Мила свинка

Він називав її милою свинкою…

***

Вона сиділа за столом, ретельно відтираючи багряні плями з порцелянової статуетки у вигляді веселої свинки. Невеликої, розміром з долоню. Дві інші – трохи менші, зате огрядніші – стояли збоку, вимиті й натерті до блиску. У фарфорових очах виблискували різдвяні вогники, а вона досі, весело мугикаючи «Ой, як твої голочки мерехтять крижинками…», жваво проводила вологою ганчіркою по лискучій поверхні.

На мить відволіклась: «Гуп!» – одна з прикрас упала. Відклала фігурку. Неохоче піднялась. Вступила босою ногою в калюжу, що віддавала залізом і саме починала загустівати. На підлозі валялась здорова п’ятірня, вся тепер у багряних розводах.

«Не годиться таке прикрасам…» – майнуло в голові, тож миттю підняла ялинкову оздобу й повісила симетрично іншій.

Лиш на часточку секунди їй стало недобре: згадала, як ті руки підносили їй до рота масну їжу й примушували ковтнути; коли ж відмовляла, напихали страву силоміць, притримуючи підборіддя, поки не ковтне: «Моя ж ти свинка…»

Зі стін глипали вони – інші його «свинки» – її їжа.

Зачудовано дивилась на ялинку: з гілля звисали нерівні шматки бурого кольору, деякі з білими прожилками, що тяглись довгими нитками, наче бурульки. Поміж святкових гірлянд теліпались його, ще недавно теплі, тельбухи.

«Ми тебе прикрасимо дощиком із срібла…»

Повернулась назад, сіла. Свіжа рана на дорідній нозі нила: гоїлись шви.

«Ринда», – кинула, мов плюнула.

Зі стін усміхались їй «свинки».

***

Ти називав мене милою свинкою,

Я ж марила живою ялинкою…