Люблю до останнього подиху.

Ніч на дворі, село поринуло у сплячку, та й світло зникло. Місяць зійшов і своїми місячними променями заглянув до одного з будинків, проникнув через вікна й освітлював велику кімнату, де можна було помітити диван, який стояв не в центрі, столик біля нього без скла, а також килим, який зібрав ще той скляний букет. На підлозі розкидана земля, а поруч вазони з рослинами. Книги по всій кімнаті, розбита лампа, а картини порізані. Здається, єдине, що стояло на своєму місці це вішалка-стійка, обережно собі у кутку, нікому не заважаючи. І як її не перекинули?

У той момент була тиша, як раптом.

-Я кохаю тебе, - прошипів через зуби, з якоюсь ноткою люті й відчаю.

“Ні, а я ні.” Була чиясь відповідь, впевнена, але у думках лише.

На протилежному кінці кімнати стояв чоловік, блідий, не живий, брудне каштанове волосся стирчить з різних боків.

Він дивиться на мене, не моргає. Стоїть при вході у кімнаті.

Закриваю очі, відкриваю - він дивиться. Тіло огортають мурашки. Не можу більше. Скільки він ще так буде робити?

Я дивлюсь у відповідь: ні звуку, ні руху, тільки ми тут удвох. Його очі поступово ставали червоними, наповнювалися кров'ю.

Чим довше стоїмо напроти, тим більше розумію, що він не той, ким був. Зірвані на шматки одяг, а вигляд його приховує якусь страшну таємницю його існування. Дивиться, продовжує зазирати в очі своїми червоними... без зупину. Та ще й це постійне зізнання у кохані.

Я не можу більше. Це нестерпно. Воно зайшло до нашого будинку, зробило тут погром, кудись зник мій Матвій, і зараз стоїть, вбиває своїм поглядом. Мої очі наповнюються сльозами, одна за одною вниз, залишаючи слід на моїй кофтинці.

Позаду стінка, просто підпершись об неї, сиджу на холодній підлозі, затискаю коліна до себе. Його права рука опустилась у кишеню, витираю сльози, бачу ніж. Той самий кухонний, яким зазвичай ріжемо м'ясо. Мій чоловік. Ми одружені.

Не поспішаючи, він підніс ніж над головою.

-Дивись..., дивись, як я тебе кохаю, знову той шепіт, чую його навіть здалеку, на руці щось водить, грається тим ножем, як бере й ріже глибоко- глибоко, бачу тканини, кістку.

"Ох, як же це боляче!"

" Закриваю очі, а потім прикриваю обличчя долонями."

Чую крок, інший крок, стоїть біля мене."

"Що він хоче зробити?"

"Тиша, чому тихо? Не можу не подивитися."

"Hi!"

Щось впало на її ногу, вона здригнулася. Перед дівчиною лежало тіло її чоловіка, а його мертва рука, долонь лежала на її нозі. З жахом на обличчі вона відкинула його руку якнайдалі.

Матвій лежав на животі, обличчям на підлозі, очі відкриті, у тій самій улюбленій футболці, яку вона йому подарувала, та звичайні домашні сірі штани, ноги босі, куди поділися його домашні капці?

-Я кохаю тебе більше, розумієш? - каже примара, продовжує стояти на порозі. Вона мовчить. - Ти бачиш, як Я тебе кохаю?

Дівчина ридає, ледь встає, тремтить. Це було занадто для неї, вона втратила контроль, втратила реальність подій, сп'яніла від страху, що спрацював режим виживання, і вона пішла геть з гостьової кімнати на вулицю. Примара точно не очікувала цього, він вважав, що покорив дівчину і вона кинеться до нього в обійми. А вона йде від нього, все кинула і пішла, залишила вхідні двері відчинені. Вона біжить.

- Стій, кохана! - лунав голос, ніби позаду, ніби біля неї.

Біжить, озирається, де він? На землі нема, при виході з будинку нема, зупинилась, а навкруги нікого, лиш парк попереду. Придивляється, хоч і темно, а все-таки щось не так з їхнім будинком, якась дивна червона фарба. Вони не красили дім у цей колір! Що ж це? Бачить літери, поєднує, які починають лунати саме так: "Я кохаю тебе".

Налякана, і водночас здивована, відходить назад. Треба у парк, шукати допомогу.

"Мій чоловік, мертвий. Я сама.... Тепер ця примара женеться за мною."

Задихається, але продовжує бігти, прохолодне повітря заходить у легені. Носками збирає увесь бруд, листя, траву. Раптом вагається, втрачає рівновагу, і її тіло неспроможне утриматися на ногах. Вона губить опору, а потім з гучним ляганням опиняється на землі, руки відчайдушно шукають щось для утримання, але без успіху.

-Кохано, - проковтнув і з'явився нізвідки недалеко від неї, - я кохаю тебе до смерті. Закрий очі, щоб я дістав свій ніж знову.

Кров великим потоком, рікою, ллється із тієї лівої руки, яку ще порізав перед нею у гостьовій, і здається, що скоро від неї нічого не залишиться. Дівчина, вражена, без сил, може лише спостерігати й чути, як червоні краплі торкаються землі.

Кап-кап-кап.

"Ні! Навіщо він це робить?..."

Вона вдивляється у його стрімкі рухи, і повзе назад. За мить вона відчуває тверду опору дерево, яке повністю зупиняє її. І ставить дівчину в тупик, що ж робити, а що зробить він?

Примара повільними кроками наближається до неї, а рукою знаходить ніж у кишені та витягує його знову. Вона чудово розуміла, що на цей раз ніж буде пронизувати саме її руку.

"Прибери це від мене!" Кричала, але лише у думках.

Примара вже стоїть перед нею, ніж також з ним, відблискує від світла місяця. Але халепа, він заплутався у нитках, схоже шви кишені розійшлися.

Промайнула надія, можна уникнути це.

Ривок і дівчина обходить дерево на своєму шляху, повзе, встає. Важко дихається, очі дивляться в даль, у той напрямок, куди їй треба.

Підіймає ногу й відштовхується від землі, треба набрати швидкість, треба втекти від примари, і знайти допомогу.

-Аах, - лише й вигукнула вона.

Як гострий біль вразив все її тіло і вона впала на землю. Останній видих.

Примара обережно, не поспішаючи, підійшов, взяв за ручку і витягнув ніж зі спини.

-Я кохаю тебе, - промовляє й штовхає тіло ногою, - ну, чому ти мовчиш на всі мої слова, а тепер лежиш на землі без руху?

Він присів біля неї, вдивляючись у її безжиттєве тіло, шукаючи ознаки руху. Вони б могли бути разом, вони б могли разом піти у парк, триматися за руки, сидіти на лавочці цілуватися, ловити пориви вітру, насолоджуватися ніччю, а там життям разом навіки.

-1 чому кохання від мене тікає завжди?- питає він, дійсно засмучений. - І чому мені слід наздоганяти його з ножем?