Мандарини для примирення

Пухнасті сніжинки устилали дорогу. Білі пустунки поволі пританцьовували та вкладалися тонким килимом під ногами, а перед тим дарували свої холодні поцілунки обличчям і долоням перехожих, що поспішали до затишних домівок. То був перший сніг цієї зими. Точніше перший справжній сніг. Майже весь грудень він намагався пуститися, але все або одразу тануло, або якимось дивним чином перетворювалося на дощ. І ось, нарешті, перед самісіньким Різдвом, люди дочекалися від природи справжньої зимової магії.

Аби не тяжкий вантаж поганих спогадів і геть невеселих думок, то Олеся обов’язково замилувалася б навколишньою красою.

Вона ненавиділа сваритися з ним. Щоразу її душу роздирала холодна пустка. Тонкі пазурі болю проростали глибоко в серці та душили її зсередини.

За час, що вони зустрічаються, дівчина на скільки прив’язалася до нього, що навіть кілька годин порізно змушували сумувати. Складно пояснити механізми, які породжують любов і раптом роблять людину, яку ти раніше навіть не знав і не бачив, частиною твого життя, до того ж на стільки важливою, що вже без неї те життя втрачає свою яскравість, перетворюється на існування.

Дякуючи двадцять першому століттю, закохані могли підтримувати зв'язок з через телефонні дзвінки та повідомлення, котрі й ставали їхнім порятунком. Втім, сварки позбавляли їх цього привілею. Точніше впертість та гордість, які, немов чортики на плечах, нашіптували: «не пиши йому, нехай зрозуміє, що сильно образив тебе», «не дзвони їй, бо то вона вигадала неіснуючу проблему», «зникни з мережі — нехай похвилюється», «лишайся офлайн, бо краще наодинці, аніж з такою людиною»…

Насправді з роками ці дурниці вивітрюються. Але ж то буде колись... А зараз вони ще юні, запальні та недосвідчені двійко впертюхів, які лише вчяться будувати стосунки. Непорозуміння вигулькують значно частіше, аніж то показують у романтичних фільмах.

Особливо болючою для дівчини виявилася ця їхня суперечка. Вони вперше посварилися на стільки сильно. І, здається, востаннє. Принаймні пишномовні драматичні фрази, кинуті одне одному на останок, обіцяли саме такий фінал. Однак, вона не могла змиритися з тим, що вже не буде ні зустрічей, ні поцілунків, ні обіймів… нічого не буде…

Непрохані сльози ніяк не припинялися, шмарклі абсолютно не романтично сповзали на губи, а холодне повітря серйозно погіршувало ситуацію. Дівчина почувала себе гидким розпухлим грибом, а її самокопання докотилося до стадії, коли вбачаєш себе абсолютно некрасивою, нудною та набридливою нікчемою.

З невеселих думок Олесю «виштовхнув» хлопчик років чотирьох-п’яти. Дитина сміялася, бігаючи вулицею, і намагалася спіймати пухнастого чорношерстого котика. В юних карих оченятах плескотілось скільки тепла, дитячої щирості та безпосередності, що ними не можливо не замилуватися. Шкода, що більшість з нас, коли дорослішає, втрачає цей особливий блиск. Переживаючи все більше й більше болю та розчарувань через свою відкритість, ми вчимося приховувати себе справжніх під живими масками.

Та дівчину стривожила одна деталь — такий маленький хлопчик був геть сам посеред вулиці. Не схоже, що він загубився. Зазвичай в такій ситуації діти щасливими не виглядають. А раптом він просто ще не усвідомив, що трапилося? Невже батьки відпустили його гуляти наодинці? Олеся завагалася. Можливо, варто запитати у дитини, чи є неподалік хтось із дорослих…

Втім вирішити дівчина так і не встигла — дитина, що ще секунду тому сміялася, раптом впала і почала плакати, тримаючись своїми маленькими ручками за ніжку. Олеся, не вагаючись ні секунди, підбігла до хлопчика.

— Сильно забився?

— Н-ні.

— Давай я допоможу тобі підвестися.

— Не треба. Мені мама не дозволяє спілкуватися з незнайомими людьми. Вона буде сваритися, якщо дізнається.

— То можна ж познайомитися, — відповіла дівчина, подумуючи, що краще б та мама не лишала дитину саму. — Я — Олеся. А тебе як звати?

— Богдан. Але всі дорослі називають мене Богдасиком.

— Що ж, Богдане, якого називають Богдасиком, от ми й познайомилися. Тепер ти дозволиш мені допомогти тобі?

— Так, мабуть, тепер можна, — хлопчик посміхнувся, демонструючи милі ямочки на щоках.

Олеся допомогла дитині підвестися. Богдан припинив посміхатися, адже про себе нагадала забита ніжка.

— Боляче?

— Так.

— Шкода, що я не можу тобі допомогти. Хоча… — дівчина почала копирсатися у своїй сумці. — Ти любиш мандарини? — Олеся згадала, що заходила до магазину ще вранці.

— Дуже люблю! — на похнюпленому обличчі з’явилися нотки зацікавленості. — А що?

— Якщо я пригощу тебе ними, ти не будеш так сильно засмучуватися через ніжку? — дівчина простягнула хлопчику пакетик де було трохи більше ніж пів кілограма мандаринів.

— Так багато… Можеш дати мені один?

— Ні, бери всі. А я собі ще куплю.

— Справді можна?

— Так, звісно, бери.

— Дякую, — хлопчик радісно заплескав у долоні.

— А де твоя матуся?

— Я… — Хлопчик дещо знітився. — Я втік від неї.

— Як це? Чому?

— Вона не дозволила мені піти гуляти з Надійкою.

— А чому вона не дозволила?

— Я не знаю. Може, через те, що вчора посварилася з Надійчиною мамою.

Олеся посміхнулася. Спостережливості та проникливості дітей можна лише позаздрити. А ще прямолінійності. І чому ми забуваємо, як бути на стільки щирими, коли виростаємо? Можливо, тому, що обростаємо поганими думками й намірами, які хочеться приховати?..

— О, це звучить правдоподібно. А ви з Надійкою друзі?

— Найкращі. Хоча нам часто забороняють спілкуватися, бо наші мами постійно сваряться. Тому я вирішив втекти.

— Давно ти втік?

— Ні. Я дорогою зустрів котика. Хотів його спіймати для Надійки.

— Але ж то не твій котик. Не можна ловити чужих тваринок.

— Я хотів лише показати його Надійці. А тоді б ми його відпустили.

— А, тоді добре. Але нам краще знайти твою матусю.

— Ти така сумна була, коли я тебе тільки побачив. Навіть зараз трішки сумна, — раптом сказав хлопчик, ігноруючи натяк на повернення додому.

— Та ні, тобі здалося.

— Мама каже, що брехати негарно.

— Твоя мама має рацію.

— Чому ти сумуєш?

— Я… — дівчина задумалася. — Просто я посварилася із дуже важливою для мене людиною.

— З другом?

— Так, — дівчина посміхнулася, а потім додала: — Найкращим.

— То помирися з ним.

— Ми дуже сильно посварилися, вже, мабуть, не вийде, — дівчина зробила надзусилля, щоб не розплакатися знову.

— Але ти сумна. Тому і твій друг сумує.

— Чому ти так думаєш?

— Надійка завжди засмучується, коли засмучуюсь я. Ще вона засмучується, коли ми сваримося, а коли миримося — одразу радіє і багато посміхається. Навіть коли ми дуже-дуже-дуже сваримося, то завжди виходить помиритися. І в тебе вийде. З найкращими друзями інакше не буває.

— Може, ти й правий, — Олеся була зворушена словами хлопчика.

— Ось, тримай, — хлопчик протягнув мандаринку. — Ти її з’їси й перестанеш сумувати. Мені майже завжди вони допомагають.

— Дуже дякую, Богдасику, — дівчину повеселила думка про те, що хлопчик пригощає її мандаринами, які ще кілька хвилин тому належали їй. — Що ж, треба тебе таки повернутися додому…

— Я не хочу! Не піду!

— Послухай…

Олеся не встигла договорити — до них стрімко наближалася невисока схвильована жіночка. Сніг рипів під її ногами. Вона так поспішала, що кілька разів послизнулася й ледь не впала.

— Богдасику! Слава Богу, ти знайшовся! Де ти був? Чому ти тут? —  підхопила дитину на руки й взялася розціловувати в обидві щоки.

— Е-е-е… Добрий день, це ваш пустун?

— Так, — новоприбула матуся нарешті звернула увагу на незнайомку, що стояла поруч, та насупилася. — А ви хто, і…

— Це Олеся, — залепетав Богдан швидше, ніж мама договорила своє запитання. — І вона дала мені мандарини, — хлопчик підняв вгору руку та продемонстрував пакетик із фруктами.

— Я просто проходила повз, коли побачила вашого сина. Самого... І… він упав. Я лише хотіла допомогти…

— Ох, дуже дякую, — жінка все ще була налаштована дещо вороже, хоча й намагалася це приховати. — Але мандарини — це зайве. Богдасику, поверни тітоньці пакунок.

— Ні-ні-ні! Це мій маленький подарунок під ялиночку.

Схвильована матір, притиснувши до грудей свого сина, почала потроху заспокоюватися. Олеся вже не здавалася зловмисницею, яка зробить з її Богдасиком найжахливіші з найжахливіших речей.

— Ну добре, — сказала жінка, спіймавши сповнений надії погляд сина. — Ще раз дякую, — нарешті злегка посміхнулася. Ми вже підемо. Щасливого Різдва вам!

— Навзаєм! Бувайте. Богдасику, а тобі смачного. І не тікай більше від мами.

— Добре, я постараюся.

Дівчина вже обернулася, збираючись йти, коли раптом її покликав хлопчик.

— Що трапилося? — запитала Олеся.

— Я ледь не забув. На, — він дав їй ще одну мандаринку.

— Але ж ти мені вже віддав одну.

— А ця не тобі. Вона для твого друга. Щоб ви швидше помирилися. Ти даси йому мандаринку і він перестане сердитись.

— Дуже дякую, — Олеся насилу змогла відповісти — на скільки сильно її здивувала дитина.

* * *

Нарешті Олеся була вдома. Дівчина опустилася на стілець, тримаючи в руках телефон. Її палець завмер над кнопкою виклику.

— Здається, я божеволію, — дівчина натиснула кнопку. Почулися протяжні гудки.

— Алло.

— Вадим…

— Олеся…

— Приїзди до мене.

— Ти зараз серйозно?

— Так. У мене для тебе є мандаринка. Її треба з’їсти, бо інакше зіпсується.

— Олесю, що трапилося? Ти мене лякаєш.

— Все добре. Богдасик тобі передав мандаринку.

— Хто?!

— Маленький хлопчик, якого я сьогодні зустріла дорогою додому. Він і мені одну дав.

— Я нічого не розумію.

— Просто їдь їсти мандарини.

— Олесю…

— Вадиме, ти мене любиш?

— Люблю.

— Тоді їдь.

— Їсти мандарини?

— Так. Ми їх з’їмо і припинимо сердитися одне на одного. Богдасик не брехав би. Я це точно знаю.

— Я вже геть нічого не розумію.

— Я теж. То ти приїдеш?

— Вже виїжджаю.

— Чекаю.

Щойно Олеся поклала слухавку, озирнулася своєю невеличкою квартиркою. Самотня ялинка так і лишилася не прикрашеною. Розкриті ящики з іграшками та декораціями стояли попід стіною. Коли вона посварилася з хлопцем, святковий настрій вивітрився. Не хотілося нічого прикрашати…

— Халепа! — крикнула сама до себе. — А Різдво ж вже майже настало!

Після розмови з Вадимом почала повертатися надія. Захотілося завішати всю квартиру прикрасами, що вона й зробила. Аж захекалася, поки бігала туди-сюди.

Нарешті в двері подзвонили. На порозі стояв Вадим. Він оглянув дівчину з голови до ніг. Волосся скуйовджене, на шиї висить пишний червоний дощик. В’язана кремова сукня виблискує різнокольоровими блискітками, що насипалися з різдвяних прикрас. А на обличчі — щира посмішка від вуха до вуха.

— Ти така чарівна! — хлопець міцно обійняв її.

— Я так на тебе чекала, — прошепотіла йому на вухо.

— Слухай, я не знав, що привезти, тому взяв оце.

Хлопець нарешті відпустив Олесю і заніс величенький пластиковий ящик та круглу коробку, перев’язану стрічкою, які залишив біля входу.

— Це що? Мандарини?!

— І тортик, — його голос тремтів, немов у дитини, яку спіймали на гарячому.

— А навіщо так багато?

— Подумав, якщо це ліки від сварок, то давай на цьогорічні свята з’їмо одразу ящик.

—Але спочатку — Богдасикові!

Обоє розсміялися.

На цьогорічне Різдво вони лишилися без пишного столу з купою страв. Але вони були разом і це робило їх безмежно щасливими. Чаю з тортом та ящика цитрусових часом буває більш, ніж достатньо, коли є з ким їх їсти.

Звісно, Олеся й Вадим здогадувалися, що ще не раз посваряться і в новому році, і в наступному, і навіть через десять років… Однак, цього вечора маленький хлопчик навчив їх дарувати одне одному мандарини для примирення. І це стало найкращим подарунком на їхнє перше спільне Різдво.