Народження Світа

Вона торкається його вуст. Гаряче, жадібно. Ковзає мокро кінчиком язика, ніби проситься далі. Ней розтуляє рота, дивлячись прямо у розширені чорні зіниці. Вона схлипує, змішуючи їхні подихи і… опадає майже безшумно йому до ніг. Де щойно стояла дівчина у коричневій летючій сукні – лише купка мокрого гнилого листя. Якийсь час на вершечку ще блимають нерозумінням очі, вітер колихає каштановий локон. А потім ці зайві деталі розвіюються, залишається запах прілої органіки. Ней присідає, витирає долоні об мокру від роси траву, проводить двома пальцями по губах. Дістає з рюкзака коротку палицю, ставить ножем зарубку. Скільки останніх уже? Потім порахує. Зараз би покурити, але він досі не знайшов тут нічого схожого на тютюн. Та й вирощувати ніде – немає присадибної ділянки. Як, власне, і самої садиби. Ней спльовує, виймає іншу палицю із зарубками. Хмуриться, ворушить губами рахуючи – вісімдесят один. Вісімдесят один день! Це вже більше двох місяців він шорхається по цих лісах.

Пощастило, що Ней потрапив сюди, повертаючись із туристичного магазину. Приятель запросив напередодні на природу на вихідні. Намета позичив, а спальника пішов купувати. Заодно затарився консервами та придбав складного ножика. Він брів із наплічником через парк додому, коли напала зграя бездомних собак і притисла до якогось монумента. Взяли ж моду – ставити каменюку із пам’ятною табличкою і, вуаля, ось тобі вшанування чергової історичної події. Головне, недорого! Впору було побитися об глибу головою, але не довелося – трісла сама. З розлому вирвався стовп рудого світіння, Ней спробував встромити у нього пальця і отямився уже в цьому лісі біля нагромадження таких каменів, як у парку. Пересрав одразу добряче! Аж поки зрозумів, що ніхто його їсти не буде, хижаків тут, схоже, не водилося. Мілку ж звірину він навчився ловити і запікати у вогнищі без солі, поливши соком кислуватих жовтих ягід.

Проблемою були лише вони, дівчата. Хтозна, звідки бралися, шелестіли однаковими сукнями, намагалися вкрасти щось із наплічника, щипали за руки і щоки, кусали через одяг. Аж поки Ней не психонув і не притяг одну таку владним порухом за талію, а вона його поцілувала. І тут же обсипалася смердючою купою старого листя. Ней ще довго дивився невидючим поглядом собі під ноги, рука так і залишилася напівзігнутою перед собою, обіймаючи фантом. А потім прийшла ніч і щось зламалося у свідомості чоловіка. Він придумав собі ім’я Ней, наче з якогось американського бойовика, та назвав себе мисливцем за нечистю. Обрізав під світлом багаття найближчі корчі, на зелених палках поставив першу зарубку за першу знищену дівчину, на рудих - вирізав більше міток, позначив дні перебування в цій місцині, чим би вона не була.

Здавалося, тут безкінечні дві речі — ліс та осінь. Ней не облаштовувався на одному місці. Прокидався вранці, відливав під чудернацьким кущем, змотував спальник і брів, куди ноги вели. Сьогодні день почався, як завжди, та Нея дряпає по хребту страхом – щось не так. Але, що взагалі може бути «так»? Він хтозна де, тут усе не те! Може вже просто внутрішня напруга досягла переламної точки? Та байдуже! Він стріпав із себе дурне почуття, косо всміхнувся. Як раптом десь зліва хруснула гілка. Не встиг навіть запанікувати, коли почув чоловічий голос:

— Геллоу!

— Хто ти? — вигукнув Ней оглядаючи стовбури, що обступили навколо. Долоні спітніли, на чолі також виступила роса. Очі аж запекли від напруги, з якою намагався видивитися хоч якийсь рух.

Густі зарослі захихотіли приємним баритоном і з них буквально викотився кремезний чоловік.

— Ой, Господоньку небесний, ти б себе зараз бачив! Ах-ха-ха-ха! — незнайомець витер рукавом сльози, що виступили від сміху. Тоді вибалушив очі, присів і викрикнув:

— Хто ти? — явно копіюючи інтонацію Нея. Останньому було не так весело. За стільки часу він бо вперше побачив когось, окрім листяних дівчат. Не встиг подумати, чи здохне ця нечисть також від його поцілунку, як веселун заговорив знову:

— Та заспокойся, чоловіче! Я такий самий, як ти. Думав, так і сконаю без співрозмовника, аж тут дивлюся, чешеш лісом, серйозний такий, насуплений… Агов! Чого це ти на мене так дивишся? Поцілунки тільки після весілля, — він прикрив руками жорсткі навіть на вигляд губи і покліпав короткими віями, наче якась кокетка. А тоді знову вибухнув сміхом:

— Та розслабся нарешті. Я — не листя, клянусь! І вже пробач, але перевіряти, поки що, не будемо. Тут лише ці дівки і ми з тобою. Ну, ж бо! Відмирай і ходімо до мене.

— До тебе? — прокашлявся Ней.

— Еге ж! Я тут давно, тож облаштувався.

Вони чапали неквапом у найбільшу гущавину, де вже звичні дерева й кущі оповивалися в’юнкими рослинами, що утворювали міцні завіси. Сам Ней не став би в таке пробиратися, він надавав перевагу відкритим місцинам із осередками кущів, щоб здалеку бачити небезпеку, якщо така виникне. Але незнайомець знав, у якому місці відхилити завісу та вийти на протоптану стежку. Схоже, він був генієм маскування.

— Скільки ти вже тут? — хрипко поцікавився Ней у спини попереду.

— Довго. Я не рахував.

— А звати тебе як?

— Що мене?

— Звати. Як твоє ім’я, питаю?

Спина закам’яніла. Наступної миті незнайомець смикнув за чергову завісу з ліан і глибоким незнайомим голосом пророкотів:

— Я Нар… – і замовк, пропускаючи супутника поперед себе.

— Що? — перепитав Ней. Він недочув через шурхіт рослин.

— Немає імені. Воно мені непотрібне.

— Це неможливо! — вигукнув Ней. — Кожен має ім’я. Всіх якось треба називати. Ти ж говорив щось, я не почув нормально, Мар? Тебе звати Мар? Кумедно! Я — Ней, а ти — Мар. Разом — Неймар. Ха-ха! Футболіст такий є, знаєш? А взагалі, звідки ти?

Через стрес чи брак спілкування Ней так розговорився, він і сам не дуже розумів. Всередині його з’їдала тривога, а слова вискакували з рота раніше за думки. Здавалося, це сподобалося його співбесіднику, він знову усміхався.

— Та чорт його знає, звідки я. Отямився біля тих каменюк, — він махнув рукою в бік, звідки прийшов у свій час і Ней, — нічого не пам’ятаю, а листянка (одна з дівок місцевих, як я потім зрозумів) мене за ногу гризе. Я до неї сіпнувся, хтів налякати, та вона цілуватися полізла і хляп на мене купою мокрого листя. Думав, з глузду вже з’їхав. Так нічого і не згадав. Але біс із ним, жити мені тут це не заважає.

— Лови їх! — раптом вигукнув Мар і понісся до двох дівчат, які терлися біля непримітного будиночка. Ней поспішив за ним, вже знайомий азарт розлився по венах, з новим знайомим розбереться потім, а зараз – погоня, адреналін, полювання! Схопив листянку за руку, смикнув на себе, встиг помітити нажаханий чорний погляд і вп’явся у бліді губи, злизуючи чуже життя одним порухом язика. Збоку до нього вже поспішав Мар, розпашілий, веселий, облизуючи тонкі вуста.

— А ось тут я живу, — вказав на химерну маленьку будівлю зліплену абияк із каміння і шматків стовбурів. — Позаду дому палю багаття. Ти вже пробував жовті корені? Якщо запекти у вугіллі, виходить досить смачно. Ходімо. В мене ще зі вчора залишилися. Холодні, але то нічого.

Ней озирнувся перед тим, як зайти в дім за господарем. Між дерев наче майнула звична сукня листянки, але вони не ходили великими групами, а двох вони вже зловили, тож здалося, напевно.

Хлопці ласували зимним корінням. Бо тут будь-яка їжа вже смаколик. Мар розповідав про свої будні і постійно підсміювався з усього. Ней крадькома роздивлявся співрозмовника: кріпка статура, литі м’язи, різкі крупні риси обличчя, тонка лінія губ, уважний холодний погляд. Увесь, на вигляд, Мар був жорстким, твердим і міцним. Тому ще більше вводила в дисонанс його поведінка — постійні веселощі, активна жестикуляція, ще й слова сипалися з нього різнобарвним горохом. Ней доїв свою процію і відчув, як злипаються очі.

— Гей, хлопче, — звернув на це увагу Мар, — та ти вже зовсім поплив. Іди он туди в куток на моє лігво, подрімай трохи. А я поки тобі на спальне місце молодого гілляча притягну.

— Не треба, — махнув рукою Ней. Відторочив від рюкзака спальний мішок, закотився в ньому під стіну подалі від виходу і занурився у сон.

Прокидався важко. Не одразу зрозумів, чому нема звичного шелесту листя над головою, а замість нього долинали звідкись стишені голоси, які й розбурхали його від сновидінь. Стоп! Голоси? У голові пронеслися останні події: зустріч із Маром, хатинка у заростях, «думав, сконаю тут без співрозмовника…» Ней зірвався, виплутуючися на ходу зі спальника. Ледь не зламав блискавку. Відсунув звʼязані рослинами гілки, що слугували дверима, вилетів надвір. Мар стояв віддалік і розмовляв із дівчиною. Точніше, він говорив, а вона змахувала незграбно руками і видавала якісь дивні звуки: то курликаючі, то квилення. Обоє застигли, побачивши Нея.

— Що тут відбувається? — спитав він. — Хто вона?

Мар стиснув губи, спалахкотів поглядом. Зрештою махнув рукою.

— Та приперлася якась. Не листянка наче. Хто і звідки, допитатися не можу, — повернувся до дівчини. — Іди геть звідси! Скільки можна тобі казати?

— Почекай, — попрохав Ней. Він підійшов до них ближче. Невисока, струнка. Її мілко трусило, але очей не відводила. Хлопець, зрозумів, що його зачепило - осмислений погляд! Не жага, як у інших дівчат тут, не хіть, не пустка і не жах, коли обсипається їхнє життя. Зараз на нього дивилася розумна істота. — Давай її залишимо, — сказав раніше ніж устиг подумати.

Мар витріщив на нього очі.

— Здурів?

— Та… згодиться ж. Доглядатиме дім. Їсти нам готуватиме. А то поки місцевих кролів наловиш, поки приготуєш — то вже знову треба щось ловити. Маємо шанс харчуватися не раз у день. Що не вміє, навчимо.

Мар завагався. Дівчина заглянула йому в обличчя, склала руки перед грудьми у благальному жесті. Зрештою він кивнув:

— Нехай! Сам всього вчитимеш. Тільки не облизуй її, бо раптом теж щось трапиться. Лише дружні взаємини! Інакше пожалкуєте.

— Ну, — посміхнувся Ней, — і як назвемо нашу нову приятельку?

Мар засміявся.

— Дивний ти. Любиш усіх називати?

— Кожне створіння Боже має мати ім’я. Вона вийшла із лісу, ось і нехай буде Лі’са.

Виявилося, що дівчина вміла готувати. На розпаленому Маром вогнищі, нашаманила їстівного варива. Їли по черзі з кособокого глиняного горщика.

— А що у тебе там? — махнув господар житла на Неїв рюкзак. який той завбачливо тримав на відстані руки.

— Кустарний календар і список покійниць.

— Покажи, — загорівся Мар.

Ней, нахилився, підтяг до себе наплічника і розстебнув блискавку.

— Дивіться, на цих палках відмічаю дні, котрі провів тут. А ни ось цих — поціловану нечисть.

— Ну, так вже й нечисть одразу, — промурмотів Мар.

— Що? Я не почув, — Ней втягнув у себе холодне вечірнє повітря.

— Питаю, скільки їх було?

— Зараз порахую. Отже, на цих по двадцять, тут… пʼять. І була ще ж одна вранці. Виходить, шістдесят шість.

Мар із Лісою переглянулися. Вона встала і пішла в будинок. Ней провів поглядом тонкий стан — яка ж тендітна.

— Чудово! — відволік його від споглядання спокуси Мар і сплеснув у долоні. — А тепер спати.

Може тоді все і почалося. Коли Неєві захотілося віддати Лісі свій спальник, хоча самому довелося лягти просто на долівці, поночі ж бо безглуздо було шукати якесь гілля. Та й дощ почав накрапати. Або все сталося пізніше, коли Мар взяв на себе функцію годувальника і днями пропадав у лісі, полюючи на мілких тварин; збирючи корнеподи, ягоди і дрова. Тим часом Ліса готувала, в якихось промислових масштабах. Ней відʼївся, порумʼянів, зайнявся облаштуванням їхнього міні-гуртожитку і… закохався. Здавалося й дівчина була до нього небайдужа, часто дивилася з усмішкою і підкладала у видовбану ножем деревʼяну тарілку Нея найбільші і найсмачніші шматочки. «Певно це такі залицяння на тваринному рівні, — думав він, — коли все найкраще вподобаному обʼєкту. Вона ж не говорить і як ще здатна висловити свою прихильність? Тільки й залишається, що дбати про мене». Від душі дякував Лісі, милувався нею крадькома від Мара. І вʼязнув у своєму почутті, мов муха у клейку стрічку — добра не жди.

Ней раніше не відчував подібного. Якби міг, годинами б дивився, як Ліса усміхається, злегка підіймаючи кутики губ; яка стрімка у неї хода, тонкий стан, круті стегна; як трохи хмурить брови, зосередившись на справі; як заглядає запитально в обличчя, коли він відмовляється від додаткової порції їжі. Навіть Мар казав: «Не ображай дівчину, друже, зʼїж усе». Ней уже відростив собі боки, а співмешканці продовжували напихати його під корінь відрослого волосся.

Так влаштована людина, коли отримує щось хороше, починає бажати ще більше. І Ней захотів також. Йому стало мало коханої просто поруч. Він зажадав її собі всю. Збирався пестити, гладити каштанове волосся, змусити тремтіти вії від чуттєвого хвилювання. Хотілося більшого, ніж просто випадково зіткнутися руками.

Від самого ранку був, як на голках. Чекав, коли Мар вирушить у ліс. Останнім часом вони трохи віддалилися, більше не бігали разом за листянками, менше спілкувалися, тому й не став Ней нічого говорити, перш ніж наважитися на задуманий крок.

Вичекавши, по внутрішніх мірках, з годину часу після того, як Мар пішов, Ней кинув обтісувати дошку для майбутньої лавиці та поспішив у дім. Дівчина підмітала звʼязаними докупи гілками їхнє житло.

— Лісо, — покликав стиха, — послухай мене.

Вона випросталася і задеревʼяніла під стіною.

— Лісо, не бійся. Я маю сказати… Хочу, щоб ти стала моєю. Ми можемо не цілуватися, щоб я тобі не нашкодив. Але здатні зробити разом хоч щось. Я б обіймав тебе, а ти… Я кохаю тебе. Іди до мене.

Ней ще встиг побачити, як спалахнули радістю очі Ліси, відтак відключився від потужного удару в потилицю.

Отямився насидячи. До спини притулена сторчма важка дровиняка, руки звʼязані за нею. Одяг вимазаний кровʼю. Через пульсуючий головний біль пробиваються якісь звуки. Ней поволі підводив важку довбешку, поки не побачив Мара із Лісою на своєму спальному мішку. Вони кохалися. Більше того, Мар цілував її, глибоко, мокро! Розширеними від жаху очима Ней дивився на ритмічні рухи стегон суперника і як звивається під останнім його, Нея, кохана. Все пережите за останній час рвало душу на клапті. Він би закричав щодуху, він би рвав суперника голими руками. Та все, на що вистачило сил, неголосно застогнати.

Його почули. Мар зірвався на ноги, став перед Неєм. Взяв під підборіддя правицею, натис пальцями на щоки. Сталева хватка не давала стулити щелепи. Мар провів кілька разів кулаком по ерегованому єству, встромив голівку Нею до рота і скінчив.

— Ковтай, — прохрипів, затуливши бранцеві вуста рукою.

Ней глитав бридке сімʼя, воно підкочувало назад до горла з нудотою і він змушений був ковтати знову і знову, поки рвотні поклики не припинилися. Аж тоді Мар відпустив його обличчя і повернувся на спальник до Ліси. Вона обвила його руками, дивлячись прямо в очі осоромленому Нею.

— Бачу, у тебе багато питань, Сергію, — сказав Мар і розсміявся, побачивши, як той смикнувся у путах. — Здивований, що я знаю твоє справжнє ім’я? Насправді, це я тебе сюди забрав. У нас ще є трохи часу, тож послухай. Ти чув про паралельні реальності? Зрозумів уже, що ти в такій?

Ней кивнув, не зводячи погляду із задоволеної Ліси, що терлася об Мара. І той продовжив:

— Деколи в якомусь місці у часі й просторі накопичується багато енергії. Тоді вона ніби вибухає і щось утворюється, наприклад, отаке місце, як це.

— Новий світ, — вичавив із себе Ней. Не те, щоб йому була дуже цікава ця розповідь зараз, але в животі зароджувався тягнучий біль і він намагався відволіктися.

Мар кивнув.

— Рано чи пізно такі місця стають населеними. Я, наприклад, Народжений Із Каменя. Бо саме в ньому, у цьому місці, знаходиться осередок енергії — це таке собі життєдайне джерело і серце тут. Я довго був один. Притягував з допомогою джерела все, що міг з інших світів, куди мав доступ…

— Як?

— Магія, — розвів руками Мар. — Я просто знаю інформацію або бачу у сновидіннях. Було нудно, я вивчив купу мов, частково ще й устрій деяких світів. І зрозумів, що пора шукати собі пару. Притягнуті дівчата тут не виживали. А потім мені наснилося створення жінки. Вранці я відірвав шматок кори від найкрасивішого й найміцнішого дерева і вкинув його в джерело. Виник спалах, а коли зʼявилась видимість, там стояла вона, — він погладив Лісу по бедру.

Ней скривився.

— Треба поспішити, — зрозумів це по-своєму Мар, — Ти маєш право взнати якнайбільше, поки не відбулося таїнство. Отже, все було гаразд, аж стало зрозуміло, що у нас народжуються лише дівчата. Народжена Зі Світла І Дерева знала, що робити, та вона не говорить, лише може показати. Ми експериментували, притягуючи з інших світів чоловіків і жінок, але ніхто з них не зміг виносити дитя. Тоді ми придумали інший шлях, для нього забрали тебе. Як себе почуваєш, до речі?

Ней похнюпився, на очі набігла волога.

— Як побитий, зґвалтований, зраджений і розчавлений.

— Що болить? — діловито поцікавився Мар (чи то пак Народжений Із Каменя).

— Голова і живіт дуже ріже.

— Це добре, значить, наш синочок росте.

— Хто? — зблід Ней.

— Я ж казав тобі, що ми знайшли інший шлях. Листянки, наші дочки, не просто помирали від твого поцілунку. Вони передавали тобі частину своєї магії. Ти набрав достатню кількість, щоб створити в собі з нашою допомогою дитину. Мені приснилось, що це буде син.

— Слухай, — обережно почав Ней, — слухай, хто б ти не був, відпусти мене. Ніхто не взнає. Мужики все одно не народжують, розумієш? Це якась жахлива помилка. Я не той, хто тобі потрібен.

— Я розумію, — кивнув Мар, — у вас там премія за чоловічу вагітність і все таке. Але не вийде. Ти потрібен тут. Не хвилюйся, я розповім сину про твою самопожертву.

— Яку ще самопо… — Ней-Сергій закашлявся на півслові, різко скрутився, наскільки дозволяла мотузка, а тоді надривно, голосно закричав.

— Почалося, — видихнув Мар.

Ліса заплескала у долоньки. Помираючи, Сергій дивися на неї, щасливу свою-чужу кохану.

Народжений Із Каменя не встиг, чи не захотів, озвучити головного. Як саме народиться дитина. Що вона ростиме і їстиме чоловіка зсередини. Саме тому вони його так активно відгодовували. Коли із прогризеної в животі дірки зʼявилася голова, подружжя затамувало подих. Дитя продовжувало поглинати плоть і рости. Ось, нарешті, ступило на землю. Жінка підбігла, обтерла його подолом — хлопчик!

Вечоріло. Народжений Із Каменя Мар кинув погляд на закривавлену ногу в подраному черевику, яку доїдав його голум. Посміхнувся, наче згадав щось, простяг руку із виставленим вказівним пальцем в його бік:

— Я називаю тебе Світ!