Переселенці

На краю села стояла стара перекошена хатина. Подвір’я давно поросло бур’яном, проте господарям не було до того діла. Лише криниця під старою яблунею виглядала, ніби намальована. В сірому і похмурому, ніби чорно-білому, пейзажі вона здавалась яскравою плямою, вибілена і вималювана червоними маками.

Далі, за перекошеним тином, простягався густий ліс. Зараз, у сутінках, він здавався зловісною скелею. Темні і безлисті дерева поскрипували від подиху вітру, лиш їх верхівки майоріли білими шапками, злегка припорошені першим снігом.

Ніщо не видавало життя в цьому дворі, перетворюючи його на давно покинуту пустку. Лише яскрава криниця і тьмяне світло від свічки, що кожного вечора танцювало на вкритих морозним малюнком шибках.

Та й взагалі, село здавалося пустим. Лише кілька таких же старих будов інколи подавали ознаки життя, блимаючи блідим світлом у вікнах.

Юнак, обтрусивши сніг на порозі, відчинив скриплячі двері і увійшов до сіней. Йому довелося трохи пригинатися, аби не зачепити головою крокви на стелі. До кімнати доводилося йти навпомацки, та він вже знав напам’ять кожну перешкоду, що могла трапитись у нього на шляху.

— Це ти, Северине? — скрипучий старечий голос пролунав у тиші кімнати.

— Так, кохана, — Северин зняв свого кожуха і поклав його на лавку біля печі, в якій вже кілька днів не горів вогонь.

На ліжку, підперта подушками і закутана в стару ковдру, сиділа сива, стара і майже сліпа жінка. Її обличчя було заплутане в павутині зморшок, ніс набряклий і червоний від холоду, сиве волосся брудними пасмами обрамляло її обличчя. Біля ліжка на стільці стояв майже догорілий огарок свічки, кухоль з водою і окраєць засохлого хліба.

— Як сьогодні успіхи? — прохрипіла Мелісандра, намагаючись примоститися зручніше.

— Поки що не густо, — зітхнув Северин, випустивши в повітря клубок пари з рота, — Та я дізнався дещо, що значно наближає нас до успіху.

— Ти ж знаєш сам, часу мало, — Мелісандра говорила повільно, кожне слово вимовляючи ніби через силу, — Краще повертайся до наших земель, не витрачай даремно сили і час.

— Знову щось бачила? — торкнувся вустами до зморшкуватого лоба, на мить заплющивши очі. Потім розвернувся до печі і почав розводити вогонь. Мелісандра була надто стара і надто квола, аби самостійно навіть з ліжка встати, не кажучи вже про підтримання вогню.

— Так. Мені снилась сьогодні саламандра. Ти сам знаєш, що це означає, правда ж? — жінка прочистила горло, відкашлюючи мокроти з легень. — Це значить, що моє тіло вже зовсім скоро не зможе утримувати мою сутність. Коли вона відійде, вороття вже не буде.

Северин чув цю історію стільки разів, що й не злічити. Мелісандра просила його залишити її на самоті і повертатися до звичного життя. Та він і сам прекрасно розумів, що шансів на успіх майже немає, але вперто шукав можливі варіанти відстрочити їхню розлуку. Хоча і саламандра наснилась їй вперше за весь цей час, відколи він її нарешті знайшов.

— Час ще є, — заперечив Северин, — Я знайшов сани і завтра заберу тебе з собою, щоб не доводилося повертатися сюди і не витрачати дорогоцінний час. Лиш треба підготуватися в дорогу. Води набрати з собою з криниці цілющої. Та й харч якийсь зібрати.

— Кого ж ти збираєшся в ті сани запрягти? — мугикнула Мелісандра. — Ані худоби ніякої не маємо, ані навіть пса хоч якогось паршивого.

— Я потягну, — впевнено відповів Северин, — Ти моя пара, призначена мені долею на віки. Я знайду вихід. Ти тільки повір в мене, кохана. Ти тільки повір.

Світало. Щойно Северин дотягнув сани до лісу, він озирнувся на залишену хату. Над комином тонкою білою смужкою здіймався дим. За кілька годин вогонь в печі згасне, світло більше не блимне у вікнах хати і тільки морозні візерунки до кінця зими свідчитимуть про те, що колись там було тепло.

Мелісандра, закутана в два кожухи, сиділа в санях. Біля неї стояла діжка з водою, що заздалегідь була набрана з криниці. На колінах, під кожухом, лежав клунок з харчами, що Северину вдалося зібрати в дорогу. Сиве волосся було закутане в стару, побиту міллю, пухову хустку.

— Ох і нелегке діло ти задумав, Северине, — випускаючи з рота клуби пару, прохрипіла жінка, висмикуючи його з роздумів.

Северин розвернувся в бік лісової дороги, що кружляла поміж голих дерев і повзла вгору, аж до вершини гори. Там, якщо вірити чуткам, розташовані печери відунів, які могли б допомогти їм. І він дуже сподівався на те, що це не чутки. Запрігся в сани і потягнув їх далі через ліс.

— Ти пам’ятаєш, як було раніше? Ще тоді, коли ми жили на своїх землях? — затягував у спогади Северин свою кохану, — Коли цикл нашого життя співпадав.

— Так, — Мелісандра заплющила очі, згадуючи, — Чудові були часи. Але комусь захотілося більше влади і він зруйнував наш світ. Розкидало нас з тих часів по усіх землях. Я взагалі дивуюся, як тобі вдалося мене знайти в тій глушині. Я вже й не сподівалася.

— Я відчував, коли наближався до тебе. Мені ставало все тепліше і тепліше. А коли віддалявся, тіло сковувало холодом. — Гілки дерев дряпали обличчя, сніг рипів під ногами, проте Северин вперто тягнув свої сани вгору. — Я лиш сподівався дорогою знайти хоч когось із наших, хто ще володіє мистецтвом переселення. А знайшов лише кілька представників нашого роду, які вже давно втратили надію на успіх і просто доживали своє останнє коло. Вони змирилися з тим, що така їхня доля.

— А ти ніяк не можеш змиритися…

— А я не можу. — підтвердив Северин правдивість висновку Мелісандри, — Я мріяв, що у нас буде більше часу. Не думав, що ти переселишся в таке старе тіло. Я взагалі думав, що це неможливо.

— То мені й так ще поталанило, — кректала стара, вовтузячись під кожухами, — Або просто так співпало, що я порушила чийсь ритуал і потрапила в інше тіло, яке щойно покинула душа. Бо, як з’ясувалося, люди в цих землях не вміють вирощувати тіло, як це було у нас.

— Так. Ми готувалися до переселення, все було налагоджено. — Северин зупинився, покрутив свою обручку на пальці, — Треба трохи перепочити.

Він набрав в кухоль води і дав напитись спочатку Мелісандрі, потім сам зробив кілька ковтків. Поправив кожуха на своїй коханій, не оминув можливості торкнутися її щоки, підбадьорюючи.

— Ми впораємось, кохана. Повернемо можливість підтримувати своє життя.

— Навіть гадки не маю, яким чином ти збираєшся це провернути, — зітхнула Мелісандра, — У цих істот все зовсім інакше. Вони всередині себе виношують нове тіло, яке потім росте і розвивається. До того ж приходить в цей світ вже наповненим. У нас же було навпаки — вирощували тіло окремо, воно було порожнім і призначалось саме для переселення нашої сутності.

Згадав Северин, як вони здавали свій матеріал до лабораторій і за десять років нарешті переселялися в молоде тіло. Так вони отримували нове вмістилище для своєї сутності, зберігаючи її пам'ять і мудрість, набуту віками.

Але одного разу один з них зажадав набути більшої влади, проте не розрахував наслідків своїх необдуманих дій. Так було знищено їхній налагоджений світ, а самих переселенців розкидало по світу. Він страшенно шкодував, що з віками вони втратили зосередженість на збереженні знань і просто насолоджувались своїми можливостями. Тепер, коли лабораторії знищено, разом з тими, що вміли вирощувати тіла, а відуни розкидані невідомо де, мистецтво переселення втрачено назавжди. Лишилася одна тільки надія, що чутки про печери, в яких поселилися відуни, не просто чутки.

— Треба зупинитись на ночівлю, — Северин прив’язав сани до дерева навіть сам не відаючи для чого, ну не втечуть же вони самі, — Думаю, завтра до вечора зможемо дістатись до місця.

Він підійшов до саней, зачерпнув води з діжки, знову дав напитися Мелісандрі, слідом і сам зробив кілька ковтків. Потому заліз у сани сам, вмощуючись під боком у коханої. Поправив обидва кожухи, притулився до Мелісандри щільніше, ховаючись від пронизливого вітру.

— Поспи, кохана, — тихо прошепотів, намацавши її ледь теплу руку. Взяв її долоню у свою, тримаючи так, щоб обручки торкалися одна одної. — Не даремно ж я ніс твій дороговказний артефакт через пів світу. Він з тобою достатньо довго, щоб управляти переселенням.

— Не знаю, чи витримає моя сутність ще бодай день, — Мелісандра ледь відчутно стиснула його руку, — Моєї енергії не вистачає, щоб підтримувати це тіло. Воно вже нічого не може мені дати на заміну. А без нього мене просто не стане. Ми не встигнемо, коханий.

Вона говорила повільно, роблячи великі паузи через кожних кілька слів. Голос, наповнений хриплим свистом, свідчив про ті зусилля, які доводилось докладати аби просто говорити. Сил було замало, а часу й того менше. Северин відчував це.

Крізь чорні покарлючені гілля дерев продиралося клаптями місячне сяйво, вітер завивав так, що проймало до кісток. Щойно Мелісандра поринула в сон, Северин прийняв рішення не втрачати дорогоцінний час і продовжити путь в темряві ночі, злегка розбавленій світлом повного місяця.

Він виліз з саней, обережно і ретельно вкрив Мелісандру, підтикавши всі кутики кожухів і хустки, щоб не втратити жодного кубічного міліметра тепла. Запрігся в сани і повільно, але впевнено і рішуче потягнув їх угору.

Незважаючи на всі перепони на шляху і зовсім не сприятливу погоду Північних земель, світанок нового дня Северин зустрів майже на самій верхівці гори. Вже навіть було видно кам’яні брили, за якими, якщо вірити чуткам, знаходиться вхід до печер відунів.

— Мелісандро, — він поштурхав її обережно, — Прокидайся. Ми майже на місці.

Жінка завовтузилась і закректала, намагаючись розплющити очі.

— Ти що, йшов усю ніч? — прохрипіла Мелісандра, не припиняючи дивуватись його наполегливості. Сама вона вже не вірила в успіх його затії, відчувала, що кінець так близько, як ще ніколи до цього. — Мені знову наснилась саламандра. Тіло вже не годне жити…

— Ще трохи, — прохрипів Северин, роблячи останній ривок на гору, — Тримайся!

Підтягнувши сани до входу в печери, Северин, знесилений дорогою, погукав:

— Агоо-о-о-в! Є хто?

У відповідь лиш гучна луна прокотилася довгим темним кам’яним коридором. Про те, що в печерах хтось мешкав свідчили наразі тільки запалені смолоскипи, причеплені вздовж однієї стіни. Вони мерехтіли від вітру, що уривками заскакував до печери, і ховались за плавним поворотом. Прохід був надто вузьким, сани туди не затягнеш, як не старайся.

Северин не ризикнув залишити Мелісандру на самоті в таких умовах.

— Зможеш помалу йти? — його голос тремтів від втоми і виснаження.

У відповідь він почув лиш глухий хрип, що вискакував з її грудей. Йти вона не зможе. Але ж і не лишати її там, посеред негоди, його й самого вже дрижаки розбирали.

Северин зняв з Мелісандри одного кожуха і кинув його на замерзлу землю. Потім обережно, тримаючись з останніх сил, допоміг їй самій спуститися і вклав її зверху, накривши іншим кожухом. Почав обережно тягнути до печери. Хай там як, навіть якщо все надарма, він буде поруч з нею до останньої секунди її буття.

Тягнув її, здавалось, вічність. Саньми по снігу було значно легше і швидше, ніж кожухом по кам’яній нерівній підлозі печери. Але він вперто рухався коридором, тримаючись стіни зі смолоскипами.

За одним з поворотів почулися голоси. Вони монотонно говорили, звук лився рівно, без коливань.

— Агов! — вигукнув Северин, на мить відпустивши комір кожуха з руки. Присів біля Мелісандри, поклав руку на шию. Шкірою відчував ледь жевріючий пульс. — Є хто?

— Не галасуй. — Шикнув чоловік, закутаний в кожуха з каптуром на голові, — Хто такі і що треба?

— Я шукаю відунів. Ми — переселенці. Але в моєї пари вже закінчуються сили. Чи можете ви бодай чимось зарадити? — як можна коротше переповів своє прохання Северин, ніби скоромовкою.

Чоловік оглянув бліде обличчя Мелісандри, ковзнув поглядом по сивому сплутаному волоссю, що вибилося з-під подертої хустки, потому глипнув на змарнілого Северина.

— Наразі маємо лише одне тіло, але воно якраз в процесі переселення, — відповів відун, — Якби хоч трохи раніше… А так швидко тіла не знайти!

Северин схопив відуна за кожуха.

— Благаю вас, зарадьте! Я що завгодно зроблю!

— Пізно, — з холодом в голосі вимовив чоловік, — Нічим не поможу, чуєш! Відпусти!

Відштовхнув Северина і розвернувся в інший бік.

— Йдіть геть! — кинув через плече і попрямував вглиб печери, туди, звідки чулися голоси.

Северин, розчарований і збентежений, повернувся до Мелісандри. Її очі були розплющеними, по зморшкуватій щоці скотилася прощальна одинока сльоза. Невже стільки років пошуків і шляхів пройшли даремно і він нічим не зможе допомогти своїй коханій? Все? Кінець? Біль, що відчувала його сутність, здавалось, перейшов на тіло. Кожна частина його пекла вогнем від усвідомлення, що нічого не вийшло. Серце билося вдвічі сильніше, але через один удар, ніби набирало розгону, щоб розтрощити ребра і вискочити з грудей.

Северин зняв обручку з руки Мелісандри і кинувся навздогін відуну. З кожним його кроком голоси ставали все гучнішими, як і удари власного серця. Завернувши за рогом печерних стін, перед його поглядом постало розгалуження ходів. Якби не смолоскипи, можна було б легко загубитися в цих печерах і їхніх відгалуженнях.

Він підскочив до входу, за яким щойно промайнув кожух відуна, що їх зустрічав і кинувся за ним. По периметру кам’яного столу стояли четверо чоловіків, тримаючи в руках смолоскипи і читали дивні мантри, Северин вже чув їх, коли починався його обряд переселення. Отже ритуал в самому розпалі.

На столі лежали два тіла. Одне було молодим і жіночим. Її очі були заплющені і жоден порух не виказував того, що вона жива. Інше тіло було старим і худим. З рани на руці у миску, що стояла під столом скапувала червона густа кров, розбавляючи рівномірний гул дзвінкими звуками капелі.

П’ятий чоловік маленьким черпаком набирав з миски кров і лив її на оголене молоде тіло, потім розмазував її по всьому, знову зачерпував кров і знову лив. Тіло дрижало, ніби від морозу, здригалось і сіпалось, а звук ставав дедалі гучнішим, слова лилися все швидше. Таке Северин бачив тільки раз, коли один з пари загубив дороговказний артефакт і відунам ще тоді, коли існували їхні землі, довелось діяти за обставинами, використовуючи кров з тіла переселенця.

Ритуал наближався до завершення. Ще кілька секунд і сутність повністю переміститься до нового тіла. Не гаючи більше жодної миті, Северин підскочив і надів на палець молодого тіла обручку Мелісандри.

Четверо чоловіків замовкли і ніби по команді одночасно повернули голову, впершись поглядом в Северина. І тільки п’ятий чоловік, тихо мугикнувши собі під носа і злегка розтягнувши губи в кривуватій усмішці, продовжував поливати і розтирати кров’ю тіло, що здригалося, ніби вдарене блискавкою.

Коли Северина підхопили двоє чоловіків і жбурнули його об стіну, він навіть не пручався. І болю зовсім не відчув, лише почув глухий стук власного тіла об стіну і звук серця, що билося, по відчуттях, у самісінькому горлі. Тепер він зробив все, що міг. І навіть більше. Лишилося тільки дочекатися, яка з сутностей займе тіло. Тут вже від нього нічого не залежало.

— Йолоп! Який же ти йолоп! — гримав старший відун і час від часу смикав себе за волосся, — Що тепер буде?!

Северин сидів, зв’язаний по руках і ногах грубою мотузкою, на незручному і холодному камені. Ще двоє чоловіків, які щойно розквасили йому носа, стояли поруч зі старшим.

— Що? — зухвало перепитав Северин, намагаючись висякати кров, що струменіла з його носа і стікала на підборіддя.

— Не знаю що! — спересердя вигукнув старійшина і від знемоги копнув його в коліно. — Такого ще не було! Це ж тобі не спеціально вирощене тіло! Це була жива людина! А ти двох одразу…

— Ну от і побачимо, — Северин намагався пересилити біль і говорити якомога спокійніше, — Мені не було що втрачати. Якщо нічого не вийде, то гірше для мене всеодно вже не буде.

— Ти розумієш, що тіло може не витримати дві сутності і тоді вони загинуть усі! Усі! І смерть жінки буде даремною! Не так просто знайти людину, яка тільки надумала скоїти самогубство! А кволі, старі, понівечені і поранені тіла не підходять для переселення! — лютував старший відун, відчайдушно сподіваючись, що ту сутність, яку вони першою помістили в тіло все-таки пересилить іншу і тіло не згине.

— Єфреме! Єфреме! — до печери заскочив той чоловік, що й зустрічав Северина на вході, — Вона дихає! Переселення вдалося!

Чоловіки спохватилися з місця і одразу чкурнули до ритуального місця.

— А я? — заволав Северин, намагаючись позбавитись від мотузків. А коли зрозумів, що то марна справа, почав рухатися стрибками, з усієї сили стараючись не втратити рівновагу.

Жінка лежала нерухомо на тому самому місці, більше не сіпалася і не звивалася. Шкіра її була блідою в тих місцях, де не чорніла засохла кров. Чорне довге волосся злиплося в брудні кудли, лиш груди рівномірно здіймалися і опускалися, стаючи свідченням її життя. Щільно заплющені очі миттю розплющилися і вона вирівняла спину, стрімко сівши і важко дихаючи.

— Жива… — видихнув Єфрем і крадучись підійшов до неї ближче.

Жінка різко повернула голову в бік Северина, який стояв, притулившись до холодної стіни, і не дихав.

— У тебе вийшло, — вона лагідно усміхнулась йому, але наступної миті її обличчя перекосила бридка гримаса, гучне гарчання пронеслося понад головами відунів, — Ідіот! Ти все зіпсував!

— Дідько! Їх там двоє! — Єфрем з вигуком відсахнувся від жінки, — Це неможливо!!! Тіло не може витримати двох!

Жінка, в тілі якої помістилося дві сутності, повернула голову на звук Єфремового голосу. Скочила на ноги з нелюдською швидкістю і за секунду одним рухом скрутила йому вʼязи. Далі роззирнулася навкруги, примітила ще одного чоловіка, що тулився до стіни, ніби намагався чи злитися з нею чи то розчинитися в ній. Підскочила до нього, мов пантера, і вгризлася в його шию, видерши зубами борлак. Кров бризнула фонтаном просто їй в обличчя, забарвлюючи в червоне бліду шкіру і вже чорну засохлу ритуальну кров.

Поставивши руки на землю, жінка сиділа навпочіпки, немов хижий примат, і вертіла головою в різні боки, вишукуючи наступного. Северин же завмер, притулившись до зовнішньої стіни кімнати і щосили намагався позбутися мотузків, якими були сплутані його ноги і руки. Через страх, що його раптово взяв в заручники, його руки тремтіли і пальці не слухались. Мотузки все сильніше впивались в шкіру. Жіноче гарчання, що скоріше нагадувало звуки дикого звіра, підіймало волосся на тілі дибки.

Поки жінка шматувала зубами останнього відуна, Северинові врешті вдалося позбавитися пут. Коли вона, скочивши на нього зверху, бризкала слиною і кров’ю в його обличчя, він викрутився з-під неї і накинув мотузку на її руки. Жінка заревіла, мов поранений звір. Тоді він спутав її ноги, розвернув до себе спиною і з усієї сили притиснув до себе, утримуючи якомога міцніше.

— Тш-ш-ш, — шепотів на вухо, незважаючи на брудні закривавлені пасма, що лізли йому до рота, — Дихай спокійно, ким би ти не була. Заспокойся і дихай. Потім поговоримо.

Жінка пручалася, гарчала, клацала зубами, намагалася розвернутися і схопити його зубами за носа, та він тримав її, доки вона не ослабла і не обм’якла в його руках. Тоді він зв’язав її міцніше, примотав до ритуального столу і оглянувся навкруги.

Кімната в світлі свічок і кількох смолоскипів виглядала похмурою бойнею. Всі стіни були заляпані бризками крові, на підлозі валялися роздерті тіла відунів посеред багряної в’язкої калюжі.

— Ну і як ми тепер будемо шукати вихід? Га? — він чухав потилицю, вже шкодуючи, що не дав коханій спокійно відійти у невідомість. — Я на пошуки цих відунів кілька років витратив! А тепер все заново! У будь-якому разі вам доведеться домовлятись між собою, бо інакше нічого не вийде.

Епілог

На краю села стояла стара, але дуже охайна хатина, вся вибілена і вимальована червоними маками. Як і криниця під старою яблунею. В сірому і похмурому, ніби чорно-білому, пейзажі у купі з хатою вони здавались яскравою акварельною картиною.

Навколо хати, злегка припорошені снігом, все ще цвіли хризантеми. У вікнах мерехтіло світло свічок, а з комина йшов густий дим.

Чоловік, обтрусивши сніг на порозі, відчинив двері і увійшов до сіней. Йому довелося трохи пригинатися, аби не зачепити головою крокви на стелі.

— Северине, це ти? — з кухні долинав дзвінкий жіночий голос і запах свіжих пиріжків.

— Так, любове моя. Це я. — потягнув носом, вдихаючи запах ароматної випічки і теплого повітря, — Від того запаху у голові паморочиться.

До порога зустріти його вийшла молода жінка. Він обійняв її, ховаючи носа в її чорних косах, заповнюючи ніздрі ароматом такої рідної і коханої жінки; заглянув в зелені очі, сповнені обожнювання і жаги; провів рукою по великому випираючому животі, зупинившись на мить на найвищій його точці.

— Ох, нічого собі, як товчеться, — засміявся Северин, — Це так неймовірно, досі не можу звикнути і усвідомити, що це насправді.

— Так, — усміхнулась жінка, — Важко уявити, що у цьому тілі ще одне.

— Ага, і три сутності, до речі. — усміхнувся Северин, — То як, ви домовились вже між собою нарешті, як вас називати?

— Поки не вигадаємо, як нас розділити, можеш називати нас «Любов моя».