і полетів у бік мегаполіса Києва. Місто виднілося на горизонті бетонно-металево-скляним гніздом під блакитним склепінням неба; раеліт, ніби ягідка, зухвало виділявся між здебільшого сріблястими сливками інших літальних засобів, невеликих і мегакомпактних. А потім ззаду почулося:

— Нелю.

— Що?! — розвернулася різко: упізнала цей трохи схвильований голос. Ти глянь, Артем знову навчився щось відчувати!

— Привіт. Повертайся додому, то був… — Він замовк, розгубився: не очікував побачити її нафарбованою, засмаглою і з таким коротким, та ще й спереду блакитним волоссям. — То був жарт. Ну не можна так різко все обірвати. Згадай, як добре нам було разом!

— Поки ти не забажав моїх клонів! — Неля рушила до готелю. Пішки — літати ж нема на чому. От якби наразі Зяблик не був вимкнений, він би відчув її стан і зі своїм «Як дам!» кинувся б на Артема. Шкоди б не завдав (йому навряд чи завдаси), а потішити Нелю потішив би.

 Той «жарт» став останньою краплею, що переповнила чашу її терпіння. Це точно на клонів Артем потратив ті гроші!

— Я лише розповідав про наші традиції! — він пішов поряд. На її два кроки робив один. 

— Ні, ти не просто розповідав — ти захищав ваші традиції! — Неля зупинилася, задерла голову, глянула в безсовісні блакитні очі. У них спалахнув нелогічно радий вогник. — А я тебе знаю, і знаю цей вогник в очах! Прийду якось, а у спальні цілий гарем мене. Ти ж завжди досягаєш бажаного!

— Що таке гарем? — Артем трішки нахилив голову.

— Неважливо, — Неля збилася. Деякі земні традиції також важко зрозуміти та сприйняти. Вона штрикнула пальцем в комбінезон все ще свого чоловіка. — Тобі не вдасться мене пом’якшити. 

Артем перехопив руку, стиснув.

«Таки пом’якшив,» — відмітила подумки.

 Хитрун. Пах тим парфумом з прянощами і зеленим чаєм, що вона любила. Виглядав так само, як тоді, при першій зустрічі.

Неля зловила себе на тому, що не хоче висмикувати свою долоню. 

— Ні! Я б на таке не пішов! Все — лише з твого дозволу: ти ж — українка! Всі знають, які ви волелюбні, — Артем дивився щиро й відкрито, говорив упевнено.

Це так, з українцями рахувалися: Україна зараз одна з найсильніших і найрозвиненіших країн у галактиці.

Неля трохи остигла. З таємним задоволенням зауважила, що не одна вона змарніла за останні дні. Але, щоб не здатися, кинула строго:

— А чий тоді робот украв моє волосся? Часом не твій — клонів наробити, поки ми не розлучилися? Ваші закони це ж дозволяють? Так от, пізно: з фарбованого — не вдасться! — Неля  висмикнула руку.

Знала, що завдяки застосуванню апаратів прискорення росту клонів на Центаврі можуть «виготовити» за рік. Ще й виховати на замовлення, зручнішими й слухнянішими, ніж «оригінал». Але не знала, що Артем належить до саме до тієї вузької привілейованої касти, чиї традиції дозволяють таку “дикість”. 

— Не знаю, чий. Не мій точно. Можливо, лоріанський? Вони колекціонують ексклюзивні блакитні речі, — він дивився так, що Неля раптом відчула себе унікальною. Може, вона дійсно надумала собі? — Хай там як, а я обов'язково дізнаюся, хто це зробив, повір. 

 Неля крутнулася, пішла до готелю. Якщо Артем сказав — неодмінно дізнається. 

— Не йди за мною. Одним «перепрошую» не обійдешся! — кинула через плече.

Артем зупинився.

— Все одно триматися на дистанції не вийде! — почула услід.

«Ще й як вийде!» — посміхнулася Неля.

Подорож запланована за кілька годин. Шафран уже усе налаштував, однак наразі мав справи, появитися обіцяв перед відправленням, щоб «провести у доріжку.» Хоча та доріжка — метр - два довжиною й менше хвилинки за часом.  

Її дядько трохи дивний: один з прихильників теорії мультивсесвіту. Запевняє, що ми спостерігаємо лише один з варіантів можливих подій, квантова механіка це підтверджує. А паралельних світів, де все відбувається по-іншому — безліч, і ними можна мандрувати, як простором і часом.

Правда, переконливих фізичних доказів, що такі світи існують, досі не здобули. Хоча, якщо подумати, раніше і подорожі в часі здавалися фантазією, а зараз, після того, як знайшли екзотичну матерію з негативною енергією, подолати тисячі років — легко. Не для всіх, звичайно: для тих, хто має доступ до машин часу. Їх не так вже й багато, всі на обліку: після того, як одну украли. Ну і ще потрібні дозволи від Департаменту захисту довкілля і Служби Часу Чумацького Шляху. Неля ці дозволи має. 

***

Вдих. Мимовільна затримка дихання. Відлік почався. Тисяча чотириста п’ятдесятий, шістсотий, тридцятий, тисяча до нашої ери, дві, три тисячі… Є. Все спрацювало автоматично.

Неля видихнула.

Вона не стала дочікуватися ні «досвідченого напарника», ні коли її зволять «провести в доріжку». Непередбачуваність — наше все. Одразу вирішила: швиденько майне туди-сюди, виміняє кілька глечиків, і Артем спіймає облизня. Шафран запевняв, що місто вибрав тихе й невелике, а народ привітний.

Заворушився увімкнутий Зяблик: час його вильоту.

До режиму невидимості й «еко», з якими переміщалася, додала «скан». Виявляється, потрапила у зарослий травою й бур’янами луг; неподалік текла лінива річка, трохи ближче росло кілька дерев. Небо захмарене.

Навкруги нікого, лише заєць, відкинутий режимом «еко». блиснув хвостом і лапами й зник, та хмарка комах розсіялася.

Неля відкинулася на спинку сидіння:

— Ура! У мене вийшло!

Вперше машиною часу керувала сама. І це так чудово,— робити щось самостійно! Навіть якщо в дечому гальмує і двічі прослуховує поради бортового комп’ютера, — байдуже: цього ніхто не бачить; видно лише результат. А Неля постарається, щоб він був позитивний.

***

— Нелюсю, я вже тут! 

— Ну ти й кмітливий, Зяблику! — натиснула на кнопку, впустила його.

— Так, я такий! 

За хвильку Зяблик, зігнувшись і розкривши для рівноваги крила, приклав одну лапу до потрібного роз'єму: 

— Тримай інфу!

На екрані бортового комп’ютера з’явилися зібрані ним дані.

***

Як давно вона не ходила боса по траві! Лише ради цього варто було летіти на Землю. А ради чистого-чистого повітря — мандрувати у минуле. Міста України давно перетворилися на мегаполіси, але поряд з тріумфом залізобетону, скла і пластику вдалося зберегти Заповідники — острівки незайманої природи, частинки відтвореної історії різних епох. На придатних до життя, але  незаселених планетах, відкритих і освоєних українцями, теж залишили незайманими деякі місця. Однак у Заповідників є межі. Перебуваючи там, усвідомлюєш, що за кілька кілометрів на тебе чекають раеліт і блага технічного прогресу. А тут… А тут простір — до мурашок давній, чистий і  справжній. Але не незайманий:

Неля ішла манівцями до круглого міста, яке, вона знала і вже бачила, простягалося на північному сході. У руці — мотика. На Нелі — максимально схожо відтворене плаття, на голові — перука з відповідною зачіскою, в заплічній сумці — мідні наконечники для стріл.

Мова трипільців вивчена Зябликом, перекладена і передана Нелі. 

Навколо виднілися клапті полів, де-не-де паслися невеликі стада корів, кіз. Неля їх обминула по дузі.

«Нелюсю, ти куди? Іди хоч потренуйся розмовляти на дітях і козах, звідки ж  знатимеш, що я все переклав правильно?» — Зяблик, що літав угорі, активував  ментальний зв’язок. 

Але Неля теж пташка високого польоту:

«Ще б чого. Я потренуюся на дорослих і в місті!»

«Насправді ти боїшся і відкладаєш момент.»

«Насправді, Зяблику, сам факт, що я тут, уже свідчить про те, що я достатньо хоробра!»

Хоробра то хоробра, але як же страшно в те місто заходити! І як важко зберігати звичайний вигляд, коли все: і двоповерхові будинки, і мешканці міста, і те, що вони роблять, викликали страшенну цікавість, погляд мимоволі норовив приклеїтися до деталей, затриматися там, вивчити все, запам’ятати. 

Хати розміщені радіально, без тинів, з круглими віконцями, перед хатами ділянки з рядками грядок, на яких поралися люди, часто траплялися огорожі для домашньої худоби.

Пахло свіжою глиною з замісів для глеків, молоком і хлібною духмяністю, співали пташки, перемовлялися й сміялися люди,  щось десь гупало й скреготіло, мекали кози, зрідка літав білий димок.

На Зяблика уваги звертали більше, ніж на Нелю. 

Звідкись з центру почувся притишений віддаллю наспів. Таке щось знайоме, щемке… Лагідне сонце, легкий вітрець, спокійні, умиротворенні обличчя жінок, радісні — дітей, мудрі — дідів і бабусь. 

На теплих, кольору спеченого домашнього хліба, стінах хатин вертикальні охристі хвилі, красиві дуги, акуратні, гармонійні. Неля обійшла одне коло дороги, нерівною стежиною повз рядки моркви і ще зелене колосся пшениці ввійшла в друге і знову пішла по колу. Так добре було йти. Ця хода ніби заворожувала, а пісня лилася за піснею. 

«Ой колом, колом сонце вгору йде,

 А вже наша дівчина заручена йде…»

Неля пішла по третьому колу, йшла, поки пісні не скінчилися.

— Ти вчасно, — сказала збоку владна сивокоса жінка, кивнула на негусту, але колосисту пшеницю, на Неліну мотику. — Берися до роботи.

І це було сказано саме для Нелі! Від неї що, серйозно чекали, що орудуватиме мотикою? Знати б ще, як це робиться.

Неля оглянулася.

«Згинаєшся. Дивишся, де бур’ян. Замахуєшся.» — підказував Зяблик подумки. 

Спробувала. Наче вийшло. Робот літав туди-сюди.

«Зяблику, я правильно працюю?» 

«Так. Лише бий по землі біля бур’яну, так, щоб його коріння можна було потім зібрати.»

Неля била, била… Навіть сподобалося. Стільки мала в душі невилитого, невиказаного, от і вигупувала мотикою.

Аж поки не втомилася. 

«Мені здається, чи я роблю щось не те? Я сюди начебто товарами обмінюватися прийшла, а не спину гнути!» — подумала врешті, кинула мотику і пішла до будинку.

Жінка тримала на руках великого глиняного глечика, водила по ньому пензликом, змоченим у жовтій фарбі: коло в колі, коло в колі. Рівно, впевнено; у рухах загорілих натруджених рук було щось магічне. Карі очі, що мружилися, дивлячись на сонце, коли переставала малювати, скоса глянули на Нелю, і невпевненість, втома зникли, ніби її напоїли смачним міцним чаєм.

— Хочеш спробувати? 

— Так!

— Вітерцю, подай нову посудину!

Худорлявий підліток з темним розкуйовдженим волоссям, що недалечко ліпив з глини якусь цяцьку, витер руки, подав ще не випалений глечик.

— Старша Мати, щось іще? 

— Приглянь за Ялинкою.

Вітерець нахмурив брови, майнув за будинок.

Неля вмокнула пензлик у розтерту і змішану з олією вохру — і, поглядаючи, як це робить Старша Мати, заходилася малювати.

Коло в колі, коло в колі… 

В хід пішли фарби на основі тальку й оксиду марганцю. Робота заворожувала ще більше, ніж коли спостерігала, як це робила Старша Мати. Згодом вона кудись щезла, а Неля про все забула: вимальовувала кучеряве сонце. Що усміхається сама, зрозуміла лише тоді, коли об лікоть бахнувся Зяблик. Рука здригнулася, промінчик вийшов кривим.

«Не штовхайся!» — глянула сердито. У дзьобі Зяблика — віничок блакитного пір’я. Він діловито засунув його у Нелину потайну кишеню.

«Він на мене напав, а я йому я-ак дав!»

«Хто — він?» 

«Копія мене. Лише м’яка і пухка, не як я, справжня».

«А, пташка зяблик. Не можна ображати справжніх пташок.»

«Що, полетіти повернути пір’я?»

«Та ні, сиди тут, нове відросте. Матиме науку за брак гостинності.»

Неля продовжила роботу: промінчики її сонця задував-кучерявив вітер. Поряд ішов дощ, потім сходив місяць, плавно гнулися дві лінії, формуючи драбину вгору.

— Гарно, — сказав Вітерець. Виявляється, він стояв поряд. — Однак покидай: час їсти. 

Неля помила руки, п’яти-шестирічна, схожа на Вітерця дівчинка винесла з будинку теплий корж. Простягаючи, усміхнулася. Потім вручила молоко у невеликому глечику. 

Смачно…

— Старша Мати попрохала тебе розважити. Ходімо, — Вітерець потягнув за руку, як тільки Неля помила від молока глечик і перевернула догори дном. 

Ця будівля була трохи більша за інші, всередині стіни розписані червоними, жовтими, білими й чорними фарбами. Знаки сонця, місяця, хвилі, просто звивисті лінії, — все зображено сміливо, з розмахом; здавалося, що то не просто оздоблення, а щось більше, щось, що має сакральний магічний зміст. 

Приємно пахло свіжою деревиною і сухою травою, з круглого вікна вривалася коса  смуга денного світла.

 В очах Вітерця поселилася урочиста таємничість. Ялинка, що прийшла слідом зі шматком коржа в руці, шанобливо і боязко стала збоку біля входу. Так, ніби уже отримувала тут прочухана. Нелю ж запросили ближче. Наївні. Не знають вони вдачі гості. Неля сама себе побоювалася: уся стіна в полицях, заставлених глечиками. 

Вітерець узяв прутик - указку, вказав на низ першого глека. 

— Коли на землі не було нічого, лиш одна вода… 

До малої прибіг собачка, сів поряд і теж заслухався. Ялинка кусала корж, її очі сяяли у приємній напівтемряві.

— …І виросло красне дерево, —  Вітерець показав на його малюнок.

Нелі розповідали про створення світу. Просто і образно, але правильно.

«Зяблику, ти ж усе записуєш? — запитала про всяк випадок: слова Вітерця дуже вже нагадували одну стародавню колядку. 

«Не можна ображати справжніх роботів, — видав Зяблик. — Звісно, зафіксую кожен момент.»

Невдовзі Вітерець замовк, ніби чогось очікуючи, потім нагадав пошепки: «Ялинко?»

Мала закусила зубами коржа і заплескала у долоні. 

Вітерець вдовольнився і продовжив розповідати.

Коли його указка пройшлася по кожному знаку, кожній кривульці, наступила пауза. Ялинка запхала корж у рот. Неля здогадалася, що вона зараз зробить, підхопила ініціативу:

— У-у-у! — до ляскання в долоні додала звук.

Вітерець застиг і закліпав, мала і собачка синхронно мовчки схилили набік голови: здивувалися.

— Я виражаю захват, — пояснила Неля. — Зрівняйте отак, — вона мовчки заплескала. — І отак! — додала звуку. — Як більше подобається? 

— З «У»! — заявила Ялинка і попрохала брата розповісти про буйвола. 

Вітерець зробив кілька кроків, знайшов глечик, на якому зображена рогата голова, і заходився розповідати нову історію.

Коли зависла пауза, Неля з Ялинкою переглянулися, разом заплескали в долоні.

— У-у-у! Гав-гав! У-у-у!

Ялинка перестаралася, переборщила зі звуком, собачка загавкав, завив, — скласти товариство.

— Що тут відбувається?! — почула Неля грізне, і очам своїм не повірила: Старша Мати пройшла крізь стіну! У руках тримала новенький розмальований бінокль.

Вітерець втягнув голову в плечі:

— Ми виражаємо захват! Не гнівайтеся на нас. Ми зараз підемо! 

— Залишайтеся. 

Старша Мати пройшлася, присіла на долівку там, де на деякому підвищенні по боках світу розкладені дивні предмети. 

Неля зрозуміла, що зараз проводитиметься ритуал. 

В будиночок зайшли дві дівчини, висока й низька, і юнак у шкурі вовка. Усі з глиняними фігурками в руках.

Юнак підійшов надто близько, засопів над плечем. Так знайомо засопів. Війнуло зеленим чаєм... Неля оглянулася і мало не задихнулася з несподіванки: Артем! Такий красивий, впевнений у собі, з переможною усмішкою! 

Ця усмішка обурила. Неля відійшла, присіла біля Старшої Матері.

«Зяблику! Ану йому я-а-ак дай!» — послала йому думку. Робот же склав крила і відвернув голову:

«Не можна ображати справжніх чоловіків!»

Неля ще раз мало не задихнулася, уже від обурення.

Старша Мати це помітила, на коліно опустилася її рука.

— Згадуй, як творила малюнок: коло, коло, сонце. Усміхнися.

 І Неля заспокоїлася! Не відволікало навіть те, що Артем, зловивши її погляд, показово заграв м'язами, і те, що на нього захоплено поглядала і смішно тягнулася гострим носом висока дівчина.

Старша Мати почала ритуал. 

Торкнулася бінокля, фігурки козлика, що належав низенькій, простору над колом. Повітря всередині затремтіло, замерехтіло, утворилися двері. Дівчина кинула в них фігурку. 

Вона зникла!

Старша Мати кивнула. Низенька засяяла, попрощалася жестом, який не змінився і через тисячоліття, і ступила у двері.

Зникла!

Неля охнула:

— Що це? 

— Двері у сусідній світ, — буденно прошепотів Вітерець. — Не всі можуть пройти. Травинка не пройде, от побачиш.

Неля нишком глянула на Артема. В його руках — пластиковий бик, зухвала підробка, пуста всередині.

«Він теж не пройде,» — подумала про себе.

Вітерець мав рацію: коли вже височенька кинула свою фігурку, зникла не вона, а мерехтливі двері.

Старша Мати показала на вихід і дівчині, і Ялинці з собачкою та Вітерцем. 

Насторожено глянула на Артема: наступним був він.

Знову появилися двері… фігурка бика щезла! 

Неля перестала дихати.

«Невже, невже Артем так просто зникне?! Ні, будь ласка, не йди,» — заблагала поглядом. 

Він прочитав, усміхнувся. Підвівся.

— Назад! — крикнула Старша Мати: з мерехтіння внизу, ніби відфутболений, вилетіла пластикова фігурка, а згори …висунувся бластер! 

Зяблик кинувся на лускату зелену руку, що його тримала. Постріл. Мимо. Звук побитих глечиків. 

Неля зіщулилася, але погляду від арки не відвела. Там виднілися обриси шодшіанина! Ох, невже вони ще існують?

Так, існують: З мерехтіння показалася його нога.

Артем вихопив бластер і вистрілив по коліні. Почувся противний крик, шодшіанин відступив, проте намалювався наступний, ще більший. Постріли. Артем стріляв у відповідь. Попадали побиті глечики.

Старша Мати навлежачки, прикриваючи голову, замінила один предмет, утворила інакше коло. Портал блискавично закрився.

Рука з бластером і відокремлений ніс упали разом з відсіченою ногою, бризнувши бурою кров’ю. 

Неля звереснула.

Артем кинувся до неї.

— Зяблику, все гаразд?

Вона закивала.

— Все позаду, — прошепотів, поправляючи перуку, що з’їхала.

Старша Мати знову утворила якесь коло, пожбурила в портал, лише на мить затримавши, щоб глянути з відразою на забруднену луску, частини тіла шодшіанина. Вони зникли, як і пляма крові.

— Треба тримати свій світ у чистоті, — пояснила. Потім взяла статуетку з пластику, покрутила в руках. 

— Подібне тягнеться до подібного. Світ, у який ми ступаємо, майже завжди зустрічав нас привітно. Кращий світ, де є ягоди й пшениця для нас, паша для наших корів. Хто ви, звідки прийшли? Хто створив цю фігурку? Що за світ ви притягнули?

Артем здвигнув плечима: 

— Не знаю, що за світ притягнувся. Шодшіан пам'ятаю з зображень, на третьому курсі ми проходили раси, що зникли. Любителі постріляти, перш ніж подумати чи заговорити, були розгромлені, ізольовані, а потім самі себе й знищили. Тих же, хто виготовляв пластикові фігурки, після повернення обов’язково перевіримо.

***

 На небі загорялися перші зорі. Неля, обійнявшись з Артемом, сиділа надворі і розповідала Ялинці й Вітерцю про те, що там, угорі, на далеких-далеких зірках теж живуть люди, які літають всередині невеликих, але міцних, виготовлених ними ж птахів.

Час від часу вона замовкала, і тоді Ялинка плескала в долоні, а собачка підгавкував. 

 Коли ж вона заснула, Старша Мати довго розпитувала про те, що станеться згодом.

Потім розпитували її. Зокрема про здатність проникати крізь стіни.

— Я не знаю, як називається і як діє те, що я роблю, але я це роблю.

— А я знаю, як називається і як пояснити, те що ви робите, але зробити не можу, — вихопилося в Нелі.

— Он як? — зацікавилася Старша Мати. — То поясни.

— Квантове тунелювання на макроскопічному рівні, — Неля замовкла: її співбесідниця підняла брови і закліпала. 

 — Ну… Ви поводилися, як хвиля. Стіна теж набула її властивостей. Відбулося "накладання".

Старша Мати кивнула:

— Як хвиля… Так розумію. Я умію налагоджувати  і передавати своє "хвилювання", але не всім: своїм людям, людям нашої крові. Після цього і вони можуть проходити крізь стіни, прості й світові. Ти також змогла б. 

— О, це ж чудово! І… — Неля глянула на Артема, на Старшу Мати. — Ви сказали "своїм людям"? Це означає, ми — ваші нащадки? А ти, Артеме, українець?

— На жаль, ні, — зізнався він. Мої пращури земляни, європейці, але не українці. Українську знаю, можу користуватися без даних перекладача, вивчив, щоб краще розуміти друзів, ну і читати мовою оригіналу твори ваших митців. А назвали мене Артемом тому, що мамі просто сподобалося це ім'я.

Старша Мати усміхнулася:

— Наш рід великий, і це чудово.

Артем легенько торкнув Нелю за плече, розтулив кулак: на долоні блиснули кристалами обручки, одна в одній. Вони торкалися діамантами, ніби прокладали переливчасту доріжку від одного золотого обідка до іншого.

 Артем запитально глянув у Нелині очі.

Вона усміхнулася і підставила безіменний палець. 

Артем надів спершу меншу їй, потім більшу собі і поцілував, як на шлюбній церемонії.

А Старша Мати завела пісню, від якої пішли мурашки.

Повітря стало прохолоднішим, але знизу гріла тепла шкура, за словами Вітерця, козла, збоку — обійми Артема. і Неля з задоволенням слухала чистий густий голос Старшої Матері, що віщував про одруження Сонця та Місяця. Обрядова весільна пісня  пронизувала, чарувала і наповнювала щастям, свіжим, сильним і незрозумілим, як стародавня магія.

Артем, усміхаючись в напівтемряві, їхнім традиційним жестом протягнув кулак, Неля свій. Частини кристалу з’єдналися.

«Нелюсь, твій камінь в  обручці світиться», — транслював думку Зяблик.

 — Він не лише світиться, він звучить. І мій також. Прислухайтеся, — озвався Артем.

І дійсно: кристали дзвеніли, ніби підспівували Старшій Матері.

А Неля відмітила, що попри всі дива почувається напрочуд урівноваженою.

Пісню підхопили інші трипільці.

Здавалося, спів досягав до блискучих мерехтливих зірок, мелодія ковзала уявними гранями далеких сузір’їв, доповнювалася дзвоном кристалів, вільно й розмашисто витала у просторі й часі навіть після того, як Старша Мати замовкла і заходилася готувати своїм гостям місце для ночівлі.

— Виявляється, час може бути коштовністю, — озвучила свою думку Неля. — Коштовністю невагомою, але відчутною; слів не підібрати — така дивовижна, така чудова ця трипільська ніч!

— І вона ще не закінчилася, Нелю, —  Артем легенько пригорнув до її до себе.

***

 ...На світанку Старша Мати провела їх у дорогу. Перед мандрами в часі вручила бінокль і фігурку Рожаниці.

— Бережіть її. Всередині не порожнеча, в глину підмішана пшенична мука. Ці фігурки приваблять щастя, ...і гостей, може, приваблять. Мені теж хочеться глянути на ваш світ. А глечик, що ти розмальовувала, передам, як тільки буде готовий. Поки ж, — Старшій Матері не вдалося виразити суворість, все одно усміхалася по-доброму, — повчися  керувати своїм хвилюванням. Це важливо; коли в тебе вийде, зможеш легко проходити крізь будь-які стіни. 

***

Бінокль Неля віддала у музей. Шафран довго його роздивлявся, ставив багато запитань і загадково й задоволено усміхався. 

На те, чому вона не поцікавилася, навіщо трипільці спалювали поселення, відповіла, що це ж і так зрозуміло. 

— Он як?

— Чи не ви самі, коли реставрували дім, нарікали, що легше новий збудувати? А домівки трипільців же — з глини, недовговічної деревини і без кам’яних підмурків... — Неля усміхнулася, подалася наперед і запитала своєю чергою: — Дядьку, а ми, випадково, не в паралельний світ мандрували? Щось ритуали Старшої Матері надто відрізнялися від описаних істориками.

Шафран потер кінчик носа.

— Що ти, то був не паралельний світ. Коли ти стала спостерігачем, суперпозиція зникла. А що, щось було не так? Подорож не сподобалася?

— Та ні, все так, сподобалася.

— На це й розраховував, імпульсивна ти моя племіннице, — усміхнувся дядько. — Хоча я сподівався, що після цієї мандрівки ти станеш розважливішою. 

Він замовк: ввімкнувся екран, з'явилася Шінна.

— Прослідкувавши за виробниками пластикових підробок, співробітникам Служби безпеки галактики вдалося знайти й знешкодити злочинне угруповання, зв’язане з викраденням машини часу і переміщенням шодшіан. Останніх відправили назад у минуле, — Ші, яка вдавала, що читає старовинну чорно-білу газету, зняла окуляри, підморгнула і кивнула підборіддям, мовляв, ну, де ваша реакція? 

— У-у-у! — Неля заплескала у долоні. 

Шінні цього виявилося мало:

— Зяблику? 

— Ціціці, ксіп-ксіп-ксіп, чірруп! — видав він. 

— Шінно, мій робот до тебе залицяється! — вигукнула Неля і засміялася, бо Зяблик мило похнюпив голову і соромливо повів лапкою.

— Ви ж мали стати розважливішими! Всі! — нагадав Шафран

Насправді Неля лише вдавала нерозважливість, дядько це прекрасно знав, і зміни в поведінці племінниці помічав.

Вони разом передивлялися все, що записав Зяблик, але Шафран не виглядав здивованим, ніби  там вже був і все бачив. Більше цікавився тим, на що сама Неля не звернула уваги: блиском кристалу і його звуком.

— Коли ви з’єднали частини діаманту, знову цілим він стати не міг, а засіяти, зазвучати — так: через коливання решітки. Люди теж мають кристалічні властивості, хоч і зовсім слабкі.

Обрядова пісня, яку співала Старша Мати, має значно глибший зміст, це матриця певної властивості, що передається у спадок. Людські тіла теж можуть містити таку матрицю — на певних ділянках ДНК — і відгукуватися, взаємодіяти; структура металу має трохи іншу кристалічну сітку, але в змозі направити ваші "відгуки" в кристали, які теж зазвучать, запишуть на собі цю пісню. І відповідно набудуть змін, які своєю чергою дозовано транслюватимуть вам. Мало того, коли кристал тріснув, його половинки могли набули властивостей квантово заплутаних частинок...

Неля, знаючи Шафрана і те, що зазвичай слідувало за таким його прищуреним поглядом, напружилася. Хто-хто, а дядько швидко вигадає, як використати почуте й побачене. І одразу отримала повідомлення від Артема з запитанням, чи з нею все гаразд.

Дядько задоволено усміхнувся і сказав заспокійливо:

— Не хвилюйся, Нелю, зараз Україна не потребує супергероїв, тож насолоджуйтеся спокійним життям. Проте набуті вміння відшліфовуйте. І бережіть свої обручки, вони непрості.

...Зі власником мікроробота, що полював на волосся Нелі, теж розібралися: його дійсно намагалися продати лоріанцям. 

— Це знак везіння! Пані — друга личина птаха, чиє блакитне пір’я приносить щастя! — переклав Зяблик пояснення і здивувався: — Вони мають на увазі, що ти — це інший я? 

І видав геніальну ідею, після втілення якої Неля мала новий раеліт:

— Тоді продаймо лоріанцям пір’я ще однієї моєї копії? Мій трофей з минулого? 

Неля ж, щоб не бути другою личиною птаха, і щоб більше ніякий ТС-3 не полював на блакитний ексклюзив, швидко перефарбувала коси в свій природний колір. Тим більше, що дізналася ще одну «таємницю»: це Зяблика виготовили під смаки Нелі. Саме він і був причиною зникнення значної частини коштів з рахунку Артема. 

А потім її чоловіченько подбав, щоб Неля Зяблика купила, бо сумнівався, що в подарунок візьме.

2558 р.

«Коло, коло, сонце…» — тамувала радість Неля. Її глечик виник просто за непробивним склом. Це що, Старша Мати, знаючи її вдачу, хоче зберегти посудину цілою? Чи вважає, що таке скло для Нелі вже не перепона? 

Ось зараз і перевірить, хай лише свідки відійдуть...

Проте відвідувачі музею ще довгенько позирали на вагітну, що, вже зовсім спокійно усміхаючись, все стояла біля одного глечика і читала трипільську піктографію; читала так, ніби на ньому було написане якесь дороге і важливе повідомлення.

Екскурсовод прокашлявся: 

— Запрошую пройти далі, у музеї є ще багато цікавих речей.