Ніч в Житомирі

«Любий, що з тобою?» — пролунав схвильований голос.

Я поглянув на знайому, теплу кімнату й прийшов у почуття.

«Все добре, не хвилюйся»

«Так не піде. Ти вже два тижні не можеш виспатися. Сьогодні ж йди до лікаря!» — жінка хутко знайшла мою медичну картку й поклала на диван, поруч з вже попрасованими речами.

Узявши до рук телефона, я навіть не здивувався. Одинадцята ранку. Сьогодні спав трохи більше ніж вчора. Боже, за що це мені?

«Відпустка не вічна, ти ж вже не мала дитина, розумієш мене?»

У відповідь, я лише «угукнув» й томно збирався у лікарню. Це вже другий мій візит туди. Жінка не знала. Я вже був у лікаря і той порадив мені більше гуляти й випити заспокійливе. Знав би він який у мене стан кожного ранку.

Йшов у лікарню я на автопілоті. Ноги несли мене, але думки заносили у нічні рефлексії. Я вже навіть і не пам’ятаю скільки планів на майбутнє склав, та скільки разів думав, що в тій ситуації з касиром, потрібно було аргументувати свою думку краще.

Пані Олена, мій сімейний лікар, знову послухала всі скарги. Безсоння, важкість дихання й як результат - нестача кисню. Від того мозок починає панікувати. Сказала що це щось – пост-ковідне й має минути саме собою. Дуже дякую на тому. Чесно кажучи, я й сам так думав.

День минув доволі швидко, і ось знову наблизився час лягати. Я ще ніколи в житті так не боявся цього природнього процесу. Кожна ніч тягнеться мов вічність. За тиждень, рефлексії майже зникли й на зміну прийшов напівдрімучий стан.

Цієї ночі почалося найгірше. До сонних паралічів я вже звик, кожного ранку, п’ять-десять таких розважають мій мозок, та опинитися у пастці сну було ще гірше. Ти прокидаєшся у себе вдома, встаєш, або ж не можеш поворухнутися, розумієш що все добре, але… Цей стілець точно має тут стояти? Ти знову прокидаєшся у ліжку. Люба, а в тебе завжди були такі очі? Ти знову прокидаєшся у ліжку. Дивишся на годинник. 4:38 ранку. Нарешті сон у якому ти потрапляєш в дивний світ так знайомого міста разом з химерними потворами, що курять собі люльку десь на лаві. Отримуєш надздібності, перелітаєш тихий океан і… Знову ліжко. Годинник. 4:43 ранку. Кажуть час у сні й в реальності плине по різному. Я в це вірю, лише, мозок використовує цю здібність не на нашу користь. Як я втомився.

«Любий, я справді хвилююсь. Мене аж всередині колотить як бачу твоє змучене обличчя» - знайомий голос протягнув мене у реальність.

Вже ранок? А, точно. Ірина. Останнім часом, лише від погляду на дружину я відчуваю дивовижне тепло всередині. Ненавиджу заставляти її хвилюватися.

«Сьогодні мені стало трохи краще» — збрехав я, дивлячись у ці вологі очі. Схоже вона все зрозуміла.

«Пам’ятаєш Світлану? Ту що тітка Віолети? У неї є знайома чаклунка що знімає прокльони. Я запросила її сьогодні до нас»

Тітка Віолети? Якби я пам’ятав хто це. Неважливо. Чаклунка? Певно одна з тих що обманює людей за гроші, але що я вже скажу, якщо мої страждання припиняться то хоч шаман вуду.

«Сподіваюсь вона не на довго»

Ірина прилягла поруч. Дивилася на мене так, що захотілося скривити кумедну гримасу аби лише та не хвилювалася.

«Дурнику» — тихо просміялася вона. «Я буду доглядати тебе весь тиждень»

«Взяла відпустку?» — Ірина лише кивнула у відповідь й взяла мою руку

«Можливо, це й на краще. Давно ми не проводили час разом»

Направду, я був задоволений цим рішенням. Просто гуляти по вулиці. Сидіти вечорами за серіалами й смакувати щось в міру шкідливе. Ми немов знову опинилися в ті солодкі дев’ятнадцять. Хочу щоб це тривало вічно.

Стукіт в двері. Чаклунка завітала. Принесла з собою зо дві сумки усіляких причандалів й гайда оглядати мене разом з будинком. Одна свічка, друга. Палить зілля, від запаху якого мене ледь не вивернуло. Та я вирішив дати їй шанс. Лише спостерігаючи за дружиною, я розумів що для неї це важливо.

«Важко щось сказати. У вашій квартирі якась дивна енергетика. Тут нічого не траплялось?»

«Та ні, все як завжди» — відповіла дружина

«Щось в цій квартирі є моторошного. Дим від трав, неначе, не знає куди себе подіти. Потрібно зробити обряд очищення» — чаклунка знову залізла у свої торби.

«Що треба робити?»

«Будемо малювати у кожній кімнаті знаки, що вказують на вихід. Це допоможе духам знайти дорогу на той світ»

«У нас є духи?»

«Не знаю, але схоже що є»

В будинку відбувався справжній театр абсурду. Чаклунка щось малювала, стукала по дереву, плювала. Та що тільки не робила. Аж під саму ніч все закінчилося й вона пішла.

Страх знову скував мене. Машинально, взяв дружину за руку. Вона не була проти, навпаки, почала наспівувати приємну мелодію. Так приємно.

«Ти навіть не уявляєш як я тебе кохаю»

«Чому ти мені не кажеш це частіше?»

«А й справді…»

Не знав що сказати в той момент. Лише дивився на це дивовижне русяве волосся. На ці очі. Давно в мене така красива жінка?

Нарешті я заснув. Дивно. Знайома кімната й тепло дружини поруч. Та це все сон, адже та істота в іншому кутку кімнати точно не реальна. Я стиснув руку дружини міцніше. Скільки не спостерігай, а звикну важко. Навіть розуміння нереальності подій, не допомагає позбутися того глибокого страху.

«Любий, все ще не можеш заснути?» — сонний голос пролунав в моїх вухах.

Незвично. Раніше такого не було. Дружина зі сну, поводить себе доволі природньо.

«Любий?»

Спитала вона ще раз, та я все дивився на ту істоту що підкрадалася ближче. Почула голос дружини? Я занервував. Це ж просто сон? Таке траплялося багато разів.

Худа, немов гілка, рука з пітьми, потягнулась до ноги Ірини. Треба щось робити. Я хутко вскочив й накинув ту тварюку ковдрою, перед тим як пригнути наверх. Боже як страшно. Це сон, це сон, сон… Та в біса яка різниця? Навіть у сні, хто ти такий щоб чіпати мою дружину?

*Бемс* *Бемс*

Я лупцював ЦЕ ногами й руками. Воно не видавало ні звука й від моїх тумаків, ставало все меншим, допоки не зникло. Такий собі заряд адреналіну. Я повернувся й побачив круглі очі дружини.

«Щ-що це?»

«Направду не знаю, якась тварюка, добре що це все сон»

Чесно, саме в цей момент я пригадав. У сні, неможна нікому казати що це сон. Чому так? Не знаю, десь прочитав чи придумав.

«Сон?»

«Типу того»

«Почекай, я ж не сплю зараз, а якщо сплю то як ми так природно розмовляєм?»

«В сенсі? Ти певно лише моя уява»

«Та ні, не думаю»

Стривай. Що за чортівня? Звичайно я бував у надто реалістичних снах, але що це?

«Що ти за чаклунку запросила?»

«Знайому Світлани»

«Що за Світлана?»

«Тітка Веронікі… Почекай, хто така Вероніка?»

«Ти ж казала, тітка Віолети»

«Не можу пригадати»

Це вона серйозно, чи сон так на неї діє? Та тільки но я вже хотів спитати, у коридорі почувся тупіт. Добре що двері були закриті. Я взяв дружину за руку й сховався у шафі

.

Скрип. Що на цей раз? Судячи з цокання копит об дерев’яний ламінат, до нас завітав справжній чорт. Тихо. Рука дружини тремтіла. Це не може бути реальністю, але й ризикувати я не можу. Якщо я залишу її тут, то по закону сну, вона зникне, адже локація зміниться. Ні! А що якщо вона зникне лише з мого поля зору? В цей момент я ледь не засміявся. І коли моє життя стало таким? Дожити до ранку? Не здивуюсь якщо прокинусь десь о дванадцятій.

У цій тісній шафі, дружина обіймала мою руку, немов від цього залежить її життя. Скрип. Звук дверцят. Схоже, ця істота відкрила інші дверцята. Якщо так піде й далі, воно знайде нас за лічені секунди. Це сон, це сон!

Га? В іншій руці, я відчув щось тверде. Меч? Звідки він тут взявся? Схоже це й справді сон, годі вагатися. Поцілувавши жінку в лоба, я прошепотів їй на вухо план наших дій.

Скрип. З цим звуком, я пулею вилетів з шафи. Різким ударом, меч пройшовся по тулубу звіра. Страшний крик заполонив будинок. Дідько. Важкий удар прийшовся мені в груди. Я взяв дружину й щосили побіг до виходу з будинку. Як же боляче! Лише як ми вибігли з дверей, я зрозумів що ледь дихаю.

«Любий!»

Голос дружини привів мене до тями.

«Все добре» — вже на автоматизмі відповів я, та… Де ми?

Замість нашого двору, ми знаходилися у моторошному палаці. Повністю чорний, він тягнувся кудись у далечінь. Лише відсутність даху в деяких місцях, дозволяло місячному світлу досягати цього мерзенного місця. А мерзенним воно було через те, що тутешній сморід не можна було зрівняти ні з чим що вам доводилося відчувати раніше.

«Обер…»

Дружина не витримала й спустошила свій шлунок від вечері.

«Затули носа, треба вибиратися звідси»

Двері у будинок не відчинялися. Та от дивна річ. Схоже, ми були не єдиними хто потрапив сюди. Вдалині, я побачив ще одну людину. Вона схоже була спантеличена не менше, та вийшла під місячне сяйво.

В той момент, я зупинився. Щось схопило чоловіка й розірвав прямо на місці. Звір завив. Жахливе відлуння пронизувало до кісток. Жінка ледь стояла на ногах, тож я взяв її на спину й тихенько йшов з того місця. Скрегіт кісток об кам’яну підлогу лунав десь позаду й не пророкував нічого хорошого. Проблема була у тому, що він рухався в нашу сторону.

Мої руки були настільки вологими від поту, що я ледь втримував дружину. Скрегіт був все ближче. Я розумів що тікати нікуди. Якщо це сон, мені потрібна зброя, думай про зброю, нумо! Та на жаль, нічого не сталося. Я спустив дружину на землю й тримав її за руку. Якщо побіжемо, нас точно почують. Скрегіт пролунав десь метрів за десять. Сморід став ще сильнішим. А ще ця слина… Чотирилапе щось, човгало десь поруч, але через темряву, я так і не зміг побачити що це. В той момент, я відчув його дихання на своїй шкірі. Я затулив рота дружині якомога сильніше, й затримав подих. Вона тремтіла але не ризикувала навіть вдихнути.

Звір пройшов повз й не помітив нас. В раз, він помчав кудись в іншу сторону. Не знаю що там сталося, але я знову почув той пронизливий клич.

Як пізніше з’ясується, звір тут був не один, але якщо поводитися тихо, вони не помітять тебе. Головне - не виходити на світло.

«Скажи, тобі часто сняться такі сни?» — пошепки запитала дружина.

«Часто»

«Он воно як»

В темноті я не бачив її обличчя, та міг все зрозуміти. Міцні обійми лікують багато речей. Сподіваюсь від них їй стане легше. Мені часто снилися подібні сни. Але сон є сон. Те що ми бачимо зараз, не можна назвати цим словом. Це якась справжня маячня. Найгірше те, що ми навіть не знаю що робити.

В цей час, дружина почала розповідати мені про різні речі. Про те як хотіла б колись мати дітей, про те яке життя хотіла прожити. Я намагався триматися. Бути сильним. Як завжди.

Думай, думай! Має бути вихід! І ось, через два дні ми знайшли стіну. В стіні були вікна, через які можна було вийти з цього клятого місця. Проблема у тому, що вікна знаходилися досить високо, й одній людини туди залізти просто неможливо. Не довго думаючи, ми обговорили всі варіанти розвитку подій. Це був ризик. Вікна це світло, а де світло там й ці тварюки. Я вирішив що підніму дружину першою.

Вуууу*

Знайоме виття. Потрібно діяти. Поки ця штука оговтається, ми вже маємо бути ззовні. Біжучи по коридору світла, я одразу проговорюю всі дії. Жінка все розуміє. Ось вона – стіна. Дружина залазить на мене, я встаю на ноги намагаючись піднятись якомога вище. Ось! Вона вхопилася руками. Ну! Наверху! Я хапаю її за ногу й вона тягне мене наверх. Земля тремтить, тварюка вже майже тут. Кістлява лапа летить в мою сторону. Стрибок! Сяйво!

Я знову прокинувся у себе в ліжку. Боже що за сон? Я був весь мокрий від поту. Давного такого не було. Дружина наче поруч. От і добре.

«Любий?»

«Так?»

«Мені наснився страшний сон»

«Сон?»

«Не можу сказати конкретно, але моє серце й досі не може всидіти у грудях»

Це просто збіг. Нічого більшого.

«Ірино, це був лише сон, все добре. Можливо, замовимо піцу та подивимося щось цікаве?»

«Так, певно що так. Ах, треба ж такому приснитися!»

Так, як же я тебе розумію. Така маленька, тендітна жінка стрибнула прямо на мене. Вона пригостила мене ніжним цілунком й лягла на груди.

«Хоч я не пам’ятаю сам сон, я пам’ятаю що ти завжди захищав мене у ньому»

Приємні слова. Добре що той Я, поводив себе як герой. Стоп, щось знайоме.

«Любий, що це в тебе тут таке тепле?» — дружина засунула руку під ковдру.

Я теж не одразу зрозумів, та поглянувши…

«Щ-що?»

Під ковдрою знаходилося величезна пляма крові. Від моєї ноги залишилася лише половина. Кров вже не йшла й болі не було. Але, відчуття жаху не відпускало. Вскочивши, я поскакав до вікна. Все було нормально. Це не сон. Що в біса сталося?

Проводячи залишок дня у фрустрації, я побачив новину. «В Житомирі, при загадкових обставинах померло близько двохсот людей». Невже, це все правда? Ні, не може бути! Шукаючи інформацію, я знайшов досить стару тему на форумі, у якій, людина розповідала про проблеми зі сном. Ситуація була дуже схожа з моєю. «Все сталося коли я проходив біля замкової гори. Там я підібрав якийсь цікавий камінець…»

Трясця! Два тижні тому я також підняв дивний камінь біля замкової гори. Він був схожий на якусь старовинну річ, але роздивившись ближче, я зрозумів що це просто камінь.

Час наближався до ночі. Справжній жах був не лише у мене на серці, але й у погляді моєї дружини. Чотири години тому, ми вирішили поїхати заночувати до друзів у Київ, але на самому виїзді з Житомира, машина зламалась. Ми чекали маршрутку, але і її не було. Навіть пішки ми не змогли вибратися з цього міста. Кожного разу, нам щось заважало. Та останньою краплею було те, що нас ледь не збила машина.

Добре Я, але дружина? Вона не піднімала ніякі камн… Чаклунка! Мою злість просто неможна було передати словами. Переривши весь інтернет, я не знайшов жодної інформації що зможе допомогти.

Ми не спали вже три дні. Тікати було нікуди, тож ми вирішили заснути разом. Я був певним що ми опинимося в одному місці.

Так і сталося. Ми були в тому ж місці де закінчилась наша минула ніч. Та минулого разу я не бачив що було за вікном, а зараз… Краще б я не бачив цього ніколи. Дружина просто опустила очі вниз, і вже природньо, щосили, тримала мене за руку. У небі, під сяйвом місяця, стояла істота, яку я навіть не наважуся описати словами. Немов у трансі, воно не рухалося, й сподіваюсь, не рухатиметься ніколи. У мене немає ніякого бажання перевіряти. Тим більше, в той момент я просто не міг дивитися на Це довше двох секунд. Я взяв дружину на руки й вирушив на пошуки укриття.

У цьому Богом забутому місці не було нічого окрім смерті. Не знаю чому, все що могло рухатися, хотіло тебе вбити. А все що не могло, довило на тебе своєю присутністю. Ми тут вже місяць. З плюсів – нам не треба ні їсти ні пити. На цьому плюси закінчилися.

Ми ховались у руїнах цього забутого місця. Час від час, ми зустрічали інших людей. Шкода, вони були вже не живі. Це було схоже на гру в хованки. Як же я ненавиджу хованки. Через місяць, ми знайшли відносно безпечне місце у якому й проводили більшу частину часу.

Ще через пів року ми знайшли вихід. Схоже, це місце було трохи схоже на справжній Житомир. Лише дуже схематично. Другий вихід, знаходився біля того самого каменю на замковій горі. Та проблемою були все ті ж істоти. Їх важко описати, всі різні але такі схожі один на одного. Тоді, ми ще не були певні що це саме вихід, але двері що вели кудись під землю, були дуже на нього схожі. Цілий рік пішов на те щоб дістатись туди, та якби все було так добре. Ми з дружиною розробили цілий план й виманили всіх істот. Всіх яких ми бачили. Що до тих, яких ми не бачили…

Я знову прокинувся у ліжку. Це було справжнім дивом. Цього разу, я втратив руку. Дружина – обидві ноги. Не знаю, яким чудом ми взагалі вижили, але я зрозумів дещо. Протез що я зробив зі старих кісток, досі на місті. Від того було ще гірше. Якщо хоч одна з тих тварюк опиниться в реальному світі… Не буду навіть думати про це.

Я знаю лише одне. Без підтримки дружини, я вже давно помер би. Або зійшов з розуму. Гадаю, вона такої ж думки.

«Я кохаю тебе Ірино» — цю фразу я вже казав тисячі разів, але кожен -як перший.

«І я кохаю тебе» — сльози на її очах говорили про всю ту біль що вона витерпіла там.

Якби я лише міг. Якби лише міг. Щось змінити.

Цей день ми провели разом. Нарешті можна було насолодитися звичайним життям, і навіть просто бути з нею… Тихо. Тихо.

«Ти хочеш померти?» — запитав я

«…»

У відповідь була лише тиша. Але я бачив це у її очах.

«Я не зможу це зробити» — прямо сказав я

«Я знаю»

«У нас мало часу»

«Так» — протягнула вона

У обіймах коханої, час не відчувався. Ми не могли померти. Ми не могли жити. Який у тому всьому був сенс?

«І хай ми ніколи не повернемося, хоч ще один день, одну ніч, ми будемо разом.»

«Будемо поруч»

Цього разу, ми витримали п’ять днів без сну. Зробили все що могли, щоб втілити хоч якісь мрії. Та час не зупиниш. Ось ми засинаємо в третій раз.

Певно це буде останнім записом що я зроблю в той щоденник. Можливо хтось знайде його після моєї смерті. Можливо хтось навіть повірить в мої слова. Але після всього що сталося, я розумію лише одне.

Ірино, я кохаю тебе…