Висока напруга

— Тільки б не розбудити... Тільки б не розбудити...

— Денні, це ти?

— Мамо, я вже пішов!

Вискочивши на сходовий майданчик і наплювавши на ліфт, Ден побіг униз східцями. У спину долинули невтішні зауваження матері, але погоні не було і це не могло не тішити.

Пікнувши замком вхідних дверей, кинувся до метро, боячись навіть глянути на вікна квартири. Іншого він і не чекав. Яка мати зрадіє, коли іменинник втікає, не прийнявши поздоровлення рідних.

Сигнал телефону сповістив, що рано тішився.

— Так, мам?

— Ти що собі думаєш? Я ж тебе тільки ввечері побачу! Стільки я чекала цього дня… — почувши смуток у голосі, Ден навіть перейшов на крок.

— Мамо...

— Ось попадися мені на очі, і я тобі влаштую день народження! Спати ляжеш лише тоді, коли продемонструєш усю міць. І в університет завтра вижену, тож у твоїх же інтересах не затримуватися!

— Мамо, я вже спускаюся у підземку. Зараз зв'язок пропаде...

— Я тебе з вікна бачу, малий поганець!

— Значить, це батарея зітхає. Все давай. Ввечері побачимося.

— Куди?! Ану!..

Ден скинув виклик і додав ходу, щоб швидше сховатися у згаданому підземному переході. Озирнутися він так і не наважився.

Насправді він також вважав, що недобре було втікати у день свого повноліття. Мати всі вуха протуркала, наскільки це важливий день. Готувалася. А Дену якось зовсім ніяково стало, коли він прокинувся і нічого не відчув. Хоч мати й запевняла, що сила прийде не відразу і її треба «знайти» — чим вона, власне, і збиралася зайнятися з самого ранку, — але слова це одне, а почуття чогось чарівного, що сидить усередині, — зовсім інше.

Захотілося побути трохи самому. Подумати. Вдома йому цього точно не дали б зробити. Мама його просто так не відпустила б. І начхати, що перша пара з найсуворішим викладачем потоку, а відразу після — контрольна робота.

«Сім'я понад усе!» — сказала б вона, але Ден знав, що мався б на увазі «клан».

Клан... Хоч він і звик вважати їх просто родичами, які любили завалитися у найневідповідніший час, мама не просто так нагадувала про настання повноліття сина і як вона буде рада цьому дню.

Дену ж не надто й вірилося у вигадки про кланову силу. Що вона передавалася лише по чоловічій лінії. Що саме тому вона обійшла і бабусю, і матір, і старшу сестру.

Його ж, довгоочікуваного хлопчика, із пелюшок годували історіями про винятковість. От тільки з віком вони все більше здавалися казками. Ніде було підтвердження шукати. По маминій лінії покоління чотири одні дівчата тільки й народжувалися. Але ж «радість» — Ден — хлопчик. Скільки захоплення було. А як дізналися, що й старша сестра чекала на сина, то тішилися не менше.

До речі, племіннику тому вже п'ятий рік пішов і очікувалося, що Ден стане йому наставником у майбутньому.

Не стане, певне. Дива опівночі не сталося. Все залишилося так само, як було вчора.

А скільки розмов було, що лише в день свого вісімнадцятиріччя чоловік клану Білої орхідеї набуває «справжньої сили». Ну, і де вона? Крила не відросли, нюх не загострився, телепортуватися на кухню з ванної кімнати не вийшло.

Розповідали, що в останнього чоловіка клану сила полягала у можливості спілкуватися з рослинами. Та й кому таке треба? Кактус краще зростатиме, якщо вислухати його тривоги? Або їхати за місто допомагати підіймати сільськогосподарську промисловість. Плескати помідори по рожевому бочку та допомагати пшениці колоситися?

Їдучи в ранковому вагоні метро, Ден мимоволі глянув на свої руки. Звичайні. Нічим не примітні.

Звичайно ж, він би не відмовився отримати якусь силу, як у супергероя. Бажано корисну. Або таку, щоб хоч розповідати соромно не було.

Притулившись чолом до прохолодного скла, почав стежити за проводами, що бігли за вікном.

Що б він не бачив, хоч би як себе не почував, десь глибоко в душі він хотів вірити. Не від привітань і безглуздих пісеньок він сьогодні втік. Просто знав, що мати від нього не відчепиться, поки «сила себе не покаже». Вимагатиме зробити перше, третє, десяте, аби подивитися, на що він здатний.

Ось тут і починалася найтуманніша частина. Начебто треба було щось зробити, щоб сила проявила себе. Активувати її якимось чином. Чи то запахом різким, чи шкіру помазати чимось, чи з'їсти чогось. Варіантів було настільки багато, що Ден не без причини хвилювався, що мати захоче перепробувати їх усі. Ось і він встав раніше, щоб спробувати самотужки, а у разі невдачі — тікати.

І ось, їдучи на пари, Ден переживав другу хвилю розчарування. Перша накрила одразу після пробудження. Третю можна було чекати ввечері, коли мати таки змилоститься і відправить його спати, не досягнувши бажаного.

Потяг загальмував, оголошуючи потрібну Дену станцію.

Настав час відкинути сумні думи. Звичайне життя ніхто не скасовував. На нього справді чекала важлива контрольна. Її результати покажуть, отримає він «автомат» чи ні. Хотілося б. Дуже. А пошукати силу, якщо вона взагалі є, можна й згодом. Хтозна, може, вона вже чекає його на шляху додому?