Ненавиджу любовні романи

Ненавиджу любовні романи! Саме така думка крутилася в голові, коли кава закінчилася, і я вже хотіла йти заварити нову. Бо цю крінжову тупість головної героїні без допінгу не витримаєш. Ось-ось вона мала познайомитися з чоловіком своєї мрії. Звісно він мʼязистий і багатий, розумний і привабливий. І звісно ж про доленосну зустріч навіть не підозрював. За каноном жанру героїня, яку чомусь звали Аня, так само як і мене, мала втнути дещо божевільне, щоби він її помітив. Я не хотіла про це читати, але сюжет не відпускав. Продавчиня в книжковому не збрехала, коли вручила мені цю книгу і сказала, що я не зможу від неї відірватися. Дарма, що прийшла за томиком жахів.

Тільки от залипла я зовсім не тому, що раптом вирішила передумати й захопитися любовним жанром. Я справді не могла відірвати погляду від сторінок. Буквально. Відчувала, що втрачаю контроль над тілом. Літери на сторінці розпливлися перед очима. Навколишній інтер'єр також змінювався. Мить — і я вже не на кухні гуртожитку, а в якомусь ресторані. Хоча чому ж якомусь? Лише дві сторінки тому я читала його опис, а тепер ось сиджу за столиком, пробую на дотик наскільки ж холодна його скляна поверхня.

Я запанікувала. Як це в дідька трапилася?

Треба ж було їм з Вікою зайти саме в ту стрьомну книгарню та ще й знову почати вічний спір про любовні романи і жахастики.

— Ти просто не можеш нікому довіритися й плисти за течією, ось в чому твоя проблема, — говорила, гортаючи книгу з красенем на обкладинці. — А життя, воно ж постійно підкидає щось приємне, треба лише відкритися для цього.

Я пхикнула.

— Дякую, але не хочу жити у світі рожевих єдинорогів. Краще он, — дістала з полиці чорну обкладинку гострими червоними пазурями, — почитаю щось, де героїні роблять щось іще, крім вішання на чоловіків.

Тут-то і вступила в нашу розмову продавчиня:

— Знаєте, вам варто обмінятися книгами. Давайте так: даю вам їх безкоштовно за умови, що почнете читати. Обіцяю, що згодом не зможете зупинитися, поки не зрозумієте одна одну і себе.

Це було надто заманливо, щоб відмовлятися. Вирішила навіть не звертати уваги на її буркотіння римою та дивні паси руками. Книги, трясця, зараз дорожезні, а ми з Вікою згодом зможемо обмінятися. Хто ж міх подумати, що продавчиня виявиться відьмою та ще й таку свиню підсуне!

Я ще раз прокрутила в думках її слова. Тож я не виберуся звідси, поки щось не зрозумію. Та єдине, що зараз розуміла, я не хочу втілення того дурацького плану.

З прочитаного я вже знала, що обʼєкт бажання героїні навідується в цей ресторан щовечора, сідає за столик і чекає замовлення: якийсь особливий напій, який готують лише тут і приносять у термо кружці, щоб не охолов.

Настирлива героїня попри здоровий глузд вирішила, що вони повинні бути разом. На жаль, найнятися сюди на роботу Ані не вийшло, тому вона спостерігала за обʼєктом свого захоплення здалеку. Тобто з-за сусіднього столика, за яким також вечеряла щодня з початку полювання. Тільки от ресторан не з дешевих, а гроші на кредитці закінчувалися. Серйозно, їй би на роботу піти, а не шукати того, хто вирішить за неї всі проблеми!

Сьогодні сценарій повторився, проте з однією відмінністю. Цього разу в Ані був намір підійти познайомитися. Обійняти наче ненароком. Знайомий журналюга все це зазнимкує і напише статтю про нову пасію мільйонера. Себто Аню. Себто тепер, чорт би його побрав, мене.

Влетіла я в роман саме на моменті, коли Аня вирішила діяти. Навіть зі стільця почала підводитися. Я змусила нове для себе тіло плюхнутися назад. Хотілося бути якомога далі від підозрілого красунчика.

Були питання, над якими Аня, тобто, героїня, не задумувалася, а навпаки, вважала це збудливою таємницею. Ніхто не знає де він народився і хто його батьки. Здавалося одного разу він просто виник в медіапросторі разом зі своїм найпопулярнішим клубом у місті, і це всі прийняли як даність. Веде нічний спосіб життя. На людях завжди сам, ніхто не зближувався з ним настільки, щоб завітати в гості чи розповісти про звички. Чому його колишня після розлучення з ним почала страждати на амнезію? А після цього випадку жодного нового роману чи навіть інтрижки на одну ніч. Не хлопець, а суцільний червоний прапорець. Після зустрічі доведеться вирішувати подвійну дозу проблем.

Але тут жанр зіграв зі мною злий жарт. Не усвідомлюючи цього, я глипала на Маркуса, навіть не приховуючись, і, напевно він це помітив. Бо підвівся з-за столика і попрямував просто до мене.

— Вот трясця! — вигукнула, спеціально опершись на край тарілки з супом і тим самим добряче вихлюпнувши її на себе. Скочила на ноги з наміром вибігти у вбиральню.

Якщо він не дурень, це б мало відбити бажання знайомитися тут і зараз.

Однак, один момент я не врахувала — офіціанта, що саме ніс замовлення Маркуса. Через мій різкий підйом він не встиг пригальмувати. Таця зустрілася з моєю спиною. Чудо-напій зробив кульбіт в повітрі, кришечка злетіла, а увесь вміст опинився на моїй голові. Вʼязкі патьоки рідини стікали на плечі. В ніздрі вдарив металевий запах. Я здригнулася від огиди. Підозрюючи недобре, відгорнула мокре пасмо волосся з обличчя, поглянула на пальці, забарвленні брунатною кровʼю і приготувалася закричати в добрій традиції улюблених жахів.

Але не встигла.

Відчула лише дотик до передпліч, а потім світ кудись поплив. За секунду я опинилася в зовсім іншому місці, притиснута мужніми руками до стіни. У вічі мені вдивлялося чоловіче обличчя.

— Усе гаразд? — запитав і усміхнувся.

Щиренько так усміхнувся. Аж довгі білі ікла показалися.

Кричати різко розхотілося. Натомість згадалися уроки та настанови татуся перед тим, як я заселялася до гуртожитку: «Відчуваєш небезпеку — бий, а потім біжи». Ну я і вдарила. Коліном. Між ніг.

І поки мільйонер-вампірюга корчився від болю, дала драпака.

Правда, далеко втекти не вийшло. Як тільки збігла вниз по сходах, дорогу мені перегородили два здоровенних амбали. Втягнули носом повітря, принюхуючись до крові на моєму волоссі й одязі, й вискалилися, мов хижі звірі. Потягнулися своїми величезними ручищами, щоб схопити і…

— Відставити, хлопці, — почулося згори. — Вона моя.

В романах зазвичай у дівчат мурахи шкірою бігли від таких слів. В мене теж побігли. Правда, від страху.

Чоловіки схилили голови. Серйозно. Наче поклонилися йому. Ще мить, і зникли. Просто пуф — і розчинилися в повітрі. Я обернулася до Маркуса, що повільно і ліниво, наче той тигр, спускався сходами. Почала задкувати, поки не вперлася спиною у великий круглий стіл. В думках проскочило тупе питання, яке я тут же й задала:

— Якщо ти вампір і пʼєш кров, навіщо цей предмет інтерʼєру?

Так, коли я нервую, вічно несу якусь дурню.

— Для гостей, звичайно ж, — знову ця ікласта посмішка.

От і думай тепер, що вони з гостями роблять на цьому столі? Страх накочував хвилями. Дихання збилося і в роті пересохло. Кінчики пальців поколювало від приливу адреналіну. Зазвичай я любила це відчуття. Але в книгах. Могла контролювати його, знаючи, що як тільки відірву погляд від сторінок, все закінчиться. Тільки от зараз я не могла вирватися з цієї пастки.

— Заспокойся, — мовив, помітивши, що я вчепилася в той стіл руками так, що пальці побіліли. — Якби зціджував кров зі своїх жертв тут, то не замовляв би щодня від шеф-кухаря в ресторані. Вона там знаєш яка смачна? Зі спеціями.

Він провів рукою по моєму волоссю, збираючи залишки напою. Демонстративно облизав пальці, та ще й прицмокнув. Мій шлунок скрутило спазмом.

— Хотів би тебе вбити, то вже б убив. А вкушу лише тоді, коли сама попросиш.

Чорт забирай, це ж любовний роман! Головний герой повинен бути лапочкою!

— Сідай. Заодно розкажеш мені навіщо переслідувала.

Я сіла. Не хотіла, але тіло взяло і виконало його команду.

І як пояснити йому, що це була зовсім не я? Точніше не зовсім я? Поки я роздумувала, яка брехня здавалася б найреалістичнішою, язик вже говорив психоделічну правду.

— Через заклинання відьми я потрапила в книгу. І вгадай що? Ти головний герой. А щоб вибратися, очевидно маю зробити так, щоб ти в мене закохався. Що взагалі неможливо, бо я не вірю у міжвидові стосунки! Для вампірів люди харч, хіба ні?

Він розсміявся. Хоча ні, заіржав, як кінь. Стало навіть трохи образливо. Я тут все як на духу виклала, а йому смішно.

— Ти здивуєшся, але саме так почалися наші з Тією стосунки. Я планував зробити її своєю панною й перетворити на одну з нас.

Я гмикнула:

— І як в цей сценарій вписується її амнезія?

Він відвів погляд і наче зблід. Хоча, здавалося б, куди дальше, і так вампір.

— Ти ж потрапила в книгу про моє життя. Мала б знати.

— Ні, — зітхнула. — Авторка вирішила зберегти інтригу. То що сталося? Перетворення у вампіра пішло не за планом?

— Я не встиг цього зробити. Її викрали в мене з-під носа, а через кілька ночей вона самотньо і розгублено блукала вулицями міста.

— Вампіри ж можуть стирати спогади?

— Навіювання. Так. Найсильніші з нас можуть змусити людей зробити що завгодно. Ти щойно мала змогу на собі це відчути.

Я вперла в нього гнівний погляд. То ось чому він так легко мені повірив. Попросив розповісти і знав, що не збрешу.

— Тобто кажеш, якщо станеться диво і ти в мене закохаєшся, мені також загрожуватиме небезпека? Я маю хоча б знати від кого!

— Я намагаюся провести певні реформи у вампірському суспільстві. Зробити наші звичаї менш кривавими і більш сучасними. Створити закони. Та є ті, хто проти. Їм жорстокість приносить задоволення. Викрасти людину, піддавати її тортурам, вбити — це для них буденна справа. Якщо за її викраденням стоїть та, хто я думаю, Тія ще легко відбулася. Вона була свого роду попередженням.

— І ти так просто це облишив?

— Якщо вбʼю її без доказів, почнеться війна.

Пазл в моїй голові почав складатися.

— Тому уникаєш будь-яких знайомств? Щоб не було повторення?

Він кивнув.

А я? Я чомусь розізлилася. В любовному романі така сцена мала б змусити героїню співчувати героєві. Зрозуміти який він добрий і жертовний. Але хіба так чинять справжні чоловіки в книзі? Він мав би битися за своє кохання! Вирвати горлянки всім тим вампірам самотужки! Це ж книга для задоволення читачів, а не реальне життя!

— І якщо я стану твоєю, як ти казав… панною, щоб вибратися з книги, мені також загрожуватиме небезпека?

Мабуть, мої емоції відобразилися на обличчі, бо він простягнув руку і сказав:

— Але, здається, для тебе це єдиний вихід. Ходімо, — простягнув руку.

— Куди?

— В клуб, звичайно ж. Та спершу тобі варто привести себе в порядок.

Він виразно глянув на мою руку із залишками супу, та блузу, по якій розтікся його сніданок.

— Тебе не влаштовує мій зовнішній вигляд? — запитала загрозливо.

Мене він, звісно, також не влаштовує, але хай тільки посміє це сказати.

Він гмикнув і хтиво облизав губи.

— З такою кількістю крові на собі ти схожа на апетитний не прожарений стейк.

— Фу!

— Що? Ти залишила мене без сніданку! А враховуючи, що ми йдемо в місце, яке кишить вампірами, на тебе всі так дивитимуться.

Переконливий аргумент.

— Чи не знайдеться у тебе в щось переодягтися?

— Можеш скористатися кімнатою Тії. Там знайдеш все необхідне.

Я попрямувала у вказаному напрямку. Знову піднялася сходами на гору і відчинила потрібні двері. Оглянулася й задумалася. Виглядало все так, наче хазяйка кімнати вийшла кудись ненадовго. Вже два роки пройшло, а він нічого не зробив з її речами. Чому тоді так просто відпустив? І що більш цікаво, чому тоді так легко погодився мені допомогти?

Нашвидкоруч прийнявши душ, я вибрала маленьку чорну сукню з гардероба його колишньої. Трохи підфарбувалася і спустилася вниз. Вирішила вступити в гру, правил якої не знала, однак розуміла, що я в ній розмінна монета. Але що ще залишалося робити?

— То що, ходімо? — запитала.

Він все ще стояв біля сходів, наче з місця не здвинувся з того часу. Але я помилялася.

— Зачекай. Перестрахуватися хочу, — він розкрив долоню, на якій лежав срібний кулон на ланцюжку. — Це не дасть нікому тебе зачарувати.

— Навіть тобі?

— Так.

Він обійшов мене і став за спиною. Холодний метал торкнувся шкіри, викликаючи сироти по тілу. Маркус нахилився і зашепотів на вухо:

— Що не заважає мені зірвати його з тебе будь-якої миті.

Я була повністю в його владі, бачила, як він насолоджується цим. Мабуть, справжня героїня роману скакала б від щастя, я ж просто хотіла додому.

— Запамʼятай, що б не трапилося, не давай нікому зрозуміти, що навіювання не діє. Зривати прикраси можу не лише я. Готова?

Ні!

— Так, — сказала натомість якомога впевненіше.

Мить, і нас огорнула приглушена музика. Ми опинилися в невеликій кімнаті зі столиком та диванчиками з червоної шкіри. Одна стінка була прозорою й відкривала вигляд на танцмайданчик.

— Це що, віпкімната?

— Так. Але ми називаємо їх їдальнями.

Мороз пішов по шкірі. Не потрібно було запитувати, що тут їдять.

— Чому ніхто не помічає? А жертви? Хіба вони не розкажуть згодом всім, що у твоєму клубі їх кусають?

— Жертвам це навіть подобається, — знову ця ікласта посмішка. — Отрута в слині вампіра діє як наркотик. Загалом, це частина моїх запланованих реформ. Замість того, щоб дати волю вампірам кусати кого і де заманеться, й залишати жертв напризволяще, краще контролювати процес, переконатися, що з їдальні обоє вийдуть задоволеними. Й отримати за це гроші від обох, звісно.

Не дивно, що він так скоро став мільйонером.

Маркус відчинив скляні двері — музика стала гучнішою.

— То який план?

— Максимально пришвидшити сюжет. А для цього всі мають повірити, що ми закохані один в одного, тож не стримуй себе у виявленні почуттів.

Його руки опустилися на мою талію, почали блукати тілом. Я поборола перше бажання відштовхнути. Спробувала розслабитися, підкоритися теплу його долонь. Та відчувши перші імпульси бажання, зрозуміла, що не можу так поступитися. В цю гру можна грати у двох.

Як задерла футболку Маркуса, пальцями почала вивчати скульптурний рельєф тіла, впиваючись тим, як горіли його очі. Його долоня холодила розпашілу шкіру, рухаючись вгору по моїй нозі. Одна частина мене задихалася від гострих відчуттів, інша боляче впʼялася нігтями в його спину. Маркус засичав. Чому від цього звуку по тілу пробіг табун мурах?

— Кхм, — нас грубо перервали. — Пане Маркусе, пані Катерина чекає у віпзалі, щоб обговорити створення вільної для полювання території.

Я зморгнула туман перед очима й розгледіла довгоногу білявку в діловому костюмі. На губах ввічлива професійна усмішка, але її очі сторожко мене роздивлялися.

— А Міро, знайомся, це…

— Анна, — я вийшла вперед, зрозумівши, що так і не назвала Маркусові свого імені.

— То я бачу, жовта преса вперше не збрехала, — зміряла мене крижаним поглядом.

— Ти про що? — спитав Маркус, а я похолола. Зовсім забула за фотографа і той дурацький план.

Вона простягнула телефон, на екрані якого красувалося фото нас з Маркусом в ресторані за секунду до того, як ми перенеслися в його помешкання. І крикливий заголовок статті: «Прикрий інцидент чи нова історія кохання?»

Я розчервонілася, Маркус же навпаки виглядав задоволеним.

— Прекрасно. Сподіваюся, Катерина це вже бачила. Не будемо змушувати її чекати.

Слідом за Мірою ми зайшли у зал напхом напханий людьми. Вони безтурботно танцювали й навіть не підозрювали, що для місцевих вампірів виконують роль ходячих напоїв. Проштовхалися крізь натовп і увійшли в іншу віпзалу.

Я завмерла, намагаючись не дихати та не витріщатися. На канапі сиділи двоє: хлопець, що прикрив очі й стогнав від задоволення, і неймовірно красива жінка, що присмокталася губами до його шиї. Помітивши нас, вампірка відірвалася від трапези, відштовхнула юнака убік, і той блаженно відкинувся на канапу.

— Дякую за закуску, — сказала, — та вся ця штука із запитуванням дозволу, обіцянкою не причинити шкоди зовсім не личать вампірам. Ми ж мисливці! Страх ночі! Створіння жорстокості, а не оце все, — обвела рукою кімнату. — При найменшому натяку на дискомфорт жертви твої люди погрожують мені печінку вирвати, де ж в цьому веселощі? Тож пропоную угоду. Нам потрібна територія, що не патрулюватиметься твоїми святошами. Всього-на-всього кілька кварталів, де б мої люди могли відвести душу.

Вона провела гострим нігтем по горлу напівпритомного хлопця й продовжила:

— Придушити когось трохи. Легенько так. А може й до дна випити, — злизнула крапельки крові, що виступили з рани. — Невже тобі не відоме це пʼянке відчуття, коли з людини в твоїх руках помалу витікає життя? Перетікає просто в тебе? Що ж ти за вампір тоді?

То мені дісталося менше зло. Шикарно. Просто шикарно!

— Цивілізований, — відповів Маркус. — На вулицях вже давно не середньовіччя. Досить культивувати жорстокість.

— Це відмова?

— Як завжди, — Маркус склав руки на грудях. — Вкотре повторю: ні я, ні жоден з мого клану не дозволимо вам полювати на людей. Існують більш прийнятні способи харчуватися.

Вампірка різко встала, в наступну мить опинилася біля мене.

— Наприклад, завести особисту тару для пиття, так, — вона взялася рукою за моє підборіддя,— дбати про неї і трахати заодно. Але ж люди такі крихкі створіння, — її нігті прокололи мою шкіру.

Ще мить, і Катерина стоїть із вивернутими за спиною руками, а Маркус говорить їй у вухо:

— Ще раз зачепиш моє, залишишся без рук!

— Ну то доведи, що твоє. Щось не бачу проколів на шиї. Може вона захоче стати моєю іграшкою. Ти ж так любиш їхню свободу волі, то дай їй шанс, — вона легко вирвалася з хватки Маркуса, поваливши його на канапу, й знов опинилася біля мене. — Що скажеш, любонько? Хочеш погратися?

Маркус позаду застережливо замахав руками. Та я й сама розуміла, що потрібно послати сучку якомога далі. Тільки от тіло почало ставати податливим. Кулон на грудях нагрівся, обриваючи бажання слухатися. «Не давай нікому зрозуміти, що навіювання не діє. Зривати прикраси можу не лише я». Ну що ж, гаразд.

— Так, — кивнула.

Подала Маркусу знак, та розуміла, що він не помітив, бо з ненавистю втупився у вампірку.

Катерина схопила мене за руку й ми опинилися посеред лісу.

— Пограємо в мисливців і жертву, — вигукнула, і з-за дерев виступили інші вампіри. Їхні очі сяяли азартом.

— Вам заборонено полювати! — прошепотіла, бо горло здавило спазмом від страху.

Та наче це їх зупинить. Гаразд, треба просто пройти сюжет до кінця. Це ж любовний роман, кінець кінцем. Мене обовʼязково врятують!

— Ти пішла добровільно.

— Ти навіяла мені!

— Але ж хто тепер дізнається? — розсміялася. — Тікай!

І я побігла.

Вони справді гралися. Давали відірватися, наздоганяли, билися між собою за право першості, знову наздоганяли. Одному навіть ікла в мене пощастило встромити, поки інший не вирвав його зуби з мене разом з клаптем шкіри. Я побігла дальше. Спотикалася від дії отрути, підводилася й змушувала себе переставляти ноги. Тільки все було марно. Переможець давно був визначений.

— Маркус тобі цього не простить! — крикнула, коли мене схопила Катерина, поборовши всіх інших вампірів.

Де ж він так довго?

— Він не посміє нічого зробити, як не посмів і минулого разу. Дурний, грається зі своїми законами. Але рано чи пізно він його порушить. Тоді ми повернемо свою владу. Як думаєш, — схилила голову на бік, — заради тебе він здатен на це?

Знову навіювання. Та цього разу відповіла саме те, що відчувала:

— Ні.

Він не знає де я. Можливо, справді думає, що я пішла добровільно. То навіщо йому жертвувати своїми принципами заради мене?

— Подумай ще раз.

Трясця. В мене галюцинації від укусів почалися, чи то справді його голос? Невже все-таки встиг закохатися? Зазвичай в таких місцях у романах я скептично хмикаю, але зараз розумію Віку, яка пищить від задоволення. Разом з Маркусом прийшли всі його вампіри, а Катеринині виведені зі строю нею ж.

— То що, знищиш нас без доказів вини?

— Ви організували полювання. Які ще докази потрібні?

— Вона пішла з власної волі, ти ж все бачив, — Катерина запанікувала. — Їй подобається! — пискнула. — Скажи, що подобається!

— Ні, — амулет й цього разу легко відкинув її спробу навіювання.

— Але як?

— Магія, — відповів Маркус. — І трохи технологій.

Катерину схопили. Маркус відкрив телефон, з динаміків залунало зізнання, яке вона зробила при мені.

— Мікрофон у кулоні. І маячок, звісно. Кажу ж, цивілізація, — пояснив мені. — Дякую, що довірилася.

Але коли встигла? Та байдуже. В животі затріпотіли метелики, а світ почав розпливатися перед очима. Здається, саме це я відчувала, коли сюди потрапила. Дивно, та я не так вже й хотіла повертатися додому.

Я ще встигла помітити, як один з вампірів, що мене переслідував, прийшов на допомогу Катерині. Вона вирвалася з полону, розчинилася в повітрі, а наступної миті, здається, звернула мені шию.

Ненавиджу любовні романи. Так думала я, відриваючи обличчя від книги, за якою заснула на кухні гуртожитку. Потерла шию, що затекла від незручної пози. Надуманий сюжет і персонажі в них нереалістичні.

На кухню зайшла сусідка Віка і щось сердито бурмотіла про горори. І все б нічого, але мене раптом привабило те, як бʼється жилка на її шиї. Несвідомо я підійшла ближче. Запанікувала, коли відчула як виростають ікла. А вона закричала, коли побачила свої велетенські кігті перевертня.