Галатея

Над полем повисло жовтогаряче сонце, крізь запилене скло воно здавалося перестиглим грейпфрутом. Ось воно опустилось нижче, торкнулося землі, і небо наповнилось рожевим кольором, наче отруєне його гірким соком.

Томас закрив штори одним нервовим рухом. Щоб розбавити темряву в кімнаті, він запалив дві свічки. Запахи горілої сірки та диму незабаром потонули в іншому, нудотно-солодкому запаху полуниці. Вона смертельно любила полуницю…

У шухляді все ще стояла коробочка з прикрасами. Колись Томас хотів їх продати, але не зміг розлучитися з цією крихтою минулого життя. Коли болючі спогади брали його розум у полон, він відкривав шухляду, занурював пальці в горстку намист та сережок, прислухався, як заворожений, до їхнього шурхоту. З часом це перестало його заспокоювати. Тоді він знайшов собі нову кохану.

— Як тобі це? — запитав Томас, діставши золотисте кольє з червоним камінням. Навряд це були справжні рубіни, та навіть якщо ні, вони все одно чарівно виблискували в тьмяному світлі.

Жінка не відповіла йому. Не могла відповісти. Томас погладив пальцями її гіпсові щоки та обережно застібнув на шиї кольє. Щоб розгледіти кохану детальніше, він підніс ближче свічку. На білих нагих грудях розсипались червоні відблиски від дешевих скелець. Під очима в неї закрались тіні, надаючи її застиглому в камені виразу обличчя ще більшої містичності.

З усіх скульптур, які Томас зробив протягом життя, ця була особлива. І не тільки тим, що була схожа на Ліліану. Ні, вона була в десятки разів чарівніша. А ще вона була мовчазна та покірна, вона не могла безслідно втекти однієї ночі та розбити йому серце.

— Тобі дуже личить.

Томас нахилився та поцілував її руку. Все ще борючись із хтивими думками, він не поспішав відводити вуста від прохолодного каменю. В напівтемряві йому здалося, що вона посміхнулась. Ніби просила його не зупинятися, вкрити всю шкіру поцілунками, поки його губи не покриються білим пилом. Та завтра на нього чекав напружений день. Томас млосно видихнув та прошепотів:

— На добраніч, моя казкова.

Затушивши свічки, він заліз під ковдру. Через відкриті двері він все ще бачив у вітальні її темний силует. Заплющив очі та дозволив свому зголоднілому уявленню намалювати під повіками все, що не сталося сьогодні. Поступово яскраві та дивовижно живі образи перетворилися на неспокійний сон.

Здається, вночі почалася злива. Гілки яблуні натужно хрустіли від вітру, що прилетів звідкись з поля. Вони стукали у вікна, шкрябаючи скло, ніби застерігали Томаса, що треба прокинутись.

Щось гаряче й вологе торкнулося шиї. Дихати стало важче, так ніби хтось сів зверху на груди. Чоловік відкрив очі, та пітьма навколо була настільки густа, що він майже відчував її вʼязку субстанцію шкірою. Небеса тріснули. Коли кімнату осяяв спалах блискавки, він нарешті побачив перед собою жіноче обличчя. Ліліана.

Звідки вона тут взялась? Вона ж покинула його пʼять років тому та поїхала в Францію, як завжди й мріяла.

— Як же приємно дихати, — хрипло прошепотіла жінка, жадібно вдихнувши. Її бліді груди здійнялися, і рубіни на кольє задзвеніли, підстрибнувши.

Томас піднявся на лікті, подивився через її плече у вітальню. На постаменті біля каміна було порожньо. Спалах блискавки. Пухкі губи розплились в хижій посмішці.

Жінка схопила його за руки та притиснула до ліжка. Округлі нігтики впилися в шкіру на запʼястях. Дивно, її пальці все ще були холодні. Вона нахилилась до нього та припала вустами до шиї. Від волосся пахло гнилою полуницею. Гуркіт грому. На цей раз дуже близько. Від довгої луни все задрижало в кімнаті.

Томас тихенько скрикнув, відчувши, як жінка прокушує тонку шкіру зубами. Спробував вирватись з полону її чіпких рук. Вона міцніше стиснула запʼястя. Судомний видих від болю. Він задихався.

— Пусти, прошу, — крикнув Томас, панічно брикаючи ногами під ковдрою.

Чорняве волосся лоскотало щоки. Жінка відкинула голову, витираючи з підборіддя кров. Облизала зуби — наче людські, але навдивовижу гострі. В тиші розсипався злісний сміх.

— Ти вже здаєшся? — запитала жінка, пестливо гладячи сліди від укусу.

Томас здригнувся від цього доторку.

— Чому? — крикнув він, вдивляючись в порожні чорні очі коханої. — За що?

— Хочеш знати, за що? — перепитала вона грайливо. — Бідолашному Томасу не подобається, коли з ним бавляться?

Гілки яблуні били по склу. Томас майже не чув це. Під ребрами гепало серце, натякаючи на те, що треба тікати. Схоже, це було неможливо. Схоже, він був приречений.

Жінка розтисла пальці, звільнила одну його руку. Томас схопив куток ковдри та кинув жінці в обличчя, не полишаючи спроб вирватись. Це не спрацювало. Проричавши його імʼя, наче в екстазі, вона придавила його плече коліном. На мить Томасу здалося, що його кістки не витримають.

— Пропоную зрівняти рахунок, — прошепотіла йому в саме вухо. — Коли ти бавився зі мною, втілюючи в реальність все, що не зміг з тією… Ну, чиє обличчя я ношу, як там її звали?

Жінка театрально закотила очі, пригадуючи.

— Точно, з Ліліаною. Із загадковою Лілі, яка втекла від тебе. Правильно зробила. Шкода, що я так не могла.

Вона покрутила в пальцях штихель. Вірогідно, витягла з його інструментів. Томас смикнув головою й крикнув:

— Ти моє творіння, я мав право робити все, що завгодно.

— Звичайно. Ти виліпив мене, вирізьбив мої очі, мої губи, дрібні складки шкіри на руках і під колінами. Ти дав мені життя. І ти сповнив моє життя стражданням.

Гострий кінець штихеля занурився під ребро. Його крик ніхто не почув. Вже не залишилось сил пручатися.

— Благаю, — промовив він, ледь ворушачи губами. — Я ж кохаю тебе.

Удар повторився. На білі груди бризнула кров. Червоні рубіни підстрибували щоразу, як жінка замахувалась. Невже це останнє, що він побачить? Очі закотилися.

— Я теж кохаю тебе, — відповіла вона нарешті, зронивши штихель. Провела пальцями по його сірих губах, по гострих вилицях. Загорнула його в криваве простирадло. — Яка б красива скульптура вийшла, якщо занурити тебе в гіпс.

Дощ скінчився перед світанком. Останні краплі ще настукували ритм по підвіконню, поки жінка, хитаючи стегнами, наче танцюючи танго, тинялась кімнатою, знищуючи всі сліди.