Лист з того світу

Життя проходить швидко, гадки не маєш коли воно може скінчитися, так сталося із "Сарматом". Ще пів години тому, я просив у нього цигарку, говорив з ним, жартували один з одного, а зараз він лежить мертвим, його тіло закрили ковдрою, чекаючи поїздки до МОРГу. Приїхала "таблетка", його поклали у спецпакет, і повезли у напрямку міста, яке знаходилося на другій лінії оборони. Ми провели його в останню путь пострілами в повітря та пішли займатися своїми справами. Лише я стояв, вдивляючись у горизонт, проводжаючи поглядом "таблетку", яка везла тіло мого побратима.

  Він був моїм ліпшим другом, провчилися в одній школі, сиділи за одною партою, разом вчилися у технікумі, були друзяками не розлий вода. Коли почався Майдан, ми не змогли сидіти осторонь, дивитися, як оті поліцаї забивають свій же народ, як снайпери відстрілювали неозброєних людей, які не маючи страху, з фанерними щитами йшли вперед. Пройшовши Революцію Гідності, ми показали промосковським катам, що таке українська нація.

    Не змогла моя країна оговтатись від Майдану, як "братська" Росія забрала наш, український, Крим, у східних областях почалися масові проросійські протести, ми і тут не змогли бути осторонь.  Почалися формування добровольчих батальонів, я з Олежкою стали одними з перших, хто вступив до лав добробатів.  Ми пройшли запеклі бої під Слов'янськом, ми йшли до кордону з Росією, але наш наступ захлинувся, потерпіли крах під Іловайськом та Дебальцевом, бетонні стіни терміналу не витримали і пав Донецький аеропорт.

    Уже йшла весна 2015 року, наш батальон стояв у Пісках, від яких майже нічого не залишилося, всі будівлі розбиті, спалені, а раніше тут вирувало життя, працювали та жили люди, на дитячих майданчиках гуляли дітки, а зараз тут пусто, нема нікого, крім військових та наших добровольців. Кожен день обстріли з "градів", "ураганів", танків, та інших артилерійських установок, точаться бої на околицях цього селища. А сьогодні обірвалося життя мого брата, хоч не по крові, якого я знав усе життя, снайпер, що сидів на одній з башт "близнюків", забрав життя мого друга,  мого друга дитинства, мого сусіда по шкільній парті. У нього залишилися дружина та маленький п'ятирічний синочок, який ось-ось повинен був підти в школу у перший клас, на жаль, Олег уже цього не побачить.

   Я зайшов у будинок, у якому ми квартирувались, та сів на своє ліжко. Навпроти стояло ліжко, на якому спав "Сармат". Його речі так і залишилися лежати на ліжку, спальник був скуйовдений як і з ранку, було таке відчуття, що він ось-ось зайде в кімнату і почне акуратно класти свої речі у сумку та заправляти свою постіль, росказуючи мені якісь цікаві історії, як він це полюбляв робити. На його телефоні, якого він залишив на тумбі, заграла мелодія, висвітило слово "Коханая". Господи, що ж мені їй сказати?! Як мені пояснити, що її коханого уже не має, а його син залишився сиротою?! Від цих думок мені ставало прикро, я винив себе у всьому. Це я винен, що його нема поряд, що я не прикрив його своїм тілом, що мене не було поряд з ним, коли російський найманець забрав у нього життя.

   Я вирішив скласти його речі, все рівно треба їх відправити його рідним. У його тумбі, я знайшов блокнот, з якого випало фото його дружини з синочком. Я підняв з підлоги фото та подивився на щасливі лиця його родини. Вибачте, що я не вберіг вашого найдорожчого чоловіка, будь ласка, вибачте як можете. Це я міг сказати тільки подумки. А як мені це сказати словами його дружині?! Як мені підібрати правильні слова?! Хоча, їм і слова ці не потрібні, їм головне, щоб він був живий, поряд з ними, але вже його не повернеш, він мертвий, його душа відправилась до Бога. Я вирішив покласти фото у блокнот, відкрив книжечку та побачив листа, так-так, листа. Я почав його читати і став у ступор. Невже він знав, що загине?! Невже він це відчував?! Чому він мені цього не казав?!

    Я сів на ліжко, та почав читати спочатку.

     «Привіт моя кохана, моя дорогенька Галя. Якщо ти читаєш цього листа, мене вже немає в живих. Ти не плач, моя крихітко, я завжди буду жити з вами, у вашому серці, моя смерть була не даремною, я загинув за майбутнє нашого Владика, щоб він не бачив та не відчував того, що я в даний момент бачу та відчуваю. Я знаю, що після моєї смерті Сашко знайде цього листа, і знаю що він прочитає його.

   Так-так, братику, я знаю, що ти теж його читаєш, я попрошу тебе одного, попіклуйся про мою родину, будь для мого сина як рідним батьком, навчи його бути воїном та патріотом своєї країни, виховуй його як свого рідного, я вірю, точніше знаю  — ти зможеш. І ще братику, я попрошу тебе одного — не кори себе, якщо мене уже не буде в строю, я поруч, я стою біля тебе і дивлюся як ти читаєш мого листа, ти не винен у моєї смерті, і не треба думати, що ти повинен бути на моєму місці, ні, у тебе буде довге насичене життя, доки твоє серце б'ється, пам'ять про мене буде жити з тобою, я буду поруч, я буду ангелом-охоронцем і для тебе, і для своєї сім'ї, я свою місію виконав, тепер ти повинен взяти себе в руки та продовжити нашу справу.

   Пам'ятаєш, братику, як ми в школі поклялися бути братами доки наше серце буде битися? Так, ми тоді були ще у п'ятому класі, навіть пам'ятаю, що це було зимою, я підвернув ногу на ковзанці, а воно виявилось, що я зламав її, і ти тягнув на собі мене два кілометри додому. Хоч я і більший та важкіший був за тебе, але ти мене не кинув. Я завжди мріяв про такого друга як ти, я його знайшов. Точніше я знайшов не друга, а справжнього брата, який ніколи мене не кине у важку хвилину,  завжди подасть руку допомоги.

   Так, дитинство пролетіло швидко, ми закінчили школу, всі однокласники роз'їхалися, ми втратили з ними зв'язки, тільки з тобою вступили в один технікум, тільки от не вийшло вчитися в одній групі, на одну професію, але все рівно ми з тобою часто бачилися та жили в одному гуртожитку. Один за одного стояли стіною, та показували старшим, що наша дружба міцна, і коли ми разом нас не здолати. Там зустріли своє перше кохання, одне на двох. Навіть сварилися за ту Алку, сперечалися кого вона вибере, тебе чи мене, було й таке, що носи одним одному порозбивали, а виявилося, що ні я, ні ти, їй не цікаві.

   Прийшов час і я знайшов своє кохання, моя Галинка, моя ріднесенька, моя квіточка, яка дала мені найщасливіші роки мого життя. Галинко, я тебе дуже кохаю, крім тебе у мене не було нікого, я кохаю тебе більше свого життя, і пам'ятай, я житиму у твоєму серці, доки пам'ять про мене жива, я буду поруч. Ти мені подарувала найцінніше, що у нас є, це мій любимий синочок Владик, нехай росте справжнім козаком, я буду його оберігати на небі. На жаль, я не проведу його до школи, не буду спостерігати як він вчить домашні завдання та не перевірю його щоденник, не зможу посварити за двійки, але ж це зможеш робити ти, моя зірочка, і це поручаю тобі, мій братику. Математика, фізика йому не головне, головне щоб знав українську мову, літературу та історію нашої України, яку я захищав. Не знаючи історії свого народу, ця людина стає рабом системи, не знаючи рідної мови, ця людина не зможе бути майбутнім своєї держави. Так що, моє останнє прохання: виховайте мого синочка, як справжнього сина своєї Батьківщини, як я цього хотів.

    Історія України змінилася з початком Революції Гідності, у листопаді тринадцятого, коли "Беркут" жорстоко розігнав студентів. Спочатку мені було все рівно на той Майдан, як і тобі, Сашко, ми не думали, що все так буде у моїй країні,  мої погляди змінилися після того, як з'явилися перші жертви. Я тоді до тебе підійшов і сказав, що я їду у Київ на Майдан, ти мені відповів, що теж їдеш зі мною, ти ще сказав: "Як це так, люди на Майдані творять історію, а ми будемо сидіти осторонь цих подій?! Ні-і-і, так діла не буде, прогонемо банду Яника і будемо жити далі, як жили, тільки у новій Україні". Ми набрехали нашим батькам та моїй жінці (Галюнь, я гадаю ти мене вибачила за цю брехню), що ми їдемо на заробітки. Приїхавши на Майдан, я побачив справжнє пекло, усе було у чадному димі, усе горіло, народ будував барикади, розбирали брущатку. Я здивувався у сміливості українських чоловіків та молодих хлопців, коли вони бігли на вірну смерть у шоломах для спорту та фанерними щитами у руках. Небесна сотня, наші Герої, які будували майбутнє для наших дітей. Тоді ж, у лютому на Грушевського, тебе поранив снайпер, куля потрапила у ногу. І я згадав той день, коли нам було по 10 років і ти мене тягнув на собі, але часи змінилися і змінилася подія, тепер уже я тебе тягнув до медчастини, де тобі залатали рану і нога загоїлась за місяць, звісно нас вдома сварили, за те, що ми були там, вони здогадалися через твоє поранення.

   Карально-бандитську владу Януковича ми прогнали з України, але прийшло те, чого ми ніяк не очікували. Сусідня держава, яку ми вважали братом, вдерлася на терени нашої рідної України, окупували Крим, хотіли загарбати Схід та Південь нашої держави, але патріоти та націоналісти не дали  цього зробити. Проект "Новоросія" у Путіна провалився. У березні сталося ще одне горе, тільки у моєї сім'ї, померла моя мама. Мені було тяжко, дуже тяжко, це була для мене велика втрата. Дякую вам, моя Галинка, та мій братику за підтримку, вона мені тоді дуже була потрібна.

  Тоді ж, у березні, ти дізнався про формування добровольчого батальйону Національної гвардії. Ти мені ще сказав: "Нашу Україну хочуть роздерти на дві частини, не треба дати московським упирям цього зробити". Ти ще спитав у мене, чи я люблю Україну, я відповів: "Так. А як її не любити, якщо я виріс у цій країні, навчався, працював, стояв на Майдані за її майбутнє?!". На що ти відповів: "Вона у нас одна, як мама, ти втратив рідну неньку, ти ж не хочеш втрати ще й країну?!". Я з тобою згодився і наступного дня ми  записалися у добробат. Ти не думай, не ти мене підбив йти на війну, захищати рідних, я й сам хотів, тільки потайки від тебе, щоб ти не пішов за мною, бо я боявся за тебе. Я ще пам'ятаю, як ти кульгав на поранену ногу, але ти вишкіл пройшов, ти не здався. Так, вишкіл був жорсткий, місяць нас ганяли як спецназівців, готували до бойових умов, як нам важко не було, але ми пройшли його, стали добровольцями, справжніми воїнами.

    Я бачив тебе у бою, ти у бою дуже хоробрий, ти справжній син своєї землі, у мене гордість за тебе, братику, я радий, що у мене є такий  хоробрий та справжній друг.

    Вибачте, я мушу бігти. Я вас усіх люблю. Галинко, моя мила, моє сонечко, яке дарує радість, не плач, я живий, я поруч стою, та бачу твої сльози, і мені самому стає погано. Моя душа жива, це тільки тіло мертве, а душа жива, вона поряд з вами. Братику, а ти зроби те, чого я тебе просив, виховуй мого сина, оберігай мою сім'ю, і головне, бережи себе, мій любий братик. Ну все, мої рідні, я побіг...

    Слава Україні і з нами Бог.

     07 квітня 2015 р.     Ваш Олег»

    Сьогоднішня дата. Правду кажуть, що свою смерть відчувають, ось і Олежка її відчував, знав, що загине. А я твоє прохання виконаю, у тебе буде справжній воїн, син свого батька, Героя України, який поклав своє життя за свою Батьківщину та майбутнє своїх і чужих дітей, хоч і кажуть, що чужих дітей не буває. Покойся з миром братику, доки моє серце б'ється, доки пам'ять про тебе не згасне, ти будеш жити. Ти для мене завжди будеш живим, і не тільки для мене, а й для всієї України, бо Герої не вмирають, вони повертаються на небо.

   16.03.2021 р. Зона ООС, Донецька область, селище Піски.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.