Малиновий острів

Іноді нам здається, що в цьому світі жити неможливо. Але більше нема де.

Джек Керуак

Хлопчик несамовито гнався сільською ґрунтовою дорогою, зарослою обабіч травою. У руках він тримав бляшанку з-під чаю в якій щось тарахкотіло.

Він завернув у вузенький провулок, а там переліз в огорожі між виламаними штахетинами, й опинився у саду. Оминаючи яблуні, груші, сливи та вишні, скочив у діру пророблену в кущах малини, і стараючись не подертися об шипи, доповз до огорожі, попід якою та малина росла. За огорожею стояв сусідський сінник, тож тут була ідеальна схованка у якій ніхто не побачить.

В тій схованці на нього вже чекала подруга.

— Ось, приніс, — захекано промовив хлопчик.

Він розкрив бляшанку і з неї випали: фігурка База Лайтера, картридж від ігрової приставки «Денді», гральний кубик з якоїсь настільної гри, кілька пластикових піастрів із персонажами фільму «Пірати Карибського моря», круглі фішки з «Покемонами» та наклейки із «Черепашками ніндзя», «Ксеною», «Матрицею». «Володарем перстнів» та «Гаррі Поттером».

— Дивись, це з МакДональдсу. Він прямо як у мультику, скажи, — хлопчик показав фігурку База Лайтера. — Тільки в нього шолом не розкривається… А оці світяться в темноті, — він підібрав піастри і ткнув їх у руки дівчинки. — А це той картридж, який ми любимо грати, коли ти до мене приходиш.

Хлопчик дивився на дівчинку, і дивувався, чому та не радіє.

— Не подобається? — розчаровано запитав він. — Це найцінніше, що у мене є.

— Та ні, — тихенько відказала дівчинка. — Навпаки, це все дуже класне. А в мене просто…

— А що в тебе?

Вона подала йому рожевий блокнот, який замикався ключиком. На твердій обкладинці яскраво усміхалась лялька «Барбі». Хлопчик одімкнув його і почав гортати. Майже всі сторінки були обліплені різноманітними фантиками від цукерок.

Хлопчик замкнув блокнот і хотів щось сказати, але не міг підібрати слів.

— Можеш забрати картридж, якщо хочеш, — помітно було, що дівчинка відчувала сором. — Або…

— Нічого я не заберу, — перебив хлопчик. — Ми ж домовились на прощання обмінятись найціннішими речами. Тепер це, — він притис до себе блокнот, — моя найцінніша річ, яка завжди буде нагадувати мені про тебе… А тобі мої речі будуть нагадувати про мене?

Дівчинка нічого не відповіла. На картридж, який вона тримала, впала сльозинка.

— Будуть, — ледь розбірливо пробелькотіла вона. А тоді більш чіткіше промовила: — Але я не хочу їхати.

Хлопчик відчув, що теж от-от розплачеться.

— А чому їдете ви з мамою, а не твій батько? — запитав хлопчик. — Це ж він постійно п’є горілку і б’ється, а не твоя мама.

— Не знаю, — з темнокарих очей дівчинки побігли ще більші сльози.

— Чому його не заберуть у тюрму, щоб ви тут жили самі, без нього?

— Не… з-зна-аю, — спочатку стримувані мовчазні сльози тепер супроводжувались гірким плачем.

Дівчинка прикрила обличчя долонями. Її плечики, на які спадало довге чорне волосся, здригались від плачу. Сльози змочували тоненьку літню суконьку з блакитними квітами. Коли хлопчик, стримуючись аби самому не заплакати, обійняв її, дівчачі сльози вже стали змочувати його сорочку. І отак, обіймаючись, вони просиділи поки дівчинку не погукала мама.

— Віро! Віро! Ти де?

Хлопчик поквапно скидав все назад у бляшанку з-під чаю, тоді віддав її дівчинці, ще раз обійняв і поцілував у щоку.

— Я не забуду тебе, — він міцніше стис у руках рожевий блокнот.

— І я тебе не забуду, Степане. Ніколи, — міцно тримаючи в руках бляшанку, дівчинка акуратно поповзла протоптаним лазом у малиннику, і за мить зникла за колючими зелениими хащами, поцяткованих рожевими ягодами.

Якийсь час хлопчик самотньо сидів у тій криївці, дослухаючись до голосів, що лунали від хати, але слів розібрати не міг. Врешті, стискаючи у руці блокнот, він теж виліз з малини, і понуро поплентався додому.

***

Вхідні двері прочинились і до квартири увійшов Степан. Широко позіхнув і сів на тумбу, що стояла у передпокої біля дзеркала. Він глянув на своє відображення і побачив дорослого юнака з темними колами довкола очей, кількаденною щетиною, сухою полущеною шкірою та змореним виглядом. Раптом він звернув увагу, що ложка для взуття лежить на тій же тумбі, а не висить на гачечку біля вішалки, як зазвичай. Скинувши куртку й роззувшись, він одразу попрямував до вітальні.

— О, привіт! — його дівчина Віта сиділа на дивані й щось дивилась в телефоні, одночасно по телевізорі йшло кулінарне шоу.

— Привіт, — Степан, знову широко позіхнувши, пильно оглянув кімнату. — То ти сидиш у телефоні чи дивишся телевізор?

— І те, і те, — усміхнулась до нього Віта, струнка білявка з коротким каре.

Степан втягнув повітря намагаючись вловити якийсь запах, тоді підійшов до полички і взяв чорну коробочку, що стояла між різноманітними речами. Потім пішов до спальні, й там з розлогого вазону, що стояв на підвіконні, дістав невелику екшн-камеру. Таку ж камеру він дістав з тієї коробочки, в якій був вирізаний отвір. Витягнув з камер флешки, вставив у ноутбук.

Кілька хвилин сидів у кріслі, переглядав відео, часто позіхаючи. Сподівався, що заряду батарей вистачило, і камери не вирубилися завчасно.

Раптово він ледь не підскочив з крісла. Ні, камери встигли все зняти. Почав промотувати відео. Чим більше він промотував, тим більш спокійним та втомленим ставало його обличчя. Хоча воно й без того виглядало виснаженим та блідим.

Вкотре позіхнувши, Степан відклав ноутбук, встав з крісла, понюхав постіль на ліжку, і пішов зазирнути до вітальні — Віта все так само щось дивилася у телефоні перед увімкненим телевізором.

Повернувшись до спальні, він витягнув з шафи валізу і почав складати у неї Вітині речі. У валізу все не влізло, і решту почав складати в коробки. Коли забрав усе зі спальні, кухні та ванної, пішов з коробкою до вітальні.

— Що робиш? — не відводячи погляду від телефона запитала Віта.

Степан не відповів, і вона глянула на нього.

— Не чіпай, то моє!

Хлопець не зупинився, і продовжив складати до коробки речі.

— Куди ти це все забираєш? — голоснішим тоном запитала Віта.

— Вимітайся звідси, — спокійно промовив Степан.

— Що?

— Вимітайся з моєї квартири.

— Що тобі знову стукнуло в голову? — дівчина відклала мобільний.

— Я викличу тобі таксі, — все тим же спокійним тоном сказав Степан. — Речі, які не зможеш одразу забрати з собою, надішлю поштою за свій рахунок.

— Ти нормальний, чи ні? Що тобі вже робиться, га?! — вона перейшла на крик. — Ти мене чуєш, альо?!

— Ти ніколи не користуєшся ложечкою для взуття. Чого вона не на місці? — за спокійним тоном Степана відчувалась стримувана лють.

— Що? Ложечка? — розвела руками Віта, намагаючись збагнути, що саме її хлопець має на увазі.

— А чому у квартирі відчувається запах цигарок? Ніхто з нас не курить. А чиї такі чорні довгуваті й виткі волосини я знаходжу? У мене волосся чорне, але пряме і коротке. В тебе світле і пряме. Майже всі твої подруги світловолосі.

— Слухай, — Віта схилила набік голову, закотила очі й голосно зітхнула. — Що ти собі там вже накрутив?

— Я все зняв на камери, — прокарбував Степан, дивлячись прямо у вічі Віти.

Він продовжив вишукувати по сервантах, шафах та поличках речі Віти, і раптом у одній з шухляд серед мотлоху помітив старий рожевий блокнот із «Барбі». Степан на мить завмер, відчувши, як всередині щось жалісно защемило.

За мить він відклав блокнот і продовжив вишукувати Вітині речі.

Далі відбулась кількагодинна сварка, після якої Віта пішла, забравши частину речей.

Якийсь час він сидів на дивані із заплющеними очима. Коли йому пригадалося те, що він побачив на відеозаписах, протер диван вологою ганчіркою. Після того зібрав з ліжка постіль і зібгав її в сміттєві пакети.

Увечері, коли він сидів на дивані й дивився телика, постійно позіхаючи, раптом пригадав про старий рожевий блокнот. Взяв його, і маленьким ключиком, що висів на шворці прилаштованій до корінця, одімкнув замочок.

Як давно він його не бачив. Вже й забув за нього.

Листаючи сторінки, обклеєні різнобарвними фантиками, він почав пригадувати дитячі роки у рідному селі.

«Ромашка», «Корівка», «Рачки», «Капрі», «Малібу», «Барбарис», «Золотий ключик», м’ятні з плюсиком, шипучки… А ось тут найдорожчі: «Баунті», «Снікерс», «Мілкі Вей», «M&M’s», обгортка від кіндер-сюрприза, шоколадного Миколайчика…

«Найдорожчі зазвичай були від мене», — Степан став пригадувати, як постійно пригощав свою найліпшу подругу дитинства різними «екзотичними» для їхгього невеличкого села солодощами, які йому дарували або якісь родичі, що гостювали, або ж купували батьки, коли їздили у місто на ринок.

І раптом, зовсім неочікувано для нього, на обклеєні фантиками аркуші упала сльоза.

Цікаво, задумався він, а що було б, якби все склалося інакше? Чи могла б їхня дружба з часом перерости у щось більше? І що б з цього вийшло? Чи пам’ятає він її обличчя? Йому здається, що пам’ятає, але не певен. Згадує, як часто намагався знайти її в інтернеті. Але марно.

Надивившись на фантики, зробив телик тихіше, поклав блокнот під подушку, і ліг. Не сподівався заснути, бо вже от яку ніч мучить безсоння. Скільки себе пам’ятає, ніколи не мав проблем зі сном, а тут у двадцять п’ять, ні з того ні з сього, раптом почалося періодично траплятися це дурне неприємне безсоння.

От і зараз в голові роїлося безліч думок, які не давали йому заснути. Про тепер вже колишню дівчину, яку сьогодні вигнав; про батьків (які частенько телефонують, і яким він на питання «як справи, як здоров'я?» завжди якомога бадьорішим голосом відповідає: «все добре»); про рожевий блокнот; про чорноволосу дівчинку в малинових кущах…

Сон перший

Над головою розстелилась безмежна небесна блакить, якою повільно пливли пухкі білосніжні хмари. Яскраве сонце дарувало приємне комфортне тепло.

Милуючись небом, поміж хмар Степан помітив сивий, немов прозорий, місяць. А одразу за тим, помітив ще два. Три місяці різних розмірів, один звичайного розміру, другий трохи більший, і третій незвично великий.

А довкола панувала яскрава зелень.

Степан вирішив піднятись на пагорб, що височів поряд. Йти було легко і він швидко опинився на верхівці, де йому відкрився райський острів, оточений безкрайньою водною гладдю. Лісами та лугами бігали звірі, над деревами ширяли птахи.

І раптом неподалік від пагорба, на краю урвища, понад морем, біля високих кущів малини, він помітив постать у білій сукні з довгим чорним волоссям.

«Це вона», — одразу збагнув він.

І погнався до урвища. А наблизившись, зупинився. Постать стояла до нього спиною, споглядаючи на море.

— Степан? — враз обернулась вона.

Хлопець остовпів. Це дійсно була вона. Але доросла. Не замурзане мале дівчисько, як він її запам’ятав, а вродлива доросла дівчина.

— Віро, — озвався він.

— Це дійсно ти?

— Так…

— Який ти дорослий. Який ти гарний. Завжди мріяла побачити, яким ти став.

— Я теж мріяв побачити, якою стала ти.

Це сон, думав він собі. І його мозок дофантазував як могла б виглядати Віра в дорослому віці, і зобразив її такою в цьому сновидінні. І він зробив її неймовірно вродливою. Навіть перестарався, бо аж надто вродлива, надто ідеальна.

— Який прекрасний сон, — усміхнулась Віра.

— Прекрасний сон, — повторив Степан й підійшов ближче.

Він хотів її торкнутися, але боявся. Боявся, що нічого не відчує, або що прокинеться. Вона теж простягнула руку. Й обережно, несміливо, вони відчули спочатку теплі пальці одне одного, а тоді м'які долоні. І водночас міцно та ніжно трималися, насолоджуючись кожним доторком.

— Не хочу прокидатись, — промовив Степан. — Хочу залишитись тут назавжди.

— Якби ж це було можливо, — сумно усміхнулась Віра, а тоді глянула на кущі. — Ти бачив коли небудь таку велику малину?

Вона вирвала ягоду розміром з кулак й покуштувала. Тоді дала її Степану, і він відчув приємний смак дитинства.

— Ходімо, погуляємо островом. Можливо десь тут є пляж, — запропонувала Віра.

— Ходімо.

І вони, тримаючись за руки, пішли від урвища та малинових кущів.

Які дивні реалістичні відчуття, думав собі Степан. Яким же справжнім все видається довкола. Але так здається лише поки він спить, а як прокинеться — усвідомить, що вони були лиш маренням, як і все у цьому сні.

Пляж на острові знайшовся швидко. Він виглядав нереалістично красивим, бездоганним. Вода у морі виявилась теплою та приємною.

— Ніколи не бачила прекраснішого моря? — мовила Віра, підбираючи з піску мушлі.

— Це просто катування якесь, — сумно промовив Степан. — Коли подумаю, що от-от цей сон скінчиться.

Віра дзвінко розсміялася.

— А ти не думай про це, — відказала йому. — Треба насолоджуватись, поки можна, — вона солодко вдихнула на повні груди й блаженно видихнула. — Це чудесний сон. Просто чудесний.

І він насолоджувався. Але не пляж, не море, не острів і ніщо на ньому не дарувало йому такої насолоди, як вона. Степан милувався Вірою, чия врода перекривала інтерес до всієї іншої чудасії, що оточувала довкола.

«Ця дівчина, — зітхав Степан. — Цікаво, чи дійсно вона стала такою, якою її нафантазувала моя уява?.. Янгол. Найпрекрасніший витвір мистецтва. Як же хочеться мені втопити її у своїх обіймах, й разом з тим боюсь до неї торкнутись, аби від доторку вона не розтанула, не розсіялась, не щезла».

Та все ж він торкався. Обережно брав за руку, й ходив з нею островом. Щоразу, як торкався її тонкої ніжної долоні, у його нутрі загорялося шалене багаття. Коли ж відпускав, всередині лиш тоскно нили жевріючі вуглини.

Скільки минуло часу, якоїсь миті запитав себе Степан? Минула мить? Чи вічність? Скільки вони тут? І скільки ще пробудуть?

З думок його вивів крик Віри. Глянувши на неї, він не зміг одразу збагнути, чому та кричала, поки вона не вказала кудись пальцем. І тоді Степан побачив, як ліс на острові поволі починав гинути. Дерева гнили й падали за кілька секунд, розсипалися на трухляві тріски й потопали у багні в яке перетворювався ґрунт. Небо потьмяніло й набуло моторшних темно-багряних відтінків. Море розбушувалось, спінилось, й за мить зі смирного та лагідного перетворилось у скажене та небезпечне.

Забили блискавки, повітрям грізно пророкотіли громи.

Довкола все перетворювалось у гниле, трухляве, мертве та відразливе.

І лиш кущі малини на урвищі лишались зеленими та живими.

Степан з Вірою побігли до них.

Там, на краю урвища, тримаючи одне одного в обіймах вони з жахом спостерігали, як райський острів за мить перетворився на мертве болото. І з того болота, з тих багнюк, з тих гнилих вод, почали вилазити потвори.

Цілі зграї безформних почвар, незграбно, але жваво, переставляючи безліч безладних кінцівок, сунули з болота прямо до урвища. Спів пташок змінився на страхітливі звуки. Звідусіль лунало виття, скрегіт, шипіння. Зірвався холодний пронизливий вітер, який здіймав у повітря бруд та гниляччя.

Степан глянув з урвища вниз на бурхливе море, що навіжено билося об скелі.

— Це ж просто сон! — спробував перекричати він шум вітру та хвиль. — Нічого не станеться.

Віра теж глянула вниз. Перевела погляд на Степана, тоді на почвар, що наближалися, і знову на Степана.

— Гаразд, — кивнула йому.

Вони міцно обійнялись і зістрибнули з прірви.

Два тіла, переплетені між собою, стрімко летіли додолу, поки безшумно не щезли у бурхливих хвилях…

***

...Степан падав зі скелі. Вода швидко наближалась, і ось вже за мить його тіло торкнеться води…

Він летів у глибоку морську прірву, однак раптово гепнувся об тверду пласку поверхню.

Розплющивши очі, Степан замотав головою, і лиш за довгих десять секунд зумів збагнути, що лежить на підлозі біля дивану. Полегшено видихнувши, він кілька хвилин полежав на підлозі. Коли заспокоївся, ліг на диван. І тоді замість полегшення його огорнуло гірке відчуття розчарування, що це все йому всього лише наснилося.

«Я ніколи раніше не мав подібних снів, — думав собі. — Це було так неймовірно, незвично… і реально. Вона ніколи мені не снилась»

Він засунув руку під подушку і дістав рожевий блокнот.

«Весь вечір я провів у дитячих спогадах, от вона мені і явилась. Але яка! Доросла, вродлива, неймовірно приваблива.

Весь покритий холодним потом Степан побрів у душ. Постійно прокручував у голові кожну мить сну. І дивувався, що пам’ятає його до найменших дрібниць.

За вікном ще панувала темрява. Можна було лягти й півтори годинки подрімати, але Степан відчув, що вперше за кілька тижнів зумів як слід виспатись.

Удень, прийшовши з роботи, він відправив поштою решту речей своєї колишньої дівчини на адресу її батьків. Вона кілька разів телефонувала, але Степан не відповідав. І намагався про неї не думати. Всі його думки впродовж усього дня були присвячені лише Вірі та райському острові з його снів. Весь день він перебував під враженням від сновидіння і не міг як слід хоча б на чомусь зосередитись.

Цього вечора вкотре спробував віднайти її в соцмережах, але безрезультатно.

Перед сном він знову листав блокнота і пригадував все, що міг. Всі пригоди, які траплялися з ним та Вірою у дитинстві. Як вони разом втікали купатися на ставок, крали черешні з сусідських дворів, грали на приставці, будували халабуди, пасли корів. Як постійно гралися разом, як вигадували всілякі забави. Як ховалися у малиннику, коли додому приходив її п’яний батько…

Йому пригадувались як хороші спогади, так і гіркі. Але в основному то були все ж хороші світлі спогади, разом з якими Степан, сховавши рожевий блокнот під подушку, ліг у ліжко, боячись, що не зможе цієї ночі зімкнути очей…

Сон другий

Вона чекала на урвищі біля кущів малини. Ніжний теплий вітер розвівав її чорне волосся та білосніжну сукню.

— Мені ніколи не снився один і той же сон двічі, — усміхнено промовила Віра, коли до неї наблизився Степан.

Її слова розсмішили його. Він розумів, що це його власна думка, озвучена його свідомістю з уст Віри, яка ввижається йому уві сні.

— Я колись чув про усвідомлені сновидіння, — промовив хлопець. — Колись кілька разів намагався їх викликати, але марно. Можливо якось ненавмисно я все ж навчився це робити? Гортаючи перед сном твій блокнот і думаючи про тебе, я якимось чином генерую це сновидіння.

Віра підозріло нахмурила брови, та за мить усміхнулась, і промовила:

— Я часто думала, чи зберіг ти його.

— Зберіг. Але, чесно, забув про нього. Знайшов випадково, коли збирав речі своєї…

— Своєї… кого? — поцікавилась Віра, коли Степан запнувся.

— Колишньої дівчини.

Віра знову підозріло усміхнулась.

— З багатьма дівчатами ти зустрічався?

— З трьома.

— А з кількома у тебе був секс?

Сценарій сну, який генерував його мозок, вразив Степана.

— З двома. З однією я прозустрічався лише три місяці, і до сексу не дійшло, — правдиво відповів він.

Можливо Степану лише здалося, але Віра ніби почала хвилюватись та якось напружилась.

Віра ще багато чого розпитувала з його життя, і він розповідав.

Після деякого часу, коли Степан відповів на запитання де і як живе, вона промовила:

— Якби я вірила у містику, то подумала б, що ти дійсно приходиш до мене уві сні. Тут все здається таким реальним. А головне — відчуття. Мені здається, що я все відчуваю майже так, як у реальності.

— Як би мені хотілось, аби це була містика і ми дійсно з тобою тут зустрічались.

Степан підійшов до неї й торкнувся руки.

— Я часто думав, чи могло б між нами щось бути, якби ми в дитинстві не розлучились? Чи лишилися б ми просто друзями, чи…

Він не затнувся. Його перебили ніжні м’які вуста Віри. Нічого п’янкішого, нічого приємнішого, нічого бажанішого він ніколи не відчував з жодною з тих дівчат із якими мав стосунки. Усі попередні цілунки здавались бляклими та прісними в порівнянні з цим поцілунок — цією ілюзією створеною свідомістю у сплячому мозку.

Губи їхні пожадливо смакували одне одного, немов спраглі, що нарешті віднайшли струмок з прохолодною джерельною водою.

Але цього було замало і їхні руки почали ніжно пестити тіла одне одного. Кожен доторк був сповнений лагідності, трепету та жадання. Вони здавалися вогнищем, який щосекунди розгорявся у все більше багаття, сповнене жару, що поглинав сам себе. Жару, який змусив їх позбутися одягу і лягти біля урвища на м’яку шовкову траву, поряд з малиновими кущами.

Багаття здійнялося ще дужче. Все довкола зникло, вигоріло, перетворилось в попіл, й існувало лише їхнє полум’я, яким вони обвивали одне одного, яким обпікали частини тіла пекучо-приємною насолодою.

Це багаття горіло довго. Та все ж прийшов час, коли воно вичерпалось, наситилось надміру і вже не мало сил горіти далі.

І ось воно, вже перенасичене втіхою. спокійно жевріло, насолоджуючись яскравим післясмаком.

— Я не хочу прокидатись, — промовив Степан, лежачи на траві, й споглядаючи у блакитне небо.

— І я не хочу, — промовила Віра, що лежала поряд в його обіймах.

Вони промовили це, бо відчували, що зараз трапиться те, що трапилось попереднього разу. І дійсно, майже одразу після їхніх слів, острів почав руйнуватись й перетворюватись у гниле болото з якого виринали гидкі почвари.

Але хлопець та дівчина не стали чекати, коли рай повністю обернеться пеклом, і як тільки все довкола почало змінюватись, вони вже в обіймах летіли з прірви у розбурхане море…

***

Все тіло тремтіло від холодного поту. Погляд блукав напівтемрявою не розпізнаючи нічого довкола. Мозок так само метався простором, намагаючись збагнути де і що відбувається.

А за кілька довгих секунд настало прояснення.

«Я у спальні, у своїй квартирі, лежу на ліжку» — врешті збагнув Степан.

Коли ж наступило полегшення, одразу пригадався сон, а за ним у грудях зачаділо знову те нестерпно ядуче почуття розчарування.

Зазвичай, коли йому сняться сни еротичного характеру, то скоріше всього доведеться міняти білизну. Він засунув руку під ковдру. Труси мокрі, але від поту. Здивувася, що після подібного гарячого сну у нього не відбулося полюції, хоча відчуття у сні були, як йому здалося, навіть значно яскравішими, ніж у реальності.

День минув як завше. Однак Степан постійно був розсіяним, через що на роботі йому важко працювалось. Та й удома постійно щось забував. Приходив на кухню і не пам’ятав для чого. Забував зачиняти холодильник, змивати воду в унітазі, згадував за приготовлену їжу тоді, коли та вже охолола. Усі його думки весь час були лише про сон. Він бажав лише одного: скоріше заснути й повернутись туди…

Сон третій

На цьому острові дихалось легко та приємно, у тілі нічого не боліло, а на душі панували такі умиротворення та спокій, яких, здавалось, Степан не знав ніколи в житті.

Віра чекала його як зазвичай на урвищі біля малинових кущів. Струнка постать, обернена до моря, з шовковистим волоссям, яке розвівав теплий ніжний вітер.

— Вже втретє мені сниться той самий сон, — промовив Степан, наблизившись до малинових кущів. — Вже втретє ти являєшся у моєму сні.

Віра обернулась. Легко усміхаючись, оглянула Степана.

— Дивно таке чути від сновидіння, — відказала йому.

— Дійсно дивно, — усміхнувся Степан. — Хоча, можливо це все не таке вже й сновидіння? Я думав про це. Що наші свідомості якимось дивовижним чином опиняються тут. І що ми насправді бачимо не марення, а… я навіть не знаю, як це все назвати.

— Я б дуже хотіла, аби ти дійсно приходив, а не ввижався мені. Але боюся, що ти все ж частина мого сну.

— Не певен, чи правильно тебе зрозумів, але якщо правильно, то я думаю так само про тебе. Що ти лише сновидіння, яке вважає, що це я йому снюся.

— Або ж, — сумно усміхаючись, зітхнула Віра, — ми обоє реальні, і дійсно бачимо тут одне одного.

— Надто це вже незвичайний сон, — зітхнув Степан.

Далі вже нічого не говорили. Замість них красномовно мовчали вуста, возз’єднуючись у спраглих поцілунках. А за ними промовляли їхні тіла, переплетені в пожадливих обіймах палаючої втіхи.

Коли ж вуста й тіла наситились, переповненні неземним коханням, яке, як вони надіялись, не було ілюзією, що існує лише уві сні, Степан з Вірою помандрували островом. Смакували різноманітні фрукти й забавлялися з пухнастими тваринами, які геть їх не боялись і з радістю підпускали до себе.

Та вони відчували, що скоро цей райський острів спотвориться.

— Не хочу прокидатись. Не хочу покидати це місце, — говорив Степан.

— І я не хочу прокидатись, — горнулась до нього Віра.

Та невдовзі все довкола почало руйнуватись, розсипатись та згнивати. І лиш малинові кущі біля прірви лишалися незмінними.

Небо наповнилось важкими багряними хмарами. Поля та ліси перетворились в смердючі болота, з яких виринали гидкі почвари.

— Стрибаємо? — Віра споглядала на бурхливі хвилі, що несамовито билися об скелі.

Почвари наближалися все ближче.

— Не хочу йти. Хочу спробувати лишитись.

Він заступив собою дівчину, споглядаючи, як безформні істоти наближаються все ближче.

І коли вони опинилися зовсім поряд, одна з них махнула кінцівкою і повалила Степана. Груди нестерпно запекли. Віра допомогла йому підвестися, відвела до краю урвища, і вони пригнули вниз…

***

Що за звук? Хто кричить?.. Так це ж мій крик. Але чому я кричу?.. Біль! Шалений біль!

Степан потягнувся рукою до вимикача. Шарпаючи рукою по стіні він нарешті намацав його. Загорівся настінний світильник, і хлопець побачив незрозумілі плями на ковдрі. Він розкрив її. Вся ковдра, вся постіль, все його тіло було у крові, що сочилася з величезної рани на грудях…

***

У лікарні йому ні разу не наснилися ні острів, ні Віра. Він просив батьків, які оселилися в його квартирі, привести йому старий рожевий блокнот із «Барбі», але ті його не знайшли.

— Я його ніби й бачила, але напевне кудись переклала, коли прибирала, — відповідала мама. — Ти ж у спальні такого розгардіяжу наробив, поки зміг знайти мобільний, аби викликати швидку.

Вона не стримувала сліз. Батько теж ледь тримався й виглядав вкрай стурбованим.

— Як же це сталось? — вкотре запитав він.

— Тату, я ж розповідав…

— Тож розповідав, але ж… як? Ти кажеш, що тобі наснилось, як тебе ранить якийсь монстр, і ти прокидаєшся дійсно пораненим… Може це ти якось сам уві сні собі таке зробив? Чи ти уві сні десь впав, чи ходив, і десь якось поранився?

— Може й так, — задумливо відповідав Степан, лежачи на лікарняному ліжку, з повністю перебинтованим торсом.

Його виписали за три тижні. Шви зняли пізніше.

Але рана повністю не заживала ще кілька місяців, аж до самої зими. Батьки досі жили з ним. Доглядали його. Все було добре, от тільки Степан ніяк не міг відшукати того блокнота.

Якогось дня він вкотре його шукав, і зазирнувши між матросом та бильцем, нарешті побачив його. Дістав, і розгорнув, щоб почати розглядати фантики, як раптом у квартирі пролунав дверний дзвінок. Відчинила мама, з кимось заговорила. Тоді пішла до спальні.

— Степанку, там до тебе якась дівчина.

Степан, кривлячись від ще не повністю загоєних ран, підвівся й пішов до дверей.

Де побачив Віру.

Справжню. Із плоті й крові. Точно таку, як у його снах.

Йому відняло мову і він просто показав їй блокнота. А вона у відповідь дістала з рюкзака стару бляшанку з-під чаю.

— Звідки ти тут? — врешті зумів він видавити з себе.

— Якось уві сні ти про себе розповів усе, навіть свою адресу, — відказала Віра. — От я тебе й знайшла.

***

Вони вирішили поїхати до кафе на її авто. Вдома їм поговорити завадили б батьки, які ставили надто багато незручних питань. А розмова їхня повинна бути зовсім не проста.

Степан одразу помітив її незвично великий живіт. Коли вони вже сиділи в авто і їхали засніженою дорогою, й вона розстебнула пальто, Степан не міг відвести від нього погляду.

А вона одразу, ще в квартирі, помітила, що з-під його футболки визирають бинти.

— Реальні сни, — трепетно промовила вона, вказавши на його бинти. І помітила, що Степан дивиться на її живіт. — Спитай від кого я завагітніла.

— Від кого?

— Я незаймана. Перший раз у мене був із тобою, — відказала йому.

— Реальні сни, — приголомшено промовив Степан.

Снігопад посильнішав, настільки, що склоочисники ледь встигали змітати сніг, який крупними пухнастими сніжинками налипав на лобове скло.

— Який термін? — запитав він.

— Приблизно чотири місяці.

— А хіба… хіба він вже має бути такий великий?

— Двійня, — усміхнулась дівчина.

На кілька хвилин запанувала тиша.

— Я не знаю, про що нам говорити, — промовив Степан. — Я просто хочу все життя бути з тобою.

У неї по щоці покотилась сльоза, що раптово вирвалася з ока. Вона дала йому бляшанку. Він розкрив її і побачив всі ті свої дитячі скарби, які він поклав туди в той давній призабутий день розлуки.

— Коли я засинала, клала її біля себе. І тоді мені снився ти.

— Так само робив і я з твоїм блокнот… Де ти була весь цей час? Чому я ніде не міг тебе знайти?

Він поклав на бляшанку рожевий блокнот із «Барбі».

— Я живу у Німеччині. Ти мене не міг знайти напевне через те, що я взяла мамине дівоче прізвище. Я тебе теж шукала, але Степанів Мельників надто вже багато… Здається, скоро має бути залізничний переїзд? — запитала вона, вдивляючись у дорогу.

— Так, десь тут вже, — Степан теж почав вглядатись у засніжене скло.

Як раптом збоку, у білій сніговій завісі, проявилось світло, яке швидко наближалось. Та Степан з Вірою помітили його запізно…

***

Рятувальникам довелося добряче постаратись, аби під заметами віднайти всі уламки автомобіля. Але як би вони не старались, ніде не могли віднайти жодного тіла. Навіть повністю розчистивши територію.

Згодом вони довідались, що в ньому їхали двоє людей. Але чи перебували вони в авто у момент зіткнення з потягом — не зрозуміло. Втім не вдалося знайти жодного їхнього сліду. І їх об’явили зниклими безвісти.

Останній сон

Багряні важкі хмари розсіювались. Небо світлішало й наповнювалось яскравою блакиттю. Море поволі заспокоювалось. Безформні почвари розсипалися й зникали в болотах, які швидко висихали й перетворювались у затишні ліси та зелені поля. Всюди з’являлись звірі та птахи. Повітря наповнювалось приємними запахами.

На краю урвища, біля малинових кущів, стоять дві постаті в білому одязі. В руках вони тримають двійко немовлят, і милуються ними, милуються морем, островом, небом. Все це тепер назавжди їхнє. І вони ніколи не дозволять цьому острову знову перетворитись на болото.