Голубці. Чизкейк. Шампанське.

2024 рік. Рік смерті.

Хотіла б я знати, з чого чи кого все почалося...

Можливо, це було чиєсь бажання, а може Бог пожартував, проте всі тепер помирали. Кожного дня, хтось звісно рідше — з тієї чи іншої причини.

О, ні-ні, не хвилюйтеся, згодом вони оживали, проте достеменно ніхто не знав, скільки життів лишилося в запасі чи себто тіл. Це і лякало, і водночас змушувало серце бентежно завмирати, на початку, а потім усі звикли.

Хтось навіть був щасливий, адже кількість робочих місць збільшувалася в арифметичній прогресії, і не лише тому, що знадобилося більше двірників і спецкостюмів.

Вулиці потопали у крові та нутрощах, тож маска з пахощами всередині стала звичним атрибутом. Звісно, вони навіть різнилися за дизайном чи кольором: були чорні з черепами, жовті з бісером і навіть рожеві та сині. Крім них були і дизайнерські, для багатіїв.

Повз мене снували заклопотані українці, що мчали у своїх справах. Новий устрій змусив людей припинити відкладати життя на потім, адже зараз перехожі мерехтіли своїм найкращим вбранням. Що гріха таїти, навіть я насмілилась дістати червоні замшеві чоботи, подаровані матусею на День народження.

Серед натовпу розгледіла похмуру Стасю, що повільно пленталася з роботи в кафе.

— Доброго вечора, Стасю! — моє обличчя осяяла радісна усмішка, адже я знала, що має зараз статися, тому завбачливо відступила убік.

— От курва.

А це цікаво, цього разу сусідка навіть зреагувати встигла, перш ніж розвалитися на частини. Бруківку прикрасили шматки м'яса і, якби не двірники, то бродячі пси розтягли б цей бруд.

Я гидливо скривилася та переступила через внутрішній світ сусідки.

Справа от у чому, кожній людині автоматично чи то волею небес було присвоєно свій "криптоніт". Стасі пощастило найменше, вона вмирала кожного разу, як хтось вітався. Жах, так і друзів не заведеш, одні знайомства. Хех.

А от справжньою улюбленицею долі стала Аліса Квіткова, себто я. На відміну від інших у місті я ще жодного разу не померла. Певно, там нагорі зрозуміли, що моє призначення це направляти інших, показувати їхнє місце.

Підйом до квартири зайняв всього декілька хвилин. Валентин, як завжди, намагався осилити всі трендові сюжети: чи то книги чи то ігри, ба навіть стосунки популярних людей. Марна трата часу, але ж я так його люблю.

— А ти знав, що Тоні Старк помер в кінці Мстителів? — обожнювала розпочинати цю вечірню гру після напруженого робочого дня.

— Алісо, це вже не смішно, і звісно ж, знав. Це була перша серія фільмів, яку довелося вивчити, щоб спромогтися ступити крок за межі квартири, — Валентин обурено фиркнув, гортаючи черговий комікс.

Не те щоб це приносило йому задоволення, проте новий устрій змусив перелаштувати свої життя. От і Валентин тепер працював тестувальником ігор, обожнював першим читати книги та давати рецензії і більше сидіти вдома.

— Та добре-добре, а що в нас на вечерю?

— Я приготував голубці, лишив на підігріві на плиті, — пробурчали ображено з вітальні. Бачте, дується, що його смерть — це моя вечірня традиція.

Зате ж як зручно: раптом дістане чи набридне, можу викинути його з нашого світу на кілька годинок, погуляти, а потім божа рука тут, магія там і він знову цілий і неушкоджений на тому ж місці. Єдиний недолік — це прибирання попередньої версії тіла, але ж мені належить ціле місто, не страшно.

Наспівуючи ENLEO — Веди мене в храм, дістала з пакета чизкейк та шампанське, яке вдалося вихопити в супермаркеті. Алкоголь став на вагу золота, поряд з сигаретами та наркотиками для таких, як Стася й інші. Якщо ж говорити про мене, то всі готові були покласти світ до моїх ніг, лиш би я не відбирала їхні безглузді шанси.

Дурники, я ж така хороша, якщо мене не злити. Татко завжди вчив, що на зло й каміння з боку інших треба відповідати злом, інакше наступного разу каміння буде ще більше.

— Алісо, про що задумалась? — мій третій чоловік застряг у дверному отворі, не наважуючись увійти.

Шкода його, інколи, адже такий довірливий, проте везучий, адже тепер в нього є я.

— Нічого особливого, згадала Стасю, ще б кілька місяців її не бачила з її барабанами. Нормальні люди зранку сплять.

— Та буде тобі, ти ж достатньо вже її покарала, — Валентин було простягнув руку, проте хутко передумав та схрестив обидві на грудях. Змерз чи що. Помітивши мій погляд, додав: — Я про те, що поверталась вона довше, ніж зазвичай. Майже 8 годин.

Ну нічого, може тепер ще 9 годин її не побачимо.

— Та я вже й забула про неї, — кинулась розставляти тарілки на столі й розкладати голубці. — Не стій стовпом — допоможи відкоркувати пляшку та розрізати чизкейк.

За спиною почулось сопіння й човгання, тож вимушена була відволіктися та повернутися, дратує ж.

— Ей, що вже не подобається? Не я ж додумалась до чизкейка і шампанського голубці подати.

— Та ти ж не радилась зі мною. Що було в морозилці те й дістав...

— А хто у нас помер в серіалі Паперовий будинок? — глузливо здіймаю брову. Чим зараз крити будеш, любчику?

— Я неправий. Вибач.

— Молодець.

За що я цінувала Валентина, так це за його вміння вчасно зупинитися. На відміну від нього Антон та Павло таким даром не володіли, за що й поплатились. Земля їм бетоном.

Вечеря розпочалася з незручної тиші, тож вирішила зробити перший крок на зустріч нашому порозумінню.

— Слухай, а насправді я ніколи й не пробувала таке поєднання, кому розкажи посміються. Тільки подумай: Голубці. Чизкейк. Шампанське. Назва для якоїсь гумористичної вистави з невдалим побаченням.

Валентин припинив ковиряти виделкою свій голубець і оживився:

— Поєднання дійсно специфічне, але ти мене наштовхнула на цікаву думку, що дана назва підійшла б для нашої нової квест гри.

— Ти зараз жартуєш? — усміхнулась й ледь не вдавилась своєю порцією.

— Я серйозно. Усім же буде цікаво, що ховається за цим, продажі гарантовано.

У ході розмови нам вдалося забути весь негатив. Пізніше ми перебралися на диван, де дивились Супермаму (я перегортувала моменти нарізок, щоб Валентин раптом не зловив спойлер) і насолоджувались чизкейком. Дорого, проте смачно.

Як ви розумієте, заснути після такої чудової трапези було нескладно. Здається, мені навіть щось наснилось...

***

Я опинилася в центрі величної зали зі скляним куполом, крізь який пробивалося яскраве світло. Світло було скрізь.

Перш ніж щось розгледіти довелось добряче так проморгатися і навіть трішки сплакнути. Не сон, а суцільний жах.

Нарешті я побачила, що з усіх боків мене оточували порожні постаменти і лише на вершині, осяяна мов золото, стояла моя точна копія. В ній не було життя. Вона нагадувала прекрасну статую, але я краще.

Зліва пролунав заливистий сміх.

— Хто ти? — шкірою побігли сироти, зала вже не видавалась такою світлою, недостатньо, щоб побачити незнайомця.

— Мене звуть Тамсу, та хіба ж це тобі щось говорить? — тінь прослизнула крізь мене й зависла навпроти, дозволяючи себе оглянути.

Розрізнити риси обличчя Тамсу було неможливо. Це був чорний силует, дещо розпливчастий, проте за винятком цього нагадував людину — ті ж руки й ноги, ті ж обриси, очей щоправда не видно, але не біда. Не нагадує Чужого, травму мого дитинства, то вже добре. Блін, це ж сон, а раптом він зараз набуде його форми. Бр-р-р. Завбачливо відступила на крок.

— Зазвичай така пихата, а зараз невже злякалася? — він посмів з мене глузувати. Недобитий шматок темряви чи тіні. Ну ні, так просто не облишу цього.

— Та ні, не злякалася, просто задумалася, де ж у цій залі міг сховатися твій брат Тамсру.

Пролунали аплодисменти. Тихі й водночас жахаючі. Було в них щось лихе.

Може, не варто було з ним так? Сни бувають різні.

— Алісо-Алісо, тебе не виправити. Дарма лиш ставку зробив, — Тамсу пролетів повз порожні постаменти. — Не хочеш слухати, то й пояснень не отримаєш.

— Але ж це сон, мій сон. Та й взагалі, ти перший почав! — вперла руки в боки, най і по-дитячому, все одно ніхто не дізнається. Усе тільки в моїй голові. — Розказуй.

Можна ж впливати силою думки на сюжет? От нехай і розповідає, що там вже вигадала моя підсвідомість.

Я хотіла втамувати свою цікавість та змусити його підкоритись, як Валентина, проте він не зреагував...

— Пізно, дівчинко, я не Капелюшник з країни чудес, щоб слухати твоє ниття.

Тінь метнулася до гори, до моєї копії, вихопила її з постаменту та жбурнула у мій бік. Спробувала відступити з траєкторії та не змогла, мов примерзла до місця. Це все цей клятий Тамсу!

Моя копія врізалася в мене і я перелякано заплющила очі, проте болю не відчула, а коли розплющила то зрозуміла що копії вже більше ніде немає. І куди вона ділась? Зі мною злилась чи що?

Постаменти були порожні, та може на них ніколи нічого і не було. Тамсу завис збоку, перекидаючи в руках рубіни. Нарешті цей сумбур скінчився і я прокинулася.

***

Прокинулася серед тельбухів, кісток, м'яса і крові. Я добре намацала все це руками, ще тепле.

Я вмерла і повернулась? То так все відбувається?

У мене є криптоніт? Бляха.

То он що значить бути обраною, мати крінж криптоніт.

Ну хто міг додуматись, що це поєднання голубців, чизкейку і шампанського. Це все Валентин винен!

В паніці сповзла з ліжка та кинулась до ванни. Ні, не можна, щоб він прокинувся і побачив мої рештки. Це може змінити моє положення у суспільстві. Я кинулась тормошити чоловіка, завбачливо повернувши в інший бік.

— Валік, вставай, час на роботу.

— Яка робота, я ж тільки ліг спати, — промовив нерозбірливо і спробував сховати голову під ковдрою.

Ну, майже не спить, має ж спрацювати.

— Чула, що Чарлі з серіалу "Надприродне" помре, знаєш це?

— Алісо... — судячи з його розгніваного тону не знав, адже наступної миті розсіявся, вибухнув, забризкавши все собою.

Чудово, тепер моя піжама не тільки в моїй крові, а й в його. Немов наречена з "Гри в хованки". І чому я думаю сьогодні лиш про смерті? Треба заспокоїтись.

Доки прибиральники мовчки вичищали нашу квартиру, я прийняла душ, виливши на себе пів баночки гелю з полуницею.

Сьогодні запах крові відчувався більш різко, ніж зазвичай. Дивно, час би вже звикнути.

Дістала з кухонної шафки одну з численних масок та поспішила викинути всі харчі, що лишилися з вчорашнього дня.

Ну от, і як нічого не було. Дочекатися б тільки повернення Валентина і можна знову жартувати над ним, підкорювати і жити своє прекрасне життя.

Я — особлива. У мене немає слабкостей.

Кімнату наповнив запах хлорки та краще вже так, ніж бачити всі ті плями і нутрощі. Прибиральники завершили свою роботу та не промовивши слова — покинули межі квартири. Рахунок надійде у кінці місяця.

Переступати через чужі тіла легко, а от зануритись у своє...

Ввімкнула воду у мийці і почала несамовито терти руки, лиш би забути це липке відчуття.

Минула година чи може дві, перш ніж Валентин повернувся. Зловила себе на думці, що мені навіть бракує його.

— Алісо, якого біса? В мене дедлайни чи ти думала, що на тому світі висплюсь, доки мене тут не буде? — вперше за довгий час його бурчання не дратувало.

Мені було страшно. Страшно лишатись на одинці. Настільки, що на очі набігли сльози і я кинулась у його обійми.

Спершу чоловік навіть скам'янів та згодом нахилився, щоб обійняти у відповідь.

— Що ж...

У двері постукали. Валентин випростався та здивовано запитав:

— Ти когось чекаєш сьогодні?

Я похитала головою.

Моя б воля — не відкривала. Цей день хотілося провести в чотирьох стінах, щоб розуміти, що робити далі. Валентин був більш чемним, тож рушив на звук. Я за ним.

Двері скрипнули при відкритті, а за ними виявилася Стася. З ножем.

Вона мов зранена кішка кинулась вперед, на Валентина, намагаючись дістатись до мене.

Я злякалася, адже фізична смерть то назавжди. Валентин почав кричати, щоб я викликала поліцію, а потім вона вдарила його в живіт. І знову.

Нарешті мій мозок зміг згадати головну зброю й я пробелькотіла:

— Привіт, Стасю.

Вона зникла.

Наступні події я пам'ятаю розмито.

От я затискаю футболкою рану, намагаючись зупинити кровотечу і викликати швидку. Намагаюсь перезапустити його в цьому світі, промовляючи спойлери, а от мені говорять, що врятувати його не вдалось.

І навіщо цей криптоніт, коли він не спрацьовує у найважливіший момент? Для чого це все?

Стася вижила, знову з'явилась на порозі квартири через 9,5 годин. Її схопила поліція.

І нехай за ґратами, але ж вона буде жити.

Замшеві червоні чоботи загрузли в бруді вуличок. Дощ лив безперестанку, ховаючи й розбавляючи кров. Люди поспішали додому, міцніше натягуючи маски, а я... Мені більше нічого не хотілося.

Виявилося, що у кожного з нас є свій криптоніт. Просто в когось він помітніший.

І коли завдаєш комусь болю, маєш пам'ятати, що отримаєш своє. Можливо, не в тому вигляді в якому очікуєш.

Більше я не зможу сміятись над кимось так же палко, промовляючи спойлери. Більше ніхто не чекатиме мене вдома, готуючи вечерю й розділяючи думки. І коли це я так розм'якла?

Треба зібрати себе до купи і доки ніхто не помітив змін — валити до іншого міста. Стася не єдина, хто захоче помститися мені. А особливо небезпечно стане, якщо дізнаються, що в мене теж є слабкість. До всього іншого, я так і не встигла запитати Валентина про залу з постаментами і Тамсу. Чи бачив він їх після смерті через спойлери? Але якби так, то мав би сказати мені.

Раптом, це все було насправді? Тоді виходить, що в мене лишилося одне життя. Буквально.

Краще б я цього не знала.

***

— Що ж, Тамсу, вітаю, ти все ж таки виграв. І вона жива, незважаючи на свій характер, — Тамсі ліниво розвалився на золотому підвіконні, звісивши ноги до хмар й насолоджуючись виставою, яку подарувало творіння брата.

— Це була твоя ідея. Сам сказав — я виграв, тож поверни нарешті моє фізичне тіло, — Тамсу димкою метався по кімнаті, здавалося, що він от-от зникне.

Його брат махнув рукою і Тамсу знову став людиною, чи то пак набув її подоби.

Молодий і привабливий. Очі на місці, а до того ж насиченого чорного кольору, лиш обідок щоправда червоний, але ж то її улюблений колір.

— Надто вже воно мені треба було. Це не я закохався в людину і намагаюся зробити з неї демона, затіявши небезпечну гру, — Тамсі почухав руками роги, додатково нагадуючи молодшому брату про відмінності.

Добре, що не все у їх вигляді відповідало уявленням людей, як от кігті чи хвости. Що було правдою, так це вміння демонів дурити людям голови, робити капості і зваблювати.

Ймовірно це була досить цікава гра, але чи гра? Адже зрештою можна сильно загратись...

Тамсу продовжив ходити туди-сюди, проте вже опановуючи нову подобу.

— Дарма сумніваєшся брате, ще трохи, і вона буде тут, зі мною, а до тебе явно приклеїться нове ім'я.