Ціна свободи

Проливний поривчастий дощ лив уже третю добу. Вкрите важкими темно сірими хмарами небо, нависало прямо над головою, давило та сіяло безнадію. Вузька глиниста дорога, яка привела їх сюди, розмокла остаточно і зараз більше нагадувала болотисту трясину без жодної надії на повернення. Шлях вперед закривали густі нетрі темного лісу, які контролював клан темних. Те що кілька днів здавалося шансом на порятунок стало пасткою.

Густі сизі сутінки ледве пробивалися крізь маленьке брудне вікно, біля якого білосніжною статуєю застигла Віанола. На тлі старого мисливського куреня білосніжний одяг і таке ж сяючо-біле волосся здавалися чимось нереально прекрасним.

Іллітор підійшов тихо, застиг на секунду, милуючись тим, як скупе сіре світло відбивається від білизни її одягу, плутається у ідеально заплетеній косі та невловимо підсвічує рожевим тонкі гострі вуха, що насторожено задрижали, відчувши звук його кроків. Мовчання, яке розділяло їх, наразі здалося густим і в’язким, як молочний кисіль на свято зимового сходження.

- Темні оголосили свою ціну, - промовив тихо і винувато опустив очі.

- Це очікувано, - Віанола повернулася від вікна і глянула йому у вічі. Красиве обличчя підсвічували темні півкола, що залягли під очима, голос звучав відсторонено і байдуже, що повністю суперечило пекучому болю, який здавалося, вже давно оселився в її очах. – Скільки вони хочуть?

- Вони хочуть крові…- опустив голову Іллітор.

- Крові? – місячно-біле волосся зметнулося від різкого руху, рожеве обличчя і гострі вушка стали попелясто-сірими. – Але ж… кроваві ритуали заборонені вже більш, ніж 200 років? – прошепотіла одними губами.

Іллітор опустив голову, завмер мовчазною брилою, дивлячись в сизу просінь вікна.

-Для чого їм це? –Віанола знову повернулась до вікна, вчепившись побілілими пальцями в старе, розтріскане підвіконня.

- Дерево роду. Воно помирає. Алаккел каже, що тільки ритуал може повернути його до життя… - голос підвів Іллітора.

Віанола мовчала кілька безкінечних хвилин, обдумуючи сказане, але коли заговорила голос нагадував свист крижаного вітру:

- Завтра вранці, я піду до Алаккела і погоджуся на його умови, - вона підняла руку, зупиняючи порив Іллітора їй заперечити. – Це моє рішення. Ти складеш табір і проведеш народ до прадавнього лісу. Ти попросиш у нього прихистку. Ліс впустить своїх дітей. Він залікує рани і відновить наш рід. – Вона знову завмерла на якусь мить і продовжила уже тепліше, ховаючи розпач і біль під довгими темними віями. – Коли Гелір відзначить свою 17 весну ти допоможеш йому знайти світло його серця. Весь цей час ти будеш його тінню і захистом. Ти – надія нашого народу…

- Чому ти? – намагався сперечатись Іллітор, гарячково підбираючи слова, але Віанола знову зупинила його жестом.

- Не сперечайся, прошу тебе. Нас залишилось надто мало. Серед нас більшість жінки, діти і поранені. Ти єдиний з зелених воїнів, хто вцілів, зможе захистити і передати знання іншим. Геллір - дитина, йому лише 13 весен.- І додала пошепки.- Всі вони не витримають зими в горах, а в долині нас вб’ють люди… Я маю захистити свій народ, - вона глянула йому прямо у вічі. Тендітна у білому вбранні, Віанола була як магічне видіння.

- Ми дочекаємося відповіді драконів! – гарячкував Іллітор.

- Ми чекаємо її вже три місяці. - Вона знову глянула йому прямо у вічі, - Це наказ, Ілліторе! Завтра ти поведеш всіх до прадавнього лісу.

На ранок Іллітор почав складати табір і збиратися в дорогу. Поки працював і роздавав команди, дивився в бік темної ущелини, де ще на світанку зникла Віанола. Ловив поглядом відблиски сонця, відчайдушно сподіваючись, що вона зараз повернеться. Опівдні чорний камінь відсунувся, пропускаючи їх до єдиної дороги через хребет в напрямку прадавнього лісу. Куций караван потягся тонкою цівкою, через темні, стрімкі скелі.

Іллітор, йшов останнім, озираючись в надії побачити її тонку білосніжну постать. Уже перед самим поворотом кинув останній погляд на стоянку і підняв голову вгору. Далеко за хмарами стрімко пливли три багряні точки. Наближалися дракони.