Камінці, що танцюють на воді

Бажан стояв на низькому ґанку, пропалював поглядом байдужі дошки дверей і не наважувався постукати. Не тепер. Не після того, як кинув їй це гостре й зневажливе «вважай що нечисть». Не після того, як не приходив увесь цей час. Так, хотів, так, не годину й не дві тинявся окільними стежками – але не приходив.

Біля грудей крізь сорочку відчувався згорток князівського наказу. Неприємно відчувався, майже давив, ніби відгороджував від світу його серце. Бажан сунув руку під свиту, намацав шорсткий пергамент, ніби щоб впевнитися, що це не лихий сон. І закляк, піднявши погляд й узрівши розчинені двері.

– Ти тут довіку збирався простояти?

Вона стояла, схиливши голову набік і насмішливо мружачись. Знайомі розкосі очі дивились питливо й пильно. Коли він заглядав у ці очі востаннє, вони були по-літньому яскраві, смарагдові. Зараз зелень ніби пожухла, потускніла, і це відображення скорої осені в її зіницях ще раз нагадало про їхню розлуку, кішкою провини скребнувши зсередини.

– Якщо прийдеться, – врешті знайшовся, стенувши плечима, і коли вона мовчки відступила, ступив всередину.

В житлі Златки не змінилося зовсім нічого: та ж начисто вибілена пічка, ті ж меблі з темного дерева, різьблені химерними рунічними візерунками. Хіба що трави, розвішані під стелею, інші. І пахне якось інакше; гіркувато.

– Дай здогадаюся: про те, що я нечисть, забули, коли знадобилася моя допомога, – жінка іронічно хихотнула, скочивши на піч і дивлячись на нього згори вниз.

Бажан мимоволі здивувався тому, коли з дівчини став вважати її жінкою: попри дівочий рум'янець на смаглявих щоках, попри безстидно розпущене волосся, що хижими пасмами спадало до самого стану. І це навіть не стосувалося темних чарів: зрілість з'явилася в чомусь іншому, глибшому, захованому в глибині здатних змінювати колір очей, в кутиках складених в усмішку вуст.

Тим часом її щира безпосередність вкупі з проникливістю розбивала всі продумані плани та захисти. Златка завжди була такою, а особливо, як дістала магічні сили – чи йому цього не знати? Та Бажан чи то дійсно виявився дурнем, чи то завчасу розумів, що так ніякі відмовки не допоможуть: хай там як, та не мав, чим заперечити.

– Так що? – в дзвінкому голосі прорізалось нетерпіння, – я ж не повірю, що ти сам просто так до мене прийшов.

Бажан кивнув: завчасно викрита брехня була не варта того, щоб її озвучувати.

– Пробач, – він не дивився на співрозмовницю, свердлячи поглядом пильну підлогу. Златка фиркнула, і чоловік стиснув кулаки в німому прагненні захистити її від того болю, який сам же, здається, і завдавав. Кілька секунд було чутно лиш його важке дихання та гулкі удари серця.

– Давай відразу до діла, а? – по голосу відчув, як вона скривилася, і зітхнув.

– Ну, ти ж знаєш, певно, що нам погрожують війною. І князь хотів би підказку, чи пророцтво, чи... загалом, будь-що, що може допомогти. Знаєш, це не тільки для нас, це може врятувати сотні невинних життів.

Він врешті підняв очі та наштовхнувся на її скептичний погляд.

– Я багато чого знаю, сонце. Відьма – від слова відати, не чув?

Прізвисько боляче різонуло по вухах, і чоловік розправив плечі на противагу бажанню зіщулитися й молити її, чи бога, чи хоч когось про те, щоб все стало, як раніше. Все одно ж не стане. Просто через те, що такими, як раніше, більше не стануть вони. Златка безжально продовжувала:

– От так само знаю те, що існують життя, які не варто рятувати на їхнє ж благо. Знаю, що ти плекаєш надію, що за отриману від мене відповідь князь не пожалкує золотих і ти купиш любій сестричці омріяне нею намисто з перлів. Знаю, що відправили сюди саме тебе, бо довгі язики передали куди треба про наші зносини, і очікують, що я дам відповідь просто через мою до тебе любов.

Останнє слово, сказане напрочуд легко і без вагань, пронизало його. До самого серця, хоч те й було захищене від світу акуратно складеним наказом із князівською печаткою.

– Пробач, – видихнув уже щиро, в одну мить придушений так старанно обмежуваними почуттями та спогадами.

Злата беззвучно зіскочила долу і невловимо швидко опинилась поряд. Дивилась в очі, майже торкаючись його обличчя своїм. Чоловік відчував її дихання, швидке й гаряче. Воно теж пахло гіркими травами, та до цього аромату примішувалась якась дивна, хвилююча солодкість.

– За що? – питання палке, нестримне, вперше за цей день неіронічно чуттєве.

– За те, що хотів збрехати, – твердо мовив у відповідь.

Бажан не просив вибачення за те, що прийшов зі своєю користю – вона ж бо знає, наскільки це для нього важливо. Жалкував, та не просив за те, що не бачились з початку літа – обом відомо, що разом бути не судилося, а душу картати боляче. Але те, наскільки Златка завжди цінувала відвертість... Хай неможливо тепер вже зрадити її, остаточно втративши, але цим він зрадив би їхнє минуле.

Жінка кивнула, вдовольнившись цією відповіддю, відчувши у ній відбиток загубленого кохання. Загубленого, та чи забутого, чи остаточно втраченого? Відступила на крок, відвернулася, та Бажан, не витримавши, вхопив за тонкий зап'ясток:

– І за «нечисть» пробач. Я сподівався, ти мене зненавидиш, і тобі буде легше знести розлуку.

Злата знов кивнула, на цей раз – склавши вуста у болісній посмішці. Він зрозумів по очах: знала. І їй було тільки важче від вимушеного прийняття цієї пожертви, від усвідомлення його позбавлених сенсу картань.

– То що, зможеш спитати поради у богів? – відчуваючи себе останнім покидьком, звернув до діла.

– Так. І не думай, що це особиста подачка: не я вирішую, коли надавати відповідь. Я просто знаю, бо однією ногою тут, а іншою ногою в тому світі, сам же казав.

З полегшенням відзначив, що до Златки повернулась її уїдливість, і покірно вийшов з хати: дивитись на відьомство не мав ні бажання, ні права. Сівши на нижню сходинку, опустив руки в траву: земля заспокоювала, допомагала не піддатися нищівним чуттям.

***

«В крижаному дзеркалі рішень відобразиться владарювання нинішніх царів. Кожен крок – це камінь, що танцює на воді. Його танець зачаровує погляд, але вода точить і найміцніше каміння. Доля вишиє відповідь сонячним промінням на обрії вечора, і у вогні заходу ви зможете відшукати відповіді на свої запитання.»

Жінка простягла писане каліграфічним почерком пророцтво з таким виглядом, ніби сама його не тямила. Бажан пробігся по пергаменту очима, обережно вклав листок у внутрішню кишеню: то вже не його справа, а князя, радників та мудреців. Натомість подивився на Злату, що сиділа без звичної хвацькості у поставі, пустим поглядом дивлячись... Ні, не в стіну і навіть не крізь неї: кудись повз простір, де творилися лиш їй відомі страхіття. І він таки не зміг просто взяти й піти, хоч, напевне, мусив.

– Чому саме ти? Чому не інша? Чому не відмовилась тоді, не знаю, можна ж... ми б... я б... я б тебе на інший кінець світу відвіз, якщо треба!..

Запнувся, зрозумівши, що вона не чує. Обережно взяв в долоню й звернув до себе вродливе тонке обличчя. Златка випручалась, і її погляд прояснів.

– Чому? Тому що я виростила всередині нову себе. Ця нова я мені відразу не подобалася, зізнатись. Та вона була сильнішою, тому я продовжувала її плекати. До моменту, як зміна стала невідворотною. А тепер колишньої мене не стало, і іншу долю обрати неможливо, бо ця виплекана всередині нова я має свій шлях і не має права від нього відступатися.

Вона зустріла розгубленість у зверненому до неї погляді, здушене бажання виправити невиправне, безсилий відчай. Мовила тихо, вже з якоюсь материнською заспокійливістю:

– Не бери до голови, добре? Є речі, які тобі просто не судилося осягнути. Тому ти їх скоро забудеш й сам, як не крути.

– Але я все ще люблю тебе, – видихнув він не до ладу, ніби дійсно щось невідоме відвернуло від того, щоб осмислити промовлене відьмою. Відвернуло – а він не зміг противитися, і слабкодухо звернувся до того, що хвилювало зараз найбільше.

Златка зітхнула, і в цьому зітханні було стільки гіркоти, що Бажан тут же пожалкував про сказане.

– Знаєш, чому Яга-кістяна нога? – спитала вона раптом, різко перемінившись. Шурхнула тканиною, й з-під кількох шарів кольорових спідниць стало видно сильні й стрункі жіночі ноги.

– Що? – затнувся, загубившись десь між глибинним розпачем та ницим бажанням насолодитися хоча б цим тілесним спогляданням.

Златка гмикнула, її вуст торкнулася дивна усмішка. Різко смикнула вгору одіж, оголяючи ліве стегно повністю. Бажан прикипів поглядом до побаченого, і всі слова раптом застрягли в горлі. Пружне смагляве стегно перерізали обручі глибоких шрамів; шкіра в яких була вигризена разом з м'ясом. Він вже бачив такі сліди. Бачив на тілах у воїнів, яким у бою відтяли шматки плоті Але там це була жорстока робота м'ясників, а тут – тонка ювелірна праця, ніби хтось обережно вирізав ножем на ніжній шкіріці кільця, що оперезали жіночу ногу. В деяких місцях, видно, накладалося кілька смуг, і утворювалась ширша рана.

– Тридцять сьома відповідь на питання, – вона вказала довгими нігтями на найнижчу лінію зі спеченою кров’ю, – скільки часу пройде, щоб остаточно стала кістяною, не маю поняття. Що тоді буде і ким встигну стати, щоправда, не маю поняття теж. Сподіваюсь, цього достатньо, щоб викликати в тебе відразу?

Вона питала з насмішкою, та коли здійняла погляд, її очікування розбилися в друзки. Бажан ридав навзрид . Вперше на її пам'яті плакав попри суто чоловічу звичку завжди триматися кременем. Він опустився на коліна. Очі – глибокі сині озера жалю. Тицьнувся обличчям прямо в її ноги, чи то ховаючи свій біль, чи то намагаючись змити її. Злата похитала головою, тихо торкнулась пальцями пасм темного волосся. Відчула, що їй би й самій розридатися, і з жахом усвідомила, що на це не здатна.

***

Бажан заспокоївся, та не пішов. Сидів, присоромлений власною слабкістю, і пив трав'яний чай. Дивився на неї звичним твердим поглядом чоловіка, який до останнього не визнає поразок.

– Ти не казала мені, що стала безсмертною. – прозвучало як звинувачення.

Злата стенула плечима.

– Ти й не питав. Та і як може померти та, що й так «вважай що нечисть»?

– Досить мені нагадувати про ці слова.

– Я не навмисне і не в докір. Це ж правда.

Злата підійшла, своїм вторгненням в його особистий простір вкотре розхитуючи й так ослаблене самовладання. Тонкі пальці обхопили його руку. Бажан не пручався: лиш дивився здивовано, відчуваючи, як тіло трепетом відкликається на її доторки. Стиснув щелепу, опановуючи себе. Жінка тим часом притулила чоловічу долоню до своїх грудей, притиснула. Її тіло було гаряче, грудна клітина легко здіймалась і опускалась від дихання.

– Чуєш?

Бажан похитав головою, насупився, не розуміючи, що він мав би почути. З запізненням й жахом зрозумів: мав чути. Але не чує. Її серце. Воно не б’ється?! Не турбуючись про порядність, сунув руку під вишиту зеленими мережками сорочку, судомно намагаючись намацати хоча б найменший на нього натяк на стукіт. Златка ахнула, та не сторонилась: дивилась на нього із холодним відчаєм.

– Не може бути, щоб не існувало жодного шляху. – кинув він різко, зриваючись з місця і стискаючи кулаки. – Ні, ми не досягли тої невідворотної точки, в якій доля не залишає жодних можливостей: в нас же ще є життя, є внутрішня жага, є сили, щоб хоча би спробувати на щось вплинути!..

– Тс-с-с, – Златка спритно опинилася зовсім поряд, вперлася гарячими долонями йому в груди, зупиняючи безцільні метання. Відчула, як гучно б’ється сильне серце. Серце, сповнене жаги до життя. Його удари віддавалися їй у руки.

– Є один єдиний спосіб, – мовила несподівано тихо, – він тобі не сподобається, а я й зовсім не хотіла про нього говорити. Хтось мусить віддати мені своє серце – й тоді я стану смертною. Не буде пророцтв, не станеться кістяної ноги, нічого не станеться. Я знаю лиш те, що знов належатиму цьому світу, не матиму, що спокутувати. А що там далі – не відомо навіть мені.

– Я віддам своє, – Бажан не потребував і миті, щоб наважитися, і в його жорсткій рішучості була дивна, протиприродна радість власній смерті.

Злата знала, що так буде, коли вона розкаже про серце, й знала, що тепер він пожертвує попри її волю. Тому нині не мала права картати його вмовляннями, хоч самій від необхідності прийняти цю пожертву хотілось вити. Сказати ж «дякую» видавалось занадто пустим й прозаїчним, коли йдеться про щось більш значне, ніж саме життя. Тому жінка лиш мовчки потягнулась до його вуст, цілуючи затято, немов востаннє. Немов?..

***

Дивилась на коханого, та увага відмовлялась залишатися на ньому, провалювалася кудись повз, піднімаючи з реальності верхній її шар та змушуючи зазирнути глибше. Від усвідомлення того, що сталося й має статися, було боляче. Нестерпно боляче. Судомно вчепилась в сорочку Бажана, потягнула його на себе так, ніби чоловік міг захистити, міг стати земним якорем, що втримав би в простому, невимогливому житті. Не міг. Ніщо уже не могло.

З-під його сорочки висковзнув скріплений князівською печаткою наказ, покотився по долівці. Жінка засміялась, проводжаючи поглядом згорток. Люди відправляються за пророцтвами, тому що бояться невизначеності. Але наскільки ж насправді страшніше – знати забагато. Тоді це вже навіть не страх, а тягар прийняття невідворотного.

Вона мала стати такою, як є зараз. Він мав дійти до того, до чого дійшов. Їм не судилося бути щасливими у коханні, зате судилося так палко кохати. Вони – камінці на воді, що танцюють на гладі світу, залишаючи кола, та врешті мають потонути. І там, за межами їх маленького всесвіту, також все складеться, як мало скластися: не князь прочитає княже пророцтво; вийде за коханого бідняка сестра, не отримавши намисто з перлів. Камінці танцюють, розпливаються водою тремтливі кола.

Злата помітила, що за вікном палає, заходячи, сонце, і блаженно всміхнулася, торкнувшись вуст Бажана на цей раз зовсім легко й трепетно; прощально. Опустилася на коліна, дивлячись знизу вверх: не як на чоловіка, як на щось значно більше; як на втілення божеств, заступництва у яких вона просила і яким слідувала.

Він прошепотів щось до прозаїчності героїчне й з жорсткою впевненістю досвідченого воїна розітнув собі груди лезом. На Злату хлинула кров, темна й гаряча, вона опалила вічі, омила лице, тонкими цівками заструменіла долу. Бажан захилитався, впав на коліна, і, тремтячи, простяг правицю, на якій лежало, відбиваючи свої останні удари, серце. Злата гарячково вхопилася руками за чоловічу долоню, не відриваючи погляду від його скляних очей.

Її погляд не просто просив: він вимагав необхідного завершення. Ставши смертною, вона прагла смерті, бо більш, ніж безсмертя, боялася лиш життя з порожнечею в серці. Бажан, не вірячи в те, що досі перебуває в цьому світі і володіє власним тілом, підняв руку й устромив ніж туди, де мало бути Златкине серце. Лезо легко увійшло в плоть, не зустрівши перепон. Жінка, немов підкошена, завалилася на його груди. Вони разом впали на брудну дерев'яну долівку, і він встиг побачити невиплакані сльози в її очах.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Олександр Молодецький
12.01.2024 17:27
До частини "Камінці, що танцюють на воді"
Чесно кажучи, я не до кінця зрозумів мотивацію героїв і чому вони так от зробили, як зробили наприкінці, Але в цілому оповідання написане вправно, відвертих помилок не помітив, читається достатньо легко.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Анна Буке́
    12.01.2024 18:02
    До частини "Камінці, що танцюють на воді"
    Спойлер!
    вітаю, дякую за відгук! може, мотивацію дещо неповно розкрила, бо писала впритик дедлайну, і можна було б краще; але загалом я й спрямовано залишала багато що поза текстом спробую тут розписати конкретніше, якщо вам забажається в цьому розбиратися) злата саме не витримує знань, які дає їй темна магія; боїться вічності на самоті з цими знаннями і постійним відчуттям фатуму. плюс те, щоб вчинити саме так, їй також підказують сили тому що сама вона не розповіла б коханому про серце, бо не хотіла змушувати його до пожертви бажан не те щоб повноцінно її розуміє, проте вловлює біль, якого не хоче для коханої і для нього бути без серця, бути зв'язаною темними силами сприймається як кара і як страждання, бо він дивиться з точки зору мислення більш ідеалістично чорно-білого і коли чує про те, що може позбавити злату від цього, самопожертва уже про любов та класичний героїзм а те, що вбиває і жінку - вже не його бажання, а її вимога тому що вона, по-перше, не зможе нормально жити, прийнявши самопожертву, а по-друге, вважає що так 'має статися' і також тому, що він вбиває злату, сприяє вплив потойбічних сил сам би бажан таки навряд наважився, але навмисно зазначено, що він це робить уже віддавши серце плюс на все накладено той фатум, який і відчуває героїня, і якому віддано у творі значне місце загалом
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Анилаг Аберт
    12.01.2024 07:51
    До частини "Камінці, що танцюють на воді"
    Спойлер!
    Впeршe зустрічаю такий сюжeт, щоб людська істота добровільно відмовлялась від бeзсмeртя. Бажана шкода. Трагічно. Цікаво. Нeзвичайно. Майстeрно написана історія. Рада, що ваш твір потрапив до пeрeліку обов'язкових, бо так приємно ставити хорошу оцінку)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Анна Буке́
    12.01.2024 13:10
    До частини "Камінці, що танцюють на воді"
    Спойлер!
    дякую вам за коментар насправді людська відмова від безсмертя зустрічається (зараз спробуй знайди щось, про що ніхто досі не писав), просто це зазвичай саме про вже виснажених цим довгим життям людей, а не про тих, хто усвідомлює й працює на випередження рада, що вам було цікаво і ви відчули вкладений трагізм про високу оцінку приємно чути)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше