В житті та в смерті

- Розкажи мені історію.

- Яку ти хочеш?

- Неважливо. Поглянь, що там є.

Вона підвелась з підлоги та рушила до шафи. Шарпнула дверцята: вони виявились зачиненими.

- Не турбуйся. – мовив хлопець. – Щось інше придумаємо.

Натомість замість відповіді пролунав різкий звук. Скло розбилось на друзки, важко осідаючи вниз. За мить книга у м’якій палітурні вицвілого блакитного кольору опинилась у руці дівчини. Її погляд на секунду зупинився на пораненій кисті. Кілька багряних крапель впали на голу підлогу. Хлопець сіпнувся. Він відкинув стару ковдру та спробував підвестись. Дівчина блискавично перетнула кімнату та опинилась біля нього. Злегка натиснула на плечі, змушуючи знову лягти.

- Ти поранена.

Дівчина поглянула на свою руку: слідів від порізу майже не залишилось. Вона розтягнула губи у посмішці, проте це швидше нагадувало вишкір. Її погляд упав на хлопця, і на обличчя набігла тінь.

- А от тобі дедалі гірше. – Вона простягнула руку до миски з каламутною від трав водою, дістала звідти шмат тканини, злегка стисла та обережно приклала до зраненого лівого боку свого супутника. Хлопець застогнав та скорчився від болю, на лобі виступили краплини поту. Дівчина співчутливо глянула на нього.

- Ще трохи, – прошепотіла вона. – зачекай ще трохи.

- Ні…нічого. Головне, що ми у безпеці. – на обличчі дівчини з’явилась мука, ніби їй щойно завдали удару. Проте вона струснула рудими кучерями, а коли підняла очі, у них не було жодної емоції.

- Ти ж впевнена, що ми у безпеці, так? – знову прохрипів хлопець. – Скажи мені, Ламіє?!

- Так. Досить вже це повторювати.

- Вибач. Я просто…Не хочу, щоб хтось ще постраждав.

Ламія непевно хитнула головою.

- Ти, здається, хотів, щоб я почитала тобі казочку на ніч?

Хлопець слабко всміхнувся. Вона сіла поряд та скептично скривила губи.

- Снігова королева. Можливо, щось інше пошукати?

- Чому? Чим тобі не подобається?

- О, дай-но подумати. Хлопчина їде собі до розкішного замку, і в вус не дме, в той час, як бідна Герда долає всі перешкоди та рятує цього лінивця.

- Так його викрала Снігова королева. А до того…

- Не у тім справа. – роздратовано перервала його Ламія. – Якби він кохав її по-справжньому, жодна королева, ніяке б дзеркало не змусило його забути про це. Звичайний пихатий егоїст із крижаним серцем.

- Мені здається, ти перебільшуєш. – спокійно сказав хлопець. – Це історія про дорослішання, перешкоди на шляху, які ти долаєш попри все, щоб бути з дорогою тобі людиною. Це про…

- Вічність… - прошепотіла Ламія та підвела очі, пильно вдивляючись в очі свого супутника. В них був страх та надія. Він не витримав погляду та опустив очі. Ламія відвернулась та кинула книгу на купу мотлоху.

- У мене зникло бажання читати.

- Ми маємо про це поговорити…. – замість відповіді вона підвелась та твердим кроком рушила до вікна. На вулиці було світло – занадто світло як для вечора. Небо було надзвичайно ясним та щедро посипало сонну землю мілким снігом. Дівчина відчинила вікно, простягнула руку, на яку одразу ж лягла мініатюрна сніжинка. Ламія не могла відвести очей.

- Що ти бачиш? – почула тихий шепіт позаду.

- Досконалість…

Коли вона побачила його вперше, теж йшов сніг. Була справжня зима, мороз не просто щипав за щоки – він добряче ляскав по них. Вона тулилась до стіни за рогом, спостерігаючи за людьми, які поспішали до своїх домівок. Ламію трясло від холоду: це було для неї вперше. Голод…У невеликому місті швидко помічають зникнення кількох – що вже казати про сотні. Довелось залягти. А потім їх сховок знищили…Якийсь невідомий підпалив їх будинок неподалік від міста. Всі злякались та залягли, залишивши Ламію. Вони не були родиною, та все ж вона сподівалась на підтримку. Дарма…

У горлі нестерпно дряпало. Вона була скрізь – така бажана, така жадана. Еліксир життя, що пульсував у артеріях перехожих. Як же хотілось забути про все та вчепитись у них зубами! На секунду вона закрила очі та уявила, як роздирає іклами милу білявку у блакитному джемпері, жадібно напиваючись. Та доводилось бути обачною.

А потім Ламія відчула запах. Це було щось неймовірне. Він бадьорив, спокушав та затуманював розум. Дівчина відкрила очі та принюхалась. Запах линув із невеликої кав’ярні навпроти. Вона закуталась у картатий шарф та поволі підійшла ближче. І побачила його – власника неймовірного запаху. Хлопець був ненабагато старшим за неї: якщо, звісно, не за людськими роками. Він змішував у чашці якісь інгредієнти та привітно посміхався іншим. Його посмішка здавалась простою та щирою.

Ламія навіть не зрозуміла, як опинилась перед стійкою. Хлопець підняв на неї погляд, у якому вона побачила щось дивно затишне.

- Вітаю! Що Вам? – він посміхався, а Ламія не розуміла, що з нею відбувається. Його темно-сірі очі із карими прожилками допитливо розглядали її довгі руді кучері та почервонілі від холоду руки.

Дівчина ковзнула поглядом по меню прямо за баристою.

- Мені…е…Я…я не знаю.

Вона розгубилась, бо давно не куштувала щось подібне. Не те щоб їм це було заборонено, просто людська їжа не наповнювала силою, як кров. Хлопець знову поглянув на неї, тільки цього разу в очах з’явилось співчуття.

- Сідайте. Я щось придумаю. – бариста махнув рукою, вказуючи на вільне місце за столиком біля вікна. Його запах заважав зосередитись, і вона з жахом відчула, як прорізаються ікла.

Ламія побігла до вбиральні та кілька разів плеснула в обличчя холодною водою. Немертве серце стугоніло, мов шалене. Перевела подих та поглянула на себе. У старенькому пальто, пасма сплутані, переляк в очах. Проте ікла повернулись на своє місце. Ламія видихнула. Що ж робити? Спробувати непомітно втекти? Чи сісти за столик та дочекатись? Навіщо? Щоб зрештою вчепитись в його горло, із насолодою вдихаючи запах густої солоної карамелі та шкіри, краплина за краплиною смакуючи цим неймовірним нектаром. Чи може вона так вчинити із доброзичливим хлопчиною?

Ламія роздратовано зітхнула. Вона завжди була поганою мисливицею. Тож тихо прослизнула повз та повернулась до своєї схованки, з усіх сил намагаючись ігнорувати запах. І навіть знайшла жертву: самітника, який притискав до грудей невеликий пакунок. Його ніхто не шукатиме тут, у темному провулку… Він навіть не пручався, коли дівчині вдалось повалити його на землю та здійснити перший укус. Вона житиме! В очах потемніло від жаги крові. Та потім щось змінилось. Запах карамелі та шкіри – звідки він тут?

Бариста стояв прямо перед нею та щось казав. Він підгорнув рукав, простягаючи їй руку. Кожна жилка в його тілі пульсувала, виграючи багряними відблисками.

- Облиш його. Візьми мою кров.

Ламія блискавично підвелась та здивовано поглянула на нього.

- Про що думаєш?

Хрипкий голос повернув дівчину до реальності. Сніжинка розтанула, залишивши на долоні сріблясті краплини. Вона повернулась до коханого.

- Чому тоді ти не злякався мене? Чому простягнув руку? Чому…

- Бо у твоїх очах не було зла. Ти просто була голодною та наляканою дівчиною.

- Дівчиною, яка п’є кров! – на обличчі Ламії знову з’явився злий вишкір. Вона із силою зачинила вікно, від чого труснуло скло. – Монстром! А ти дурнем, який чомусь не злякався, не зрозумів, хто я. Віддав свою кров – а тепер віддаєш життя!

Несподівано Ламія сповзла на землю та дико застогнала, закриваючи обличчя руками. Хлопець спробував підвестись, проте скрикнув від болю. Дівчина вмить забула про свій біль та опинилась біля імпровізованої постілі. Приклала руку до лоба та спохмурніла.

- У тебе сильний жар.

- Знаю. – він легко торкнувся її щоки, змахуючи сльози. - - Слухай…. Що б не трапилось сьогодні, ти не винна….Ти…

- Це лише моя провина… - вона опустила очі.

- Ні… Поглянь на мене. – він взяв її за руку. – Поглянь.

Вона неохоче підвела очі.

- Цей рік…Він змінив все в моєму житті. Той зимовий день…Ти зігріла моє серце, що було у кризі. Ніхто не бачив, що все у моєму житті руйнується. Всі вірили посмішці, крізь яку намагався прорватись гнів та відчай. Я побачив у твоїх очах порятунок… І біль. Біль, такий схожий на мій….

- Ти зцілив мене. – прошепотіла Ламія. – Ти постраждав через мене. Ті мисливці…

- Не знайдуть тебе, адже так? – хлопець спохмурнів. Ламія опустила очі.

- Ні. Але послухай… Твоя рана…

- Я знаю, що там отрута…

Ламія стрепенулась.

- Давно?

- Я відчуваю її. Вона пульсує у кожній клітині рани, розповсюджуючись по тілу, змушуючи мене забувати, де реальність.

- Якщо ти знаєш, то…

- Ліків немає, так?

Мовчання було промовистим.

- Але я знаю, що робити. Тож не потрібно панікувати. Трави сповільнюють її дію. Кіра знайде вихід. А якщо ні…

- Ти не кусатимеш мене. – твердо мовив хлопець і ніжно поглянув на неї. Ламія завмерла.

- Але якщо їй не вдасться, у нас має бути запасний план.

- Пообіцяй.

Ламія роздратовано похитала головою.

- Навіть не думай просити мене про таке. – вона підскочила та втупила погляд у дзеркало, що ледве трималось у старенькій рамці. Хлопець напружив все тіло, яке страждало від нестерпної пульсації та змусив себе підвестись, проте вав на коліна. Ламія повернулась до нього та подивилась прямо в очі.

- Обіцяй, що не перетвориш мене.

- Але чому?! Якщо вважаєш мене хорошою, то чому не можеш стати таким, як я?!

- Бо я хочу померти людиною. Це мій вибір – хай як я люблю тебе!

- Це егоїзм! І лицемірство! – Ламія вхопила та шпурнула перше, що їй трапилось під руку, у стіну, на якій одразу ж утворили тріщини. Вона знову поглянула на коханого, її очі почорніли.

- Можливо, ти правий. Краще не бути, таким монстром, як я!

У цей час задзвонив мобільний. Нарешті! Ламія вийшла надвір та швидко натиснула на кнопку.

- Кіро! Ну нарешті! Кажи.

- Слухай…- голос на тому кінці не віщував нічого доброго. – Я намагалась, та…

- Просто скажи, чи вийшло! – закричала Ламія, і всередині у неї похололо. Вона вже знала відповідь.

- Мені дуже шкода. Та ця отрута… Не знаю, де вони її взяли, та….

- Отже, ліків немає.

- Ні. – вона чула у голосі Кіри співчуття, і це ще більше злило.

- Добре. Я просто перетворю його.

- Річ у тім, що...

- Що? Ну що ще?!

- Ця отрута…Вони щось нове розробили, розумієш? Вона смертельна для нас. Якщо вип’єш його кров, щоб перетворити, - помреш сама. А він перетворитись не зможе. Ця річ блокує процес. Ламіє?

Вона зі злістю стисла руку, і телефон розсипався на шматочки. Вона дивилась, як сніг вкриває землю білосніжним простирадлом, готуючи до солодкого сну. Небо було темним та сонним. Десь неподалік вкривалось кригою озеро. Вони були там – на ковзанах, з постійними падіннями. Їли картоплю фрі на лавці під єдиним ліхтарем, який не працював та слухали в навушниках OLLIE. Вона обіймала його, коли він потрапив в аварію. Він тримав її, коли жага крові ставала нестерпною. Вони не мали нікого – але були цілим світом разом. І от він помирає…

Непевною ходою Ламія підійшла до дверей, відчинила їх та побачила коханого. Він тихо лежав на боці, заплющивши очі. На його обличчі застиг вираз спокою. Хлопець ніби солодко заснув та бачив щасливі сни. Проте вона знала: залишились лічені хвилини. Ламія закричала – відчайдушно, пронизливо. Вона блискавично рухалась, знищуючи все на своєму шляху. Скло та дерево розліталось від її ударів, вкриваючи підлогу тисячами уламків. Немов ті друзки, від яких колись захололо серце Кая.

- Зу…зупинись. – тихий шепіт змусив її здригнутись. Вона підбігла до хлопця, який ледве ворушив губами. – Я кохаю тебе. В житті та в смерті.

І вона перестала чути стукіт його серця. Вона притиснула навдивовижу легке тіло до себе та завмерла, міцно обхопивши руками. В житті та в смерті.

- Ти не будеш там сам. – промовила Ламія. Підійняла його кисть та легко прокусила тонку шкіру. Темні краплини впали на язик та полились до горла, а звідти – далі, наповнюючи клітини смертельною отрутою. Тіло сіпнулось, намагаючись виштовхнути трунок. Та Ламія продовжувала пити, доки не відчула дивний спокій. Вона лягла на бік та обхопила себе руками, намагаючись зігрітись. Дивно, що їй холодно. Вона ж не голодна. Просто ….мабуть, потрібно подрімати. Зовсім трохи. А потім вона знайде коханого та розповість, що їй наснився дивний сон. Потрібно просто заплющити очі. І все мине. Вони завжди будуть разом – у житті та в смерті.