Ті, що чатують на межі

Ліна помішувала борщ, що вже от-от мав доваритися, а погляд її тим часом був прикутий до екрана смартфона. Поки Василя не було, вона знов забрела на сайт знайомств і гортала собі неспішно анкети симпатичних чоловіків. Писати їм вона не збиралась (куди їй, маючи власного чоловіка та тридцять зайвих кілограмів на додачу?), просто милувалась. І час од часу гірко зітхала, натикаючись на якийсь аж надто вже спокусливий екземпляр: пощастить же якійсь… А Ліні доведеться вікувати поряд з полисілим Васьком, який вже давно, здається, і забув, що вона жінка. Ні, не так — Жінка. Приходив ввечері, буркав «що там на вечерю?», а поївши, прилипав до телевізора. А за годину чи дві засинав під черговий футбольний матч чи кримінальний серіал, ніжно притуливши до серця пульт.

Ліна шукала порятунку від оцього ось нестерпно болючого усвідомлення, що більше в житті романтика їй не світить, у книгах та мелодрамах. Уявляла себе на місці головної героїні, разом в нею закохувалась в прекрасного принца, і крізь випробовування йшла до хеппі енда. А інколи — ось як зараз — бродила сайтами знайомств і фантазувала, як отримує повідомлення від одного з тих красунчиків, в якому він благає її про зустріч… Та фантазії лишались фантазіями.

Ліна вже збиралась закрити вкладку з сайтом, як на весь екран зненацька вискочила яскрава картинка: м’язистий, запаморочливо вродливий чоловік з оголеним торсом сидів на криваво-червоній шовковій постелі і млосним поглядом дивився прямо на Ліну. Прямо в душу… А під картинкою виведено кілька фраз:

«Все шукаєш того, хто сповнить твоє життя яскравими фарбами, і ніяк не знайдеш? Пиши, дзвони — допоможу.

БЕЗКОШТОВНО».

Ліні перехопило подих. І ось вона вже тисне на посилання… Опиняється на невигадливій сторіночці з тим самим за суттю текстом: ворожка Світлана обіцяє допомогти зі справами сердечними абсолютно безкоштовно.

«Всі ми брати і сестри тут, на Землі, — говориться в останній фразі. — І мусимо допомагати одне одному».

А далі відгуки. Сотні вдячних відгуків від жінок, яким пані Світлана, схоже, допомогла отримати бажане.

«Щиро дякую! Мені п’ятдесят шість, а моєму новому коханому — тридцять! І він носить мене на руках!»

«Не думала, що моє життя знов заграє яскравими фарбами, та завдяки вам, Світлано, це сталось. Дякую!»

«Сумнівалась, що ви дійсно можете допомогти, але оскільки ви навіть не просите грошей за ваш безцінний труд, вирішила звернутись. І не пожалкувала. Тепер, якщо дозволите, хочу віддячити вам все ж таки. Мій коханий, якого я зустріла саме завдяки вам, досить заможний, тож цілком можу собі це дозволити».

«Чесно, була певна, що це звичайний приворот, але тепер розумію — це щось зовсім інше. Це диво! Дякую вам, що допомогли відшукати щастя!»

Чим далі читала Ліна, тим гучніше гухкало в її грудях серце. І десь там, на межі свідомості і підсвідомості вже зароджувалась думка: а що як… і собі спробувати? Хоча б подзвонити просто для початку…

Раптом тишу розбив брязкіт ключа в замковій щілині. Ліна здригнулась і швидко засунула смартфон в кишеню халата. А з коридору вже долинали важкі Василеві кроки. А потім почувся і його голос:

— Я вдома, Ліно. Що там у нас на вечерю?

***

Через два дні Ліна вже їхала до столиці. Наплела щось Ваську про зустріч з давньою подругою, з якою знайшлася в інтернеті, і рушила до ворожки. Тієї самої. Написала їй одразу, того ж вечора, як тільки-но Василь захропів біля телевізора — несила вже було жити так далі. А ворожка їй: приїжджай.

От і поїхала. Хвилювалась, інколи запитувала себе, чи не даремно надумала собі отаке, та потім згадувала відгуки щасливих жінок і трохи заспокоювалась. Зрештою, вона ж нічого не втратить. В найгіршому випадку лишиться з тим, що має зараз.

Помешкання Світлани Ліна ледве відшукала. Це була квартира аж на окраїні міста, в старому облупленому будинку, побачивши який Ліна знов засумнівалась, чи варто йти далі. Але таки пішла. Надто вже манила її примарна надія змінити своє життя.

Зате всередині Світланине помешкання виявилось досить затишним: невеличке, чистеньке, повітря сповнене легкого трав’яного аромату. Сама ж ворожка — зеленоока та рудокоса — першої миті, коли тільки відкрила двері, справила на ЛІну трохи моторошне враження: надто вже пильний погляд мала, аж ніби наскрізь пробирала ним. Та потім всміхнулась, і погляд її теж пом’якшав.

— То що ж ти бажаєш? — Ворожка перейшла до справи одразу, як тільки Ліна переступила поріг її оселі. — Чи, краще сказати, кого? Вродливого? Молодого? Пристрасного? Щоб від одного його погляду кров у жилах закипала? Так?

Ліна несміливо кивнула. І тихенько додала:

— І щоб любив мене…

Кутик Світланиного рота смикнувся в дещо зухвалій напівусмішці.

— Дивитиметься на тебе так, як ніхто й ніколи не дивився. Будь певна.

Ліна теж всміхнулась, незграбно притискаючи до себе сумку і роззираючись. Вона почувалась непевно. І якось по-дурному. В голову знов заповзали сумніви: та ну що може зробити ця жінка, що живе у скромному помешканні на краю міста? Чим вона може їй допомогти?

А Світлана тим часом схопила Ліну за руку і потягла до стільця, що стояв посеред кімнати, наче спеціально приготований для неї. Може, так і було. А в кожному з чотирьох кутків кімнати, встигла помітити Ліна, стояли запалені темно-червоні свічки.

— Сідай, — скомандувала Світлана. — І закривай очі.

Ліна послухалась. Незручно вже було відмовлятись, сама ж напросилась. Зрештою, знов нагадувала вона собі, втрачати все одно нічого.

Наступної миті Ліна відчула, як щось — здається, руки ворожки — лягли їй на маківку. Потім почувся відьмин шепіт:

Кличу тих, що мене чують…

Тих, що на межі чатують…

Руки ворожки повільно перемістилися на Лінині скроні.

Гляньте — ось душа самотня

На краю стоїть безодні...

Тепер руки спустились на плечі.

У безодню заглядає

Пристрасті вогонь шукає…

Потім, здається, ворожка нахилилась, бо останні її слова прозвучали біля самого Ліниного вуха.

Їй вже маятися досить

Дайте цій душі, що просить…

Змовкнувши, ворожка ледь не до болю стисла Лінині плечі, та майже відразу відпустила.

— Можеш відкривати очі.

Почулись звуки кроків. Ліна розплющила повіки і обернулась: Світлана шукала тепер щось на поличці старої шафи, що стояла біля стіни.

— І це що, все?.. — спантеличено запитала Ліна. — Тепер я… зустріну чоловіка мрії?

— Не все, — відказала ворожка і, взявши нарешті з полиці якусь невеличку пляшечку, попрямувала до Ліни. — Ось, тримай. Питимеш по одній столовій ложці щовечора перед сном. Вистачити має десь на місяць. Зустрінеш того, про кого мрієш, ще до того, як цей місяць мине. Тільки не пропускай, пий щовечора.

Ліна з недовірою подивилась на пляшечку з мутною рідиною, потім на Світлану.

— А… точно зустріну?

Ворожка розсміялась.

— Мої чари завжди спрацьовують, не хвилюйся. Ще жодного разу не схибила.

На тому вони і попрощались.

***

Додому Ліна повернулась пізно, вже за північ. Васько мирно спав, тихо посвистуючи носом, гора брудного посуду пізанською вежею височіла біля раковини, а телевізор щось собі тихо бубнів. Все було як завжди, от тільки сама Ліна почувалась якось інакше. Вона почувалась впевненішою, веселішою. Може, навіть щасливішою. Так, інколи одна лише надія на краще вже здатна зробити нас щасливими.

Ліна швидко переодяглась, вимила посуд, а потім дістала пляшечку з Світланиним зіллям. Хвильку повагалась, зрештою наважилась: влила в ложку, звідти — до рота. Ковтнула. На смак було… принаймні не огидне: трішки кислувате, трішки солодкувате, і зовсім краплинку гіркеньке.

Вже за кілька хвилин на Ліну напала така втома, що вона ледве добрела до ліжка. І як тільки-но голова торкнулась подушки, жінка відразу ж заснула…

Десь здалеку долинав пташиний спів. Прекрасний, неповторний, та надто вже настирний. Так не поспиш, подумала вона і розплющила очі. Простягнула руку, розсунула краї балдахину над ліжком і зісковзнула з шовкових простирадл. Пальці ніг відразу втонули у ворсистому, м’якому килиму. Як же приємно, подумала вона, і солодко потягнулась. А потім в голові промайнула дивна думка: хіба мала б вона бути тут, у цьому чудесному місці? Здається, вона звала домівкою зовсім інше… Тільки яке? Напружила пам’ять, та згадати нічого не вдалось. Тож вона відкинула цю затію, і роззирнулась: високі білосніжні стіни, велика шафа з темного дерева, такий же комод, на комоді — з десяток м’яких іграшок (її іграшок?), трохи далі туалетний столик з високим потрійним дзеркалом і ліжко з балдахином, з якого вона щойно злізла… Мабуть, це мала бути її кімната, та пам’ять і тут підводила — нічого не пригадувалось. Але чомусь це зовсім не лякало.

Вона попрямувала до вікна, визирнула: знизу зеленів розкішний сад. І щойно встигла вона подумати, що добре було б піти туди, як миттю опинилась там, на широкій, вимощеній камінням алеї, що простягалась від входу до замку і аж до воріт... Замку? На якусь мить їй знов здалось, що вона не має (чи не може?) тут бути. А потім… потім вона почула звук кроків, озирнулась: алеєю до неї крокував чоловік. В вишуканому чорному костюмі, з червоною краваткою-метеликом поверх білої сорочки… І такий вродливий, що у неї аж подих перехопило. Невже він до мене, запитала вона себе подумки, а погляд впав на криваво-червону троянду в його руці. Невже це мені, запитувала вона тепер.

Нарешті він опинився поряд. Поглянув в очі так, що, здалось, аж обпік поглядом. І простягнув квітку. Вона розгублено взяла її і пробубоніла:

— Дякую. Вона дуже гарна.

— Але й близько не така гарна, як ти…

Вона завмерла. Це її він назвав красивою? Але ж… хііба вона красива? Це він з його вродою вартий принцеси. А вона… вона ж просто… Ні, вона не знала, хто вона. І чому він тут, з нею, не знала. Та запитати не встигла. Тому що щойно підвела голову, як він її поцілував.

А потім раптом хтось десь кашлянув. Потім ще раз. І вона відчула, що світ навколо тьмяніє, красень, що цілує її, завмирає, а відчуття… прекрасні відчуття, що щойно повнили її, розвіюються… І її тягне, тягне кудись. В інший світ.

Ліна прокинулась. Поруч кашлянув Васько. Потім ще раз, а потім перевернувся на другий бік і… затих. Треба ж, Ліну розбудив, а сам спить собі далі. Розбудив від такого чудесного сну, з відчаєм думала вона, пригадуючи замок і загадкового красеня. Та робити вже нічого. Тож вона кинула на чоловіка злий погляд і, повернувшись до нього спиною, спробувала заснути знов.

І заснула. Але вже без сновидінь.

Зранку Ліна вже й не згадала про свої нічні пригоди. Відправивши чоловіка на роботу і зготувавши швиденько щось попоїсти, вона приодяглась, нафарбувалась і рушила до парку. А що? Раптом її вже там чекає той самий?

Але ніхто не чекав. Ніхто взагалі не звертав особливої уваги на сповнену чудесний надій повненьку жіночку, що віддано зазирала в очі кожному миловидому чоловіку, що проходив поруч. Тож зрештою, запевнивши себе, що часу ще вдосталь, Ліна рушила додому.

А вночі їй знов наснився чарівний незнайомець.

Вона танцювала. Поклавши руку на плече незнайомому кавалеру в масці, вона кружляла з ним у вальсі, і роззиралась по сторонах. Вона сама не знала, що шукає, аж поки не наткнулась на знайомий погляд, від якого тенькнуло в грудях. Він теж був у масці, але вона впізнала. Не могла не впізнати. Так дивився на неї лише він один.

— Дозвольте, — мовив він владно, і кавалер, навіть не намагаючись заперечити, відпустив її стан і відступив. І ось вона вже кружляє в його обіймах.

— Може втечемо? — шепоче він їй на вушко, і вона киває.

Вони опиняються в вестибюлі, він знов обпікає її поглядом. А вона думає про те, що в масці він виглядає ще чарівніше. Ще спокусливіше.

Він нахиляється, цілує її. Вона закриває очі, з губ зривається тихий стогін. І чим лише вона заслужила таке щастя? Чим вона, така звичайна, змогла привабити такого як він?

— Ти не звичайна. Ти красуня, поглянь лише.

Невже вона промовила те питання в голос? Але так чи ні, він вже повертав її обличчям до дзеркала, що займало майже всю стіну позад неї. І нарешті вона побачила себе: пухкі губки, грайливо задертий невеличкий носик, густе смоляне волосся хвилями спадає на плечі, а з-за сріблястої блискучої маски визирають виразні темні оченята… Невже це справді вона?

А потім він знімає з неї маску і вона тихо зойкує.

— Бачиш, ти прекрасна, — шепоче він біля її вуха і ніжно торкається губами шиї. Вона закриває очі, закидає голову назад і тихо сміється від щастя...

І прокидається.

Сідає в ліжку, невдоволено зиркає на чоловіка. Не схоже, що це він її розбудив цього разу, та чомусь тепер один його вигляд викликає у неї роздратування.

Рука тягнеться до шиї, до того місця за вухом, яке ніби й досі палає від доторку губ… Дихання збите, серце калатає… і хочеться плакати: це знов був тільки сон.

***

Вдень, відправивши чоловіка на роботу і впоравшись з хатніми справами, Ліна знов прихорошилася і вирушила на прогулянку в місто. І знов прогулянка скінчилася нічим — обіцяний ворожкою красень, що буде дивитись на неї як ніхто й ніколи, все ще не з’явився. Та Ліна не засмучувалася: часу ще вдосталь.

А вночі їй знов наснився прекрасний незнайомець. Вона знов танула в його обіймах. Вона знов була щаслива.

Дні швидко минали. В реальному світі красень так і не поспішав знаходити Ліну, зате щоночі приходив у снах. У снах, де Ліна знов була прекрасною принцесою, а він — її принцом. Вродливим, ніжним, уважним. Закоханим у неї по самі вуха… І такі живі, такі яскраві були ці сни…

А потім сталось дещо, що зробило їх ще яскравішими: однієї ночі вона усвідомила уві сні, що спить. Згадала, дивлячись на своє прекрасне відображення в дзеркалі, іншу себе. Нещасливу, занедбану, постарілу. І ледь не закричала від жаху.

— Що сталось люба? Ти так зблідла…

Вона готова була поклястися, що ще мить тому, його не було в світлиці, а тепер він стояв за її спиною. Їхні погляди зустрілись у дзеркалі, а потім вона відчула на спині легкий дотик його долоні. Ніжний, несміливий. І такий справжній. І відчуття, які дарував їй цей дотик були такі справжні. То яка ж до дідька зараз різниця, сон це чи ні?

І Ліна рвучко повернулась до коханого обличчям. Темні очі його палали пристрастю, та волі він їй чомусь ніколи не давав. Мабуть, тому, що саме так і мають поводитись справжні принци. Але зараз Ліні була потрібна інша казка.

Вона хитро стрільнула очима на свого казкового принца і потягнула зав’язку широкої домашньої сукні вільного покрою (яка так доречно опинилась на ній, коли це було потрібно), потім повела плечима і тканина тихо впала вниз, лишивши Ліну оголеною.

Очі принца округлились, погляд мимоволі ковзнув вниз, до пружних грудей, але миттю повернувся до її обличчя.

— Ти певна, що… — пробурмотів він, червоніючи.

— Певна, — відказала Ліна, зробила крок до нього і поцілувала, обвивши руками його шию, та притиснувшись до нього всім тілом.

Мить чи дві йому знадобилось, мабуть, щоб оговтатись. А потім вона відчула, як його рука — вже зовсім не так невинно — лягла на її голу спину. І м’яко ковзнула вниз.

А потім він підхопив її на руки і поніс до ліжка.

А потім Ліна прокинулась і, важко дихаючи, сіла. Низ живота гаряче пульсував. Глянула на чоловіка, що мирно спав собі, трохи привідкривши рота, і скривилась. Які ж далекі вони тепер були. Які чужі.

Та це не мало значення.

Тепер Ліна почувалась по-справжньому щасливою. З дня в день вона так сяяла щастям, що навіть Василь не міг цього не помітити. Та коли він пробував з’ясувати, в чому причина, Ліна лиш відмахувалась від нього, як від набридливої мухи. То він і перестав.

Ліна більше не засмучувалась, що в реальності принц так і не знаходився. Звісно, продовжувала пити зілля, але спецпрогулянки припинила. Їй вистачало принца зі снів. Єдине, що лякало — думка, що колись він насниться востаннє. Та Ліна старанно гнала її, не дозволяла пустити корені і прорости.

І лиш коли одного вечора Ліна помітила, що зілля лишилось ще на два-три дні, страх мимоволі проник в її думки знов. І прогнати на цей раз його було вже не так просто. А що як, думала вона, саме зілля створює їй сни з прекрасним принцом? Адже вперше він наснився саме тоді, коли вона перший раз випила зілля… Що ж буде, коли вона вип’є останню порцію? Раптом він зникне назавжди?

Ні, цього вона дозволити не могла. Вона знов поїде до ворожки. Хай дасть ще.

А раптом не дасть? А раптом більше не спрацює, навіть якщо дасть? Відьма ж і не обіцяла, що воно працюватиме саме так. Вона обіцяла зовсім інше.

Хоча, якщо щиро, то вона ніколи не уточнювала, де саме ЛІна має зустріти чоловіка мрії…

Зрештою Ліна вирішила, що зранку зателефонує Світлані і відправилась в ліжко. А звідти — в солодкий світ мрій.

Ліна лежала в обіймах принца і думала. Думала, думала. Все про те саме. Про зілля, що закінчується, про те, що може статись потім, і що їй робити.

— Все гаразд, мила? — поцікавився принц, пильно вдивляючись їй в обличчя. Ліна так досі і не знайшла вдалого моменту, щоб з’ясувати його ім’я, тож продовжувала звати подумки принцем.

— Не знаю, — зітхнула вона, а потім несподівано для самої себе запитала: — Чи знаєш ти, любий мій, що це все тільки сон?

Несподівано він кивнув і спокійно відказав:

— Знаю.

Ліна вивільнилась з його обіймів і сіла в ліжку. Здивовано витріщилась.

— Знаєш?

Принц кивнув ще раз.

— І звідки?

Він хитрувато всміхнувся:

— А ти звідки знаєш?

І тут всередині Ліни заворушилась божевільна надія, якій вона ще не сміла повірити.

— То ти…. — нерішуче почала вона. — Невже ти не моя фантазія? Невже ти справжній?

— Найсправжнісінький.

Ліна почувалась приголомшеною.

— Невже теж маєш своє життя десь там, у справжньому світі?

— Маю. Хоча… — Він задумався, а потім ніжно взяв її за руку і заглянув в очі. —… хіба то можна назвати життям без тебе?

— То знайди мене там, у справжньому світі, — прошепотіла йому Ліна.

— Знайду. — Він стис її руку сильніше, погляд його горів. — Ти тільки скажи, що хочеш, щоб я тебе знайшов.

— Дуже хочу… — видихнула схвильована Ліна.

— Скажи, що хочеш належати мені, — долоня його повільно ковзнула вздовж її руки догори, до плеча, — і душею, і тілом. І я знайду тебе, люба.

— Дуже хочу… — заворожена його голосом, його словами повторила Ліна.

Він м’яко всміхнувся.

— Скажи мені це ще раз. Будь-ласка.

— Я хочу, щоб ти знайшов мене, — слухняно виконала вона його прохання. — Хочу належати тобі. І душею, і тілом.

Він всміхнувся ще раз. Тільки тепер якось інакше, якось… сухо. Недобре. А потім, обпікши ще раз поглядом, закрив очі. І тієї ж миті світ навколо Ліни потемнів, наче очі закрила вона. Та здивуватись вона не встигла. Тому що ще за мить груди її розірвав такий нестерпний біль, наче хтось заживо виривав звідти серце. Чи душу. А, може, і те, і те…

***

Ліна рвучко сіла в постелі. Грудна клітка її важко здіймалась в такт кожному подиху. Вона повільно обвела поглядом слабо освітлену нічником невеличку спальню, спинилась на обличчі чоловіка. Тонкі губи її вигнула недобра посмішка, очі зблиснули червоним, а на обличчі застиг такий хижий вираз, що у Василя, мабуть, кров від жаху застигла би в жилах, якби він те побачив. Але він не бачив. Він спав.

А десь за кілька сотень кілометрів в ліжку підхопилась інша жінка. Рудоволоса, зеленоока. Підхопилась, і голосно, не боячись налякати сусідів за тонкими стінами, розреготалась.

Вдалося! Ще один з тих, що чатують на межі, відшукав дорогу в цей світ.