Висока напруга

— Ви що, зовсім збожеволіли? Дитині й десяти немає!

Відразу, як дізнався, Пітер примчав в кабінет до братів. Ті лиш зранку до нього приїхали, а вже встигли наламати дров.

— Подумали, що трохи допомогти тобі не завадить. Сам же ніяк не розберешся, — Клей розвалився в кріслі, ніби у себе вдома.

— Краще б подякував, — Шеймус виглядав засмученим і трохи ображеним.

— Ви хоч розумієте, що в моєму підвалі зараз замкнена дитина, яка навіть до школи не ходить?! — удар по столу змусив присутніх здригнутися. — Якщо ви вирішили зламати комусь життя, то будь ласка. Але не на моїй території!

Шеймус швидко підскочив до Пітера і, зі словами «Давайте всі заспокоїмося», спробував узяти за плечі, але його руки скинули.

Мовчання, що повисло, обтяжувало. Вони тільки й робили, що переглядалися.

Два старші брати Пітера прибули без попередження. Сказали, що у них справи у місті та їм супровід не потрібний. Пітер і не збирався влаштовувати їм прогулянку містом. Він хотів ще кілька разів відпрацювати замикання ділянки ланцюга, і сторонні б йому тільки заважали. Він навіть не розраховував провести з ними бодай вечір, настільки вони були не вчасно. Виявилося, дарма випустив їх з поля зору.

Уся їхня немала сім’я жила в різних містах і бачилася в маєтку батьків частіше, ніж перетиналася між собою. Розділяй і володарюй. Такий був девіз їхнього клану. Родичі підштовхували поширювати свій вплив та підтримували молодих, коли ті виявляли бажання залишити батьківський дім. Наполягали на певній схемі ведення справ, але кожен був вільний вводити свої порядки й вибирати потрібний шлях.

От Шеймус, середній з братів, був не дуже сильним. Усвідомлюючи це, домовився про родинний союз. Разом із двоюрідним братом Гейлом вже мав значні плоди. Відкрита ними мережа ломбардів дедалі більше витісняла конкурентів. Майже без галасу інші підприємці намагалися переорієнтувати бізнес чи перевезти справи до іншого місця.

Клейтон не залишав рідного міста. Як старша дитина, він готувався перейняти сімейну справу. Думав, що мав ще років п'ять-десять, але батьки вирішили інакше. Переїхали на острови, де зайнялися облаштуванням дорогого курорту. Бідне місцеве населення з радістю підтримало цю ініціативу.

Здавалося, всі були при ділі. Справи Пітера стабільно, хоч і не дуже швидко, йшли вгору. Перекуплена фірма була невелика і загиналася, коли трапила на око. Вона й зараз не мала гучного імені, але він працював над цим і вірив, що все вийде.

Йому, звичайно, хотілося якнайшвидше досягти успіху, тому й застосовував кілька разів силу для усунення конкурентів. В останні місяці він все більше замислювався, що успіх Шеймуса з Клейтоном був не стільки обумовлений застосуванням їх здібностей, — про це він давно знав, — але їхньою жорсткістю та безпринципністю.

І ось підтвердження цього припущення вони буквально піднесли йому на блюдці.

— Тобі на замітку: хлопчисько з того ж клану, що й твій Тінь. Краще одразу усунути, щоб потім не надумав помститися, як набуде силу, — Клей підвівся з крісла і без будь-якого дозволу почав перебирати документи на столі. — Це нормально, коли слабкі клани зникають під гнітом більших та успішніших.

Не знайшовши нічого цікавого, Клейтон швидко втратив інтерес до роздруківок і поглядав на всі боки. Можливо, шукав таємну кімнату або сейф, який зазвичай приписували облаштовувати ледь не першим на новому місці. Проте, ні перше, ні друге Пітер показувати брату не збирався.

— На відміну від тебе, мої руки чисті.

Ледь помітна усмішка швидко зійшла з губ брата. Клей розвернувся всім тілом і підійшов. Брат був вищим на голову і відверто цим користувався, нависаючи. От тільки Пітер уже давно звик до цього і спокійно витримав паузу.

— Може, тому в тебе справи так кепсько просуваються? — на його губах грала добродушна посмішка, але не в очах.

— А може тому, що я ще занадто мало часу приділив цьому питанню?

Їхня гра в витріщаки затяглася. Пітер хотів було висловити все, що він думає про методи брата, але увагу відвернув звук поруч. Шеймус скинув органайзер зі столу і почав спішно збирати те, що містилося всередині, голосно вибачаючись.

Мабуть, вирішив приспустити пару, і Пітер був за це вдячний. Проти Клейтона він би точно не вистояв. Не зараз.

— Я пропоную обговорити наш план, а то вже пізно, — Шеймус продемонстрував їм годинник на своєму телефоні. — Хотілося б виспатись перед боєм. Бо ще відволічуся і підведу команду. Ми ж команда, так?

— Так, — Клейтон зробив паузу, оглядаючи Пітера з ніг до голови. — Команда, об'єднана кров'ю.

— Супер. Я лишив записку, що ми чекаємо на зустріч завтра на цьому заводі, — Шей показав крапку на карті. — Почнімо з узгодження послідовності дій, бо я погано орієнтуюсь у просторі й хочу наперед знати, на що звернути увагу.

Пітеру запропонований план не подобався. Він взагалі не хотів приймати допомогу братів, про що повідомив одразу ж, як вони лишилися вдвох із Клеєм. Але хто його слухав. Вони мали не один козир у рукаві, тому, щоб діяти навипередки, потрібно було спочатку осягнути загальну картину.

Пітер рідко використовував підвал свого великого будинку. Там був котел і невеликий склад всього, що не потрібно було тримати під рукою. Раніше думав, облаштувати там винний льох, але все більше схилявся до думки, що ця статусна річ йому нічим не здалася.

Будинок йому купили батьки, як подарунок з нагоди набуття сил. Ділянка була досить великою, але зовсім не виділялася на тлі особняків, що стояли поруч. Можна сказати, що його будинок на всій вулиці був найскромніший.

Вибір зупинив на ньому через близькість до центру міста та парку, що знаходиться одразу через дорогу. Безліч дерев не лише створювали приємний пейзаж за вікном, а й суттєво ускладнювали стеження у разі спроби цього. Не сказати, що Пітер був параноїком, але випадок із нападом на двоюрідного брата кілька років тому змушував враховувати й цей момент.

Прислуги було лише три особи. Кухар, що приходив кілька разів на тиждень, та дворецький Джеймс із покоївкою. Двоє останніх жили в будинку та підтримували порядок, забезпечуючи всім необхідним. Жодних тварин, нікого стороннього. Навіть садом і охороною займалися організації, які максимально все автоматизували та з'являлися лише у виняткових ситуаціях. Пітер їх навіть не помічав і дізнавався про візити лише зі слів Джеймса, коли той просив ухвалити рішення з відкритих питань.

Втім, проживши тут кілька років, Пітер зрозумів, що йому й квартири вистачило б. Бізнес все ще не приносив грошей на утримання всієї цієї розкоші, а просити допомоги у батьків хотілося все менше. Вирішенням і стали сірі схеми та нечесні методи ведення бізнесу. На жаль, вони теж давали лише разові стрибки. Фірма просто не могла розвиватися зі швидкістю світла. Тому більша частина доходу йшла на підтримку «звичного» способу життя. Він час від часу замислювався над переїздом, але зважитися, виявилося, не так і легко.

З іншого боку, добре, що він мав будинок і підвал. Навіть думати не хотілося, де б його брати замкнули маленького Сема, не знайдись у нього придатного для цього місця.

— Семмі?

Від спуску сходами, Пітерові мимоволі стало зле. У порівнянні з яскравим освітленням будинку, у підвалі була лише одна тьмяна лампа. Тривале перебування тут могло б мати негативні наслідки.

— Семмі? — знову покликав Пітер, підходячи до прутів камери, яку так «дбайливо» обладнали брати, в той час, як його вдома не було.

Хлопчик стиснувся біля протилежної стіни. Закутаний у ковдру, він сидів на горі диванних подушок. Навіть очей не підвів, коли його гукнули.

— Семе, подивися на мене. Я знаю, тобі страшно, але повір, — Пітер сів навпочіпки, намагаючись говорити якомога лагідніше, — тобі ніхто не завдасть шкоди. Завтра ти побачишся з Деном. Просто потрібно трохи зачекати.

— З Деном? — дитина таки висунула голову з ковдри.

— Так, завтра я тебе відведу до нього. Тепер уже пізно і доведеться спати тут, але завтра ви з ним обов'язково побачитеся. Обіцяю, — Пітер простягнув через прути ще одну ковдру. — Я приніс тобі ковдру. На випадок, якщо ти змерз, — дитина не рушила з місця. — Давай, ми ж не хочемо, щоб ти захворів.

Все одно ніякого зсуву. Сем продовжував роздивлятися Пітера. В очах читався сум і недовіра. Добре було бодай те, що хлопчик його не боявся.

— Ти ж бачив, що ми з Деном спілкувалися. І я йому нічого поганого не зробив.

— Ви сперечалися.

— Так, але всі час від часу сперечаються. У твоїх батьків бувають розбіжності? Вони ж згодом все одно миряться? — кивок. — Ти ж із друзями теж сваришся час від часу? А потім просите вибачення і продовжуєте грати далі? — ще кивок. — От і ми з твоїм дядьком трохи посперечалися.

Дитина продовжувала сидіти на своєму місці.

— Ну, що мені зробити? Я не хочу, щоб ти сумував, та й забрати тебе звідси не можу.

— Чому не можеш? — голос долинув уже ближче.

— Тому що не хочу викликати підозру у братів, — Пітер підвів погляд і побачив Сема біля самих ґрат. Сумного, але з надією в очах. — Не такий я вже й самостійний, раз не можу дати їм відсіч.

— Якщо вони роблять погані речі, то треба зателефонувати до поліції.

— Не допоможе. Нема доказів.

— Тоді ми маємо діяти самі. Що може зупинити їх?

— «Ми»? — Пітер перепитав, і Сем кивнув, запустивши ланцюжок думок. — Слухай, а це ідея. Підійди на секунду.

Пітер натиснув на приховану кнопку в пряжці ременя і розпилив солону воду. Він швидко почав змінюватись і, як тільки спалахнув лотос у лобі, передав силу Сему. Волосся опало, а на лобі навпроти спалахнув вогник.

Здавалося, що дитина світиться зсередини. На Пітера дивилися очі з червоною райдужкою. Волосся дитини стало схоже на його власне в іншому кольорі. Теж ніби вогниками, але вони, трохи коротші, тяглися догори.

Сем і сам розглядав свої кисті, де на тильній стороні долонь були червоні візерунки. Цього він уже не бачив, але такі ж були на його шиї. Пітерові взагалі видавалося дивним, що силові татуювання у Тіні були такі великі. Мабуть, це відмінна риса їхнього клану. В його власного роду татуювання були невеликими та розташовувалися часом не в найуспішніших місцях.

Втім, найбільшим здивуванням було те, що силу можна було отримати до входження у вік. Ось перед ним сиділа мала копія майбутнього воїна. Пітер у свої шістнадцять важко міг осмислити й підкорити блискавку, а тут і десятка років не було.

Вогник знову затремтів у маленьких долоньках. Погляд червоних очей позбувся туги й теж запалав інтересом та азартом.

— Навіщо ти дав мені силу?

— Це твій дар. Я просто допоміг йому проявитися, — Пітер сів на підлогу поруч із прутами та потягнувся руками, беручи маленькі долоні у свої. — А тепер погляньмо, що ти з нею можеш робити.