Загублений ельф

«Святий Санта Клаусе, яке ж воно прекрасне!» – думав Мітті зиркаючи на різнобарвні вітрини, що раз у раз спалахували яскравими вогнями. Він переходив від одного віконечка до іншого, зосереджено вглядаючись у товари, що хизувалися на стелажах, прикрашених новорічним декором. Ось тут був смарагдовий дракончик, – його улюбленець – який щохвилини підморгував своїм темно-зеленим оком. Мітті знав, що саме раз на хвилину механічний дракончик закривав своє праве око, адже вперше підійшовши до цього віконця аж злякався, коли істота кліпнула у відповідь на його привітання.

Мітті говорив до іграшки, але смарагдовий мешканець магазину просто кліпав своїм оком через певний проміжок часу. «П’ятдесят сім, п’ятдесят вісім, п’ятдесят дев’ять… Хвилина». Мітті радісно захлопав руками у відповідь на драконяче кліпання, дивуючись людському вмінню створювати щось прекрасне. Мітті роззирнувся довкола, і подумав: «І разом з тим, не помічати всього цього».

Роззирнувшись вперше Мітті не зауважив, що стоїть біля вітрини сам-самесенький. Хоча «сам» було не дуже влучне слово, адже повз постійно проходила купа людей, які гомоніли у свою руку, зовсім не помічаючи нічого і нікого навколо них.

І лише озирнувшись вдруге, Мітті дійшов до жаскої істини: те, що повз проходила купа людей, зайнятих своїми справами, – це ще не біда. Біда була в тому, що він стояв тут сам вже тривалий час, спостерігаючи за дракончиком, що підморгував йому. Нікого з його знайомих не було поряд, і це означало лише одне.

Він загубився.

Новорічний ельф загубився у сірому натовпі байдужих людей.

Новорічного ельфа буквально проковтнули чудернацькі вогні великого міста.

Ельфів, з якими він прибув сюди, – не було поряд.

Мітті з жахом глянув на смарагдового дракончика, який привабив його увагу. А той підступник кліпнув йому у відповідь.

* * *

Мітті натягнув свою шапочку аж під самі вуха, але все одно розумів, що гострі кінчики визирають назовні. Набурмосений, спробував ще глибше опустити головний убір, але почув слабкий тріск. В гніві він копнув ногою грудку снігу, що приємно собі спочивала на узбіччі, нікого не чіпаючи.

– І що ж мені тепер робити? Де їх шукати? – Мітті всівся на сніг, і враз відчув, як змокріли його штанці. «Аааааа! Святий Санта Клаусе! Та що ж не так з цим містом?» – думав ельф, поки обтрушувався від снігу. Ну як все могло аж так піти не так? Ще зранку Мітті був приголомшений тим, що його нарешті – нарешті! – взяли на завдання до міста. Щороку, відтоді як йому виповнилося одинадцять, він очікував, що дорослі і вже досвідчені ельфи візьмуть Мітті роздавати подарунки на Новий рік. І щоразу були всілякі відмовки:

– Тобі ще зарано, Мітті, – відмахувалася тітка Деббі.

– Ти ще надто юний, – вторував тітці дядько Лінні.

– Наступного року поїдеш з нами, обов’язково, – обіцяла його мати, і щоразу порушувала свої обітниці.

Аж до вчора, коли його сім’я, повернувшись з Фабрики подарунків Санта Клауса, покликала його на частування передноворічним гарячим шоколадом із зефірками.

– Завтра їдемо разом, – мовила мати.

– Готуйся, – повторювала тітка.

– Не проспи, – тицьнувши в нього пальцем сказав дядько.

В тому то й справа, що Мітті вчасно зібрався і навіть не проспав ранковий хор лапландських гномів, які щоранку співали на головній площі, пробуджуючи все містечко до роботи.

Зібравши у великий червоний мішок, оздоблений зеленою вишивкою, купу подарунків для чемних діток, вони повсідалися на сани, і за кілька годин вже були у цьому місті. Напруживши пам'ять, Мітті навіть не зміг згадати його назви. «Оце так влип» – подумав він. Ці яскраві вітрини геть його з розуму звели.

Все ще набурмосений, Мітті відправився в той бік, з якого вони прийшли з іншими ельфами. Принаймні він сподівався, що це був саме той бік.

Вже не роздивляючись барвисті вітрини, Мітті вглядався в сірий натовп, шукаючи гострі вуха та зелені шапочки з помпонами. Але нікого схожого на ельфів не бачив. «Це катастрофа. Я помру тут. Мене затопчуть ці зосереджені люди, і навіть не помітять, як я впаду до їхніх чобіт з еко-шкіри», – думав Мітті.

Деякі люди здивовано зиркали на його гості вуха, що виглядали з-під шапки, але вже за мить відводили погляд від дивакуватої постаті, що пробиралася крізь натовп. «Може думали, що вуха несправжні» – думав Мітті.

Ніхто надовго не зосереджувався на ньому, і так було завжди. Мітті сумно зітхнув. Він завжди був третім номером у своїй сім’ї, адже мав двох старших братів, які завжди все робили краще за нього: обирали найкращий колір обгортки для подарунків, запаковували ці подарунки, вчасно їх доставляли. А Мітті завжди провалював ці завдання. Але що він міг зробити, якщо йому справді подобається поєднання жовтого та фіолетового? Конкурувати зі старшими братами дійсно важко, особливо тепер, коли він загубився, а його рідні десь поділися. «Куди вони пішли? Чому полишили його самого?» – запитував себе Мітті, але не мав відповіді. В голову лізли лише дурні думки.

Ельф примружив очі, вдивляючись попереду. Здалося, що у цьому сірому розмаїтті курток та пальт, промайнув життєрадісний зелений колір. Ельф пришвидшив крок, оминаючи людей, а тоді сумно зітхнув, зиркаючи на ще одну вітрину зі смарагдовим драконом, який (ну звісно ж!) кліпнув правим оком.

Мітті був у розпачі. Не було сумнівів у тому, що він загубився. «І коли помітять рідні, що мене немає?» – думав він, безрадісно плентаючись тротуаром.

Дрібними кроками Мітті безцільно блукав провулками, роздивляючись довкола, але не бачив схожих на себе ельфів. «Цікаво, що думають всі ці люди, коли бачать такого дивака з гострими вухами?» – промайнуло його думками, коли дорогу йому заступив чоловік. Одягнений у чорне пальто, з кремезною шиєю, перев’язаною темним шарфом, він майже зливався з тьмяним натовпом навколо.

Майже.

Тією деталлю, через яку в Мітті пішов мороз по шкірі, була зелена шапочка, яку чоловік тримав у руках. Той вишкірився, і мовив:

– Ось ти де. А я тебе повсюди шукаю, малий ельфе. Ходи сюди, – чоловік з блискавичною швидкістю рушив до нього, і схопив за комірець. Мітті повис у нього в руці та щосили заверещав. Його крик нагадував лемент мандрагори, яку його тітка вирощувала у своєму зимовому саду. Мітті практикував цей крик, дратуючи всіх ельфів у будинку, та не думав, що той йому колись знадобиться.

Чоловік аж скривився, а перехожі нервово зиркали на них.

Аж тут до них підтюпцем підбігла якась старенька і замахнувшись сумочкою, вгатила чоловіка по голові. Він несподіванки той впустив Мітті. І, не гаючи часу, той дременув геть, прихопивши зелену шапочку у крадія. Вже відбігаючи, Мітті чув, як старенька сварить чоловіка, що схопив малого хлопчика, користуючись такими епітетами і метафорами, що в ельфа вуха склалися в трубочку. Буквально.

* * *

Вуді нахилився, щоб підібрати іграшку, яка примудрилася висковзнути йому з рук. Почув, як захрустіли коліна, і зрозумів, що його крамниця потребує нової крові, так би мовити. Щороку, особливо в новорічну ніч, Вуді усвідомлював, який він вже старий. Адже був сам.

Чоловік поправив окуляри на носі і поспішив причепити іграшку на ялинку, поки та знову не почала демонструвати свій характер і жагу до свободи. Старечі вуха Вуді навіть вчували, як ця фарфорова балерина погрожувала йому розправою, якщо він її не відпустить.

Чоловік обвів поглядом головне приміщення його крамниці, що, незважаючи на невеликі габарити, вміщувало в себе кілька десятків (чи то сотень?) різноманітних скарбів. Була тут і шапочка з червоного оксамиту, яку Вуді передав дідусь, а тому його дідусь. Вуді не знав напевне, що саме вмів цей головний убір, але чомусь щоразу як він накидав на себе цю шапочку, то ходив шукати пиріжки. Дивно це все.

В очах старого щось блимнуло, і Вуді, піднявши голову, зачепився поглядом за кришталеву туфельку, що мирно чекала свого часу. Чоловік здогадувався про її хист знаходити собі багатого чоловіка, тож і не чіпав туфельку. Він вже й так старий, не вистачало ще пригод на свою голову… Старий відкашлявся. Щось він захопився.

Коротше кажучи, тут було багато всенького добра на будь-який смак і запити, але була одна проблемка. Люди дуже рідко заходили до нього. І Вуді здогадувався чому – вони перестали вірити у дива.

* * *

Вуді пив гарячий обліпиховий чай та смакував імбирним печивом. Він перегортав сторінки старого фотоальбому, що був для нього особливою розрадою у цей день. Адже саме в ніч Нового року з ним колись дуже давно сталося найбільше диво… Власне саме завдяки цій події він і повірив у магічні властивості цієї крамниці та чарівних предметів, які вже тривалий період колекціонувала його родина.

Вуді перегорнув сторінку і зупинився на старому фото. Маленький хлопчик аж світився від щастя. Хоч фото і було чорно-білим, але Вуді точно знав, що щоки цього маленького хлопчика червоніли від холодного подиху морозного вітру, а шапочки на головах у сім’ї, що стояла обабіч нього були яскраво зеленого кольору.

Він прикрив очі, щоб на мить повернутися в ту чарівну ніч, аж тут почув дзенькіт вхідного дзвіночка. Вуді на мить обурився від того, що його відірвали від давніх спогадів, та враз схаменувся і засоромився своїх почуттів. Старий тяжко піднявся, відставив чашку з чаєм та печиво на столик поблизу, і вийшов у головне приміщення. Але нікого не було.

Зала пустувала, але Вуді вловив якийсь шум, і зітхнув. Знову ця балерина свариться на нього. Зробив крок до ялинки, що красувалася біля вхідних дверей, аж став як вкопаний, коли бічним зором помітив маленьку зелену шапочку за прилавком.

Вуді зробив обережний крок в тому напрямку, і зазирнув під стіл. А тоді почув тихеньке:

– Не видавайте мене йому, будь ласочка.

Вуді ще не встиг оговтатися від побачених гострих вух та оченят, що світилися блакитним вогником від страху, як тут дзвіночки біля вхідних дверей задзвеніли ще раз.

Ельф враз забився ще глибше під прилавок, а Вуді інстинктивно став перед ним, щоб захистити. «Не може бути, щоб історія повторювалася через п’ятдесят з хвостиком років» – думав чоловік, дивлячись як поріг його магазину переступає чоловік у темному пальто.

Вуді відкашлявся, намагаючись надати своєму голосу звичного тембру:

– Добрий день, чоловіче. Чого бажаєте? – старий навіть спромігся посміхнутися. – У нас є товари на будь-який смак. Ось там, - він ткнув пальцем на полицю ліворуч, – скляна лампа, яка миготить веселковими вогниками на світлі. Он туди поглянете, – Вуді тицьнув на стіну правіше, – кришталева туфелька…

– Тут був малий ельф? – чоловік відмахнувся від нього. Скоріше за все, ніхто не хоче ту кришталеву туфельку.

– Що?

– Ну ельф. Такий з великими гострими вухами, – чоловік показав на свої вуха, які, до речі, так стирчали вбік, що їх би теж не змогла заховати шапка.

– Ельфів не буває, добродію. Чи ви не знаєте, що це все новорічні казочки і вигадки для малечі? – Вуді здавлено засміявся.

Чоловік зиркав по сторонах, обводячи поглядом кімнатку, та врешті обернувся до Вуді.

– Ну добре. Повірю вам на слово.

І вийшов геть, на мить впустивши до магазину крижаних подих зими. Вуді стомлено всівся на стілець.

Ельф, все ще трусячись від страху, піднявся. Дивлячись прямо в очі Вуді, мовив:

– Д-д-дякую вам. Він мене ледь не схопив. Я – Мітті, а ви?

* * *

Поки Мітті розповідав про свої пригоди, Вуді дивувався з витримки цього маленького ельфа. Здавалося, щойно той чоловік зник з очей, як Мітті враз повернувся до свого звичного стану – життєрадісного пустунства. Але, як відмітив про себе Вуді, енергійність ельфа була дещо напускною, адже його близькі зникли. Судячи зі всього, той чоловік у чорному пальті точно знав, де вони. Поставало питання: навіщо йому маленькі новорічні ельфи?

– А чому ви не здивувалися, коли побачили мої вуха? – Мітті зацікавлено глянув на старого, гріючи руки чашкою з гарячим чаєм.

Вуді сьорбнув зі свого горнятка, і серйозно мовив:

– Колись я вже зустрічав таких, як ти.

Великі оченята Мітті зробилися ще більшими від здивування.

– А я гадав, що новорічні ельфи оминають і не підпускають до себе людей.

Вуді кивнув.

– Так і було. Але я був малим бешкетником, який не вірив у новорічну магію, хоч як мій дідусь не намагався переконати мене у зворотньому.

– І що ж сталося? Як ви повірили?

Перед очима Вуді постали давні спогади, і він всміхнувся.

– Бо я потрапив до ельфів. На їхню – тобто вашу – фабрику з виробництва подарунків.

– Ого! – очі Мітті запалали від захвату. – Я навіть не думав, що хтось із цього боку може потрапити на наші землі.

Вуді кивнув у відповідь і потягнувся за старим фотоальбомом. Швидко знайшовши потрібне фото, Вуді повернув альбом до Мітті. І, хоча здавалося, що це неможливо, у ельфа очі розширилися ще більше.

– Це моя тітка Деббі і дядько Лінні!

Тепер вже була черга Вуді дивуватися. У свої шістдесят з гаком років, він вже не думав, що зможе повірити у новорічне диво ще більше. Аж тут у нього на порозі з’являється маленький ельф, який є ниточкою до його старих спогадів.

– То виходить тепер вони зникли, – стверджує Вуді, скоріше сам до себе. Колись давно родичі Мітті допомогли йому повернутися додому, до своєї сім’ї. Вони стали тим маяком, що не давав Вуді поринути у песимізм на чужих для нього землях. Він обернувся до Мітті. – Ми маємо їх врятувати.

* * *

Вуді перебирав ящики у пошуках потрібного предмету, який, як той гадав, міг би їм допомогти. Вони з Мітті прийшли до висновку, що шукати сліди загублених родичів вже досить пізно, адже їх присипало снігом, та й людей за цей час прошвендяло вже немало. Але сліди того чоловіка, що шукав Мітті, були тут, у магазині. І по них вони і підуть. Якщо, звісно, Вуді знайде необхідну річ.

Чоловік відкидав предмет за предметом, і з жахом розумів, як же давно не робив інвентаризації. Велика частина чарівних речей ховалися у припорошених пилюкою ящиках, а інші красувалися на поличках в надії, що хтось їх придбає. Вуді відкинув браслет Єлени Троянської, який колись додавав їй ще більшої чарівності; червону помаду Мерилін Монро, завдяки якій жінка приваблювала всі чоловічі погляди; окуляри Магатма Ґанді, одягнувши які, забуваєш про власні інтереси і думаєш лише про те, як порятувати інших… Але все було не тим, що потрібно.

Мітті із захватом обдивлявся кожну річ. Він хоч і бував на Фабриці подарунків Санта Клауса, але таких чудасій не бачив. Можливо тому, що новорічні ельфи не користувалися косметикою та прикрасами?

– Знайшов! – Вуді радісно засміявся і дістав із коробки маленьку торбинку. Обережно висипав її вміст на руку, і Мітті побачив дві хлібні крихти, що мирно спочивали на долоні чоловіка.

– Це чарівні крихти Гензеля і Гретель. З’ївши їх, ми побачимо сліди того чоловіка і зможемо піти за ними.

Мітті з острахом вдивлявся на хлібні крихти.

– А вони… е… ще нормальні? Адже стільки часу пролежали у торбинці.

Вуді підніс крихти до носа.

– З одного боку я бачу невеличке потемніння, але це через брак світла. Гарантую тобі, Мітті, що з ними все у порядку. Ці крихти мені дали Деббі і Лінні як подарунок на прощання. Сказали, що коли захочу одного разу зайти до них у гості, до треба з’їсти одну крихту і побачу дорогу, – Вуді почухав білу бороду. – Але все якось було не до того. Завжди очікуєш на кращий час. І не розумієш, що, можливо, потрібну мить вже втрачено, – він сумно зітхнув.

Мітті співчутливо торкнувся його руки, і Вуді всміхнувся йому.

– А тоді тобі виповнюється шістдесят два роки і ти зустрічаєш маленького ельфа, що загубився у великому місті. І з новою силою починаєш вірити у дива.

– Ходімо по моїх рідних, – Мітті рішуче взяв крихту з долоні Вуді і запхнув собі до рота.

На смак це нагадало йому печиво з гарбуза, яке тітка Деббі минулого року пекла для нього, коли він захворів. З солодкавим присмаком, крихта віддавала йому корицею та імбиром, а також запеченим яблуком. «Смачно, і нагадує дім» – подумав Мітті.

Спершу нічого не відбувалося, аж тут вони з Вуді перезирнулися: біля вхідних дверей яскраво миготіли сліди чималенького розміру, які тупцювалися на одному місці, а тоді виходили за межі чарівної крамнички.

– Рушаймо, – Вуді накинув на себе куртку та зелену шапочку, яку приніс Мітті з собою, і вони вийшли в зимовий день, що вже потроху згасав.

* * *

Йдучи по рипучому снігу, Мітті думав про те, як незвично все обернулося. Спершу він втікав від цього чоловіка, а тепер буквально йде по його слідам. Цікаво, чи вся справа в оточенні? Адже коли поряд потрібна людина – або ельф – ти можеш багато чого досягти. І навіть знайти своїх зниклих родичів.

– Мітті, зажди трохи. Дай віддихаюся, – Вуді захекано зігнувся і, поклавши руки на коліна, на мить завмер. – Мої старечі ноги вже підводять.

– Нічого ти не старий, – мовив Мітті. – Для ельфів шістдесят років – це лише третина життя.

Вуді посміхнувся до нього.

– Так, але ж я не ельф, – чоловік поправив окуляри, що криво з’їхали на носі. – І, здається мені, що наші сліди тут розходяться в кілька сторін.

Мітті кивнув.

– Так, отам біля вітрини з драконом я і зрозумів, що лишився сам. Тоді повернувся назад і побачив того чоловіка. І якби не та прекрасна жіночка, він би мене зцапав, – Мітті придивився до слідів. – А це що таке?

Вони дивилися на великі чоловічі сліди, за якими стежили від самої крамниці. Але тепер поруч з ними тьмяно миготіли ще три пари маленьких відбитків.

Мітті та Вуді пройшлися трохи тротуаром заданим напрямком, аж тут серце ельфа похололо, і він вражено вигукнув:

– Одного з них тут тягнули силою! – він вдивлявся у чотири пари слідів, одна з яких втратила свої контури і надалі мандрувала розмитою лінією.

Вуді примружився. Здалося, що він щось побачив на снігу. Нахилився трохи нижче, наскільки дозволяла хвора спина, і застиг від жаху. На білому снігу майоріли червоні краплі. Чоловік повернув голову, і усвідомив, що Мітті дивиться в цю сторону. На бляклі краплі, що вже встигли засохнути, але продовжували виділятися на білому фоні.

Вуді намагався зберігати спокій. Він розумів, що ельфа потрібно заспокоїти, поки той не наробив жодних дурниць.

– Я впевнений, що всьому є пояснення.

– І яке ж? Що мого дядька, чи тітку, або мою матусю, - Мітті шмигнув носом, – у-у-убили? Це все якісь браконьєри, так? У вас тут в місті водяться мисливці за ельфійськими вушками? Я так і знав! – маленький ельф уже відверто плакав. Він опустився на сніг, і відчув, як штанці, що вже встигли трохи підсохнути з минулого разу, знову намокають. Швидко підвівся зі снігу (бо ще дупку застудить, як казала мама), але не втримався на ногах і проїхався по льоду.

Мітті не зміг вчасно загальмувати, тож врізався у жінку, що проходила повз. Та ледь не полетіла донизу, але змогла втриматися на ногах, завдяки чому ельф також зупинився.

– Обережніше, малеча, – голос жінки був строгим, та якимось ніби надламаним. Мітті здалося, що вона от-от заплаче. А втихомирювати заплакану жінку він зараз, правду кажучи, не хотів. Частенько йому доводилося спостерігати за своєю мамою і тіткою, які коли вирішили поплакати – то їх точно не зупиниш, поки той потік океану не висохне.

Вуді нарешті добіг до них, тримаючись за коліно.

– Вибачте, пані. Він не хотів вас збити з ніг. Це все той лід…

Жінка кивнула і, прикривши очі руками, почала плакати. Першим моментом, який здивував Мітті, було тихе схлипування, що лунало з-під рукавичок. Адже в ельфів, коли хто плаче в будинку, то це чують всі навіть на головній площі містечка.

Другим моментом були самі рукавички. Зелена пряжа, дрібненький узор зі сніжинок, і той момент біля мізинця, де біла нитка плавно переходила у молочний колір. Мітті пам’ятав, як його мама в’язала ці рукавички, і як засмутилася, коли трошки не вистачило потрібного кольору пряжі.

Тепер вже він насупився.

– Звідки у вас ці рукавички? – Мітті тицьнув у них пальцем. – І де мої ельфи?

* * *

– Які ще ельфи? – жінка все ще схлипуючи з нерозумінням втупилася в Мітті поглядом.

– Мої дядько та тітка, і мамуся, – Мітті склав руки на грудях і незмигно дивився на жінку, що витирала очі ельфійськими рукавичками.

– Я ніяких ельфів не знаю. І взагалі, це що, якийсь розіграш? – вона нервово озиралася по сторонах.

Вуді відкашлявся.

– Ні, пані. Ми справді шукаємо загублених родичів цього… малюка. І, судячи зі всього, ви їх зустрічали, – він кивнув на її рукавички.

Жінка нарешті трохи вгамувала свої сльозові потоки, і виставила руки перед собою.

– Мені їх подарували.

– Хто? – допитувався Мітті.

– Де? – вторував йому Вуді.

Жінка зиркала то на одного, то на другого, переводячи погляд на їхні зелені шапочки.

– Он там, за рогом, – вона вказала пальцем собі за спину. – Біля лікарні. Я зустріла чоловіка з трьома дітьми. Одна з них і подарувала мені рукавички, – жінка зиркнула на Мітті. – До речі, вони були схожі на тебе.

– Як вони виглядали? Вони були налякані? В крові? Без вух? – Мітті не вгамовувався.

Жінка широко розкрила очі від здивування. Мабуть, уявила собі закривавлених дітей, які до того ж були без вух.

– Та ні! Що ви таке говорите? Все з ними було добре. Щоправда один з них був ніби не при собі. Мені спершу здалося, що хтось його добряче вгатив по голові.

Мітті вражено всівся на сніг.

– Я так і знав, – бубонів він. – Ми прилетіли сюди роздавати подарунки, а тепер я загубився, а моїх рідних і взагалі…

– Ця мила пані ж сказала, що все з ними добре, Мітті, – перебив його Вуді, намагаючись зберігати спокій. – Ви сказали, що бачили їх біля лікарні, так?

Жінка кивнула у відповідь.

– Так, у мене там син. Він дуже хворий, – жіночий голос стишився до шепоту, і з очей знову полилися сльози. – Вибачте, але я піду.

Не встиг Вуді запропонувати їй допомогу, як жінка пішла, обережно ступаючи замерзлим тротуаром. Дивлячись їй вслід, старий бачив сумну згорблену постать, яка, здавалося, тяглася донизу під тягарем своїх невимовлених проблем.

Вуді обернувся до Мітті і подав йому руку.

– Ходімо. Здається тепер я знаю, де ельфи.

* * *

Перше, що відчув Мітті заходячи до головного холу лікарні імені Бел’ю (як було зазначено на табличці біля входу), було почуття суму. Так, звичайнісінького суму, який пронизує тебе до самих кісточок, варто лише глянути на людей, що сиділи на протертих від часу диванчиках.

Це місце значно відрізнялося від тієї частини міської метушні, з якою вже встиг ознайомитися Мітті. Тут було тихо. Де-не-де маленький ельф чув перешіптування, звідкись лунав сухий кашель, але гнітюча тиша, здавалося, заполонила цю будівлю. Мітті дивився як батько з матір’ю обіймали своє дитя, міцно тримаючи його за руку. Цей жест був таким кричущим, що так і читалося: «Я тут, з тобою».

Далі по коридору ельф помітив величезну ялинку, що височіла аж до стелі, ніби тримаючи весь тягар людських почуттів на своїх гілочках. Єдиним, що нагадувало про свято, була ця ялинка та гірлянда, що світилася теплим білим кольором.

– Я можу чимось вам допомогти?

Мітті враз вийшов із заціпеніння та помітив, що до них підійшла медсестра. Він подумав, що її білий халат був трохи недоречним та не вписувався у гнітючий інтер’єр цієї лікарні. Вилискуючи первісною чистотою, той ніби кидав виклик пануючому тут відчуттю порожнечі.

Вуді прокашлявся і мовив хриплим голосом:

– Так, пані. Ми шукаємо одного чоловіка у темному одязі, який прийшов сюди з такими… – Вуді замислився, – низенькими чоловічками у зелених шапочках. Він же сюди заходив, так? – з надією мовив він.

– Я таких персонажів не бачила, бо нещодавно заступила на зміну. Але можете запитати у Лілі, вона тут з самого ранку, – медсестра провела їх до стійки реєстрації.

– Лілі, ці люди шукають якогось чоловіка з дивними малятами у зелених шапочках. Вони заходили сюди сьогодні? – медсестра запитально глянула на свою колегу.

Лілі втомленим поглядом втупилася у Вуді та Мітті.

– Так, він зараз тут. Містер Андерсон попереджав, що ви можете завітати, – вона звернулася до Мітті.

– Ви проведете нас до них? – запитав Вуді.

– Так, звісно. Але спершу одягніть халати та бахіли. Вони знаходяться он там, у кутку.

* * *

Проходячи лікарняним коридорами, Мітті впевнився у тому, що тут оселився та головує сум. Здавалося, навіть лікарі та медсестри потрапили у міцні лабети такого давнього почуття, яке ніяк не бажає покидати це місце.

Коли вони оминули дзеркало, то Мітті помітив, який дивний має вигляд у цьому халаті. Через низький зріст, білий одяг сягав йому аж до червоних чобіт, тому доводилося підтримувати халат руками, щоб не впасти на сходах. Самому собі Мітті нагадав примару, що вирішила попустувати у цьому таємничому місці. Він всміхнувся сам до себе, аж враз знітився своїх почуттів. «Ось вже і мене потроху охоплює почуття тривожності і гнітючості» – подумав маленький ельф.

– Це тут, – Лілі зупинилася біля палати 202. – Головне дуже не тривожити Шейлу, але святковий настрій у такий день їй точно не завадить.

Медсестра впустила їх до палати, а сама, тихенько прикривши двері, пішла геть.

– А як тобі оця сукня?

– Ні, краще поглянь на цю хустинку! Вона так пасує до твоїх очей!

Мітті враз впізнав радісне гомоніння своєї мами та тітки, і з радісним вигуком підбіг до них.

– Ох, Мітті! Нарешті ти тут! – маленький ельф розчинився у міцних обіймах своєї мами.

– Куди ви поділися вдень? І чому залишили мене? Ви цілі? Той чоловік мене ледь не зцапав! – Мітті не вгамовувався, аж тут помітив головне.

Його мати і тітка Деббі сиділи на стільчиках біля лікарняного ліжка. Дядько Лінні тримав холодну пляшку з водою біля своєї скроні. А той страшний чоловік, що хотів викрасти Мітті, сидів у білому халаті на краєчку ліжка, тримаючи за руку маленьку дівчинку. Мітті помітив, як чоловік швидко витер щось зі щоки.

– Мітті, ми все пояснимо, – тихенько мовила мама. – Це Шейла, а це її тато, Шон. Він привів нас сюди.

Мітті вражено дивився на дівчинку, яка не зводила від нього погляду. На змарнілому личку сяяли великі блакитні очі. Це єдине, що надавало її зовнішньому вигляду якихось барв. Одягнута у світлу футболку, під білим лікарняним покривалом, Шейла здавалася неймовірно маленькою. На обличчі яскраво проглядали вилиці, а рука, що трималася за батька, була така тоненька, що під блідою шкірою проглядали кісточки.

Чоловік повернувся до маленького ельфа.

– Вибач мене, друже. Я не хотів налякати тебе.

– Так, любий, – мовила мама Мітті. – Шон лише хотів привести тебе до нас.

Мітті помітив, що Вуді підійшов ближче до нього, але продовжував мовчати: не хотів зруйнувати цю мить.

Враз до їхніх вух долинув скрипучий голос дівчинки:

– Мій тато просто хотів подарувати мені частинку новорічної магії. Я завжди вірила в те, що ельфи існують, – мовила Шейла і легесенько всміхнулася.

* * *

Вже майже пробило дванадцяту, а Вуді перебирав чарівні предмети у своїй крамниці. Руки досі тряслися від пережитого сьогодні, тож речі постійно випадали в нього з долонь.

Він згадував, як вони з Мітті прибули до лікарні і нарешті зустріли зниклих ельфів. Деббі та Лінні спершу не впізнали його (все ж таки час бере своє), але пізніше вони втрьох, сидячи тихенько у кутку палати, згадували їхні пригоди, що сталися п’ятдесят років тому. Лінні ще трохи кривився від гулі на скроні, яка невгамовно продовжувала зростати. Як вони пояснили Вуді згодом, Лінні не втримався на льоду і впав, а тоді втратив свідомість від удару. Ось так і вдалося пояснити знайдену кров на снігу.

Мітті сидів біля своєї мами, тихенько розмовляючи з Шейлою. Здавалося, що всі негаразди цього дня були забуті. Батько Шейли – Шон – справді не мав на меті нічого дурного. Поки Мітті роздивлявся вітрини, чоловік вмовив інших ельфів піти з ним до його доньки. І вже дійшовши до лікарні, ті помітили, що Мітті з ними не було. Тоді Шон пообіцяв знайти його. Але втрутилася та жіночка з сумкою.

Шейла з дитинства мріяла зустріти новорічних ельфів, і батько пообіцяв будь що виконати її бажання. Шону було дуже боляче бачити, як страждає його донька, не маючи змоги цілком насолодитися магією Нового року. Тож він приніс цю магію аж до неї.

Вуді зітхнув. Іноді наші найкращі мотиви зі сторони виглядають не зовсім правильно. Але сьогодні чоловік зрозумів, що перш ніж засуджувати когось – треба дізнатися його історію.

Старий всівся на крісло і взяв до рук зелену шапочку, яка залишилася йому на згадку про новорічне диво. Він сподівався, що таке ж диво станеться і з Шейлою також, і зі всіма, хто цього потребує та вірить у нього.

Вуді кинув погляд на стіну: годинник пробив дванадцяту.