Посмертна маска

Пітьма. Нескінченна, неосяжна пітьма і тиша…

Желам не відчувала тіла, вона ніби плавала у воді, у глибині океану, там, куди не досягає світло. Думки теж не хотіли ворушитися, прокидалися поволі. «Щось важливе мало відбутися» — подумала Желам, але не змогла пригадати, що. Змучена, вона відпустила цю думку і застигла у мороку. «Чому нічого не видно?» Вона спробувала поворухнутися і не змогла. З іншого боку, болю, до якого вона за всі ці роки встигла звикнути, теж не було. Це добре. Яке полегшення!

Вона остаточно прокинулась. Тіло не слухалось, важке, наче його відлили з свинцю. Навіть пальцем не ворухнути. «Пальці!» Пальці — то знайома штука, треба просто зупинитись, пригадати і спокійно, без поспіху… Желам пошукала те дивне відчуття «ниток», яке було дуже важко пояснити чи порівняти з чимось, хоча у розмові вона казала, що це схоже на доторк. Не зовсім доторк, але… Загалом, Норі все одно її розумів, бо теж відчував «нитки».

Так, ось вони. Коли люди рухають м’язами, вони теж не розуміють, як вони це роблять. Просто… Хм. Цього разу вийшло навіть легше, тіло ніби нарешті теж прокинулось і зрозуміло, чого від нього хочуть. Желам почула стук своїх пальців. Тук-тук-тук. Тук-тук-тук. Тук-тук. Поряд щось зашерхотіло, потупало, посичало і кашлянуло, і нарешті з’явилося світло.

Желам завмерла. Прямо перед собою вона бачила білену стелю, тьмяно освітлену лампадою. Запах жиру і копоті від неї більше не відчувався. Стеля двоїлася перед очами, яких Желам не могла повернути. Водночас з правого боку застиглі двері хати, що майже повністю зникали у пітьмі, а зліва стояв Норі. А позаду була пітьма. Мабуть, тому, що на останньому «вічку» Желам лежала — вона пригадала, що Норі причепив його до її потилиці, і зараз воно було притиснуте до столу.

— Чуєш мене, люба? — Норі склонився над нею із заклопотаним виразом обличчя. Желам постукала ще, і він посміхнувся і видохнув. — Бачиш? — Тук-тук-тук. — Не боляче? — Тук-тук. Норі замружився і довго видохнув. Сів поряд, поклав голову… кудись — Желам не бачила, куди, але знала його звички, тож скоріш за все, прихилився до її боку. Але ані доторку, ані ваги вона не чула.

Норі заснув. У нього була пекельно важка ніч, тож Желам не стала його будити. У неї теж було, чим зайнятися. Норі приєднав до її тіла тисячі «ниток», їх треба було знайти і відчути, якщо вона хоче колись знову ходити.

Час йшов. Лампада догоріла і згасла, випустивши наостанок довгу нитку диму. Желам рухала пальцями ніг — безшумно, але вона відчувала, що вони слухаються. Але далі справа не пішла — тіло заважке. Мабуть, зі сторони це мало б виглядати нудно — жінка лежить і годинами рухає пальцями у темряві і тиші. Але Желам нудно не було. Коли багато років тому Норі вперше попросив її потягти за «нитку», вона накричала на нього вперше з моменту смерті дочки. Які ще, до дідька, «нитки», вона ж навіть не відьма! Норі запевнив її, що відьмою бути і не треба, це його магія, а Желам може просто керувати нею, ніби підняти глечик, який зробив хтось інший. Вона згодилась тільки тому, що Норі сказав, що їй треба думати тільки про «нитку» і більш ні про що, тільки так вийде, і що вона має так сильно зосередитися, що ще і на сумні думки уваги не вистачить. А сумних думок, від яких Желам хотіла втекти, було багацько.

Норі підловив її. Так гарно підловив, що вона майже двадцять років смикала «нитки» і дійшла неймовірного прогресу — за «нитку» рухати по столу соломинку завдовжки з її мізинець.

Норі — Норі був справжнім чаклуном, він міг підняти у повітря її разом із ліжком, він змушував бігати мертвих павуків і за кілька хвилин міг пройти по лісу відстань, на яку звичайній людині потрібен цілий день, рухаючи нитками сам себе. Желам знала, що ніколи так не зможе, навіть якщо буде тренуватися все життя. Та й скільки там того життя залишилося… Але це було не важливо. Важливо, що «нитки» були неймовірно прекрасні. Вона відчувала їх навіть із заплющеними очима — тонкі, як новеньке павутиння, прозорі, вони ніби вібрували, коли вона проносила крізь них руку. Такі тоненькі, такі слизькі! Пройшов рік, перш ніж вона вперше змогла їх зачепити, приліпити до себе, щоб потягти за кінчик. Їх треба було любити всією душею, несамовито і сліпо, довіряти їм, як воді, яка буде м’якою, ніжною і винесе тебе до повітря тільки якщо зможеш розслабитися на глибині, коли ти безпорадний, сліпий і не можеш вдихнути. Вона полюбила їх не одразу — але більше нічого хорошого у її житті не залишилося. Маленька дочка померла, сама вона теж повільно помирала, як і Норі, з яким вона одружилася, бо «настав час». Але ніякого майбутнього вже не залишилося, не залишилося нічого, тільки норовливі, хитрі «нитки», які дражнили своєю близькістю. Желам закривала очі й годинами сиділа без руху, тільки трохи поводила пальцями, щоб відчути, як крізь них, як крізь дим, проходять «нитки». Коли їх вдавалося зачепити і потягти, вони здавались частиною її тіла, продовженням руки.

Вона і зараз відчувала їх. Норі перевершив себе і справді зробив «нитки» її частинами. Якщо прислухатися до себе гарненько, можна було відчути і їх, і кістки, і навіть маленькі мерехтливі крапки, що рухались всередині, снували по «нитках», посилювали її команди. Якимось чином Норі зробив частиною її тіла і їх теж.

Крізь натягнуті на вікна плівки з міхурів впольованих Норі тварин почало пробиватися тьмяне сіре світло. Згодом Норі прокинувся і відкрив двері. Вранішнє сонце освітило хату, Норі зняв зі стелі та стін цупку сіру тканину. Виніс Желам назовні, посадив, прихилив до великого пня, на якому зазвичай рубав дрова. Через «вічка» вона бачила стару посічену гілляку позаду себе, ліс з наполовину опалим з дерев листям, вкриту інієм траву і хату. Желам більше не відчувала холоду — тільки йшла обертом голова, бо важко дати собі раду з п’ятьма «вічками» замість двох очей. Які ще й до того зовсім не рухались… може, і на краще. Желам бачила усе одразу і однаково чітко, а не зосереджуючись на одній точці, як зазвичай. Чи ж людська душа годна, щоб бачити так багато, чи витримає?

Норі чхав, тер плечі й дрижав. Він виніс усю зачаровану тканину і склав попід стінами. Окремою купкою поклав шматки з підлоги і столу. Вони повністю просякли кров’ю. Желам спостерігала, як чоловік виніс у двір і захоронив у зазделегідь підготовленій ямі купу м’яса. Ходив кілька разів з великим глечиком у хату і назад. М’ясо було варене і мало чудово пахнути, але Желам більше не відчувала запахів. У ту ж яму Норі вилив юшку і закопав. Постояв з похиленою головою.

Останні років п’ять Желам майже нічого не могла робити, тільки згнивала заживо від колонії грибів, яких навіть магія Норі не могла вбити. Сам Норі виявився сильнішим, поки що хвороба забрала тільки три його пальці. Він займався усім хатнім господарством, ловив звірів, ще й на магію вистачало. От і тепер Желам могла тільки сидіти і споглядати, поки чоловік прибирався. Він запалив грубу, заніс закривавлену тканину у хату і варив її, щоб відмити, потім почепив на гілля дерев. Випустив з рук і вона розпрямилася, злетіла до його улюбленої гілки, з якої він давно відрубав маленькі гіллячки, щоб не заважали. Сніданок він пропустив, що й не дивно.

Коли він закінчив прибирати, сонце стояло високо. Лише тоді він відніс Желам назад у хату і закрив двері. Він причепив до її пальців два шматочка дерева, щоб вона могла стукати ними, бо голосу більше не було.

— Як ти? — заглянув в очі.

— «Нормально». — Вони розробили систему стуків, щоб спілкуватися, і останні півроку майже не розмовляли словами, бо було зрозуміло, що часу у Желам залишилося мало, а запам’ятати треба багато. — «Тут холодно? Не простудися, я не зможу тобі допомогти зараз», — простукотіла вона. Норі кивнув і кашлянув у кулак.

Після обіду він знову заснув. І таки застудився, і Желам хвилювалася весь тиждень, поки йому не стало краще. Вона все ще могла рухати тільки пальцями, а щоб врятувати Норі життя треба буде зробити так багато!

Вона більше не спала, і весь час тільки і могла що стукати або споглядати власні «нитки». Проте щоб справді їх побачити очима, треба було дивитися у Тінях. Норі раніше іноді брав її туди разом з собою, але хто знає, чи будуть вони і тепер виглядати як було.

Але час настав. Одного дня Норі зняв з неї одіж і зачаровану тканину, яка тепер огортала все її тіло разом з головою. І потягнув за собою у Тіні.

Щоб опинитися там, треба прив’язати себе «нитками» до світу Тіней, що сам по собі тримається купи, але з матеріальним світом «нитками» не зв’язаний. Желам ще не вміла створювати «нитки», тож це зробив Норі. «Вічка» він з неї знав, тож вона знову опинилась у темряві, але в Тінях прозріла. Там була пітьма, як під водою, але Желам бачила все, ніби зроблене зі скла — хату, дерева, траву, землю, прозоре каміння під землею. Усе трохи пливло, як водорості у воді. Розсіяне блакитно-сіре світло осявало Норі, але звідкілясь на нього падав живий золотий відблиск. Норі, що тримав її на руках, опустив на землю і Желам, похитнувшись, встала. Підняла руки. Золоте світло йшло від її тіла. Вона бачила власні кістки, що у цьому світлі теж здавались золотими, і майже не відрізнялись від дбайливо вирізаних з дерева і зашліфованих шматочків, якими Норі замінив усі кістки її долонь і пальців, які хвороба з’їла роки тому. Золоті з мідними візерунками — її кров, якою він змочив і дерево, і кістки, щоб краще прив’язати її душу до тіла.

Прозорі «нитки» теж підсвітились і місцями пускали райдужні відблиски, і Желам застигла, зачарована їх красою. По «нитках» снували крихітні золоті павучки — Норі роками ловив і сушив їх, щоб одного дня прив’язати до живого золотого Пилу з Тіней і змочити кров’ю дружини, щоб вона могла керувати ними. Вони не тільки допомагали рухати тіло, хапаючи лапками «нитки» і притягаючи, щоб зробити трохи коротшими на час, замість м'язів, а й створювали нові «нитки» замість тих, що порвалися. А вони рвалися — іноді одразу, іноді через години чи дні, але більше тижня жодна не протягнула. Чаклуни можуть створювати нові, але Желам була звичайною людиною. І щоб керувати всім тілом, їй потрібно було дуже і дуже багато «ниток» — Норі прийшлося б кинути все і займатися лише ними без перерви на сон. Желам не дуже любила павуків, але тут вибору не було. Загалом, зачаровані павучки виглядали навіть непогано.

— Боже, ти прекрасна, — сказав Норі і зловив чорне пасмо її волосся, що вільно пливло, наче дим. Воно оповило його пальці, як живе і вислизнуло. Він опустив руку їй на груди (грудей, якраз, не було, тільки ребра), і павучки заполонили її і звільнили, коли він відсунувся. Желам торкнулась його обличчя і павучки осяяли його, заповзли під волосся, гублячись у чорних кучерях. Вони перелетіли у повітрі назад, коли вона відпустила його.

— Ой, що це? — Желам помітила якусь тінь у лісі.

— Ти говориш! Ти можеш говорити тут! — потім він повернувся до кришталевих дерев і примружився.

— Ай! — Желам подивилася під ноги. Маленьке створіння, схоже на щура з довгими голками, відкусило від її ноги, і тепер всередині нього світилися її павучки. Вони повільно розпадалися. Очі щура спалахнули червоним, и Желам відсахнулась. Вона не чула болю, але Норі підхопив її на руки. З пітьми загорілися десятки маленьких очей, і Норі обірвав усі «нитки», що пов’язували їх з цим місцем і повернувся у матеріальний світ.

Желам все ще була з ним. Павучки більше не світились, нитки виглядали простою павутиною, але їх мало де було видно – Норі прикрив тонкими вирізьбленими дощечками більшу частину тіла, щоб воно мало форму і павучки не пошкоджувались. Він знову надягнув на неї зачаровану тканину — всередині цього «мішку» утворився ізольований шматок Тіней, де павучки могли показати всю свою силу, але не було щурів або інших ворожих істот.

— Вибач, люба. До цього місця треба звикнути, я потім тобі покажу, як із ними боротися.

Желам стукнула пальцями. Її голова лежала на його плечі. «Так».

Треба було зробити ще так багато. Норі не мав померти своєю смертю… Желам хотілося обійняти його, поцілувати, притиснути із силою до себе, але вона лише постукала пальцями по його плечу. Колись, може, років через десять, коли вона стане достатньо сильною, зможе зробити для нього те, що він зробив для неї, головне, щоб він дочекався — не впав і не зламав шию, не попався занадто сильному звіру, не загнувся від нежиті у цьому віддаленому домі посеред лісу. І тоді, одного дня, вона переріже йому горлянку, зніме м’ясо, відварить кістки у великому казані і прив’яже його душу до них і до купи сухих павучків…

«Норі», — відбили її пальці.

— Що, мила? — він зав’язав останні стрічки на її шиї і підняв з підлоги плаття.

«Люблю тебе».

Норі поклав її на стіл і прив’язав на місце обличчя шматок дерева з відлитою з воску маскою з її лиця. Вічка, що причаїлись за вирізаними очима, були суцільно чорними, а губи більше не посміхались, але він посміхнувся замість неї:

— І я тебе.