Гадання Дурня.

Карта Перша: Вежа.

Закинута башта Скурра досі справляла враження. Була красивою. Тією дивною красою якою можуть приваблювати занапащені речі. Гарольд дрижав від страху. Момент істини. Він загине, чи буде жити. Все вирішиться зараз.

— Рушай хлопче, — голос батька дрижав від прихованої злості. — Не випробовуй мого терпцю.

Гарольд впісявся. Темна волога пляма на штанах ширшала. Хотілося плакати. Хотілося кинути зброю і втекти. Хотілося бути де завгодно тільки не тут. Не зараз. Момент істини.

Гюго штовхнув брата в плече.

— Не сци, — гиготнув він. — Бо вона тебе раніше часу внюхає, а потім зжере.

Від зауваження хлопцю спокійніше не стало. Почувся смішок Діани, що роздратувало його тільки сильніше. Навіть Діана. Його люба добра сестра.

— Ай-яй-яй. Такий великий хлопчик.

— Заткнися, — прохрипів Гарольд.

— Та я дуркую Гар, — не припиняючи всміхатись, відказала вона. — Проте батько правий. Не тягни кота за яйця.

— Я…я не хочу цього робити.

Він правда не хотів. Все що мало трапитися далі видавалося помилкою. Як би не склалися події далі — він запам'ятає це як помилку.

— Та не бійся Гар. Ми тисячу разів так робили, — спробував заспокоїти його брат.

— Так, — підтвердила сестра. — Твоє завдання відволікти її увагу, а далі ми самі.

Близнюки навіть брехали в унісон. Від цього він почувався тільки гірше.

— Благаю. Я не хочу бути наживкою.

Діана штовхнула його легенько у плече. Жест, що одночасно міг бути і виявленням підтримки і м'яким примусом до дій.

— Діано. Я тебе прошу.

Вона сумно всміхнулася. Пальці її руки перебирали довгу біляву косу.

— Гар. Ми це обговорювали. Допоможи нам. Тільки цього разу.

— Заткніть ротяки всі! Швидко! — батько тріснув Гюго по вибритій наголо макітрі. Старший син зойкнув.

— Чому мене? — заскавулів він.

Батько замахнувся на нього ще раз. Гюго притих.

— Бісове поріддя! Ми проїбалися. Слухайте, — прошепотів він. — Вона вилазить з кубла.

Гарольд прислухався. Спочатку нічого не почув крім тихого пугикання сови удалині і тріскотіння коників у траві. Проте згодом зрозумів що має на увазі старий пердун. По його спині пробігли цівки холодного поту. Її наближення наче подих вітру, який однак, не змушував поворухнутися і травинку. Замогильний вітер. Він не зрозумів що ж відбувається насправді. Чує він це? Чи відчуває нутром? Свята матір, помилуй мене грішного.

Батько вказав на вершину башти. З розчиненого навстіж вікна виповзала постать вбрана у біле. Вона спускалася по стіні обличчям долі, від чого одежина схожа на довгу нічну сорочку задерлася, оголюючи синюшно бліді ноги. Навіть здалека він бачив гострі кігті на руках і ногах упириці.

“Зараз почнеться. Зараз почнеться” — завивали у його голові думки під акомпанемент серця. Какофонія жаху. Музика зради.

Діана вийняла лук і поклала стрілу на титяву. Проте вистрілити не встигла. Постать доповзла до середини башти і розсіялась блідою димкою туману.

— Курва! — вилаявся старий і штовхнув Гарольда в спину. — Або ти йдеш сам, або я допоможу тобі тумаками.

Гарольд не зміг стримати сльози. Він не мав вибору. Вони не залишили йому вибору.

— Пробачте.

Карта Друга: Двійка Жезлів.

Після сімейної наради Гарольд почував себе гірше ніж зазвичай. Не дивно. Він звик до батькових проклять щодо себе. Проте сьогодні все було гірше. Після того як його поставили перед фактом що він тепер також мисливець і розповіли трохи про саме полювання, він наважився підійти до старого і запитати:

— Чому ми не можемо прийти вдень і вбити упирицю поки та спить? — запитав він.

Батько цикнув на нього закриваючи рота. Він поводив себе так коли був в похмурому настрої. Тобто майже завжди.

Життя Гарольда змінилося в одну мить. Ще вчора він був учнем Барнабаса. Самого іменитого чаклуна в їх глушині. Тепер же відправиться на небезпечне полювання разом із рештою сімейки, а на думку його рідного батечка, навіть не заслуговує на пояснення.

Згодом він запитав те саме Діану. Сестра саме розчісувала довге біляве волосся, яким так гордувала. На відміну від батька, вона була доброю до брата, незважаючи на те що він був білою вороною серед сімейства.

— Тому що цього разу в нас замовлення на живого упиря.

Сестра промовила це надміру впевнено. Хоча Гар знав, що вони з батьком, ніколи раніше на упирів не полювали. Занадто небезпечно. Якщо такий оселився поряд, простіше залишити місцину, ніж намагатися вивести тварюку. Упирі були ледве не найгірши, з чим міг зустрітися мисливець.

— До того ж, якщо ти думаєш що коли сонечко сходить упирі стають безпечними, то сильно помиляєшся. Якщо нам доведеться залазити в кубло, коли тварюка вважатиме що не має шансу на втечу, це гарантовано закінчиться чиїмось випущеними тельбухами. Упирі територіальні.

— Граф Пул той ще збоченець, — скривився Гюго і поклав лису макітру на коліна сестрі. — Не вистачає йому молодиць, чи як? Я чув що на старість дах їде, але настільки? Справжня упириця. Вона при першій змозі член йому відкусить.

— Не верзи дурниць Гюго. Не буде він її трахати.

Брат уважно поглянув на сестру.

— То для чого вона йому жива?

— Купель із крові вампіра. Або сам бажає перетворення.

— Вічна молодість? Нісенітниці. Це ж бабині казки. Упирі з'являються не так.

— Я це знаю. Тільки граф не молодий, здоров'я у нього не дуже. Я не здивуюся якщо він пошле нас шукати молоко із єдинорожого вимені, тільки б не годувати робаків. А ми що? Будемо шукати. Тільки б платив добре.

— Добре-добре, — погодився Гюго. — Хай що хоче робить старий пень. Наше діло впіймати.

— А для чого вам я? — запитав Гарольд. — Я ж ніколи не ходив з вами на полювання. Крім того разу, ну коли мене щукоголов ледь не затягнув під воду і Гюго довелося за мною пірнати.

Гюго і Діана перезирнулися. Коли вони робили так, Гарольд згадував що вони близнюки і якщо закрити очі на лисину Гюго і розкішну косу сестри, вони схожі як дві краплі води. Це змушувало відчувати себе далеким родичем на сімейній картині ще сильніше. Вистачало того що він не може полювати на чудовиськ. Занадто боязкий. Та й схожий більше на покійного дядька, що вмер ще до його народження, ніж на рідного брата і сестру.

— Підстрахуєш, — сказав Гюго.

— Батько вважає тобі час приєднатися до сімейного промислу.

— Проте я думав що батько вважає що з мене не вийде мисливець. Він кожного разу як нап'ється мені про це згадує.

— Вийде, — сказала Діана. — Ми всьому тебе навчимо.

— Але…

— Слухай братику. Давай будемо чесними між собою, адже ми сім'я. Хто ще скаже гірку правду як не рідня? Ці твої магічні штучки, поки лише тягнуть гроші з сімейного бюджету, а зараз часи не певні. Монстрів стає менше. Конкуренція росте. Ми вже три місяці сидимо без діла. Допоможеш нам з цією справою, може козирнеш яким закляттям якщо той шахрай Барнабас тебе хоч чомусь навчив і вали далі штудувати свої книги.

— Гюго, це грубо! — виправила брата Діана а потім з надією поглянула на Гарольда. — Гар, розумієш, дуже треба.

Карта третя: Маг.

Барнабас уважно розглядав його. Чи не вперше за три роки, які Гарольд провів у якості його учня. Скельця окулярів чаклуна відбивали синювате полум'я пальника, що нагрівав турку із вогнетривкого скла. Інший скляний посуд із залишками дорогого вина стояв на столі. Рубінового кольору вино чудово контрастувало із кольором носа вчителя.

— Тобі потрібно що? Повтори будь-ласка? — запитав він. — Може я не те почув.

— Гадання. Розклад. Хочу знати свою долю!

Чарівник божевільно зареготала. Вхопився за живіт, неначе боявся що той зараз лусне.

— Хлопчику мій, я говорив тобі не вдихати випарів з казанка, чи забув? Такої нісенітниці я ще не чув. Розклад! Може тобі ще по руці поворожити? Чи зазирнути в телескоп щоб знати що пророкують зорі?

— Якщо це спрацює так.

— Хлопчику мій. Он там в чані, дві сотні ропух. Тобі саме час їх випатрати. Може хоч це допоможе, вибити з твоєї голови різну дурню.

Гарольд почервонів. У нього давно були підозри що Барнабас водить його за носа. Проте старий паскудник завжди умудрявся підігріти в ньому надію на краще. Зазвичай дозволяючи хлопцю засвоїти якийсь фокус із тих що простолюд сприймав за магію, хоч це й нею не було. Наприклад рецепт димного пороху, різні лікувальні настої із трав, чи безпосередньо фокуси із картами і монетами. Проте саме магії Барнабас хлопця майже не вчив. Рідкісні уроки плетіння заклинань, перемежовувались величезною купою нудної теорії. Хоча заради справедливості, Гарольд не демонстрував жодних помітних успіхів в практичних заняттях. Проте головне старий чарівник ніколи не підпускав Гарольда до своєї гадальної колоди. За жодних обставин.

— Я читав ваші записи. Ви самі не раз пишете що гадання працюють. Родеріку Червоноокому напророчили перемогу у битві під Зайцями. Сему з Баліона дали настанову щодо засідки біля Опального мосту, а ще…

— Так, — зупинив його Барнабас. — Вони працюють. Коли гадаєш на людину життя якої має якусь цінність для всесвіту. Але хлопчику, твоя цінність обмежується вправністю із ропухами.

Гарольд стиснув кулаки. В грудях закипіла лють. Он як воно. Не вартий нічого для всесвіту. Не вартий нічого для сім'ї. Та принаймні для себе він чогось вартий?

— Ви винні мені! За три роки так нічому і не навчили, а тепер батько бере мене з собою на полювання, а я не вмію нічого. Навіть вогонь щоб запалити свічку не начаклую.

— Тобто ти вважаєш це я винний у тому що ти тупий?

— Ви нічому мене не навчали. Я платив гроші за те щоб бути у вас на побігеньках! Тільки дурнувата теорія і ропухи. Теорія і ефірні олії з розмарину. Теорія і оббирати гарбузове насіння.

— Я ж кажу. Ти тупий. Геть. Повернешся коли охолонеш. Може я тебе чому й навчу.

Хлопець вихопив з-за пояса ножа. Якщо іншого шляху немає…

— Ви за все відповісте! — рикнув він і кинувся на вчителя.

Чарівник підняв руки вгору. Спалахнуло світло. Почулось гучне “бах”. Гарольд злетів у повітря і гепнувся спиною у стелаж із книгами. Барнабас самовдоволено посміхнувся. Він наблизився до хлопця і поглянув йому у вічі.

— Хлопчику мій. Я б з радістю навчив тебе чаклувати. Тільки дару в тебе немає. Він трапляється далебі у одного на десяток тисяч. Уяви якби мені доводилося навчати тільки їх? За що б я тоді жив?

— Ви шахрай!

— Нажаль. Проте раджу про це не патякати. Шахрай я. Однак проблеми будуть у тебе. Обіцяю.

Коли Гюго, розлючений вибіг із будинку чародія Барнабас всміхнувся до себе. Давно пора було підшукати іншого безталанного учня. Буде добре якщо хлопець згине, разом з усією своєю триклятою сімейкою. Можливо тоді коло замкнеться і Барнабас нарешті буде спокійний за своє майбутнє. Він наглядав за ними. Наглядав за хлопцем. Занадто той був схожий на власного дядька, а старий чаклун не вірив у випадковості. Більше не вірив.

Барнабас все ж вийняв із запилюженого серванта колоду, розклав на столику для гадань карти.

Вежа. Двійка жезлів. Маг. Диявол. Доля. Колесо фортуни. Дурень. Смерть. Вісім карт стали в ряд. Барнабас повторив розклад, ретельно перетасувавши колоду. Потім ще раз. Ще. Проте вони завжди вигулькували з колоди. Вісім карт. Наляканий він жбурнув колоду в стіну. Проте вісім карт перевернулися малюнком вгору. Ті самі вісім карт. Ті що завжди.

Не минуло й години як чаклун зібрав манатки і чкурнув геть із міста. Той хто має швидкі ноги може обдурити долю.

Карта четверта: Диявол.

Щось звучно задзвеніло і гримнуло об стіл.

— Ланцюг у якому мучився святий Харсун у дні своєї каторги. Освячений кров'ю праведника. Його вистачить щоб скувати цю курву, якщо янголи небесні на стороні справедливості.

Почувся голос Гюго:

— Ланцюг святого. Срані блохи, граф не скупиться на прикраси для своєї фіфи. Він коштує більше напевно ніж весь наш маєток разом.

— Так. А ще набагато менше, ніж граф заплатить за живу упирицю, — промовив батько. — На тижні трунар графа сколотить для неї ящик з марабійського дерева. Якщо його добре поморити у воді, а потім висушити, воно стає міцним мов метал.

— А як він зробить той гріб, якщо дерево таке міцне? — гигикнув Гюго.

— Як-як. Скористає твоєю головою як молотком, щоб цвяхи забити.

На мить старий замовк. Потім зашепотів.

— Тільки в очі їй не довго не дивіться. Упирі вміють залазити у мізки і керувати жертвою. Так що та навіть не розуміє що насправді не володіє собою.

— Та ясно бать.

— Це я більше до твоєї сестри Гюго. Тим хто немає мізків її магія не загроза.

— Батьку, а скажи, тільки чесно, навіщо нам на полюванні дурко? Він має рацію, коли каже що нічого не вміє, та й сцикло він. Доведеться ще його глядіти як того разу. Щоб упир бува не зжер, або об камінь не забився.

Батько зітхнув. Хильнув із пляшки. Перед полюванням він мав звичку набиратися більше ніж зазвичай.

— Гюго, уяви що в тебе є отара овець. Звичайно, якщо твоя дерев'яна голова, знає як воно, уявляти. Проте одна вівця хвора. Вона не набирає ваги, шерсть випадає і взагалі кожне її жалібне “бееее” вкурвлює тебе до смерті. Що ти зробиш?

— Заріжу звичайно. Який з неї зиск. Та до чого тут Гарольд?

— Гюго. Твоя макітра як діряве відро. Скільки не зачерпуй воду, тільки чоботи собі намочиш.

— Як твоє пузо бать, — гигикнув брат. — ллєш, ллєш, а воно знизу протікає, бо краник зіпсувся.

— Я тобі зараз шмаркля сохла твій краник відкручу!

— Батько намагався сказати що Гар… ну… не дуже нам потрібен, — промовила сестра. — Він наче розумака у нас. Проте його магічні студії не приносять грошей у сім'ю, навіть навпаки. Барнабас з року в рік лише піднімає плату. Та й полювати він не може, бо боягузливий як заєць.

— То й що? Ви хочете згадувати його цій почварі? Не простіше вигнати геть?

— Гюго, — як завжди теплим і терплячим тоном промовила сестра. — Не зовсім так…

— Розповім я тобі одну історію, — п'яно промовив старий перебивши Діану. — Про трагічне кохання одного ідіота і жінки яка належала дуже впливовій людині.

Серце Гарольда шалено калатало у грудях. Затамувавши подих він ховався під сходами і слухав кожне слово.

Карта П'ята: Доля.

— Тримайте їх міцно, вилупки тупоголові, — вилаявся на солдат Барнабас. — Я сказав міцно тримай. Чому я мушу працювати з ідіотами? За що мене всевишній карає вселенською тупістю ближніх?

Чарівник вислідкував коханчиків завдяки піалі з кров'ю дівчини, що граф завбачливо приберіг на такий випадок. Напевно усвідомлював що дівча раніше чи пізніше спробує втекти від нього. Парочка майже встигла пересікти кордон графства. Якби не гарнізон башти Скурра, що надав посильну допомогу у їх пошуку, навіть з магією впіймати б дурнів не вдалося.

— Благаю, не треба, — дівчина кричала і звивалася. Її коханець похнюплено мовчав. Його погляд тікав кудись у порожнечу. Не дивно, враховуючи те що граф в афекті наказав відрізати придурку яйця, а хлопці графа були достатньо тупими і вірними, щоб не сумніватися в поспішності подібних наказів.

Двері гучно ляснули. З'явився граф Пул. Костюм сидів на ньому погано. Розстібнуті манжети сорочки звисали роблячи його схожим на ляльку-трагіка з бродячої вистави. Камзол у плямах чорнил і вина. Доповнював образ червоний від випитого ніс і припухлі від сліз очі. Він кинув похмурий погляд на хлопця, підбіг до нього навшпиньки і вліпив ляпаса. Чарівник ледь втримався щоб не звести долі очі. “Як баба” — подумав він.

Розібравшись з суперником граф підійшов до невірної коханої. Дівча пручалося мов дика кішка якій прищемили хвіст. Барнабас окинув її тіло довгим масним поглядом. Пошматована нічна сорочка дозволяла роздивитися майже все гідне уваги. “Треба віддати належне графові. Вона красуня.”

— За що? — пропищав граф. Його очі налилися сльозами. — За що ти так зі мною Лілі?

Дівчина припинила вириватися. Її очі зустрілися з очима графа. Диявол, як вона його ненавидить.

— Хіба ти не знаєш? Я ніколи тебе не любила! Ти купив мене як кобилу!

Граф розридався мов дитина.

— Хіба я бив тебе? Хіба я не купував тобі все найкраще? Хіба я не був ніжним і люблячим? — з кожним словом він все більше зривався на істеричний крик. — Я дав тобі все!

— Лише забув запитати мене, чи хочу я бути з тобою!

Очі графа налилися кров'ю. Він плюнув їй у обличчя.

— Сука.

Граф бив її нещадно. Перший удар розсік дівчині губи. Другий зламав ніс. Третій четвертий п'ятий… Живіт. Груди. Пах. Вона кричала і плакала. Якби хлопці графа не підтримували під руки, вона давно осіла б на підлогу.

Коханець Лілі спробував вирватися, проте кремезні вартові заламали йому руки за спиною.

— Переріжте йому горлянку! — заверещав граф. — Негайно!

— Ні! Прошу! Я все зроблю! Ні! — дівчина кричала крізь ридання. Ці очі наповнені страхом. Барнабасу вони ще довго будуть снитись. — Благаю! Я ніколи більше…

Граф з усієї сили вдарив її кулаком у вилицю, щось гучно хруснуло, з рота дівчини бризнула кров. У цю ж мить блиснув ніж у руці одного з солдатів графа і розпанахав яремну вену на шиї коханця дівчини.

Барнабас що вважав себе міцнішим за камінь з огидою відвернувся від видовища. Він почув вереск графа, який усвідомив що накоїв.

— Ні. Лілі. Я не хотів! Благаю. Тільки не вмирай. Благаю, не треба.

Минуло не менш ніж пів години, перш ніж його ридання стихли.

— Я хочу щоб ти оживив її, — промовив до Барнабаса граф.

— Я…Це дуже жахлива ідея графе.

— Проте ти можеш це зробити? — уважний погляд маленьких звірячих очок зупинився на обличчі чаклуна. — Можеш. Роби.

Барнабас погодився. Хто відмовляє таким людям як граф, довго не живе.

— Прокляття на наші голови, — промовив чарівник тихо.

І був правий.

Карта Шоста: Колесо фортуни.

— То упириця, колишня дружина графа? — здивовано перепитала Діана.

— Ні. Ще до того як червячок графа всох, він дуже любив райських пташок. За сорок років, їх було зо два десятки таких. Коли дівчата обридали йому, граф відправляв панянок в монастир. Тільки з цією було інакше. Дівча особливої краси, а ще подейкують, з роду в якому були відьми. Навіть вбивши її, він не зміг дати їй спокою і попросив того недоумкуватого мага воскресити її з мертвих. Проте варіантів повернення з потойбіччя не так багато.

Він сплюнув.

— Ритуал проводився в башті Скурра, на півночі графства. Власне коли після невдачі, чи успіху, як подивитися, замість того щоб кинутися в обійми коханого дамочка осушила десяток-другий солдатів і ледве не вбила графа її нарешті залишили в спокої, аж доки йому не забажалося, на старість літ побачити стару любов знову.

— Добре бать. До чого тут наш дурко?

— А до того, що коханець графської курви був моїм братом. Курвий син був достатньо тупим щоб закохатися в жінку графа. За що поплатився життям. Хлопчисько в нього вдався лицем. Та й вдачею. Ідіот одним словом.

Він ковтнув із пляшки.

— Упирі, вони наче застигають в моменті. Для них зникає чітка межа між минулим і майбутнім. Якщо нам пощастить вона сприйме нашого слинька за вашого дядька. Поки упириця буде вирішувати дилему зжерти його чи трахнути, ми спробуємо її спіймати. Якщо все пройде добре, Гарольд навіть виживе.

— Бать. Ти хочеш використати Гара як наживку? Це ж якось…ммм… не по сімейному.

— Я хочу щоб два мої більш життєздатні виплодки прожили гарне, забезпечене життя.

— Сестро? Ти на це погодилась?

— Гюго. Коли фортуна повернулася до тебе задом, треба ловитись за її пернату дупу і не відпускати. А на нас та курва сере майже рік без перестану.

— Не в'їхав.

— У нас немає вибору.

Гарольд стиснув кулаки і мовчки заплакав.

Карта Сьома: Смерть.

Вона виникла перед ними неначе виросла з землі. Батько відпустив Гара і вихопив з-за пояса меч. Та перш ніж він встиг скористатися зброєю, упириця вхопила його за руку. Обличчя жінки змінило форму, роздулося немов в утопленика, а паща з десятками зубів голок розкрилася неправдоподібно широко. Вона нахилилася вперед наче для поцілунку і впилася зубами в обличчя батька. Заюшила кров. Старий закричав від болю. Його обличчя нагадувало місиво. Упириця зірвала з обличчя старого щоки, губи і ніс. Батько верещав, булькав і хрипів. Кров орошувала землю масними каплями.

Гюго кинувся вперед щоб завдати удару по упириці. Діана натягнула лука і випустила стрілу. Обидва удари сягнули своєї цілі одночасно. Стріла пробила упириці тіло в районі вилиці. Удар Гюго розпанахав їй живіт. Він замахнувся ще раз. Потім ще. Вміло відводячи тварюку від родичів.

— Не стій довбнем, — заверещав брат до Гарольда — Візьми кілок з сумки. Срати на винагор…

Почвара оминула Гюго дугою і атакувала збоку. Вона схопила його за шию і швидким рухом скрутила в'язи.

— Нііі! — заверещало Діана. Три стріли одна за одною вилетіли з лука сестри і впялися в тіло упириці. Проте здавалося ту не хвилювали такі дрібниці.

Гарольд побачив батька. Той незважаючи на жахливу рану на обличчі тримав у руках освячені кайданки. Старий гівнюк не залишав надії впіймати упиря для графа.

Очі Гарольда зустрілися з його очима. Ненависть, все що він бачив у очах рідного батька. Потім він зустрівся поглядом з нею. Голубі мов озера. Глибокі і сумні.

Це був момент істини. Він скочив на ноги і вихопив меч. В три кроки наблизився до батька і одним влучним ударом відсік його потворну стару голову. Вона покотилася схилом, мов порожня пляшка.

— Ні! — верещала Діана. — Що ти зробив? Що ти зробив вилупку?

Гарольд посміхнувся приречено.

— Пробачте. У мене не було вибору.

Упириця наблизилась до його сестри. В обличчі Діани щось згасло. Рука з довжелезними кігтями схопила дівчину за косу, намотавши її мов мотузку довкола зап'ястя.

— Мені подобається твоє волосся, — сказала упириця. — Я його залишу.

Карта Восьма: Дурень.

Барнабас ніжно погладив свиню і поцілував її замурзане рило. Плеснув із пляшки в корито дорогого вісканського пійла. Свиня задоволено зарохкала і припала рильцем до трунку богів задоволено чамкаючи.

— Розумієш. Карта Смерті, далеко не завжди означає буквально смерть. Іноді її значення, це різкі зміни, неочікувані, часто навіть на хороше. Проте цей розклад. Я отримую його кожного разу, відколи граф змусив мене підняти ту дівулю з мертвих.

Свиня розуміюче рохнула.

— Тому я й вирішив змінити все сам, не дочікуючись Смерті. А все чому?

Свиня запитально рохнула. Барнабас плеснув їй ще.

— Тому що я господар власної долі. Ось чому! А знаєш що означає бути господарем власної долі?

Свиня рохнула щось підозріло схоже на “що”.

— Бути господарем власної долі, це вчасно помічати коли вона готується дати тобі смачного копня під сраку.

Свиня розуміюче рохнула і запитально поглянула на пляшку. Барнабас плеснув у корито і хильнув з горла сам. Пійло було пречудовим. Свиня розуміючою і теплою.

— Саме тому я втік. Як останній боягуз. Залишив все і втік.

Барнабас розридався. Свиня занепокоєно розрохкалась.

— Ось живеш так все життя. П'єш дороге пійло. Їси кращі сири. А потім що?

— Що?

— Ти котлета, шинка і горшочок топленого сала… І наче тебе й не було ніколи. Розумієш?

— Так. Справжня трагедія.

Барнабас незважаючи на біль важких переживань і алкогольне отруєння здивувався. Невже він відкрив у собі вміння розмовляти з тваринами?

— Вставай Барнабасе. Негоже такому кхм… видатному чарівникові помирати у загоні для свиней.

Барнабас підвів голову. Розфокусований погляд його очей вирізнив у пітьмі ночі два силуети. Чоловічий і жіночий.

— Барнабасе. Не тягни часу. Доля таки вирішила пошити тебе в дурні.

Чарівник зробив пас руками. Хлів наповнився світлом. Перед ним стояв колишній учень і та дівчина, яку він воскресив. Ну майже воскресив.

Йому стало дуже страшно. Розклад. Він вів його сюди? У цю свинячу діру? Ні. Це не могло бути так. Він не згоден.

— Невдячні виродки. Ви обоє… Чуєте мене. Ви невдячні холуї. Я зробив вас. Ну не зробив, але зроблю з вами таке…

Свиня налякано заверещала. Світло згасло.

Епілог. Карти на стіл.

Вони спали по черзі. Він вночі. Вона вдень.

Гарольд продав зброю якою користувалося його сімейство і за виручені кошти зробив із сімейного воза криту підводу. Добре засмолив пройми між дошками і отримав комфортний гріб на колесах куди зовсім не потрапляло денне світло. Та труна у якій мали везти її за задумом батька злетіла на узбіччя. Занадто вона нагадувала для неї в'язницю. Гарольд не хотів щоб кохана почувалася погано, тому викинув труну геть.

В ті короткі миті, коли вона вже не спала, а він ще не лягав, вони вечеряли разом і говорили про різне.

Крові що йому вдалося видобути із тіла Барнабаса поки вистачало. Боже, чарівник вищав як свиня. Та й смердів як свиня. Якщо вона закінчиться, доведеться когось вполювати. Та вона обіцяла що вбиватимуть вони тільки поганців. Це заспокоювало Гарольда, в цій глушині кожен другий гівнюк, а кожен перший виродок.

Гар все більше усвідомлював що вона подобається йому як жінка. Проте не поспішав. Всім. Навіть упирям. Особливо упирям потрібен час. І довіра. Він знав що поспішати немає куди. Одного прекрасного дня, вона також вважатиме його сім'єю.

Не зважаючи на запевнення батька, вона зразу розкусила що він не її загиблий коханий. Тієї ночі перед полюванням, поки його сімейка дрихла, він ризикнув. Розпряг коня із воза і помчав назустріч як він гадав, одному з найнебезпечніших створінь цього світу. Так. Батько був правий. Гар був боягузом. А ще незважаючи на запевнення Барнабаса, далеко не тупим. А головне, чого не знав ніхто, дуже мстивим.

— Ти не він, — сказала тоді вона. — Хоч дуже схожий. Що привело тебе сюди, скажи?

Погляд цих прекрасних, безмежно глибоких очей наповнив його теплом і світлом. Він розповів їй усе.

Чи була у цьому потреба? Він не знав. Міг просто втекти. Залишити дорогих родичів. Проте не захотів. Хоч він і сумнівався. Бо любив їх. Проте зрада найближчих той злочин що карається смертю, хіба не так?

Поки колеса торохкотіли по рівній дорозі, що губилася ген за горизонтом, він готував для неї сюрприз. Гао вирізав із дерева ляльку.

Коли він скріпить всі кінцівки за допомогою мотузочок і гачечків залишиться тільки примостити на голові ляльки прекрасне біляве волосся його сестри. Проте лялькп ще далека до завершення. Зараз він турботливо вкладає її на дно сумки перед кожним пробудженням коханої. Боїться зіпсувати сюрприз.

А колеса торохкотять. Наближаючи їх до міста. Упирі не можуть залишати свої мисливські угіддя без сторонньої допомоги. Надздібності виснажують, а сонце палить вогнем. Вона така вразлива. Він усвідомлює це кожного разу з новою силою, лишень погляне у її глибокі мов озера очі.

Скоро вони прибудуть у місто. Там у них залишилася незавершена справа із графом Пулом.

Потім вони стануть сім'єю. Осядуть десь у чарівній місцині, де багато чудових краєвидів і крові. Його впевненість у цьому непохитна. Вони будуть полювати тільки на поганців, а поганці знайдуться завжди. Це так чудово. Гарольд чекав цієї миті, готовий зробити заради неї будь-що.

Скоро. Зовсім скоро вони будуть любити одне одного. Вічно. Допоки цей світ не провадиться у пітьму вічної ночі.