Я тебе чую

Зірки гарні, бо десь там є квітка, якої звідси не видно…

Антуан де Сент-Екзюпері, «Маленький принц»

Софія відчула, що вже трохи змерзла, але все одно продовжувала сидіти на широкій садовій гойдалці, що стояла перед будинком. Не сильні, але прохолодні подихи вітру, постійно закрадалися під плед, в який вона закуталась. Під пледом лиш нічна сорочка, яка аж ніяк не захищала від нічної прохолоди. Голову вона схилила на коліна, які підібгала до грудей, і отак розглядала безхмарне нічне небо, всіяне безліччю яскравих зірок, що відбивались у її великих карих очах.

Довкола панувала відносна тиша. Було чутно лиш скрекотіння цвіркунів, кумкання жаб, шум вітру у верховіттях дерев, далекий гул автомобілів з автостради, яка простягнулася за лісом, та стукіт коліс потягів, що періодично лунав з центру селища.

Вітер вкотре шарпнув розпущене чорняве волосся, та колихнув краї пледа, що звисали з гойдалки.

«Чому ти мовчиш?» — подумки запитала вона, непорушно вдивляючись у бездонні глибини зоряного неба.

В одному з вікон будинку позаду Софії спалахнуло світло. Тоді прочинились двері, й надвір вийшла жінка. Кілька секунд постояла на порозі вглядаючись у темряву, освітлену зорями та широким серпиком місяця. Розгледівши на гойдалці закутану у плед постать, жінка, зіщулившись й заховавши руки у кишені махрового халата, попрямувала до неї.

Наблизившись, стала поряд, теж глянула у небо, тоді на дівчину.

— Софіє, все добре? — запитала вона.

— Так, Анно, просто не спиться.

Жінка ще раз глянула у небо.

— Не хвилюйся, ніяких голосів я не чую, — дещо жовчно прокарбувала Софія.

Анна сіла поряд на гойдалку. Від лісу, що починався майже одразу за сусідніми через дорогу дворами, віяло хвоєю.

— От і добре. Бо я вже злякалась… Стільки мучились з тим…

— Ну, дивись, я ж нормальна, — випалила Софія. — Я веду себе як нормальна адекватна людина. Ну, чула я голос, але ж вени собі не різала, і з даху не стрибала…

— Слава богу ти не робила нічого божевільного. Але хто його знає, що було б далі, якби це продовжувалось, — вона трусонулась, відчуваючи, що замерзає. — Ніби й літо, але які холодні ночі. Напевне скоро настануть дощі…Гаразд, ходімо, сестрице моя мила, бо ти тут задубнеш.

Софія ще раз зиркнула на зоряне небо, неголосно зітхнула, і вони з сестрою пішли у дім.

***

Це почалося півтора року назад, коли Софія просто милувалась нічним небом на тій самій гойдалці у дворі свого дому. Безмежна чорнота, рясно всіяна дрібними далекими світилами. Неймовірна краса, що не зрівняється з жодним людським витвором мистецтва. І однієї миті у голові Софії щось наче як перемкнулось. Всередині її свідомості немов щось розблокувалось, якийсь особливий стан, додаткова можливість. Згодом вона намагалась собі описати цей стан, і дійшла до висновку, що напевне так почуватиметься глухий, який здобув здатність чути, або сліпий, який раптово прозрів.

«Ти мене чуєш?» — пролунало несподівано нізвідки й водночас звідусіль.

Софія смикнулась і перелякано заозиралась довкола. Але у дворі нікого не побачила. Вона вже захотіла чкурнути до будинку, коли знову почула:

«Ти справді мене чуєш! — голос звучав здивовано радісно. — Прошу не бійся мене!»

Дівчина не могла збагнути звідки цей голос. Він ніби лунав і в її голові, і десь з якогось невизначеного місця.

— Хто тут? — Софія продовжувала перелякано озиратись. Їй ледве вистачило сміливості промовити це.

«Я тут, угорі».

Софія підвела голову на рясне зоряне небо, а тоді швидко опустила й заозиралась довкруж виряченими очима чи ніхто до неї не підкрадається.

«Це якийсь розіграш! — подумки говорила вона собі. — Чийсь ідіотський пранк!»

«Це не пранк. Прошу тебе, не бійся».

«Або ж я збожеволіла! — дівчина вже починала панікувати. — Я сходжу з розуму!»

«Ти не божевільна».

«Тоді це сон. Мені це сниться».

«Тобі не сниться, і ти це прекрасно розумієш, — заспокоював її голос. — Повір, я так само здивований, як і ти. Незліченну кількість разів я намагався спілкуватись з людьми, але майже ніхто й ніколи мене не чув».

«Ти читаєш мої думки?»

«Я відчуваю тебе і розумію те, що ти мені транслюєш, так само як і ти відчуваєш і розумієш те, що тобі транслюю я».

«Ти інопланетянин?» — Софія переконувала себе, що це скоріш за все якась слухова галюцинація та все ж дозволила собі поставити таке питання.

Страх і паніка її трохи вгасли, й натомість в ній зародилася цікавість та допитливість, які допомагали боротися з бажанням чкурнути до будинку і зачинити на ключ двері.

«Я не людина, і живу дуже далеко від вашої планети».

«Але ти на диво добре знаєш українську», — іронічно зауважила Софія.

«Ти розумієш мене так, як тобі це дозволяє природа твого єства. Я ж тебе розумію зовсім інакше — так, як це дозволяє мені природа мого єства».

«Як саме?»

«Ти комунікуєш зі мною так, як комунікують інші люди…»

«Ми не вміємо читати думки одне одного».

«Але ви спілкуєтесь своєю людською мовою. Я ж спілкуюсь зовсім іншим чином, який неможливо описати жодною людською мовою».

«Пранк, комунікуєш, єство… У тебе непоганий словниковий запас», — можливо це й божевілля, але це було цікаве божевілля, яке, з незрозумілих причин, все більше починало подобатись Софії, та водночас не переставало і лякати її.

«Ти чуєш ці слова, бо ти їх знаєш, — промовив голос. — Я гадки не маю, як саме ти сприймаєш те, що я передаю, але все це твоя свідомість розшифровує, і передає у зрозумілій тобі формі».

«А мої думки, значить, ти вловлюєш якось геть по своєму? — почала намагатись збагнути Софія. — Там якимись типу електромагнітними хвилями, які вловлює антена, і вони перетворюються на картинку в телику?»

«Щось подібне до цього», — радісно відказав голос.

«А як ти виглядаєш?» — після недовгих роздумів запитала вона.

«Я не маю образу. Я безтілесний, хоча фізично існую у цьому світі, як згусток енергоподібної матерії».

«Як тебе звати?»

«Я ніколи не потребував імені».

«Гаразд… Якщо ти не галюцинація, то тоді… може ти моя совість? Чи внутрішній голос? Підсвідомість там, чи може ти бог?»

«Я не совість, не внутрішній голос, не підсвідомість. І я не бог у розумінні того, що ви люди вважаєте богом. Я не абсолют, який все створив. Я так само як і все у Всесвіті, колись народився і колись помру».

На коротку мить запанувала тиша. А тоді голос запитав:

«А як звати тебе?»

Софія голосно зітхнула й задумалась про те, що з нею зараз відбувається.

«Мене звати Подоляк Софія Олегівна… Дев’яносто сьомого року народження. Проживаю в селі міського типу Дитинець. Працюю в перукарні. Останнім часом почала розмовляти із невідомим голосом у своїй голові. Можливо невдовзі навідаюсь у районну психлікарню. А поки з мене досить. Дякую тобі за компанію, невідома космічна енергіє. Все, піду спати».

«Приємно познайомитись, Софіє!»

Почула дівчина переди тим, як увійти до будинку.

***

Минали дні, тижні, місяці. Й постійно Софія чула цей голос. Їй було приємно його слухати, та все ж сам факт того, що вона його чує, лякав її. І коли вона нарешті розповіла про це своїй старшій сестрі Анні, та вмовила щось з цим робити.

Врешті Софія почала відвідувати психотерапевта, здавала різні аналізи, робила МРТ, аби впевнитись, чи немає у її голові пухлини, почала приймати ліки.

І після того всього одного ранку прокинулась і збагнула, що голос у її голові більше не лунає. Але замість того, аби полегшено видихнути, це чомусь її засмутило і почало гнітити. Й дійшло до того, що вона втратила смак життя. Все довкола стало здаватись сірим та одноманітним. Спочатку вона думала, що це побічний ефект ліків, але цей депресійний настрій не зник навіть після завершення їхнього прийому.

На додачу у Софії з’явилось безсоння, і коли траплялись ясні зоряні ночі, вона виходила надвір, сідала на гойдалку і милувалася зірками, з надією знову почути той голос. Часто, сумуючи, особливо перед сном, вона згадувала ті розмови:

«Я не знаю, що таке фізичні біль та задоволення, — промовив голос. — Але тепер я можу їх відчувати завдяки тобі. Я можу відчувати і твої емоції, і твої фізичні відчуття»

«Чекай, — Софія збентежено втупилась у стелю своєї кімнати. — Тобто, коли я вдаряюсь чи їм щось смачне, ти це відчуваєш і сам?»

«Так, і позитивні й негативні відчуття — всі вони роблять мене живим. І я від того відчуваю сенс свого існування».

«І в чому ж цей сенс твого існування?» — кімната потопала у суцільній темряві, за вікном панувала глибока ніч.

«У тому, аби відчувати. Відчувати і біль, і задоволення».

Софія задумалась трохи, а тоді, посміхнувшись, засунула руку під ковдру... Через кілька хвилин вона запитала:

«Ти зараз щось відчуваєш?»

Голос відповів не одразу.

«Так. Відчуваю...»

Те, як схвильовано він пролунав, сподобалось Софії. Вона йому не відповіла і продовжила робити те, що робила.

«Це щось… щось неймовірне, — розгублено промовляв голос. — Заздрю вам, людям. Скільки ж у вас відчуттів…»

Софія прикусила губу.

Голос, що зазвичай лунав звідусіль і водночас нізвідки, щось промовив, але вона не розчула, продовжуючи ворушити пальцями під ковдрою. Ось вона сильніше заплющила очі, розкрила рот й відкинула голову. Тілом забігали приємні судоми тілесної втіхи, від якої напружились м’язи, і раптом… Раптом це відчуття посилилось настільки, що Софія в ньому розчинилася. Її тіло немов перестало існувати й вона вся перетворилася у нестримний потік насолоди. Весь світ довкола зник, і замість нього існувало лиш безкрайнє суцільне задоволення.

...Софія розплющила очі. Тіло її було слабке, але це була приємна слабкість. За вікном досі панувала ніч.

«Я заснула? Чи відключилась? Що то було? Що сталося? Я немов розсіялась на мільйони частинок, і кожна з тих частинок відчувала насолоду».

«Я відчував те саме. Це, поза сумнівом, найпотужніше фізичне почуття, яке зуміло потривожити кожну частку моєї сутності… Ніхто, ніщо і ніколи не могло на мене так впливати».

«Здається, під час цього, ти якось вплинув і на мене?» — задумалась Софія.

«Схоже, якимось чином ти зуміла відчути те, що відчував я від тебе».

«Що? — не збагнула вона. — Ще раз… Я відчула, як ти відчував те, що відчувала я? Правильно?»

«Так».

На мить Софія замовкла.

«Знаєш, — врешті подумки промовила вона, — а мені подобається моє божевілля. Тим більше, якщо воно мені може дарувати таку космічну насолоду»…

«Один з найяскравіших спогадів», — сумно зітхнула Софія, крутячись на ліжку в тихій темній кімнаті.

Якщо це дійсно було божевілля, то вона воліла б стати найбожевільнішою людиною у світі.

***

— Софіє! Софіє! Глянь хто до нас іде! — грайливо усміхаючись підскочила до неї сестра.

Софія побачила у вікні хлопця, який щомісяця стригся у їхній перукарні.

Дзеленькнув дзвіночок, сповіщаючи, що хтось відчинив двері, й за мить хлопець вже стояв біля вішака й знімав верхній одяг.

— Добрий день! — привітався він і мило усміхнувся.

Скинувши куртку, розгладив светр, який щільно облягав його стрункий підкачаний торс. Кожен м’яз його тіла здавався ідеальним у цьому темно-охровому гладенькому светрі.

Анна прикусила губу, але з жалем розуміла, що цей постійний клієнт вже давно накинув оком на її молодшу сестру.

Це розуміла і Софія. Неможливо було цього не помітити. Той погляд темних очей, гладеньке виголене обличчя, чорне волосся, та білосніжна мила посмішка. Його приємний голос і скромна поведінка.

— Добрий день! — відказала Софія, і обернулась до сестри. — Анно…

— Ні, ні, це твій клієнт, а мені треба збігати на пошту, — почала та поквапно знімати фартух. — От поки нікого більше нема, я швиденько — туди і назад, — й проходячи мимо Софії, прошепотіла їй на вухо: — А ти не тупи!

— Сідайте, будь ласка, — усміхнулась Софія.

Хлопець всівся на стілець, так само усміхаючись.

Софія натиснула на важіль, щоб опустити стілець, тоді взяла накидку, й коли огортала нею хлопця, трохи нахилилась і відчула його запах, що ледь не сп’янив її.

— Як саме вас стригти? — запитала вона, поглянувши в дзеркало.

«Він дійсно гарний, — мимоволі задумалась вона собі. — А я… цей ніс з горбинкою, тонкі губи, витягнуте обличчя… Ні грудей, ні сідниць… Що він у мені взагалі знайшов?»

— Може на «ти»? — дружньо усміхнувся хлопець.

— Так, звісно, — знизала плечима Софія і відчула, як починають горіти її щоки. — То, як тебе стригти?

Хлопець показав на телефоні фото й почав розповідати деталі, що саме і як він хоче.

Софія все зрозуміла і взялась до діла.

— Ти єдина людина, яка може мене дійсно добре постригти, — промовив хлопець згодом після стрижки. — В стількох перукарнях чи барбершопах мені доводилось стригтися, але ніколи не був повністю задоволений результатом. А тут прямо, — він щиро усміхнувся і радісно махнув руками, крутячи головою перед дзеркалом.

Розрахувавшись, хлопець не поспішав виходити.

— А можна, будь ласка, твій інстаграм? — все так само дружньо поцікавився він.

— Так, добре, — і вона дістала з кишені телефон.

Софія намагалася поводитись невимушено, легенько усміхалась, і сподівалась, що він не помічає, як вона насправді хвилюється.

Після цього вони розпрощались, хлопець одягнувся і пішов. А Софія всілась на диванчик, що стояв біля входу і побачила, як щойно до неї додався один читач — Віталій Кудрик.

Вона хотіла радіти, але чомусь не могла. Глянула у вікно — хлопця вже не було. Перед площею залізничного вокзалу ходили люди, торохкотів потяг, падали поодинокі пухкі сніжинки, які відразу ж розтавали на асфальті й перетворювалися на брудні калюжі. Поволі починалась зима, сіра та сира, з похмурними хмарами та грязюкою.

Через хвилин десять повернулась сестра.

— Чого така кисла? — запитала Анна, скидаючи верхній одяг. — Картаєш себе, бо напевне знову профукала того красунчика?

— Та ні, — Софія сумно сиділа на диванчику, склавши на грудях руки. — Ми тепер стежимо одне за одним в інстаграмі, й звертаємось на «ти».

Анна всілась поряд з Софією, й радісно усміхаючись, запитала:

— То, як ви назвете своїх дітей?

Софія скривилась ще більше.

— Та чого ти ніби лимона з’їла? — штурхнула її Анна. — Підкачаний красень. Реальний. А не якийсь там голос з космосу.

Софія трохи образилась на останні слова сестри, і та це помітила.

— Ну, я ж по дружньому. Вибач, — обійняла її, і прихилилась на спинку диванчика.

— Та, нічого, ти права, — відказала Софія. — Через той голос я не можу порадіти, що подобаюсь тому хлопчині. Може через те я і не можу порадіти, бо вважаю себе божевільною, і якщо це колись повториться, а ми з ним будемо зустрічатись, і якщо він дізнається…

— Якщо, якщо, якщо… Не заганяйся ти так. Розслабся і просто не парся за це.

Обидві про щось задумались, і на кілька хвилин запала мовчанка, яку порушила Анна:

— А уяви собі, що більшість людей, які щось там бачать, або чують таке, чого інші не бачать, і не чують, насправді не божевільні, а просто… вони просто мають щось таке, якесь шосте чуття, чи щось типу того. Наприклад, як бджоли, які бачать у інфрачервоному спектрі, чи кажани з їхнім ехолокатором, або як природний компас у птахів.

— Ти це серйозно? — підозріливо зиркнула на неї Софія.

— Просто собі фантазую. Хоча насправді розумію, що скоріше всього в таких людей просто трохи поїхала стріха.

— Ну, дякую.

— Ти ж знаєш, що я атеїстка та скептично ставлюсь до різних там таро, астрологів, екстрасенсів і всякого такого… Софіє, ми живемо у нудному світі, в якому не існує ні магії, ні супергероїв, ні інопланетян, ні голосів з далекого космосу.

Софія у відповідь печально пробурмотіла:

— Абсолютно з тобою згодна.

— Але я вірю в підкачаних красунчиків, які до тебе не байдужі, — підбадьорливо промовила Анна. — І яких можна не тільки побачити, а й помацати.

«Але мені чомусь не хочеться ні красунчиків, ні мацання, — подумала собі Софія. — Я взагалі нічого не хочу… Хіба що ще хоча б разок почути той голос».

«Я теж прагнув почути тебе ще хоча б один раз, Софіє», — пролунало раптом нізвідки і звідусіль водночас…

***

Тривога і радість нуртували всередині Софії. Вона відчула, як у її голові знову наче щось перемкнулось в інший, якийсь більш розширений режим.

Ті останні кілька годин у перукарні видались Софії мукою, аби старатись не поводитись дивно перед сестрою, яка напевне все ж помітила, що з нею щось не так.

Тепер, вдома, у своїй кімнаті, Софія нарешті залишилась сама. Сіла на ліжко, підібгала до грудей ноги й обхопила їх руками.

«Я знову тебе чую, — вирячилась вона перед собою, намагаючись перебороти в собі, як і страх з панікою, так і радість із захопленням, що одночасно нуртували всередині не даючи спокою, й змушуючи тремтіти тіло. — Куди ти подівся?»

«Я не переставав до тебе звертатись, але ти мене чомусь не чула».

«Я проходила терапію та приймала ліки проти психічних розладів. Вони мені помогли, а це доводить, що ти всього лиш слухова галюцинація у моїй нездоровій голові».

«Я вже багато разів тобі казав, що мені теж є дивиною можливість говорити з тобою, яка мене неймовірно приголомшила».

«Ти якась там космічна енергія, як тебе взагалі може щось приголомшити?»

«Я живий, як і ти, маю свідомість, як і ти. І я ще багато чого не знаю у цьому світі. Тож є речі, які можуть мене дивувати».

«А окрім мене ти можеш ще з кимось спілкуватись?»

«Так, як з тобою, ні. Хоча в певному сенсі я можу контактувати з різними самосвідомими сутностями. Але ті контакти абсолютно іншої природи. І вони — беземоційні».

«А зі мною ти, значить, відчуваєш емоції?»

«Ти єдина сутність, яка змогла подарувати мені такі сильні відчуття, якими не наділені інші холодні та байдужі сутності».

Софія лягла і втупилась задумливим поглядом у стелю. Заплющила очі, й важко зітхнула:

— Ти несправжній, — промовила вона. — Ти лише голос у моїй хворій голові.

«Як часто я це від тебе чув».

Можливо Софії це лише здалося, але в тому голосі наче відчулась гіркота, від чого в неї неприємно стиснуло у грудях.

— Розумієш, — почала вона, — просто не існує ніяких доказів того, що я дійсно розмовляю з чимось там із космосу, а не зі слуховою галюцинацією.

Кілька хвилин голос нічого не казав.

«А яких доказів ти потребуєш?» — врешті запитав він.

Софія задумалась.

— Не знаю, таких… які можна побачити. Сфотографувати чи зняти на відео, наприклад, щоб потім всім тикати під носа: на, дивись, він реальний, я не божевільна... Доведи, що я не з’їхала з глузду. Це було б чудово.

«Я спробую зробити щось подібне, аби ти повірила у мене», — відказав голос.

І знову на кілька хвилин запанувала тиша.

«З тобою, Софіє, я почуваюсь живим, — врешті промовив голос. — Коли я не міг з тобою розмовляти, мені почало здаватись, що моє існування не має сенсу».

«Чесно, мені теж без тебе було якось… безрадісно. Якщо ти й глюк, то дуже цікавий».

Екран телефона, що лежав на ліжку, раптом засвітився. Хтось написав в інстаграмі. Вона глянула, це був Віталій.

>Привіт! Можливо це може здатись раптовим та необдуманим, але я давно хотів тобі запропонувати погуляти десь, або кудись сходити. Як тобі пропозиція?

Софія довго думала, що б такого відписати, і чи відписувати взагалі.

«Щодо чого в тебе такі сильні сумніви?» — поцікавився раптом голос.

«Щодо всього, — відказала Софія. — Але на цей момент сумніви щодо до того, чи зможу я бути разом з певною людиною».

Те, що голос промовив далі, не аби як збентежило Софію:

«Ти б могла бути разом зі мною».

— Як це разом з тобою?! — вирвалось у неї. — У якому плані? В якому розумінні?.. Ти мене чуєш?

«В усіх розуміннях, — відказав вголос. — Ти можеш стати такою ж, як і я».

— Яким чином?

«Тобі треба покинути свою тілесну оболонку. Твоя свідомість може існувати в іншій безтілесній формі. Тоді ми могли б возз’єднатись».

— Чекай, що значить «покинути тілесну оболонку»? Ти кажеш, щоб я, типу, померла?!

«Твоє тіло опустіє, але свідомість продовжить жити, і у тій безтілесній формі воно проживе значно довше, ніж у тілі».

— Та пішов ти в сраку! — скочила з ліжка Софія. — Ти мене чуєш? Пішов у сраку! Пропади! Згинь!

Вона схопилась за голову й почала нею трусити.

— Пішов геть! Зникни! Пропади! Не хочу тебе більше чути!

Раптом прочинились двері, і до кімнати скочила Анна.

— Що таке? Що сталося?

Софія, заплаканими очима й переляканим виразом, з розкуйовдженим волоссям, глянула на сестру.

— Він повернувся! Голос повернувся! — вона простягнула руки до Анни, і та її обійняла. — І він просив, щоб я… він хотів… пропонував, щоб я померла.

Анна гладила її по голові, й заспокійливо шушукала, як до малої дитини.

«Чи тобі погано зі мною, Софіє? — продовжував у цей час голос. — Я не бажаю тобі зла. Я розумію, що це звучить для тебе не так, як це розумію я»…

— Згинь!

«Я бажаю тобі лише добра. Кращого існування. Кращого життя».

— У мене хороше життя! Прошу тебе, зникни!

Анна продовжувала заспокоювати Софію, хоча в цю мить була налякана не менше за сестру.

«Гаразд, я не розмовлятиму з тобою, поки не вигадаю спосіб, як довести тобі, що я не галюцинація, а дійсність».

І голос замовк. Замовк надовго.

Софії стало легше без нього. Хоча все довкола набуло ще більшої сірості та безрадісності. Та все ж вона намагалася знову навчитись відчувати смак життя.

***

— Ти вибач, що я відписала тобі лише через два тижні. У мене просто тоді саме були певні проблеми, і я геть…

— Нічого страшного. В кого тих проблем нема. Я розумію… Але добре, що ти пояснила, бо, чесно, я не знаходив собі місця. Бачив, що ти прочитала повідомлення, але не…

— Вибач, повір, я це зробила не навмисно.

Софія з Віталієм неквапно прогулювались невеличким парком, що розкинувся посеред селища. Праворуч височіла церква, ліворуч дитячий майданчик. Попереду в кінці парку між безлистих засніжених дерев виднілась бібліотека. Довкола панувала приємна казкова білизна́.

— Нарешті випав нормальний сніг.

— Так, нарешті зима як зима. Сподіваюсь, сніг ще протримається довго.

Віталій та Софія трохи погуляли, сходили в кафе, тоді знову гуляли. І багато розмовляли.

Вже вечоріло, увімкнулись нічні ліхтарі, а на небі засяяло кілька зірок.

Софії здавалось, що побачення йде вдало, поки Віталій обережно не запитав:

— Вибач, будь ласка, що питаю, але все добре?

— Ем, так, все дуже добре, а чого питаєш? — щиро здивувалась Софія, відчувши невелике обурення.

— Та просто ти постійно якась… не знаю, відсторонена. Ніби, хотіла б зараз бути десь в іншому місці, — було помітно, як він нервує, і що йому самому не подобаються ті відверті слова, що він говорить. — Просто, якщо тобі щось не так, ну, не цікаво зі мною…

Софія хотіла відповісти йому, що все добре, і що він їй цікавий, і вона приємно проводить з ним час. І що взагалі він неймовірно милий та дійсно добрий хлопець, якого важко отак просто знайти…

«Софіє, ти чуєш мене?» — пролунав раптом голос нізвідки і звідусіль водночас.

«Тільки не зараз! Тільки не зараз! Замовкни!» — закричала вона подумки, втупившись німим поглядом у Віталія, який ще більше ніяковів та бентежився.

— Можеш казати чесно, я зрозумію, якщо щось не так, — голос Віталія ледь помітно тремтів.

«Ти просила довести, що я дійсно існую, — продовжував лунати голос. — Що я не витвір схибленого розуму».

«Не зараз! Я тебе прошу! Замовкни!»

«Ось тобі мій доказ, — не вгавав голос. — Поглянь угору!»

Наступної миті все небо спалахнуло яскраво-рожевими барвами. Прямо над головою Софії здійнялись напівпрозорі світлові хвилі, які коливалися, немов розстелена гігантська вуаль, що розвівається на вітрі.

У Софії від несподіваної появи цього грандіозного небесного явища перехопило подих та підкосились ноги, й вона ледь не впала.

Вона не одразу змогла збагнути, що відбулося. Коли ж перше враження трохи вщухло, й вона прийшла в себе, глянула на Віталія, в куртку якого вчепилась пальцями, бо ноги її тремтіли. Він теж вражено споглядав на небо. Тоді Софія озирнулась: люди, що ходили неподалік, із задертими головами витріщались у небо, показували пальцями, знімали на телефони.

Всі це бачать. Не лише Софія. Всі!

Вона знову звернула свій погляд догори. Небо палахкотіло, переливалось світло-рожевими відтінками. Водночас це явище виглядало захопливо та велично, але через це ще й лякало своєю неймовірною грандіозністю.

«Софіє, ти стала сенсом мого існування. Я не прошу тебе покидати свою тілесну оболонку прямо зараз, — говорив голос. — Можна почекати, щоб ти прожила повноцінне земне життя, і вже в старості здійснити твою фізичну смерть так, аби ти змогла до мене приєднатись».

«То це ще й треба померти якось по особливому?» — думка виринула сама, Софія ледь тримала себе в руках.

«Необхідно аби твій дух покинув тіло в певному місці, і щоб ти зробила це свідомо. Навмисно».

«Тобто, щоб я наклала на себе руки?»

«Це має бути природна смерть, а не насильницька. Спокійна та мирна».

«Оце так задачка», — дівчина подумки почала нервово сміятись усім цим думкам.

«Я тебе не змушуватиму. Не наполягатиму. Це повинен бути твій вибір. Але тепер я відчуваю, що зміг тебе переконати. Тепер ти віриш. Віриш, що я — дійсність».

Люди, що перебували неподалік охкали, вражено перемовлялись, не розуміли, що це таке.

— Софіє, це ж Полярне сяйво! — Віталій, як і більшість, дістав телефон і почав знімати на камеру яскраве небесне явище. — Уявляєш?Найсправжнісіньке Полярне сяйво — над Україною!

***

Анна дозволила собі прокинутись пізніше, ніж зазвичай. Полежавши кілька хвилин у ліжку, за звичкою взяла мобільний і почала переглядати новини.

Минуло кілька тижнів від тієї появи Полярного сяйва, а про нього досі згадували різні ЗМІ:

«…Астрономам ще не вдалося вияснити причину виникнення Полярного сяйва над Україною. Вони стверджують, що найближчим часом не фіксувалось жодних викидів мас Сонця, або інших активностей, які могли б спричинити дане явище. Поки що появу Полярного сяйва над Україною вважають аномальною…»

Анна пригадала, що Софія відтоді ходила сама не своя. Хоча запевняла, що з нею все добре, і що голосу вона більше не чує. Анна почала думати, а чи не з’їздити їм з Софією в гості до батьків. І з цією думкою пішла на кухню, аби запропонувати це Софії. Провести кілька днів у невеличкому тихому селі, як вона гадала, може піти сестрі на користь. Але на кухні її не було. Як і у ванній, і в її кімнаті, і в усьому будинку. Ліжко було застелене і холодне.

Анна намагалась додзвонитись до Софії, але у відповідь чула лиш: абонент тимчасово недоступний...

***

Рибалка, товстуватий чоловік із сивими вусами, здивувався, коли помітив пару людських слідів на засніженій лісовій стежці, яка вела до озера, де він полюбляв рибалити. Бо цим шляхом зазвичай ходив лише він.

Чоловік пішов далі до озера, несучи в руках розкладний стілець, вудку, відро, а за плечима рюкзак зі снастями. Сліди тягнулись до самісінького берега, де хтось сидів. Він кахикнув, аби не налякати невідомого, і щоб той знав, що ззаду до нього хтось наближається. Але постать ніяк не відреагувала. Навіть не ворухнулась.

Чоловік оминув кілька засніжених кущів, і постать повністю відкрилась йому. Це була дівчина, одягнута лиш в тонку нічну сорочку. Сиділа прямо на холодній засніженій землі, підібгавши до себе ноги. Плечі й голова її були присипані снігом.

Він поквапився до дівчини, обійшов і глянув на неї спереду.

Посиніле й покрите скоринкою льоду обличчя виглядало, мов у ляльки чи воскової фігури. А замерзлі неживі очі були спрямовані угору на небо. Обличчя виглядало спокійним, мирним, навіть трохи усміхненим.

Рибалка нажахано відсахнувся, кинув свої речі, й побіг геть від озера. Незабаром він повернувся з поліцією.

***

«У неї ж все було добре. Вона не мала ніяких проблем. Не вірю, що вона могла це зробити. Просто не вірю. Чому? Невже через той клятий голос? Невже людина дійсно на таке спроможна?»

Анна не знаходила собі місця. Минуло кілька місяців від похорону Софії, а в неї досі розривалося серце. Вона ніяк не могла прийняти того факту, що її сестри більше немає.

«У неї ж все було добре, — постійно повторювала вона собі. — У неї було хороше життя. Жодних життєвих проблем, які б могли підштовхнути до цього. Як? Як!?»

Анна ніяк не могла цього збагнути.

«Так, нехай у неї й були негаразди з психікою, але невже це було аж так серйозно? Невже воно могло підштовхнути її — до такого!?»

Анну мучило часте безсоння, під час якого вона виходила на двір, сідала на гойдалку і дивилась на небо.

Цього разу небо видалось надзвичайно зоряним. Анна сиділа на гойдалці та плакала, закутана у той самий Софійчин плед.

«Чому? Чому ти це зробила? — вкотре подумки звернулась вона до сестри. — Я не розумію. Поясни. Чому ти це зробила?»

І враз, її заплакані очі завмерли. Їхній погляд збентежено забігав по всіяній зорями чорноті. Губи зарухалися, але нічого не промовляли. Обличчя зблідло, тіло затремтіло.

Німий погляд все занепокоєно метався поміж зірок, аж поки у ньому поряд зі здивуванням не зажевріла нашорошена трепетна надія.

— Я чую… — прошепотіла Анна, віддаляючись поглядом у глибочінь космосу, поза всі видимі зірки. — Так, я чую тебе… Софіє!