Ніч без сну

Я прокинувся від чергового кошмару, підвівся з ліжка, потер долонею обличчя та пішов до кухні. У кухні стояла спека і я відкрив вікно, нехай зайде свіже повітря. Потім дістав з холодильника бутилку горілки та налив у чарку, сів за стіл, поставивши перед собою фото побратимів. Хлопці, вічна пам'ять вам.

   Це мене буде довго переслідувати. Той бій, залишився назавжди у моїй пам'яті та на все життя запав у душу. Скільки ж там наших хлопців залишилося?! До сих пір то все перед очима, до сих пір воно приходить у ві снах, сняться мої побратими, яких уже не має зі мною.

   Я випив з чарки горілку і закрив очі, прислухаючись до співу нічних пташок. Але посттравматичний синдром не відпускає.

  

    Зима 2015 року. Я знову тут, на цих позиція, у цих окопах, відкриваю черги зі свого АКС. Кулі свистіли навкруги, посеред поля стояв підбитий російський танк, який ще працював по нашим позиціям. Сепари наступали на нас, але ми відбивали їхню атаку.  Ми знали, що знаходимося майже у кільці і знали, що приймаємо останній бій.

   Виїхав ще один танк, що плюнув зі своєї гармати у нашу сторону, вибухнуло неподалік кулеметного гнізда.

     —Заряджай! — зкомандував командир протитанкового розрахунку! — Вистріл!

     Прозвучав постріл з СПГ і комулятив поцілив у той танк, який згодом запалав і вибухнув, відкинувши башту на декілька метрів...

   Я відкрив очі, знову опинився вдома. Уже більше року пройшло з того часу, як я повернувся з АТО, але ці жахи мене не відпускають. Я підвівся та підійшов до вікна, закуривши сигарету. Повіяло нічним вітерцем.

    

    —"Скіф" "двухсотий"! — почувся голос "Отамана", нашого командира спостережника.

    Куля просвистіли над моєю скронею і влучила в Сашка "Босого", який знаходився біля мене. Я кинувся до нього, він був уже мертвим, куля потрапила точно під каску, попадання було не сумісне з життям.

    Нас уже залишилося чоловік 20 з півсотні. Ми не знали чи витримаємо. Проросійські найманці нас застали зненацька, рано вранці, коли було ще темно, непомітно підійшли до одного з наших опорників. Добре, що Василь Неміш замітив силуети в "ночник" і відкрив вогонь по тим силуетам, так би весь ВОП би вирізали окупанти кляті. Зав'язався бій, з лівого флангу з'явилися ще групи сепарів, які наступали на наші позиції, ми дали їм відсіч, але з часом вийшли їхні танки, одному підбили трак, іншого спалили.

   Вони йшли в атаку, нагадуючи мені тактику часів Великої Вітчизняної війни, у повний зріст, ми їх косили, а вони лізли, поле було засіяне їхніми трупами.

    

     Я потушив недокурок, кинув його у банку з-під консервів, яка заміняла мені попільничку. Подивився на обличчя побратимів, що були на фото, там, на цьому фото вони були живі, життєрадісні, мріяли повернутися до своїх родин, але у січні 2015 вони залишись усі там, у донецькому степу, я бачив їхні трупи, їхні понівечені тіла, пробиті осколками та кулями. Я сів за стіл, налив ще у чарку горілки, пом'янув хлопців, та закрив обличчя руками, з очей покотилися сльози.

    —Де "Канон"? — запитав у "Отамана"Павло Дерев'янко.

    "Канон", Сергій Каноненко, старший лейтенант, був нашим командиром ВОПа. Хлопці виходили на зв'язок до нього, але в ефірі була тиша.

    —Нема взводніка, — відповів "Отаман", —снаряд влучив у бліндаж, усі хто знаходилися там, тепер "двісті".

    —Плюс. А з РОПом хоч зв'язок є?

    —Теж відсутній.

    —Нам що тут, подихати усім?! — почав бушувати Дерев'янко.

     —Треба буде, подохнемо!

     —Та пішло воно все!

     Павло плюнув та пішов по траншеї в бійницю, де почав працювати по сепарам з ДШК.

     —Слухай мою команду: "нора", "нора", — прозвучало по рації.

      Ми поховалися, хто в бліндаж, хто в окопах. Сепари відпрацьовували по нам з "градів". Снаряди вибухали у шахматному порядку, без перерви падали на наші позиції. Я сидів у бійниці, разом з Дерев'янко, закривши голову руками та читавши "Отче наш".

   Десь через пів години обстріл скінчився і на полі знову з'явився танк з піхотою. Я зайняв позицію у траншеї, неподалік біля мене став Мазаєв, відкриваючи вогонь зі свого РПК.

    —Постріл! — прокричав "Мангуст", випустивши комулятив із РПГ.

     "Мангуст" потрапив під башту танка. Ще мінус один!

      "Укропы третий танк уже подбили", — наша рація впіймала сепарський ефір. —"Они как роботы, уже третий час не можем их выбить, у нас потери – семьдесят убитых и подбито три танка".

    Сімдесят "двісті" та три танки, така статистика мені подобається. Так можна воювати. За моєю спиною пролунав вибух, у мене в очах задвоїлося, в ушах запищало та запекло. Поряд біля мене лежало тіло Мазаєву, якому осколок відрізав верхню частину голови. До мене підбіг "Аптекар", наш медик, який пів життя пропрацював у аптеці, якби не війна, далі б працював та впарював людям ліки подорожче.

    —Як ти? — запитав у мене медик.

    —Глушонуло, — відповів я, після чого почав блювати.

    —Та ні, друже, у тебе кантузія. Тебе треба евакуювати.

     —Як?! Я можу воювати.

     —А я кажу не можеш!

     Мене евакуювали в тил, де ще дістали два осколка з голови, казали, що мені пощастило, як би не кевларова каска... лежав би поруч з Мазаєвим.

     Пізніше, по новинам та по відео з Ютубу я дізнався, що всі, хто був там загинули. Я пам'ятаю всіх, кожного солдата який був зі мною того ранку, і назавжди в голові засіли їх понівечені бездиханні тіла.

   Контузія своє дала. У деяких моментах я перестав себе контролювати, почав уві сні кричати, боятися хлопків феєрверків та вибуху пітард. Влада від мене відмовилася, я з трудом добився УБД та пільг. Через деякий час мене кинула жінка, я залишився один, наодинці зі своїм минулим.

    Таких як я тисячі, кинутих воїнів АТО, про яких запросто забули, як нас і нема, а ця війна ніби не в Україні, а десь далеко за кордоном.

    Я потер обличчя долонями, підвівся з-за столу, поставив бутилку горілки у холодильник та пішов у ліжко. Місяць яскраво світив у моє вікно, уже скоро ранок, а я не міг заснути, все те пекло стояло перед очима, цей синдром — клеймо на все життя.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.