Опівнічний янгол

Майже місяць уповні… Він нерухомо й пощерблено, якось навіть сумно висів над містом. Він дивився на цю округлу білу фігуру, що була супутником усіх його шукань, він пильно вдивлявся у місяць, але сльози все одно текли із очей.

— Я слабкий… Я ні на що не здатний! – говорив він. Говорив пошепки. Слова хрипко торкалися повітря і спалахували. Вогню не видно, лиш сірий дим сіявся по землі. Каламутна пелена заступала собою чарівне місячне сяйво, що завше виблискувало по краях світила.

— Знов я побитий… І зараз поразка… Не вмію перемагати! Невдаха! Я ж не міг навіть по—іншому… — він часто дихав, наче хапав нічне повітря, аби вилікуватися ним. Не вдавалося. Повітря було вологе і солоне від сліз. Уламки меча валялися навколо… Місяць сріблив їх. У його світлі вони виглядали ще сумніше. Гартована сталь здавалась сріблом… Розбиті і розчавлені, вони творили невідомий йому малюнок на вогкій чорній землі. Дав—но вже зійшов денний пал, трава і земля, і розлогі крони дерев раділи прохолоді, та тільки не він. Світу для нього нині не існувало. Була поразка… Вона чорною стіною стояла перед його обличчям, заступаючи і місяць, і золотаві зорі, і зелені шовки свіжої трави. Були лиш уламки меча на землі та безнадійна туга всередині. Поразка була не одна, не єдина, якщо говорити точніше. Не скільки тої поразки, скільки він боявся… Панічно боявся бути побитим і розчавленим, а зараз зазнав лиш тяжкого бою, із котрого не вийшов переможцем… Все могло бути й не так. Він знав це. Саме у його безсиллі і була найбільша трагедія.

— Як стати сильним? Що треба зробити? У кого вчитися? Де просити могуття? Я один… Ніхто не допоможе у скрутну мить… Якщо не знайду сили, то валятимусь на цій землі так само, як уламки меча. Я також меч у руках долі… Місяць так само сріблитиме, сипатиме згори холодним світлом, що не знає ні співчуття, ні ласки. Місяць не знає взагалі ні про які чуття.

Та коли б він не намагався здобути, витренувати у собі силу, коли б він нічого не робив, а лише оплакував свою безнадійну слабкість… Ні… На його думку він перепробував усі методи і способи здобуття перемоги. Він намагався укріпити свою віру, тренувався, аби краще володіти мечем, навіть малював на тілі стародавні руни, котрі давали могуття. Жодного результату. Ні, результат звісно ж був, та не такий, як йому хотілося. Він став жорсткіше… Йому здавалося, що це міць, та насправді, то була лише твердість… Навіть і вона не була безсумнівною… Отже, він щось набув, але що? Стільки зусиль, такий шлях пройдено, а все намарне… Уламки меча, що мерехтіли тінями під місячним ліхтарем – яскравий тому доказ. А спогади у душі? Спогади – це вічний ніж, що шматуватиме його душу, раз у раз різатиме по тонкому сердечному сегменту…Ще живому сегменту… І чим далі, тим болючіше… На серце пов’язку не накладеш… На жаль.

— Я думав, що Воїн Світла, а виявився… Виходить я ховаюся під обладунками… Зовсім не лицарське серце б’ється під моєю блискучою кольчугою… Я огидний собі! Ненавиджу не себе, а свою слабкість! Себе слабкого не хочу знати!

— Вояче… — Почувся із темряви голос. До мене спускалася прекрасна дівчина у білосніжному одязі.

— Ти мене чуєш… — Її голос струнною музикою лився над уламками мого серця і зламаного в бою меча.

— Чую… Ви до мене? Хто ви?

— Я… Я хочу допомогти тобі, — сказала вона.

— Чим? – питає він.

— Вояче, тобі ж відомо про закон води?

— Ні, що це?

— Зараз розповім… Ти усвідомлюєш, нащо я тут?

— Ні… — Він не міг дивитися у її сяйливі променисті очі, його обіймав разом сором і ще щось, чого він невимовно боявся, чого хотів уникнути.

— Завтра затемнення… Місячне затемнення може стати величезним кроком до світла, проривом уперед… — Пояснила вона.

— І що ж? Затемнення, виходить, міняє життя?

— Тільки якщо ти готовий змінитись, — сказала дівчина, пильно вдивляючись в його обличчя.

— Змінити все… Як би я хотів позбутися слабкості…

— Ти не слабкий, — сказала вона, — ти лиш не туди дивишся, силу свою не там шукаєш.

— А де ж треба? – здивувався він.

— Силу шукати у добрі… Ти знаєш, що це найкращий вихід?

— У добрі? Як це? Розмахую я мечем і так із добрими намірами…

— Ні, це все звісно ж добре, та тільки тобі не вистачає моральної сили… Без цієї сили меч не буде гострим і сильним, а рука твоя вмілою.

— А де ж дістати ту силу? – питає він.

— У собі… У тобі цілий світ, ти сам можеш творити його… Лиш забуваєш про це.

— Не розумію вас, — каже він.

— Зрозумієш, коли спробуєш… От все про що ти думаєш, все що уявляєш може стати дійсністю.

— Це чари, навіть наші чарівники такого не вміють, — він скрушно зітхнув.

— Чарівники може й не уміють, а тобі це цілком по силі, — вона торкається його руки. На мить він забуває про усе. Час наче застиг. Із нею поряд тепло і затишно… Почувається захищеним і не таким уже й нещасним.

— Мені не віриться…

— Ти ще не пробував… Ніколи нічого не бійся… І облиш думки про безсилля, адже те, що ми думаємо втілюється у життя. Ти мусиш під іншим кутом подивитися на світ. Кожна битва тебе учить чомусь. А ці уламки… — Вона перевела погляд на шматочки металу під місячним сяйвом. – Вони мусять бути… Вони доказ пройденого шляху і твоєї сили, те саме що і спогади… Проте спогади зберігаються лише у твоїй свідомості і ти можеш затерти їх до невпізнаваності, а це… — Її очі раптом стали сумні.

— Я ж не берегтиму цих уламків, адже вони нага—дуватимуть мені про біль поразки, — сказав він.

— От і добре, але тобі й не треба їх берегти, адже все погане мусить тільки вчити, а не завдавати болю… Звісно, я знаю що без болю нікуди… — Її променисте сяйво огортало . Він наважився—таки пі—дняти очі. У обличчі чарівного янгола вгадувалися знайомі риси.

— Так, ти бачиш… Бачиш усе… Не питай мого імені, адже воно тобі відоме… Відоме із найперших хвилин твого існування…

— Мамо! – хотілося йому крикнути і кинутися їй у обійми, та він нерухомо стояв, лише вдивляючись у те м’яке сяйво, що теплими хвилями линуло від неї до нього.

— Шукай світло в собі, слухай і дивися на світ, як на щось незвичайне і неповторно нове, будь готовий щоразу розчиняти нові брами, заглядати за темні завіси у власній душі, а також не забувай, що завжди можна виправити ситуацію, завжди можна стати на ноги після важкого удару. Ти сам господар своєї долі, ти сам береш од світу стільки, скільки можеш узяти…

Лицар благоговів перед нею.

«Це янгол! Янгол, котрого мені послали небеса! Вона змінила мене! Змінила однією розмовою, одним доторком руки… А чи одним? Чи вона не вчила мене усьому тому, що я знаю, чи не вона шалено любила мене і помагала прокладати перші дороги у моєму житті! От тепер вона знов приходить до мене… Ні біла сукня, ні крила за спиною, що м’яко сяють за спиною, не здатні збити мене з пантелику… Я впізнав її… може, це справжній її вигляд? Може вона і є ангел? А на землю спустилася тільки задля мене…»

Він дивився у зоряне небо, проводжаючи очима опівнічного янгола, котрий змінив його назавжди. У його серці кристалізувалась тверда упевненість у тому, що він не просто комусь потрібен, що є людина у світі, котра здатна допомогти йому, розвіяти хмари на його небі.

На очах бриніли сльози – іскринки з крил опівнічного янгола.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Давидкін Микола
29.01.2022 18:39
До частини "Опівнічний янгол"
Добре, чуттєве і повчальне оповідання, що змушує замислитись. Мені все дуже сподобалося! І зміст, що закладено до сюжету і посил, який нагадує нам, що ніколи не треба впадати у відчай й покладати рук. Зворушлива розповідь із янголом і кінцівка. Дякую за добру історію!
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше