БОГИ НЕ СПЛЯТЬ, КОЛИ СМІЮТЬСЯ

У світлих днях полудневої весни, як правило, у середині квітня, дрогобицькими вулицями квітнуть магнолії, які в цьому місті вже давно не екзотика, а відгомін екзотичних часів.

Найстаріша серед них – китайська магнолія вілли Йонаша Кумеркера, яка перетворила цю давню вулицю Зелену, що на Лішнянськім передмісті, на своє квіткове паломництво, де кожного року мешканці затамовують свій подих, вмикають фотоспалахи та шепіт сердець і, наче моляться на ідола весни, який тут буцімто існує лише задля того, аби устелити прихід хвалебного Літа, далекий подих якого навмисно зриває її останні, налиті сонцем, темно рожеві пелюстки.

...

- Ви, пан Родентротер?

- А хто питає?

- Пані Йола!

- Звідки пані Йола знає про пана Родетротера та чого питає?

- Маю до нього,і не лише до нього, справу! - він зневажливо глянув на приталену сукню, покрутив вустами та скривився.

- Йдіть геть, йдіть геть звідси! Шуруйте! Приходять там всякі, траву мою топчуть! Та подивіться, подивіться?

- А що не так?

- Та подивіться, подивіться на себе!

- А що трапилося? Щось не так?

- Холеро, шляк би вас трафив та пек би вас взяв! Фе-е-е! Гидко, дико! Як так можна?

- Та що таке? Скажіть, чим я завинила? Невже вашого улюбленого жука десь ненароком причавила?

- Блакитна сукня, це все ваша блакитна сукня!

- А що з нею не так? Сукня, як сукня! Останній писк моди!

- Писк? О, Господи, побий вас грім! Хіба ви не знаєте? - підняв він високо над собою вказівного горбатого пальця, який був, наче указка-яд, якою він з неба, мов з Тори, читав святі приписи. - Не знаєте? Бо усі на цій вулиці знають, геть усі - навіть, ті бісові ворони та приїжджі гафки. Усі знають, що у цей час у наш дім жінки входять, ще раз повторюю, "входять" у сукнях кольору нашої магнолії. Подивіться на неї, а тепер, гляньте на себе!

- Прошу пана, я і є в кольорі магнолії!

- Дівчинко ви моя солодойка, золотоволоска ви моя дурненька, цюрюпопик ви мій задрипаний, - промовив він далі сердито та, майже, навіжено, - де ви, бачили блакитну магнолію? Чи вам кеба впала? Чи вам весна геть здурманила голову на ніц?

- Звісно, що бачила! Вона росте у мого батька на подвір'ї, а ще, знаєте, з таким відтінком на краєчках пелюстків, що стільки неба нема у самім небі!

Обличчя прислужника, який, бува знав усе про квіти, а про магнолії -

тим паче, - налилося розпачем та здивуванням одночасно, наче при падінні астероїда на землю, повне фіаско. Як він цього не знав? І ось вона, наче Перікл, що поклав його на лопатки, втерла йому своїм перцем носа. То шкандаль!

- Що? Д-д-де це? Як у вас на подвір'ї? Не може бути, блакитної магнолії не існує? Вперше чую! Напевне, самі то видумали та й хвалитеся! Хіба не так?

- Мій батько вивів особливий сорт! Тому господарі цього дому просили його, аби я прийшла для справи. До слова, якщо прийдете до нас, то знайте, у цю пору блакитний у нас - обов'язковий! Не тільки у вас є свої традиції. А у вас сад, дивлюся, маленький! Такий крихітний, що...

- Невже у нашому саду, - промовив зачарований з хвилюючим серцем, - буде ваша блакитна магнолія?

- Буде, але за однієї умови?

- Умови? Умови? Та я, - радісно обіймаючи її, - готовий на все! Та хоч душу вам віддам! Хочете?

- А свою доньку за нашого пана віддасте?

...

- // - // - // -

- Йоланто! Йоло! Де тебе клятий вітер носить? Ти де? Де ти?

- Тату, таточко, татусю, уже біжу!

- Та хутчіш вже! …Ну, хутчіш, розповідай, ти там бачила в саду щось цікавеньке? Щось таке, що аж… – він облизав свої очі в шаленство. – ну, щось таке, таке, що ні в кого нема? Щось там таке було? Бачила?

- Ох, татку, бігме, ви, як мала дитина, а може ще гірше! Щоб ви знали, сад в них крихітний, не те що в нас! – батько окрилений мало не злетів від тих слів до неба, якому щоденно дякує за красу. – А бачили б ви обличчя їхнього садівника, коли він почув, що в нашому саду росте блакитна магнолія! Він мало не вмлів, втратив на чу-чуть дар мови. Його переповнило збентеження, захват та, водночас, заздрість, що десь в цьому місті існує така таємнича, ним не бачена краса, яка ще не була упіймана в його тенета, в його садове павутиння.

- А ту квітку, яку я просив подивитися, ти бачила? Скажи, що бачила!? Ну, скажи! Благаю!

- Так, тату, бачила! Бачила! Заспокоїлися? Вам від того стало легше?

- Ох, що то за рідкісна квітка! Хіба не так? Її краса, її невимовна краса ні з чим не зрівняється. Я ладен за неї віддати геть усе! Усе, навіть, свою душу!

- Ото маєш! Дивно таке чути, Родентротер теж таке казав про вашу магнолію. Можливо, ви з ним, та зі своїми дурними мурундилями в голові, якось зустрінетесь й обміняєтеся своїми душами, тогди обидва будете щасливі - кожен при своїх бур’янах?

- З тим пальцедером? З тим, гівнюхом позаплотним? З тим дурним лопухом не підтертим? Та пек би тобі був - ніколи! Ніколи! Нікоооооли! Та ти хоть знаєш, що він зробив? Знаєш? Він! Він!... Він, правда, мене не пам’ятає, але я, я усе пам’ятаю! Ох, прийде колись той день, прийде той день і я…

- Тату, годі вже, заспокойтеся! То все та ваша садова хороба, на жаль, в енциклопедіях я такої не знайшла, але в неї є свої жертви. Тату, дайте собі з ним вже спокій. Відпустіть! Ось, глянь, озирніться, у вас є прекрасний сад, у якому є стільки всього, що вам заздрять усі навколишні пани, а львівські панії спеціально приїздять, щоб оздобити свої оселі та оранжереї, а віденські барони лише тут знаходять щось таке, що жінка йому не в змозі відмовити, вона говорить лише "так", але це все квіти, це все ваші квіти – безвідмовні, вони кожного заклинають і, чомусь лише вас, - пролунало в її голосі журливо, - чомусь лише вас проклинають їх жертовно любити! Навіть, на могилу мами ви ходите лише тому, щоб доглянути той свій клятий квітковий вівтар, який милує небу очі! А мама, ви пам’ятаєте нашу маму? Чи це замість вас роблять квіти?

- Так, пам’ятаю, пам’ятаю її смарагдові очі! Її… ох, з кожним роком все важче утримувати її образ. Деталі розкришуються, розлітаються, зникають! Вона – зникає! Деколи я волію зникнути разом із нею! Знай, кожна любов – це світло! Та й воно, бува, гасне! Так, ти маєш рацію! Усе це правда! До того ж у цьому світі є найкраща квітка серед квітів, якої ніхто не має, моя потіха, радість мого саду-серця: крихітко, моя, доню, це все ти! Ти!

- Ох, татку, таточку, татусю! Люблю, люблю вас!

- А скажи-но, а що тобі там відповіли? Що він, що вони сказали про...?

- Що сказали? Ви не повірите! Або місто запише у свої хроніки новий шкандаль та романтік, якого світ ще не видів, або буде у нас війна!

- Війна?

- Але, тату, це ще не все! Вам краще присісти, бо, чує моє серце, впадете!

- Впаду? Я? Ага! Та мене з ніг ніщо не з'ібє!

- Тату, воно вас не з'ібє, воно вас - знесе!

2018