Оповідання з Харкова

-Уррр, уррр. - проговорює пташиною сірий голуб.

І тихо грає легкий джаз. І осторонь сміються діти. І шаркають повільно повз прибиральниці у зелених фартухах. Припікає травневе сонечко. І шелестять листям сторічні дуби. І квітне кущ жасмину.

Але пахне чомусь мийним засобом для посуду. Чи то Фейрі, чи то Гала. Стовідсотково з яблуком.

Я глянула на Даню. Він поправ одяг засобом для посуду?

Не те щоб мені було соромно. Просто в мене напрочуд чутливий ніс. Інші не помітять. Багато хто взагалі не розділяє запахи мийного засобу для посуду від запаху прального порошку. Але просто турбуюсь за Даню - бо прати речі треба порошком. Це правильно.

-Може, тобі допомогти з будинком? - питаю я.

Даня відмахується:

-Та ні… справлюся… - і смикає правим плечем, - Хоча там дуже брудно, я справлюся.

-То давай, ми приїдемо, швиденько все помиємо!

-Та ні… - сором’язливо посміхається, - Це ж як терапія… для мене.

-Тоді після театру можемо заїхати до супермаркету. Порошку там купити якогось… - починаю здалека.

Даня знову смикає плечем:

-Та ні… я вже все купив… - і підіймає голову до сонечка.

Мружить очі.

Бачу багато зморшок. Раніше їх не було. І сиві скроні. Йому всього двадцять вісім. Хмурюся.

А Даня посміхається сонечку.

Чого в нього такі жовті зуби?

-Уррр! Уррр! - мимо статечно проходить голуб.

-Геть! - махаю ногою на птаха.

Чомусь він мене дратує. Даня посміхається до мене.

Цього хлопця знаю з першого класу. Нас посадили за одну парту разом. І спочатку мене це злило. Бо усі дражнилися. Що ми подружжя. Але потім виявилося, що Даня - художник. Він малював краще за всіх. А в мене - паперові барбі, яким дуже не вистачало красивого одягу. При тому я - найкращий математик в класі. А Даня - ну не технар зовсім. Тож спочатку наші відносини будувалися на суто матеріальному підґрунті. А потім ми подорослішали. І, дивно для багатьох, не стали зустрічатися. В нас завжди були близькі, але суто платонічні стосунки. Даня мені за меншого братика(бо він на пів року молодший, а ще до дев’ятого класу був нижче на голову від мене). Бувало, я захищала його. Бо Даня займався з сьомого класу латинськими танцями. За що отримував на горіхи від брутальних однокласників. А я на самбо ходила. Не танцівне, а бойове. Тому хлопці потім отримували від мене.

-Як добре тут… - каже Даня.

-Тока голубів багато! - невдоволено киваю я.

-Хочу прогулятися. Гоу?

-Театр через тридцять хвилин. - кривлюся у відповідь.

-Ну хоч до Дельфінарію. - і Даня знову сіпає плечем.

Ідемо алеєю.

Дратує, що всі доріжки у саду Шевченка залиті асфальтом. Чому не можна було мілкими камінчиками засипати? В Саржиному яру змогли, а тут наче клепки не вистачило…

Кривлюся - запах Фейрі щось яскравіше стає. Даня йде поруч. Сорочка у смужку. Світлі джинси. Все випрасуване, чистесеньке. Ну як йому сказати, що він смердить як тарілка з раковини?

Доходимо до штучного озера. Шумить вода. Пахне трохи водоростями.

Даня знову посміхається. В нього зуби не тільки жовті. Ще і поламана вісімка. Кажу:

-Мама, якщо що, з понеділка виходить з відпустки. Я якраз хотіла до неї сходити дев’ятку наростити(в мене теж паламаний зуб).

-Та ні… дякую. - смикає плечем Даня.

Але більше не посміхається.

Блін. Присоромила. Ну от як ще про Фейрі сказати?

До речі - терпіти не можу запах засобів для посуду. Вони мені якісь огидні.

Переводжу погляд на озеро. Чому воно не тхне болотом, як усі озера? І вода така яскраво-прозора! Штучно! Не вірю!

-Так прикольно тут. - каже Даня.

Що прикольного? Ці дурнуваті кашпо з деревами - наче не можна було їх посадити в землю. Білий камінь сліпить очі. Музику не чутно через шум води зі штучного водоспаду. А якщо повернути голову в бік зоопарку, то можна побачити жахливе одоробло - фонтан з клятими мавпами! Добре, що хоч мавп прибрали… І знову тхне Галою!

-О! Зоопарк відкритий! - захоплено киває Даня.

-В нас театр! - нагадую я.

Та Даня застигає, як дитина. Дивиться захоплено. Колись, сюди нас водила моя мама. До речі, це було кумедно - в дитинстві понад усе в житті я боялася стоматологів. При тому, що моя мама - стоматолог. Даня теж мав цей страх. І лікували нас тільки разом. Ми разом записувалися до лікаря. Разом йшли. Це як підтримка у залежних, зарука. Якщо один схибив, то є надія, що інший все ж дійде і доведе за собою іншого. Лікувала нас моя мама. А потім вела до зоопарку. Правда, ми ненавиділи це місце - воно було жахливим і тварини жили наче в тюрмах. А зараз, по фотках, стало комфортніше. Але знову цей сліпучий камінь і брак дерев!

Та блін! Як воняє ця Гала!

-А де мавпи? - трохи сумно запитує Даня та киває на фонтан-одоробло.

-Сховали.

-Це до речі символічно. - хмуриться Даня.

Що символічно? Сховані мавпи? Символічно прати одяг галою замість порошку. Це одразу вказує на ментальні розлади.

-Нам час. Гоу? Що в нас за вистава?

-Це секрет. Сурприз. - похмуро кажу я.

І зеленою алеєю під звуки джазу ми поспішаємо в напрямку ХАТОБу. Виходиво на площу, йдемо до малого залу повз масивну будівлю, схожу на іншопланетний корабель.

-Вивіски не замінили… - киває вгору Даня.

Так. Всі з двадцять другого року. Вицвілі. Про майбутні події, які так і не відбулися…

Спускаємося в малий зал. Сідаємо. Дивно - фейрі більше не тхне. Тепер все забиває пліснява та пил. Я зітхаю. Чому, коли я хворіла на ковід, мої рецептори тільки загострилися?

-Сватання на Гончарівці! - і Даня аж підстрибує у кріслі.

І тільки зараз помічаю, що від нього пахне гелем для душу з лавандою. І кавою. Притуляюся до товариша. Принюхуюсь. Не Фейрі. А звідки мені тхнуло Фейрі? Чи галою з яблуком?

Даня думає, мабуть, що хочу його обійняти. Обіймає у відповідь. Ні, здається, він не прав одяг засобом для посуду. Відштовхую його. Він здивовано киває мені:

-Ти окей?

-Ні… - а мене аж трусить.

-Можемо піти?

-Ні. Додивимося. - і вже сама смикаю плечем.

Але важко сприймати виставу. Що ж тхнуло Фейрі? Чи галою…

Намагаюся перемикнутися… Чому запросила на “Сватання…”? Бо у Дані фамілія - Квітка. А в мене - Основ’яненко. І наша вчителька початкових класів мала відчуття гумору. Тому нас і посадили разом. І ми мали традицію раз на рік ходити на цю виставу.

-Як в найкращі часи… - з сумною усмішкою каже Даня.

А в голові знову: та звідки смерділо Фейрі? Може все ж від Дані? То ж йому треба сказати, що ненормально брати Галу для прання. Що є порошок. Що якщо не наслідувати правила, то руйнується порядок. Це призводить до хаосу…

П’єса скінчилася. Я навіть не помітила.

-Гоу в парк. Ще прогуляємося до комендантської. Тока в Кулінічі за кавою заскочимо. - пропонує Даня.

Повертаємося на зелені алеї. Ще не темно. Небо тільки почало рум’янитися.

І знову відчуваю запах. Зупиняюся. Даня здивовано озирається на мене.

-Слухай, це неправильно. - кажу йому.

Він стурбовано хмуриться. Підступає та питає тихо:

-З тобою все ок?

-Ти поправ одяг Галою?! - роздратовано питаю я.

Даня підіймає брови. Мовчить. Але видно - переляканий.

А мене аж трусить:

-Я розумію, що в тебе контузія й все таке, але прати одяг Галою - це неправильно. Тобі треба до психіатра! Терміново! Бо це все говорить про розлади нервові!

Даня кліпає кілька разів. Сіпає плечем. А повз проходить прибиральниця парку у зеленому фартушку. З цеберком і шваброю. Зупиняється. Опускає швабру у цеберко. Я вже не бачу Даню. Бачу мильний розчин. Прибиральниця дістає швабру та починає відтирати голуб'ячу пляму на асфальтовій алеї. Запах Фейрі, чи Гали стає яскравіше.

Чухаю носа. Переводжу погляд на Даню.

-Може разом сходимо? - обережно киває він. - До психіатра?

-Так, бо мене так дратує Фейрі з яблуком після останньго прильоту.