Шлях спокути

Любов... В такі миті важливо запам'ятати кожну хвилину, кожен подих і рух цього прекрасного божевілля. Коли кожен дотик обпікає все дужче, а тіла сплітаються воєдино. Коли здається, що юність буде вирувати вічно і ніколи не згасне від ваги років. 

    Один єдиний поцілунок — і весь світ перед вами на колінах. Кожен погляд — вихор почуттів, що знищує спокій, поглинаючи все вогнем емоцій. Запах її чорнявого волосся, дзвінкий сміх у вухах, теплий подих на шкірі...

  Здається, ось ти дивишся на неї, вона щось каже і ви обоє голосно смієтеся. Вона дбайливо й обережно торкається твого волосся, а блакитні очі хитро примружуються. Між вами з'єднуються  невидимі вузли. Щось у душі виринає назовні. Щось таке дивне й невідоме вам обом. На мить на обличчі зринає спантеличення й одразу зникає у новій розмові. Ви довго говорите, розкриваючи секрети, жартуєте і співаєте. Руки сплітаються, тіла зближаються, а серце прискорюється в очікуванні дива. І воно стається.

  Ви нарешті долаєте невидимий бар'єр і кидаєтеся в міцні обійми. Над вами змарніле сонце вже сідає за обрій, прикрашаючи небо різноманітними барвами. Десь неподалік перегукуються птахи, скрипить старий ясен. Та вам байдуже. Для вас часу не існує. Є тільки палке кохання і солодкі поцілунки. Більше нічого.

        *******

  Темрява. Знову. Ненависне відчуття порожнечі навколо, відчувається у кожній частинці тіла. Мар'ян сплюнув кров. Колись він бажав безсмертя, а  тепер радо б прожив коротке життя без мук.

   Юнак заплющив очі. Розум досі був затуманений видінням, що було насичене щастям. Ось то було справжнє безсмертя, а не це безпросвітне пекло. Ілюзія була настільки реальна, що він досі пам'ятав її голос та образ. Краще видіння б поглинуло його...

   Вдалині почувся чий сміх. Сміх неначе поставав із темряви, чимраз дужче відбиваючись у його голові. Мар'ян затиснув вуха. Скільки він вже чув цей божевільний сміх, а все ніяк не може до нього звикнути. Можливо, це ще одне покарання від його господаря.

  Темрява почала світлішати, розбавлена світлом чиєїсь появи. За сміхом почулося загрозливе гарчання собак.

  Врешті-решт сфокусувавшись на тумані попереду, юнак побачив істоту з величезними крилами, схожими на кажанячі. Морок навколо істоти все яскравішав, неначе з нею до нього прийшло визволення. Ще одна омана. З цією сутністю приходять тільки страждання. 

  Створіння видало звук, схожий на клацання пальців і стеля в горі спалахнула вогнем. Пітьма миттєво  змінилася туманним світлом, боляче різонувши по очах. Мар'ян примружився, але очі не заплющив. Хтозна-що може трапитися. Варто бути напоготові. Зі згустків темряви, до якої не діставало світло, вийшов чоловік. Високий зріст, пряма постава, біляве волосся зміями спадає на плечі, блакитні очі — чистий ангел. Навіть два (не ангельські) крила за плечима.  Чоловік хижо усміхнувся, псуючи образ Господнього вісника. 

  — Вітаю, людино. — Звук луною прокотився у темряві. Здавалося, що вогняна стеля вмить принишкла під чистим і водночас зневажливим голосом чогось досконалішого за неї. Та й взагалі, з його появою неначе всі барви стали ще більш бляклими. 

  — А чого ж не в істинній формі? — Уїдливо поцікавився юнак. — Не подобається реальне тіло, Ізидоре?

  — Що ж, в тебе на диво коротка пам'ять. — Одразу ж відповів Ізидор, здивовано піднявши брови. Чи, можливо, ти не знав, що люди — не єдині істоти, подібні до Бога?

  — Ти не ангел.

  Очі істоти потемніли. 

  — Але я ним був, один з тих, хто залишився вам невідомий. Я бачив Світлосяйного, його міць, гординю й падіння. Я стояв поряд із ним. Був одним з перших. 

  З темряви знову почулося гарчання, цього разу сильніше. До Ізидора підійшли Пекельні пси, підозріло схожі на доберманів. Вони стали по обох боках, вискалюючи зуби. Від поганого передчуття в грудях защеміло. Мар'ян інстинктивно спробував відсахнутися, але не зміг й поворухнутися. 

  — Якось не складається у нас розмова. — Удавано сумно зазначив чоловік, розминаючи пальці. — Ну нічого, я ще зачекаю. Зрештою, у нас попереду вічність. А тебе вже зачекався новий кошмар. І тобі варто радіти цьому, адже тільки в ньому тебе чекає спокута. 

  Він щось тихо прошепотів і махнув рукою. Собаки кинулися вперед, і вгризаючись гострими зубами у плоть, шматували її. Темрява аж напружилася від суміші передсмертного волання і божевільного реготу. 

  А потім настав спокій.

****                  

  Гнів. Відчуття неначе саме пекло постало у крихкому людському тілі. І кожна нова хвиля цього відчуття була вдвічі більша за іншу. Лють б'є по мідних дзвонах розуму, спокушаючи тіло до чогось небезпечного, забороненого.  

«Убий, знищ, розірви, пошматуй, задуши...»

  Знову і знову. Сидиш посеред порожньої й сірої кімнати, затуливши голову руками. Впевненості у здатності мислити тверезо вже немає. Це точно гнів? Чи вже ще одна сходинка божевілля? Не знаєш. Не бажаєш знати. 

  Здається, на хвилину все минає: розум прояснюється, біль відступає, лють зникає. Полегшено зітхаєш, справді думаючи, що все скінчено. Та клята наївність знову помиляється; один із семи гріхів вертається, караючи за непокору болем. Багряний туман вже вкотре ховає у своїх шатах сполоханий розум, відганяючи свідомість на другий план. Гнів стискає горло пазурами, ламає кістки, зриває шкіру. Хочеться кричати, ридати, висловити все цьому паскудному світу в обличчя. 

  Голова тріщить, бо ж свідомість не бажає поступатися місцем сліпому гніву. Біль зламує й гартує водночас. Всередині крутиться вогняний вихор, погрожуючи спопелити. Попри такий хаос у свідомості, далі мовчиш. Ховаєш обличчя, хитаєшся у такт болю, але мовчиш. Жодного звуку, окрім уривчастого дихання. 

  Помалу вогонь почав меншати від нестачі потрібних спогадів чи образів. Очі все ще заплющені, але дихання врівноважується. Ніж, що лежить поряд вже не викликає зацікавлення. Злість чахне.

  В одну мить вуха вловлюють скрип дверей, чийсь голос і обережні кроки. Полум'я люті  знову починає зростати. Хто зумів осквернити такий спокій?! Хто тільки наважився зруйнувати дорогоцінну тишу?!

  Багряний туман повністю зжирає свідомість, підкорюючи собі тіло. Гнів росте й росте міцною та недоторканою стіною, і в один момент... Розривається на безліч маленьких часток, що жаринками розтікаються тілом. Усе, що було дороге — тепер немає цінності; перед гнівом усе однаково нікчемне й дурне. 

Розплющуєш очі, долаючи головний біль. Ніж поряд знову вабить око. Хапаєш ніж, підхоплюєшся на ноги, розвертаєшся і тричі штрикаєш незваного гостя. Людина перед тобою починає хрипіти, а в повітрі відчувається запах крові й  спокій у душі. Увесь океан люті випаровується, а з ним і повертається свідомість.

  Та картина перед очима розбила весь спокій над друзки. Ніж дзвінко випав із рук, потопаючи в калюжі крові поряд із тілом. З очей котяться гарячі сльози. Ні. Будь ласка, Господи, ні! Кидаєшся до тіла, обхоплюєш його за плечі й зціпивши зуби, прагнеш тільки одного. 

   Смерті. 

*******

— Цікавий був спогад, чи не так? Особливо гнів: чистий, вільний, сильний ...

  Перед очима все попливло. Темрява посвітлішала, а потім і майже зникла. Мар'ян стомлено потер очі. В ділянці грудей біль розцвів вогняною хвилею. Юнак схопився за груди, скривившись. Спогади про недавні події почали повертатися. Знову Ізидор, знову Пекельні тварюки й новий кошмар. Перед тим, як вкотре загинути, юнак ще при свідомості бачив, як «гавчики» розірвали йому грудну клітку. Разом зі спогадами до горла почала підходити й нудота. 

  Він перевів погляд на Ізидора, що став на межі світла і згустків темряви. Той, злегка нахиливши голову, невідривно спостерігав за тим, як в'язень робить незграбні спроби сісти. Собаки лежали біля нього, облизуючи плями крові на шерсті.

  — Отже, гадаю, цього разу діалог у нас складеться, — бадьоро почав Ізидор. — Довгим він, звісно, не буде... Все-таки час обмежений, але мені вистачить.

  Він закрокував вперед, злегка  мружачись від променів світла, що й надалі з'являлися з вогняної стелі. Ізидор присів прямісінько перед ув'язненим, пронизуючи його дивним, немов би мертвим поглядом. В одній руці в нього з'явилася корона з чистого золота, а в іншій дерев'яне серце. Хвилину чоловік мовчав, збираючись зі словами, але незабаром все-таки почав.

  — Ви, люди, самі з собою дивні створіння. Споконвіку ви завжди любите розпинатися про одне, але в результаті робите зовсім інше. І хоча люди більше схожі на нас, ніж на Нього, але деякі ваші почуття нам таки незрозумілі.

  — До чого ти ведеш? 

— Що таке любов? Для чого вона вам взагалі здалася? Чому для декого з вас вона така важлива? — Одразу ж напосівся Ізидор із неприхованою злістю. Він підніс предмети в руках до обличчя Мар'яна. — Я завжди вважав, що дай людині можливість мати багатство, владу чи вічність — і вона позуватиме перед тобою на колінах. Але коли я почав укладати угоди, то дещо спантеличився. Одна багата діва благала закохати в неї бідного селюка, а шинкар на волосині від смерті благає зберегти його сім'ю в обмін на душу. Мати вбиває себе замість дитини, батько йде проти закону, щоб врятувати дитя. Чому вони це роблять? Їм так важливо зберегти свій рід? Чи вони гадають, що так стануть для когось героями?

   Коли він спинив свою промову, юнак засміявся. Неймовірно, що йому невідомо це! Ця істота може звернути гори, але не розуміє любові.

  — Ти ж був одним з перших і не знаєш?

  — В тому й суть. Перших не торкалася любов. Це робила гординя.

  — Навіть якщо так, повір: я не знаюся на любові. Закладаюся, є багато інших грішників, що з радістю погомоніли б з тобою. —  Не вгавав Мар'ян. Цікавість і злість почали перевищувати біль і страх. —  Чому саме я?

  Колишній ангел закотив очі, пирхаючи зі сміху. Та за мить його обличчя знову посуворішало, набувши загрозливого вигляду. Він схопив в'язня за горло, і з усієї сили кинув об землю. В очах у юнака потемніло, а з горла вирвалося уривчасте хрипіння. 

  — Бо ти прожив сто п'ятдесят років, довбню! Звичайно ж,  з моєю допомогою, а проте, багато хто з ваших не дотягає до половини твого віку. Тож закінчуй ховатися за мавпуванням, старигане. Хоча тіло й виглядає молодим, але твоя душа помережана старістю.

  Ізидор гидливо відсмикнув руку, дозволяючи тому вдихнути. Мар'ян почав жадібно ковтати повітря, потрохи вгамовуючи здивування. Він з пересторогою зиркнув у бік чоловіка, що вже більш терпляче очікував відповіді. Юнак стиха крекчучи, сів, ще досі відчуваючи біль. 

  — Багато людей є справді такими, як ти вважаєш. Але є ті, хто просто хоче кохати або бути коханим. Любов — це частка їхньої душі. Забереш у них кохану людину, то вони помруть, але повернуть її. Бо без цієї людини вони —  пуста оболонка, хоча й не показують цього. Кохана людина дарує їм силу та слабкість водночас. Вона наповнює їх життям. Тож, якщо вони втрачають її, то втратять і сенс життя.

   — Можна ж покохати іншого. 

   — Можна, — погодився Мар'ян. Здавалось Ізидор навіть не дихав, вловлюючи кожне слово. — Але є такі, що можуть покохати тільки один раз.  Крім однієї людини вони нікого не бачать. Для них весь світ тільки в одній людині.

  — Ясно. — Коротко кивнув Ізидор, піднімаючись. — Я зрозумів. 

  Він безшумно пішов в темряву, не зронивши більше ні слова. 

  Коли його постать безслідно розчинилася у пітьмі, собаки загарчавши, знову кинулись на Мар'яна.

                              *******

  Це був страх. Ні, радше жах. Серце в грудях билося вдвічі швидше, ледь не вистрибуючи. На обличчі виступив холодний піт, але це неважливо.  Важлива тільки картина перед очима. Понівечене тіло лежало у величезній калюжі крові. На обличчі мерця застиг подив, відбиваючись у засклянілих очах. Чому? Чому так вийшло? Невже окрім душі була ще якась плата?

  Стоїш навколішки над трупом коханої дівчини. Її шкіра вже почала набувати синього відтінку, втрачаючи останні частинки живого вигляду. Вона була життям і світлом, посланцем богів, одним із янголів. А ти стер її життя, кількома рухами перекреслив її долю...

  Здавалося, від смерті тебе рятує тільки одне заціпеніння. Якби не воно, то цей ніж давно вже б розітнув тобі горлянку, без сумнівів, так само швидко, як і її.

  Тіло лихоманить так само як і розум. Розум, не в змозі заспокоїтися, тривожно трусить тіло і навпаки. Повітря навколо немов загусло, нажахане побаченим. Звідки тільки взявся цей гнів? « Нікому не заподіяти шкоди» ж твій девіз. Можливо, хтось допоміг у цьому?

   Від таких думок на душі становиться паскудно. Червоточина в грудях вже стала завбільшки з прірву. Провина роз'їдала серце, наче кислота.

  «Ти заслуговуєш смерті».

Дивишся на мерця, відчуваючи, що жах випаровується, змінюючись на байдужість. Так і сидиш незворушно, доки не почуєш голос з-за спини:

  — Я можу тебе врятувати.

*******

— Отже, виходить, що любов — це в більшості причина всіх негараздів. Кохаєш — страждаєш, а страждаючи чахнеш. Дивно, що люди за цим так женуться...

  Мар'ян знову оклигав зі знайомим болем у грудях. Ізидор стояв трохи віддалік, вдивляючись у вогняну стелю. Він довгий час не помічав, що в'язень вже оклигав, готовий до чергового діалогу перед душевними тортурами. 

  — Про що ти? 

  Колишній ангел врешті-решт звернув на нього увагу, увіп'явшись блакитними очима ледь не в душу.

« Цікаво, чи справді він виглядав так до вигнання, чи це тільки чергова ілюзія?» —  мимоволі подумалося Мар'яну.

  Ізидор підійшов ближче, знову звертаючи погляд до вогню, а потім до темряви.  На мить, юнаку здалося, що на обличчі Ізидора промайнув сум.

  — А хіба не ясно? Прокляття любові торкалося не тільки людей. Деякі з ангелів також потрапили в полон цього прокляття. — Ні з того ні з сього почав оповідати Ізидор, добряче здивувавши Мар'яна. — Вони покохали людських доньок. Далі ж виникли відомі вам  нефіліми та рефаїни, що пізніше були знищені... Тоді з пекельної безодні було дивно спостерігати за тим, як велика кількість ангелів падають з небес, через кохання лишаючись німбу та крил. В той час ряди Пекла значно поповнилися, і все через плоди чи то любові, чи то хтивості, не знаю. Але тоді чи не вкотре і на землі, і на небесах більшість згодилися на тому, що любов — проклятий дар. 

  Він змовк, оповитий спогадами, допоки Мар'ян перетравлював інформацію. Ще за життя він чув деякі уривки з оповіді ангела, але ніколи не цікавився оцим. Що поробиш, його ніколи не цікавила ні міфологія, ні історія чи Біблія.

  — А як щодо тебе? — Несподівано озвався Ізидор, що Мар'ян аж здригнувся. 

— А?

— Що залишило по тобі кохання? Що воно для тебе значить? 

  Юнак задумався. Про це він ніколи не думав, хоча й потреби у цьому не було. Але йому й самому попросту було байдуже. Ізидор очікувально стояв, схрестивши руки на грудях. За спиною в нього знову були крила. Вони мляво похитувалися, наче таким чином наштовхували господаря на певні думки.

— Ну, — зам'явся юнак, добираючи слова. Йому не зовсім подобалася перспектива обговорювати своє особисте життя, але відмовитися у такому становищі було збіса небезпечно. — Для мене любов — це дещо особливе і, в більшості приємне. Вона зігрівала душу, змушувала тіло мліти. Любов, здається, залишила по собі добро, за яке я мав би бути вдячний.

  Ізидор роздратовано прицмокнув язиком, але нічого не відповів. Мар'ян не бачачи сенсу продовжувати, змовк. Розказувати про вбивство і скорботу яка відома їм обом, не потрібно. Оскільки ангел знав події наступних днів після загибелі Магдалини, то сенсу патякати про це знову не було. 

  — І так буде вічно? Я вічно буду скніти в спогадах? — Несподівано запитав юнак, дивлячись на людину з крилами. У голосі не було страху, радше цікавість. — Не так мені уявлялося пекло. 

   Ізидор мимоволі скривився у знущальній посмішці. 

  — Ти ще не в пеклі. Поки що, людино, ти — іграшка у темному небутті, яка пізніше відправиться до своїх. 

  Він голосно свиснув, прикликаючи псів. Пекельні собаки знову кинулися на в'язня, з неабияким задоволенням вгризаючись у плоть. Захлинаючись власною кров'ю, Мар'ян майже на духовному рівні відчув присутність  повсюди свого вічного мучителя — болю.

*******

Скорбота ще гірша за біль.

Протягом усього життя біль часто стає вірним супутником людської душі та тіла. А от скорбота може прийти й зникнути непомітно, неначе в ранішній туман. Та найгірше в скорботі завжди дошкуляє сумління — така собі паскуда, що зможе перетворити людину у власних очах на серійного вбивцю. 

  Сумління справді з'їдає тебе заживо. Кожний ранок для тебе є початком тортур. Спогади раз у раз спливають перед очима, змушуючи ненавидіти себе ще дужче. Вона неначе смертельна хвороба збиває тебе з ніг, ламає кожну кістку і закручує тіло у вигадливий вузол. І жодні крики, сльози, погрози чи зізнання не зможуть зупинити силу очищення людської душі. Подумки проклинаєш усе від свого народження аж до смерті Магдалини, коли від тюрми тебе врятувала тільки магічна істота, на ім'я Ізидор. Та це мало що скидалося на милість. А от смерть тут справді була б рятівницею.

  Дивишся на її могилу і скрушно зітхаєш. Знаєш, що угода не дозволяє себе вбити, бо ж вічне життя було твоїм прокляттям і дарунком водночас. Жаль і сумління сплітаються навколо тебе міцним коконом. Здається, навіть могили несхвально позирають на тебе, ще більше роздмухуючи почуття провини. Над головою, разом із хмарами, збирається смуток, принесений на крилах долі прямісінько тобі в обійми.

  Закусивши губу, притлумлюєш емоції. Кладеш на могилу букет її улюблених тюльпанів і йдеш геть. Більше не можеш дивитися на могильну плиту, усвідомлюючи, хто під нею. Відчуваєш, що ще кілька хвилин у місті мертвих і ти знову поступишся емоціям: будеш ламати нігті, висмикувати волосся, кричати допоки не захрипнеш, але дарма. Ти не повернеш її. Вона відійшла, зникла із життя, яке так палко любила... Через тебе дівчина тепер гниє в землі, а не смакує життя. Вбивця. 

  Ступаєш ще декілька кроків і зупиняєшся. Світ перед очима темніє, а тіло слабшає. Падаєш на землю, але мертві не беруть тебе до себе зі світу живих. Здригаєшся від судом, чуєш далекі крики. Та врешті-решт все навколо затихає, а розум провалюється у сон, про який мріяв декілька днів.

Перед очима почало світлішати. Неподалік чулися два роздратовані голоси, що хотіли радше перекричати один одного, ніж вести розмову далі. Мружачись, щоб хоча б розрізнити господарів цього голосного діалогу, юнак водночас і прислухався.

  — ... значення! Пройшло чотири роки, а сили в тобі не побільшало. Хіба це не дивно? Схоже, ти знову помилився.

  Голос був спокійним, але добряче вселяв жах у в'язня та стіни навколо.

  — Ти не розумієш. Я знаходжу новий спосіб, як ходити поміж людей, зовсім не вирізняючись. Завдяки тому, що я зроблю, екзорцисти нам більше не перепона. 

  — А свята вода, «Символ віри» і обранець Михаїла нам також не перепона? 

   Ізидор прицмокнув язиком, не приховуючи роздратування. Погляд Мар'яна сфокусувався достатньо добре, щоб побачити, яка відстань стоїть між цими двома. Ізидор стояв як завжди — на кордоні світла і темряви, а от його співрозмовника повністю огортала темрява. Він був на голову вище і віком, здається, також приблизно вдвічі перевищував колишнього ангела. 

  — Обранець це ще не самий Михаїл...

 — А нам ще його не вистачало! Якби тут з'явився самий Михаїл, ти б і поворухнутися не зміг.— Різко обірвав його незнайомець спохмурнівши. Дивлячись на нього, Мар'ян мимоволі напружився. — Скоро двадцять перше листопада, а отже він точно з'явиться в Його ім'я.

  Договоривши, він розчинився в темряві, облишивши Ізидора в бурхливому гніві. 

  — Чого вирячився? — Гарикнув колишній ангел, помічаючи що в'язень опритомнів. — Достатньо підслухав?

  — То ви про того самого Михаїла? — не втримався від запитання Мар'ян. Хоч він не був ревним християнином, але про архангела знав чимало. — Головнокомандувача ангельських полків і переможця великого змія? 

  Ізидор нервово смикнув рукою, спопеляючи його поглядом. І все-таки в ньому вбачалася дивна настороженість, якої раніше не було. Колишній ангел знесилено прикрив повіки, і проводячи пальцями по скронях із заплющеними очима відповів: 

  — Так-так, правиця Господа зійде у пекло, щоби забрати тих, чиї душі змогли очиститися в муках. Та тобі й сподіватися не варто, ти точно завчасно не покинеш приготовані розваги. — Він зосереджено насупився, не помічаючи що така відповідь не так образила, як розбурхала цікавість в'язня. — А тепер тобі було б краще заткнутися.

  Прикинувши, що буде, якщо він продовжить базікати, Мар'ян змовк, спостерігаючи. Головний біль майже вщух, а от біль в грудній клітці навпаки — сильнішав. Та якщо згадати більшість моментів при свідомості, то йому ще ні разу не вдавалося опритомніти без цього болю. 

  Ізидор неподалік почав щось шепотіти. Юнак повернув голову в його бік. Над чоловіком почав клубочитися багряний чи то дим, чи то туман. Колишній ангел хитався з боку на бік, схожий на якогось чаклуна із книг. В'язень спостерігав за ним, заворожений магічним видовищем. Це виглядало химерно і якось... знайомо? Хоча звідки йому — людині, що мало що знає про магію (або взагалі нічого), це може бути знайомо? Швидше за все, це просто гра розуму, такий собі жарт над Мар'яном. 

  Багряний серпанок навколо Ізидора зробився настільки щільним, що побачити його в ньому стало практично неможливим. Це частина ритуалу? Чи він просто ховається від зайвих очей?

  Та враз туман закрутився, наче вихор, зростаючи. Всередині самого вихору чулися звуки якоїсь розмови, що уривками доносилася до хлопця через кривавий шторм. Звуки ставали голоснішими, але сказане все одно було не розібрати. Незабаром замість слів почувся грім, що змусив навіть темряву здригнутися. Багряна запона вмить спала, показуючи дві постаті. 

  Біля Ізидора стояв чоловік значно молодший на вигляд. Він був смаглявий, з чорним волоссям і червоними татуюваннями на шкірі. 

 — Чого тобі? — Недбало запитав він колишнього ангела. На перший погляд, він видавався спокійним, хоча його очі по-зрадницьки метали блискавки. А ще від нього ледь не тхнуло пафосом, що помітно дратувало Ізидора.

  — Це дещо стосовно нашої справи, Мекілелю. Воно стосується не тільки нас, але й архимагів з екзорцистами. Якщо мої розрахунки правильні, то зовсім скоро ті паскуди не зможуть так легко віднайти нас з-поміж собі подібних. 

  Мекілель жестом зупинив його і кивком голови вказав у бік Мар'яна, що вловлював кожне слово з розмови, яка навряд чи стане йому в пригоді.

  Ізидор гмикнув, тихо свиснувши. Пекельні пси вискочили з тіней і не зупиняючись, кинулися на юнака. 

  За мить той вже безпорадно озирався навколо, чекаючи миті, коли знову потрапить у ще один спогад. 

*******

Лежиш на холодному асфальті. Темрява насувається звідусіль, прагнучи забрати тебе у свої обійми. І єдине що відганяє її — це мляве світло вуличного ліхтаря, що час від часу підморгує тобі, як давньому другові. Ти ледь живий, але й це не надовго. Розумієш, що сьогодні точно помреш. 

  Постать, що стояла над тобою, розправила плечі й повернулася обличчям до темного неба, звідки кидав своє бліде світло на землю місяць.

  — Бачиш, старий, який сьогодні місяць? Молодик. Навіть небесне світило на моєму боці.

  Не звертаєш особливої уваги на ці слова, подумки картаючи себе за вирішальний вчинок, зроблений п'ять років назад, що й привів тебе сюди.

   — Сподіваюся, ти ще досі пам'ятаєш ту ніч, коли нацькував на мене кляту секту. Хоча єдине, що я вмів — це робити цілющі відвари та мазі з лісових трав. — Він говорив тихо, але в його словах зневага все одно звучала гучніше пострілу. Постать присіла поряд. — Неймовірно, що на моє двадцятиріччя, мене ледь не зарізали божевільні, гадаючи, що я якийсь там безсмертний. І все, звичайно, завдяки тобі. Я добре пам'ятаю, як ти вказав їм на мене, хоча я й нічого тобі не зробив...

  Продовження його оповіді ти вже не чуєш. В одну мить безліч звуків стихли, а образи перед очима згасли. Калюжа крові біля тебе розтікається озером, але поряд нікого немає. Та й кого можна зустріти на краю селища опівночі? Тільки ворога...

  У темряві чуєш різні голоси: мати, батько, родичі, Магдалина, друзі. Усіх щось гукають і кричать, але ти не можеш розібрати їхніх слів. Біль врешті потихеньку відступає, прощаючись. Голоси знову затихають, але замість них чується холодний регіт. Та це зараз не хвилює тебе, бо ж в голові тільки одна думка: смерть настала.

  Так, ти помер. Без суму чи страху, але й не з легкою душею. Не знаєш, що буде далі, але не сподіваєшся на краще. Розумієш, що вбивав, брехав... Та що там! Навіть душу продав. І якщо це все справді не було маренням, то попереду нічого хорошого. 

  Темрява й тиша перетворюють хвилини на роки. Ти повільно божеволієш і не стримуєш розпачу. Безсило кричиш у темряву, а вона тільки й посміхається тобі. З темряви чується голос і невидимі руки охоплюють твоє тіло, вгризаючись пазурами у плоть. У голові невідь-звідки береться шепіт:

  — Ще одна душа моя! Ще одну душу Всесильний Господь програв!

  Десь всередині виринає страх, але тоне під вагою байдужості. Сміх знову сколихує свідомість і ти зникаєш у темряві. У душі прокидається невідома раніше туга за життям, якого, здається, ніколи й не було. Самотня сльоза зривається з обличчя в пітьму, а з нею і твоя доля.

  Так, Мар'яне, ти справді помер.