Відьмина криниця

— Через сто метрів поверніть праворуч! — монотонним голосом промовив навігатор.

Руслан повернув кермо.

— Ти що, здурів? — Богдан підняв очі від планшета з мапою. — Я ж казав тобі їхати прямо й нікуди не повертати!

— А навігатор каже повернути праворуч…

— Та хай йому грець! Ти кому віриш більше? Паперовій мапі, яку складали й перевіряли досвідчені геодезисти, чи дурному навігатору?

— Сам ти дурний — огризнувся Руслан. — Паперові мапи застаріли. Весь світ тепер… Все прогресивне людство…

— Немає сигналу! — вимовив навігатор.

— Чорт забирай! — заволав Богдан.

Автівку затрусило, вона різко загальмувала, і почувся ляск. Камінець, що вилетів з-під колеса, врізався у вітрове скло, і воно вмить покрилося павутинням тріщин. Руслан від несподіванки схопився за ручне гальмо. Він з вереском вискочив з автівки й закричав у розпачі.

— Колесо пробило! Бляха муха. Ну як так! Називається, поїхали на рибалку! Трясця!

— Та заспокойся ти! — Богдан теж виліз з автівки. — В нас же в багажнику запаска лежить!

Руслан ляснув себе по лобу і пішов відкривати багажник. Богдан озирнувся. Вже опускалися сутінки. Рання осінь давалася взнаки. Темні хмари підсвічувало кривавими плямами призахідне сонце, холодний вітер ніс з собою пахощі сирої землі, опалого листя та дощу. Богдан здригнувся, бо побачив огорожу, що покосилася, та ледь видні хрести над порослими травою і вкритими опалим листям пагорбами. Покинутий цвинтар.

Далі темнів ліс. З протилежного боку дороги виднілося поросле бур’янами поле та село з кількома будинками, які вже покосилися від часу і вросли в землю.

Богдан відкрив планшет і, звірившись з годинником, подивився на червоне сонце, що вже поринало за горизонт.

— Щось я тут не розумію, як ми тут опинилися, — пробурмотів він.

Тим часом Руслан зняв пробите колесо, мовчки кинув його в багажник, витягнув гайковий ключ та покликав брата на допомогу. Богдан допоміг, мовчки дочекався, поки брат переставить колесо, і лише тоді дав волю своїм емоціям:

— Ну і якого біса ми їдемо в такі єбеня, щоб половити рибку? — вигукнув Богдан.

— Ти уху їв? — сердито спитав Руслан.

— Ні. І не буду!

— Тоді стули пельку. Я від дружини можу відпочити? Хоч два дні на тиждень!

— Що там у тебе таке вдома коїться? — спитав Богдан. — І чому ти це раніше мені не розповідав?

— Не твоє діло! — огризнувся Руслан. — От поживи рік у шлюбі, тоді збагнеш, що до чого.

— Поки що не збираюся з цим поспішати.

— От і не лізь поперед батька в пекло!

Вони сіли в автівку. Руслан завів мотор.

— Може поїдемо назад, на трасу? — спитав Богдан. — Дорога ж незнайома.

— Не вказуй мені, що робити! — скипів Руслан. — Поїду, як і до цього.

Десь пів години їхали мовчки. Зовсім стемніло, так що довелося ввімкнути далекі фари. Виплив місяць, але він ледве просвічувався крізь хмари блідою жовтою плямою.

Вони проїхали покинуте село, повз напіврозвалені хатки, що покосилися і покрилися тріщинами.

Руслан дістав з бардачка пляшку води. Відкрутив кришку, лишень підніс до рота і скривився.

— Тьху, ця вода тхне пліснявою! — він з огидою закрутив кришку. — Наче наврочили.

— Але ж це мінеральна вода! Як таке може бути? О, дивися, там у дворі криниця.

— Де? — Руслан різко зупинив машину і розвернув її, гальмуючи. — Пити хочеться, що капець.

— Та ти праворуч подивися. Бачиш той паркан з тину? На ньому ще глечики висять та всякі пучки трав. І там криниця з дахом.

— Аби хвіртку ще можна було відчинити. А що як господарі не дозволять?

— А ми не будемо питати, — зауважив Богдан. — Вода — то спільний ресурс. Тихо через паркан переліземо, наберемо води в бутлі й поїдемо. А цю смердючу водичку з пляшок на квіти виллємо.

— Ну якщо так, ти перший лізеш!

— А ти собак боїшся? — єхидно спитав Богдан. — Може, якщо ковбаску прихопити…

— Я краще сам її з’їм, — огризнувся Руслан.

Він порився в бардачку й витягнув чотири бутерброди, замотані у серветки.

— Коли стрес, треба поїсти. А тобі дам, коли через хвіртку перелізеш. Давай вперед!

Богдан виліз з автівки й попрямував до хвіртки. На створах висіли два воронячі черепи, в яких на мить блиснули блакитні вогники.

— Що, зупинився? Страшно? — донісся з автівки голос Руслана, який поспішно поїдав свої бутерброди. — Ну ти сцикло! Лізь швидше, в мене пекельна спрага!

Богдан тихо вилаявся, поклав пляшку у задню кишеню джинсів, підтягнувся на руках та переліз хвіртку. Коли вже спускався, у темряві блиснули очиська з вертикальними зіницями. Почулося сердите нявкання, очі блимнули та зникли у темряві.

— Тьху ти, дідько! — вигукнув він і перехрестився. — Бісова кицька!

Богдан підійшов до криниці, взяв відро і почав опускати. Витягнув і почав жадібно пити великими ковтками. Вода була холодна, свіжа і навіть смачна. Він аж очі прикрив від насолоди. Наповнив пляшку водою, поклав до кишені куртки й повернувся до хвіртки. Руслан вже стояв біля хвіртки з баклагою в руці.

— Братику, а може, ти мені цю хвіртку відчиниш? — спитав Руслан. — Бо я щойно поїв, якось заворот кишок не хочеться…

— Та чорти б тебе побрали! — вигукнув Богдан, понишпорив по хвіртці й нарешті знайшов засувку. Засувка, вже зіржавіла, з облізлою фарбою, ледь піддалася з жалісним скрипом. Хвіртка відчинилася різко, з рипінням, ледь не збивши Руслана з ніг та вдаривши його по колінах.

— А, курва! — заволав Руслан. — Ти, виродку, що, не міг хвіртку потримати?

Його крик розбудив живність. Заквоктали кури, заґелґотіли гуси та качки, зарохкали свині, замекали кози.

— Так все старе, аж сиплеться. Я ж не знав, — почав виправдовуватися Богдан і побачив перед собою розлючене обличчя брата.

Богдан спритно ухилився від кулака, що летів йому в шелепу, і побіг по доріжці, усипаній опалим листям.

— Криниця там, — крикнув він брату. — Ти ж напитися хотів!

Руслан проревів дещо лайливе та звернув до криниці. Він схопив відро, наповнене водою, та почав жадібно пити. І поки він пив, з криниці почувся шум, наче чайник закипів на плиті. Щось забурлило, і раптом наверх злетів справжній фонтан води, що вирувала та булькотіла. Руслана облило холодною водою, він заверещав та випустив відро з рук. Ще його плеснуло по ногах.

Руслан вибухнув такою брудною лайкою, якої Богдан від брата ще ніколи не чув. Богдан підбіг, вихопив з рук ошалілого брата баклагу та почав переливати в неї воду.

— Забув, навіщо ми тут? — сердито спитав він.

Руслан зіщулився та затремтів від холоду, обхопивши себе руками. Попри вітрівку, він вимок весь з голови до ніг.

— Я тебе колись вб’ю, — пробурмотів Руслан, сердито зиркаючи навколо себе й шукаючи, чим би обтертися.

Богдан не звернув на ці слова уваги. Не раз у люті брат промовляв такі погрози, але потім навіть пальцем його не торкнувся. От коли він був справді розлючений, він не витрачав часу на зайві слова.

— Тоді ходімо до хати, може, там люди є, — сказав Богдан. — Бач, там в одному вікні вогник світиться?

— Ну той що? І звідки тут світло? Тут навіть електрики немає. Всі стовпи повалилися, і дроти пообривало.

— Так це й свічка може бути. Бабця щось там робить по хаті. Чи може зілля якесь варить.

— Тьху на тебе! — Руслан сердито плюнув собі під ноги. — Краще піду до машини, там же пічка є. Ось і зігріюся.

Він рішуче попрямував до хвіртки. І тут йому напереріз із темряви вискочив чорний пес, завалував і клацнув зубами біля ноги Руслана. Той зарепетував з переляку і відскочив, і тут Богдан облив собаку водою з баклаги. Пес заскавулів та побіг кудись у темряву, мабуть, щоб сховатися у свою конуру. Богдан засміявся, підняв очі на хвіртку та зарепетував ще гучніше за брата. Біля хвіртки стяла бабця. У напівтемряві, освітлене місяцем, що вийшов з-за хмар, було добре видно її лице — смагляве, у зморшках, наче в старого дерева, й особливо виділялася величезна бородавка на носі. Вона свердлила непроханих гостей сердитим поглядом впалих очей, в яких наче стрибало страхітливе полум’я. Її згорблена фігура майже зливалася зі стовпами, на яких трималися хвіртка.

— Що, застав випорожнення мого колодязя? — спитала бабця скрипучим голосом, і захихотіла. — От пощастило вам! Ходімо до хати, погрієшся та посушишся, адже ж не літо вже! Застудишся та помреш. А я вас чаєм почастую з пиріжками, ще в лазні попаритесь. Ходімо!

Вона схопила Руслана за руку та повела в бік хатки. Попри те, що хатка трохи покосилася та вкрилася мохом, виглядала вона охайною та обжитою. Яке ж було їх здивування, коли відкрилися двері, і на порозі з’явилася красива дівчина. У Богдана перехопило подих. Струнка, чепурна та гожа собою, на тонкому обличчі, наче дві зірки, сяють променисті очі, на губах привітна усмішка. З темряви з нявканням виринула чорна пухнаста кішка, стрибнула на ґанок та почала з муркотінням тертися об ноги дівчини. Дівчина засміялася та нахилилася, щоб погладити кішку. При цьому її стрункі ноги оголилися, і Богдан побачив що від щиколоток до колін вони вкриті татуюванням зі спіральним візерунком.

— Чого стоїте? — спитала дівчина, лукаво посміхаючись обом братам. — Заходьте у хату, гостями будете. На вулиці вже холодно, ще застудитесь!

Руслан пройшов повз дівчину та майже влетів у хатку. А Богдан застиг, милуючись нею. Звідки вона взялася у цій глухомані, на краю покинутого села, де й людей не лишилося?

Богдан відчув, як його тіло наливається жаром. В горлі пересохло. Дівчина жестом запросила його всередину. Богдан ішов, не в змозі відвести погляд від її пекучих темних очей.

Він зупинився на порозі, просто перед нею, і прошепотів:

— Як тебе звати, красуне?

— Олеся, — відповіла дівчина. — Проходь!

Богдан зайшов усередину, і просто повз нього у хату кулею влетіла кішка. А слідом за нею заскочив чорний собака. Він сердито загарчав на Богдана та влігся біля пічки, вмиваючись язиком. Потім зайшла Олеся, слідом за нею бабця і зачинила за собою двері.

— Ну ось, напускали сюди холоднечу! Знову тепер пічку топити! Вранці знову дрова рубати, — пробурчала бабця.

— Та не гнівайтеся так, бабцю! — відповів Богдан. — Встанемо на світанку та нарубаємо вам дрова!

Олеся посунула форсунку біля димоходу, присіла навпочіпки й запалила вогонь. Сухий мох спалахнув миттєво, а потім зайнялися три поліна, заготовлені заздалегідь.

Руслан скинув з себе вітрівку просто на підлогу, вкриту плетеними килимками, та підбіг до пічки, простягнувши руки до вогню.

— Олесю! — крикнула бабця. — А збігай-но у погріб, принеси нашу вечерю у казанку! Хай хлопці поїдять! А потім лазню їм приготуєш, хай погріються.

Богдан посміхнувся.

— Просто як у казці! — сказав він, сідаючи до столу. — Ти мене спочатку погодуй, в лазні попар, а потім вже розпитуй, хто я, звідки й навіщо приперся!

— Ну такий є звичай, що поробиш, — відповіла бабця.

Знічев’я Богдан оглянув хату. Звичайна така сільська хатка, зруб із колод, які так поширені у Поліссі, хіба що забагато глечиків, пучків з сушеними травами, ягодами та грибами, і навіть сушеними жабами під стелею. Мабуть, господарка хати якась знахарка. Або, справді відьма.

— А в цьому селі крім вас хтось живе? — спитав він бабцю.

— Ну так, четверо будиночків лишилося. Три бабці й один дідок. Погано вже ходять. Якби не лісапеди… От час від часу їжджу, перевіряю, як вони там. Якщо щось треба, то хворі якісь полікую. А так би без мене померли б всі.

— А у сусідніх селах? Там же є люди?

— Ну, у двох селах так само. Іноді туди заглядаю. Але не часто. Бувало, помре бабця, і поховати нікому. Лежить або поки не висохне, або поки щури її не об’їдять. Раз на тиждень у велике село, що ближче траси, навідуюсь. Там і продати щось можна, і купити щось потрібне, Але там мене не дуже хочуть бачити, бояться.

— Так чого ж вас боятися? — спитав Богдан. — Ви ж добрі справи робити.

— А ти ж злякався, коли побачив? От і вони так само. Кажуть що відьма я, порчу надсилаю, худобі шкоду роблю. А навіщо мені це? От полікувати можу, і залюбки це роблю. Але ж вагаються, лякаються поки пізно не стає.

— Наче має бути якийсь медпункт, — зазначив Богдан.

— Є він там. Стоїть порожній. Старий фельдшер помер, а нового не прислали. Тому я одна в них.

— А чому ви до того села не переїдете? Там же людей більше, і пацієнтів теж.

— Щоб на мене за кожний чих чи хворь у худоби подумали, що це я наврочила? Навіщо мені це? Тут дуом моїх предків, тут моє місце сили, бо якщо ліки не так приготувати, вони й не так подіють. Ні, не можу я звідти піти нікуди. Тут криниця цілюща, вона всьому силу дає…

Тимчасом прийшла Олеся, поставила казанок на вогонь, потім зняла його рогачем, поставила на стіл та наклала дві миски доверху. Руслан жадібно накинувся на їжу, а Богдан час від часу споглядав на Олесю, і та крадькома дивилася йому в вічі й посміхалася.

— Олесю! Годі вже бісики пускати! Стидоба! Йди лазню приготуй! А парубки хай чаю поп’ють з пиріжками.

Олеся кинула останній погляд на Богдана, перевела погляд на чашки й помотала головою, поки бабця відвернулася, щоб поставити чайник на вогонь. Руслан поклав собі ще печені з грибами та став доїдати свою порцію. Богдан вказав пальцем на чашку і кинув запитливий погляд на дівчину. Вона приклала палець до губ та знову замотала головою.

"Тут щось дивне, — подумав Богдан. — Вона каже мені не пити чай?"

Бабця обернулася, поставила зверху на чайник миску з пиріжками й зиркнула на Олесю.

— Чому ти ще тут? Я ж тобі сказала!

— Так, бабо Ксано, вже йду, — відповіла Олеся та швиденько вибігла у сіни.

— Отже ж бідова дівка! — пробурчала бабця та всілася на табурет, споглядаючи за піччю. — Як хлопців молодих побачила, то голову одразу втратила.

— А де її батьки? — спитав Богдан.

— Мертві. Вже давно. Років двадцять. — бабця зітхнула. — Вона мені не рідна онучка. Так склалося. Я виявилася безплідною і народити дитину собі не могла. А тут якось їхала до Великої Луки, села цього великого, і бачу: біля траси машина стоїть потрощена. Напевно, вантажівка якась переїхала. А там чоловік та жінка сидять пристебнуті. Вже мертві. Напевно, посікло їх склом, то вони знепритомніли та й померли від втрати крові. А я чую плач, під’їхала і бачу немовля в люльці на задньому сидінні. І силу в ній відчула. Тож я ту дівчинку взяла та привезла до себе. Хай думає, що я її рідна бабця.

— А сповістити владу про аварію? — спитав Руслан, який до цього їв мовчки.

— А як сповістити? — бабця розвела руками. — Телефону в мене немає, найближчій дільничній десь аж у райцентрі. Знайшли їх звісно, дня через три, бо траса така, що навіть вантажівки нею їздять нечасто. Той покидьок-водій з місця втік, тож ніхто не міг знати, хто ж її батьків вбив. В паспорті в мами лежало її свідоцтво, тож я його з собою і прихопила. Лежить в мене в потаємному місці.

— А як же ви її вигодували? — спитав Руслан. — І як вона до школи ходила?

— Ну, вигодувала, як могла, чим бог послав. Купувала їй молоко в селі, казала, що поросят забагато народилося, а у свиноматки молока бракує. А сама ще пару кіз купила й отак її козиним молоком відгодувала. А до школи пробувала її записати, але ж згадала, що запит до Чернігова пошлють і відберуть її в мене. Бо я ж їй нерідна. А чи дадуть дитинку маленьку всиновити старій самотній бабці? Мені вже тоді було років за сімдесят. Так я сама її всьому навчила. Читати, рахувати, і трави різні складати. Така вона в мене розумна та кмітлива…

Відчинилися двері, на порозі з’явилася Олеся. Її обличчя злегка почервоніло і нарум’янилося, мабуть, від жару. На лобі виблискували бісеринки поту. Вона скинула кожушок і повісила на гачок.

— Лазня готова! — радісно оголосила вона, скидаючи чоботи.

Знову Богдан зустрівся з нею поглядом. Її карі очі блищали, загорілися внутрішнім світлом, і в них світилися бурштинові вогники. Він відчував, ніби заглянув у чарівне озеро і тоне в ньому. Серце застрибало швидко, і він відчув у грудях солодкий біль.

"Схоже, я закохався", — подумав він і краєм ока помітив, що Руслан теж витріщається на дівчину.

— Брате, чого ти на неї витріщаєшся? Ти ж жонатий, в тебе дочка вже є! — вигукнув Богдан.

— А хто тобі дав право мені вказувати? — вибухнув Руслан, різко встав за столу та направився до Богдана.. — Ти шмаркач, в тебе женілка не відросла, куди ти лізеш? Я довго тебе терпів! А зараз натовчу пику!

— Та охолонь вже! — вигукнув Богдан, шукаючи чим би прикритися. — Ти з братом рідним битися будеш?

— Буду битися, — проревів Руслан, наче бугай, і рушив зі стиснутими кулаками на брата. Той з жахом подивився у мутні очі брата, в яких застигла тваринна лють. А ще хіть, з якою він дивився на Олесю.

"Що з ним сталося? — подумав Богдан. — Що стара відьма у чай намішала?"

Руслан наблизився до брата на відстань для удару. Його хитало, наче п’яного.

— Не підходь! — вигукнув Богдан, і відступив на крок. Руслан замахнувся кулаком, намагаючись поцілити у скроню, проте Богдан поставив блок. Руслан зробив ще замах, але вдарити не встиг, бо ззаду підкралася Олеся та щосили вдарила його по голові кришкою від казана. Той захитався та впав обличчям на підлогу. Олеся кинула кришку та кинулася в обійми Богдана. Він машинально обійняв дівчину, тримаючи її за плечі. Дівчина трусилася та схлипувала.

— Дякую тобі, Олесю, — сказав він.

Бабця нахилилася над Русланом.

— Дихає. Все з ним буде добре, вранці отямиться, — сказала вона. — А ви, голубки, йдіть до лазні, попартеся, поки не остигла!

Олеся відсторонилася, схопила Богдана за руку й потягнула за собою на вулицю.

— Ходімо, — сказала вона пошепки.

Вони пройшли по стежці до самого кутка у паркані, поряд з сараєм, який виходив на іншу вулицю. Там, напевно, зберігався візок чи граба́рка. Місяць нарешті виповз із-за хмар та освітлював їм шлях. Він побачив низеньку споруду з колод, з якої йшла маленька цівка пари. Олеся вийшла вперед, обережно відчинила дверцята та запросила Богдана усередину. Пахло хвоєю, липою та травами. Богдан скинув з себе весь одяг, крім трусів, поклав на лавку ковдру та сів на неї. Олеся повільно стягнула з себе сорочку через голову, дістала глечик, зачерпнула з нього зілля й почала змащувати ним своє тіло. Вона тряхнула головою, розпускаючи чорне кучеряве волосся, і воно хвилею розсипалося по її спині, дістаючи до самих сідниць. Від ароматного запаху у Богдана запаморочилося в голові, а по його жилах ніби потік вогонь.

— Навіщо ти намащуєш себе цим? — спитав він.

— Щоб ти мене вподобав, не відштовхнув, — відповіла дівчина.

Богдан розсміявся.

— Олеся, ти мені й так подобаєшся! Я кохаю тебе! Нікого так не кохав…

— Та невже? І скільки ж в тебе було жінок?

— Ну… Десь десять.

— Так багато? І чому ти досі нежонатий?

— Всі виявилися непорядними. Всі зрадили мене.

— Он як? Не розумію, як вони могли. Такого гарного хлопця.

— Бо… Після загибелі батьків я ще був неповнолітнім. А він уже університет закінчував. Тож фактично перебрав на себе весь їхній спадок. Зваблював всіх дівчат, з якими я мав стосунки.

— І як ти таке терпів? Чому дозволив йому з тобою так поводитися?

— Бо він казав, що це для мого блага, він їх випробовує. Що вони непорядні та мене негідні. В чомусь він був правий. Але не зараз…

— Він мені не сподобався. Він пустий. А ти добрий, чуйний, і в тобі є сила. Тому я обрала тебе… хоча ти перший хлопець, якого я тут зустрічаю. Бабуся раніше приводила сюди чоловіків. Хотіла, щоб я понесла від них дитину. Але вони мені не подобалися. Я відправляла їх геть.

— Чому? — здивувався Богдан.

— Бо щоб сила передалася до дитини, тут має бути кохання. Хоча б з мого боку. Але цього не було. Ти — перший.

— Про це приємно чути, — сказав Богдан.

— Я бачу… Ти хочеш мене. Не чини спротив бажанням. Бери мене. Тут і зараз. Так судилося…

Вона присіла поряд з Богданом, взяла його за руку і поклала собі на груди.

— Чуєш, як б’ється серце? Послухай!

Він схилив голову їй на груди, прислухався і почав їх цілувати. Дівчина заплющила очі та тихо застогнала, вигинаючись всім тілом. Богдан припав до її розкритих вуст і почав цілувати.

— Роби все, що треба — прошепотіла вона. — Не поспішай. І будь ніжним.

Богдан почав цілувати спочатку шию, потім груди, потім живіт, спускаючись все нижче. Тіло дівчини затремтіло від його поцілунків. Богдан не зміг втримувати себе, і скинувши останній одяг, оволодів нею. Олеся застогнала, на цей раз від болю, а у її очах застигли сльози.

— Чому так боляче? — спитала вона. — Це завжди так?

— Ні, лише вперше, — відповів хлопець. — Потім буде просто приємно. Але треба почекати, поки ранка загоїться.

— Мабуть, це довго, — Олеся зітхнула. — Ми не маємо стільки часу. Ти мусиш закінчити цієї ночі. Поки повний місяць. Треба встигнути… Хтозна, чи буде в нас ще час?

Олеся встала, змила з себе кров і знову лягла на лавку. І все повторилося. Богдан осипав тіло дівчини поцілунками, пестив її груди, і заволодів нею знову, дуже обережно, неквапливо, щоб не спричинити біль. Дівчині ще було трохи боляче, хоча на її вустах застигла усмішка.

— Так солодко, — промурмотіла вона. — Такий солодкий біль. О, не зупиняйся!

Богдан продовжив у тому ж ритмі, як хвилі набігають на берег. Нарешті в його голові спалахнув фонтан світла.

— Побудь ще трохи зі мною, — попросила Олеся, стискаючи його руки. Вона обійняла хлопця так міцно, що в нього захрустіли кістки, і почала несамовито цілувати.

Втомлені та щасливі вони вийшли з лазні й пішли до хати, а звідти забралися на горище, під теплі ковдри.

Спав Богдан неспокійно. Снилися страхіття. Кілька разів він прокидався, і не міг пригадати що йому снилося.

***

Вранці Богдан прокинувся з першими променями сонця. Ліжко ще зберігало тепло дівчини, але її поряд вже не було. Хлопець спустився по східцях.

Бабуся поралася біля пічки. З двору доносився шум живності.

— Їсти будеш? — спитала бабця. — Сідай за стіл. Потім допоможеш братові дрова нарубати.

— А де Олеся?

— До лісу пішла травки збирати. Деякі лише під росою силу мають.

Богдан жадібно поїв гарбузові оладки. Потім встав із-за столу.

— Куди ти? Ще чайок попий! — гукнула бабця й налила чай у кухлик.

— На вулиці поп’ю, — відповів Богдан, вдаючи, що п’є.

— Випий весь, це надасть тобі сил ввечері!

Богдан кивнув і вийшов. Чай він вилив у зарості. Брата знайшов одразу. Руслан махав сокирою, невміло рубаючи колоди.

— Руслане! Агов!

Жодної реакції. Руслан продовжував абияк рубати колоди. Скіпки летіли у всі боки.

— Зупинись!

Той зупинився і щось промимрив. Богдан подивився в його мутні очі та відсахнувся. Це не були очі людини. Якась худоба у людській подобі.

— Треба працювати, — сказав Руслан механічним голосом і продовжив рубати.

Богдан пішов у хату. Бабця саме підмітала підлогу.

— Чому так швидко? Чому дрова не рубаєш?

— Надоїло, — відповів Богдан.

— А ти, я бачу, ледар. — бабця захихотіла. — Ти чайок пив? Він би дав тобі сил.

— Пив трохи. І мені не сподобалося. Що ти з моїм братом зробила, стара відьмо?

— Та нічого. Просто став слухняний. Взимку в нас попрацює, навесні очунюється і додуому повернеться.

— Справді? Він же безтямний.

— Ще отямиться. Вже таке робила. Старий робітник помер минулої зими, а нам двом важко з таким господарством впоратися. Не даватиму йому чайок, то прийде до тями. Лише спогади втратить. Але це навіть краще. Зажди, не поспішай, поки справу не зробиш.

— Яку справу?

— Не прикидайся дурником. Дитинку коли Олесі зробиш, тоді їдь куди хочеш.

— А що я його дружині скажу?

— Що хочеш.

— Піду Олесю пошукаю.

— Це зайве. Сама на обід прийде.

— Тоді просто погуляю.

— Гуляй, тіко до цвинтаря не наближайся.

— А що там?

— Душі. Мертві, злі, невпокоєні. Занапастять, якщо амулету не маєш.

Богдан пішов до автівки. Спробував завести мотор, але марно.

Він озирнувся і побачив у вікні бабцю, яка огидно посміхалася.

Богдан пройшов повз покинуті будинки. Невідомо як ноги занесли його до краю цвинтаря. Він побачив фігури, через які просвічувалися покошені дерев’яні хрести. На тілах просвічували наскрізні діри та криваві плями.

Ноги самі понесли його до тину. Він сам не помітив, як підійшов занадто близько, і холодні кістляві руки стислися на його горлі. Богдан залементував, але руки міцно тримали його горло. Мертві гралися з ним. Бавилися, впевнені що він не втече…Він вже був на межі життя та смерті.

Але раптом почувся шум мотора, який швидко затих. І тут заграла сопілка. Сумна мелодія брала за серце. Душі відступили. Богдан впав на землю, ледь утримуючись на межі свідомості. Він жадібно хапав ротом повітря, наче викинута на лід риба. Над ним нахилилося знайоме обличчя. А потім гарячі губи, що пахли ожиною та ліщиною, притислися до його губ. Дівчина схопила його обм’якле тіло й затягнула на мопед.

— Як ти? — спитала Олеся, як тільки мопед зупинився біля хвіртки.

— Живий. І ніби цілий.

— Це добре. — Олеся взяла його за руку. — Чому ти пішов туди? Хіба баба Ксана тобі не казала?

— Казала. Але лишатися з нею було страшніше. Впарювала мені свій смердючий чайок. Я його потай вилив. Це її збісило. Я бачив, що сталося з братом. Він мене не впізнав і втратив розум.

— Я тебе розумію. Бачила на власні очі. Дядько, який приїхав на мопеді. Він грався зі мною, бавився, майстрував іграшки. Я була ще малою, не розуміла...

Олеся схлипнула і витерла сльози.

— Потім людини не стало. Лишився покірний вуол, який слухняно виконував все, що скаже хазяйка. Вона його навіть до хати не пускала. Жив у хліву з куозами. Ходив під себе. Вона сама його мила і перевдягала. Я не дозволю, їй це зробити ще й з тобою.

— Бабця сказала, що він до весни отямиться.

— Вона збрехала. Відвар відьминих квітів отруйний. Людина втрачає пам’ять, розум і почуття. Перетворюється на слухняну худобу. І вже не навчиш нічого.

— Мій брат завжди був косорукий. Навіть цвяха не міг забити.

— Так. Але вона старенька. Той чоловік помер минулої зими. От і шукає бабця заміну. Серед тих, хто заблукав і кого не шукатимуть.

— Але це злочин!

— Я знаю. Я не виправдовую її вчинки. На ній тягар. За криницею наглядати, за цвинтарем, щоб неупокоєні душі не вирвалися. Чому вони на тебе кинулися? Як твоє прізвище?

— Котов.

— Он як? Котов був червоним командиром. Збіжжя в селян забирав, розстрілював людей.

Богдан лише помотав головою.

— А хіба я винний у гріхах предків?

— Для них так. Тому будь обережний, коли поїдеш. Хоча бабуся тебе не відпустить. Спробує впоїти чаєм. А як не вип’єш, то спробує вбити.

— Чому?

— Бо боїться, що ти приведеш сюди міліцію і спробуєш забрати брата.

— А якщо пообіцяю, що не буду?

— Вона нікому не вірить. Спробую допомогти тобі втекти вночі, як бабця засне.

— А як не засне?

— Я допоможу. Я теж знаюся на зіллі.

— Але ж мотор не заводиться.

— А це тому, що вона відьомську торбинку підкинула. Може, не одну.

— Щось я не бачив.

— Це тільки вона чи інша відьма побачить. А ось і бабуся!

Вони пішли до хати, тримаючись за руки. Бабця свердлила їх сердитим поглядом, але нічого не сказала. За обідом всі мовчали. Руслан машинально сьорбав суп з миски й обмочився одразу як поїв. Бабця повела його митися.

Олеся схопила хлопця за руку й повела на горище. Вони просто лежали й розмовляли про життя, обіймалися та дивилися у стелю.

— Все, я вагітна, — сказала Олеся, погладила живіт і ніжно поцілувала хлопця в щоку.

— Звідки ти знаєш? — здивувався Богдан.

— Відьми відчувають такі речі. Буде двійня. Ти добре постарався. Хочеш ще?

Богдан замотав головою.

— Ні. Я геть виснажений.

— Тоді просто полежимо. Розкажи мені про своє життя. Я мушу знати все про батька моїх дітей.

***

Ледь впала ніч, вони обережно спустилися, намагаючись йти якомога тихше. У світлиці панувала пітьма. Богдан щось задів ногою біля порогу. І побачив, що купа на постілку заворушилася. Руслан піднявся на карачки, шукаючи щось у кімнаті мутними очима.

— Лягай і спи! — наказала йому Олеся.

Той заскавулів і знову ліг.

— Стривай, я мушу взяти його з собою, — сказав Богдан. Він потрусив брата за плече. Той щось промукав і перевернувся на інший бік.

— Він не піде, — зітхнула Олеся. — Бо слухається лише бабусю. Не пробуй вести силою, бо буде пручатися і розбудить її.

— Невже я можу його залишити? — спитав Богдан у розпачі.

— Можеш. Тут його годуватимуть, доглядатимуть й лікуватимуть.

— Я не можу його тут лишити! Це мій брат!

— Мусиш. Ти не зможеш про нього піклуватися. Бо в тебе є своє життя, Він став безтямним, наче немовля.

— Але в нього ще є дружина!

— Чи буде вона про нього піклуватися?

— Не знаю. Мабуть, ні.

— От бачиш? Ти вже нічого не вдієш. Ходімо!

У темряві засвітилися котячі очі. Кішка нявкнула, але Олеся приклала палець до губ, і та замовкла. Вони відчинили двері, і тут з конури виліз пес і загавкав. Олеся цитьнула на нього, і той замовк. Олеся затрималася на мить на порозі, прислухаючись. Бабця хропіла.

— Все тихо, ходімо! — сказала Олеся.

Повний місяць сховався за хмарами, і стару БМВ було ледь видно. Богдан відкрив капот, Олеся принюхалася і дістала торбиночку.

— Це ще не все. Ось ще.

Вона дістала іншу торбинку, розв’язала і витрусила. Залізла у салон, повела носом, нахилилась та дістала ще торбинку.

— Ще щось там, — вона вказала на багажник.

Ледь Богдан нахилився до багажника і почув крик:

— Ззаду!

Бабця йшла на нього, тримаючи в руках сокиру. Вона була вже за два кроки, коли хлопець оговтався і відступив.

— Нікуди ти не поїдеш! Треба було випити чайок!

Бабця замахнулася сокирою, але Богдан ухилився, перехопив її руку і вирвав сокиру. Бабця заверещала і копнула хлопця по коліну. Богдан зашипів від болю та вдарив бабцю по нозі. Та захиталася і впала. Він замахнувся на бабцю сокирою.

— Мене так легко не вбити, — прохрипіла бабця.

— Не вбивай! Благаю! — закричала Олеся. — Хто пологи прийме? Як я одна тут буду?

— Тільки заради тебе, — сказав Богдан.

Він кинув сокиру у багажник, замкнув його і сів у салон.

— Їдьмо зі мною! — гукнув він до Олесі.

— Ні, коханий, — вона похитала головою. — Я не можу їхати з тобою. Якщо буду далеко від криниці, то я помру. Лише ця вода зцілює мою хворобу. Моє місце тут. Тут мій спадок.

— Я повернуся, обіцяю! Щоб забрати брата. Може його ще можна вилікувати…

— Ні, ще нікому не вдавалося вилікувати когось після відьминих квітів. Їдь! Не забувай мене. Повертайся через рік, щоб побачити дітей!

Олеся помахала йому рукою й допомогла підвестися бабці.

Богдан повернув ключ, мотор заревів, і автівка різко зірвалася з міста. Його руки, що тримали кермо, все ще тремтіли. Що він скаже дружині брата? Що він скаже поліції? Щось придумає. Скаже що той пішов відлити в ліс і заблукав.

Пропищав навігатор.

— Наступні сто метрів їдьте прямо, — сказав навігатор.

Попереду показалися вогні великої траси. Він потягнув важіль, збільшуючи швидкість.

БМВ виїхав на трасу, і тут… Останнє, що Богдан встиг роздивитися, — кабіна фури, яка неслася просто на нього. Богдан відчайдушно крутонув кермо, розуміючи, що вже занадто пізно. Потім відчув сильний удар у правий борт. Останнє, що він встиг зробити, — скинути швидкість і повернути ключ, вимикаючи мотор, перш ніж автівка із зім’ятим боком полетіла у кювет. Наступної миті його накрила темрява.