Шпійон

Описані нижче події відбуваються у 1989 році,

в Україні, яка перебуває у складі Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

Я вийшла з Цезарем на прогулку і зіткнулася з сусідкою в дверях. Цезар з переляку, як завжди, хотів хапнути її за ногу. Слава Богу, вона була в джинсах, і він тільки наслинив їх. Вона ж лагідно посміхнулася, примовляючи до Цезаря: «Ох, ти ж розбійник, я ж твоя сусідка!» Після цих слів, Цезар добродушно виляв хвостом, весело висолопивши язика.

Поселилися вони в нашому будинку нещодавно. Казали, що купили цю квартиру. Хіба можна було купити квартиру? Зазвичай їх давали. Я 22 роки скиталася по общижитіям, доки не отримала свою «однушку». На чергу стала молодою дівчиною, з першого дня роботи на заводі. Думала сім’ю складу, може діти будуть – не склалося. Зараз правда все змінюється: «перестройка», «гласность» і «плюралізм» . Може й можна купити квартиру, а гроші звідки? Он кооперативну квартиру люди по 15 років виплачують.

Дивними, мої сусіди, мені здалися одразу. Зажди такі усміхнені, що аж противно. І чого ото зуби скалить? Він завжди у под’єзді двері тримає, вперед пропускає, а як вітається, то аж вклоняється. А вона вже внадилася до Надії Іванівни: то ліки їй принесе, то продукти. Коли б не квартиру хочуть прихватить. Надія Іванівна одинока, спадкоємців немає, рідко з дому виходить. Кажу їй: «Не здумайте ж квартиру переписати!» А вона як блаженна, тільки посміхається.

Ну мене вони не візьмуть. Я, вже квартиру на троюрідного племінника Кольку переписала. Правда, він недавно приїхав з села і каже: «Буду в тебе жить! Роботу знайду». Де він ту роботу знайде трактористом в городі? Посидів тиждень. Гроші, що були в нього, пропив. Став у мене просить. Я ж не дурна, гроші і два кольця золотих віднесла до Надії Іванівни. Коли зрозумів, що нічого не візьме вирішив вернутися додому. А як їхав, то ще й погрожував: «Ви тьоть Вєра, якщо за пару років не помрете, так я вас грибочками нагодую, бо я так дальше жить не зможу!» А я йому: «Сам грибочків наїжся! Неблагадарний! Я тобі квартиру, а ти хоч би картоплину мені з села привіз». В плечі випхала і двері закрила. Тепер думаю чи правильно зробила, що на нього квартиру переписала.

В мене двері сусідські напроти, і я все в «глазок» бачу. Якось пізно ввечері, до них прийшов чоловік у чорному плащі і шляпі, як шпіон з кіно. Був може з годину. Коли виряджали свого гостя, вона попрощалася у дверях, а він мабуть пішов проводити. Я бачила, як вона пильно подивилася на мої двері, наче підозрювала, що я стою біля «глазка».

А зранку весело до мене щебетала: «Ви пані Віро, мабуть, погано спите. Я працюю в аптеці. Нещодавно отримали снодійні. Вони, зазичай, в дефіциті. Якщо Ви маєте рецепт я Вам принесу. А може Вам сердечні потрібні? Вони без рецепта.»

І з чого вона взяла, що я погано сплю? А як же, снодійні! Щоб мене отруїти?! Знаємо ми тих аптекарів. Нічого їй не відповіла, тільки глянула, мовляв, щоб не чіплялась до мене. А вона лише мило посміхалась. От, вже зубоскалка!

Мені ж цілу ніч з голови не йшло, що ж це за один приходив до них? Точно шпійон. Все правильно. Вона має доступ не тільки до ліків, а й до нових розробок наших «совєцких учьоних». А це приходив, щоб купити і вивезти за границю. От звідки у них гроші на квартиру!

Стала я слідить за їхніми дверима. Як вечір, так я біля «глазка». Мої сусіди, коли хотять тоді і приходять додому! Ну ніякого режиму. То в п’ятій, то в шостій, а то об одинадцятій. Я вже біля «глазка» і придрімаю. Треба мені свій пост обладнати, бо стояти трохи утомітєльно.

Поставила стілець , то що колись з «Лєнінської комнати» поцупила, а на нього табуретку. На табуретку подушку, щоб м’якіше сидіть. З трудом вилізла на своє сооруженіє, вмостилась, якраз в «глазок» все харашо видно. Сижу. Тепер головне не впасти.

І досиділа. Була субота. Мої сусіди тільки зранку виходили, і швидко повернулися. Мабуть в гастроном ходили. В сєтці сухарі і бублики, а ще пляшка вина. Ага, значить питущі. А як вже потемніло, знов прийшов до них шпійон. Вона підозріло зиркнула на площадку і двері закрила. Пішов від них шпійон через півтори години. Коли виряжали, вона знов пильно дивилася на мої двері, а шпійону тихенько сказала: «Дякуємо отче». Мене аж хитнуло на моєму сооруженії. Батько, чи що? Так він же такого віку як вони - років по сорок. Тю! От я недоумкувата. Це, ж бандюки, організована групіровка. І в нього клікуха – «Отець». Мабуть главарь.

І внадився їхній «главарь» ходить ввечері по суботах, і точно так з 18 до 19-30. І все однаково, вона випускає його, він його проводить, вона дивиться пильно на мої двері. А як побачить мене, все ліки пропонує. Я однєкуюсь, хоч «холєнзім» мені б не помішав, бо щось печінка замучила.

Їдемо, якось, в ліфті з нею, а я візьми да й ляпни: «А як же ж тебе називають?» «Люба, мене звати… Любов.» «Нє-є, у вас ТАМ…» багатозначно я протягла. А вона тільки очі вирячила, не відповіла. Бачу - перелякалася. Нічого, не буде чіплятися!

Вже надоїло мені по суботам за ними слідить, нічого нового. Але з пів шостого сижу на своєму сідалі. Свій пост я вдосконалила, приробила поличку до дверей, щоб чайок з сухариками попить. Поличка вийшла така собі, крива, прибита гвоздками-сотками. Надія Іванівна побачила, каже: «І навіщо вона вам тут?» Кажу: «Сумку вішати.» А вона: «Чого так високо?» Дивиться, не второпає, як можна туди сумку повісити? Я й сама не знаю як туди сумку вішати. Ляпнула, що в голову прийшло.

Знов субота. Сижу. Прийшов главарь. А сусіда немає, вона сама вдома. Він ще зранку кудись пішов. Ну як по часах у 19-30 вона виряджає главаря. Сусідонька моя усміхається йому, і знову: «Дякую отче». А він їй в очі зазирає, за руку бере, і щось тихо шепоче, не розібрала, тільки слово «любить» почула.

Ага, значить вони любовники. А шо? Вона симпатична, все посміхається. А це чоловіка не було вдома, так вони вже, мабуть, натішилися. А чого ж довше не тішилися, а рівно в 19-30 повиходили? Мабуть так треба. Конспірація. Але мені версія про любовників не понаравилась , якась надумана, про главаря логічніше. Про любов мені мабуть почулося.

В неділю я Цезаря вигулюю в шостій ранку, і ще завалююсь спати. Потім валяюсь в постелі до обіду. Сплю, дивлюся по тєліку екстрасенса Кашпіровського, читаю «комсомолку», одним словом нічого не роблю - свята неділя.

Та якось я проспала. І вийшли ми з Цезарем на прогулку в сьомій, і верталися вже близько восьмої. Тільки зайшли, лапи Цезарю помила. Чую, наче Надія Іванівна в коридорі говорить. Я до «глазка». Точно! Моя сусідка обіймає Надію Іванівну, цілує як рідну, щебече, під руку підтримує заводить у хату. А в хаті наче ще якісь люди є. Як тільки, Надія Іванівна поріг переступила, вона на мої двері зиркнула і свої закрила. Не встигла я розгледіти хто там ще був. Ну нічого, я всіх висліжу.

Сіла я на своє сідало - сиджу. Надія Іванівна до них зайшла в 8-15. Щоб це таке могло бути? Може день народження? А чого так рано? Сиджу. Година пройшла. Вже дві. Думки всякі лізуть у голову. Може вже Надію Іванівну прибили. Може в міліцію треба подзвонити. Вже їсти хочу. І в туалет давно пора, але пост боюсь покинути. Тільки надумала злазить, дивлюся, двері відкриваються: вийшла жінка років сорока з двома дівчатами-підлітками. Тю! І справді може гостей приймають. Ну Слава Богу, з Надією Іванівною нічого не зроблять. За п’ять хвилин якийсь стариган виходить, кланяється і промовляє: «Нехай Господь вас береже!» Ти ба який набожний . Тепер багато партійних набожними стали. В туалет хочу - немає сили терпіти. А тут ще цікавіше: виходить Надія Іванівна і з нею той їхній главарь. Тільки без шляпи, і плащ не застібнутий, комірець білий виглядає, як у школярки. Надію Іванівну під руку веде, в очі їй заглядає. Сусідка моя дивиться на них і махає щоб вони швидше йшли, і на мої двері очима показує.

Ясно все з Надією Іванівною! Переписала квартиру на них. А цей главарь - нотаріус. Жінка з підлітками і стариган свідки. Як же я зразу не здогадалась?

Чи то від побаченого, чи то від того, що в туалет хотілося, мене хитнуло: табуретка на стільці посунулася, перехнябилась і скинула мене. Я в польоті встигла подумати, що не харашо за людьми шпіонить. От Бог і наказав! Мочовик не витримав і при приземленні опожнився. Лежу в калюжі встати не можу. Так моя смерть і настане. І в Рай я не попаду, бо в Бога ніколи не вірила. Боже, якщо Ти є, прости мене грішну! Якось з трудом піднялася, пішла на кухню, поставила чайник на плиту. Кого проінформірувать? Міліцію? А що міліція? Скажуть, мов поки преступлєнія нема, ми нічого робить не будемо. Одним словом, пока Надію Іванівну не пришиють, міліція пальцем не пошевелить. КГБ? І що я їм скажу? Версія зі шпіонажем не підтвердилась. А як поясню, що я за ними спостерігала? Нє, ще мені шпіонаж пришиють! А може в ОБХСС? Квартира - це «соціалістіческая собствєнность» – значить може бути «розхіщєніє». О, піду прямо в райком, проінформірую, а партія нехай розбирається: хто винен і кого до відповідальності притягти. Чайник закипів.

В понеділок не могла піти в райком. В гастрономі в очереді за гречкою простояла. Гречки не досталось, купила два кілограма ячки, щоб не дарма стояти. Я її не люблю, за пів року викину, бо жучки заведуться. У вівторок голова боліла, теж не пішла. Тільки в середу змогла піти. Прийшла, питаю: «Куди мені проінформіровать про злочинну групіровку!» Вони мені: «Йдіть у міліцію.» А я кажу: «Тут хочу проінформіровать, не плутайте мене!» Вони так дивно подивились на мене, відвели в якийсь кабінет. Я все докладно розповіла жінці з високим начосом на голові, як у нашої завуніверсаму. Вона уважно вислухала з застившою посмішкою і промовила: «Спасибо за інформацию. Ви правєльно поступілі. Ми обязатєльно прімєм мєри».

До суботи я чекали, що хтось прийде прийняти «мєри». Я вже стомилась сидіти всі дні на «прольот» на тому сідалі, але ніхто не приходив.

У суботу ввечері прийшов главарь зі стариганом, як завжди у 18-00, а у 19-30 вийшли. В неділю я рано вигуляла Цезаря, і з пів восьмої сіла на свій пост. Табуретку прив’язала до спинки стільця поясом від халату, це трохи укріпило мою конструкцію. Тільки вмостилась прийшов главарь зі стариганом. Тільки за ними двері закрилися до дверей підійшла жінка з двома дівчатами – підлітками. Дивлюся і Надія Іванівна суне до дверей і не сама, а ще і з Софією Марківною з другого етажа. А ця що тут робить? Вона не одинока, в неї дві дочки і троє онуків. Правда, овдовіла недавно. Ця квартиру не одпише, хай не мєчтають. Тільки за ними двері закрились, дочка Марківни до дверей підбігає. Ага, отямилась! Куди ж це мати пішла? Да так нєрвно на дзвоник давить. За матір’ю треба слідить, а то одпише квартиру будеш тоді знать. Поки я злорадствувала, вона теж зайшла до моїх сусідів, мабуть щоб у коридорі скандал не вчинять. Перед людьми не вдобно.

Десь дві години сиділа, аж все тіло затерпло. Щоб не трапилось знову біди, по тихеньку злізла зі свого сідала, сходила в туалет, чай зробила, кусок хліба відрізала, на поличку поставила, вже стоячи дивлюся. Почали розходиться. Надія Іванівна і Софія Марківна з дочкою, весело всміхаються, господині (сусідці моїй) дякують. А за що? І шо ніякого скандалу не було? За ними стариган і главарь. А жінки з дівчатами не має. Ті тільки через годину пішли.

В понеділок зустріла Софію Марківну питаю: «Ви квартиру на дочок переписали?» А вона відповідає: «На старшого онука.» Далі веду, може розколеться: «А Надія Іванівна переписала на когось з родичів? Бо як умре, так у ЖЕК відійде, тоді буде пізно.» Софія Марківна, примружила очі єхидно мені: «Я не питала її. А, що це ви цікавитесь чужими квартирами? Може ви на щось претендуєте?» Ти ба яка, цій пальці в рот не клади, по лікоть відкусить. А сама викручуюсь: «Ой, шо ви кажете? Це я хочу переписати на плємянніка. Може нотаріуса хорошого посовітуєте, щоб не ахверіст». А вона стенула печами, мовляв не знаю такого. Не розкололась.

Мої версії розсипались. У суботу все повторилося знову з поправкою: окрім главаря і старигана ще прийшла Софії Марківни дочка. А в неділю поприходили всі ті ж самі, а на останок прийшов молодий чоловік весь у чорному з гітарою. А на грудях висить хрест на цепку. Так он воно що! Це з тих, що музику таку грають, що по голові гепає, «хеві метал», наркомани одним словом. Це вже і в міліцію можна – люблять вони тих наркоманів.

Я не витримала і тихенько вийшла зі своєї квартири, підійшла до сусідських дверей, за дверима наче співали. Обпершись на двері, я прилипла до замочної шпарини в надії щось побачити. Нічого не було видно. Тоді я приклала вухо. І справді, співають, таке наче - «Господи помилуй». Чи це мені вчувається? Раптом двері посунулись, відкрились і я впала на поріг сусідських дверей. Стоячи на чотирьох я побачила і почула стільки, що моє ослаблене серце не витримало, і свідомість мене залишила.

Коли я прийшла до тями, виявилося, що лежу на дивані, наді мною стоїть молодий чоловік у чорному, а на шиї хрест і розтирає мої руки: «Пані вам вже краще?» «Господи, яка я тобі пані? Що це панство таке?» - подумала, але в голос не сказала. Підійшов їхній главарь, одягнутий у білу одежу, золотом вишиту, як у царя. Підійшов сусід зі стаканом води. Я замахала руками. Молодик і главарь у вигляді царя дивилися лагідно: «Пані випийте!» Я прокричала: «Вона хоче мене отруїти!» Тут прийшла вона з апаратом тим, що давлєніє міряти, такий як у нас у медпункті був. Всі розступилися, вона сіла поруч на край дивана почала прилаштовувати мені на руку манжет, а собі у вуха стетоскоп. Показала пальцем всім помовчати, прислухалася: «Так і є, дуже низький!» Подивилась на мене з усмішкою: «Пані Віро, випийте цю солодку воду, Ви мабуть нічого не їли сьогодні.» Тут просунулась Софії Марківни дочка: «Тьоть Вєра, випийте, це ж я Наташа, ви ж мене від собак рятували, як я малою була. Випийте, тут ніхто не бажає Вам зла!» Раптом мені так себе стало жаль. Ніхто мені ніколи нічого не пропонував, ніколи не міряв просто так тиск, ніхто мене ніколи не вмовляв. Всі дивились нам мене лагідно і усміхнено. Ніхто не скандалив через те, що я їх підслуховувала. Якась сила, з середини мене, почала кричати: «Я, погана, слідкувала за вами, проінформувала «куда нада», але я так і не втямила, що ви тут робите!» Сльози потекли само собою, я плакала, плаката сильно, навзрид. Востаннє, я так плакала в дитинстві. Але на диво, чим більше я плакала, тим мені ставало легше. Софія Марківна і Надія Іванівна казали мені щось втішне і підбадьорливе.

Трохи заспокоївшись та огледівшись, я востаннє зробила припущення: «Ви артісти? Репітіруєте?» Вона посміхнулась: «Ні, ми молимось Богу. Ми християни. То отець Василь. А молодий отець Іван. Він вчить нас співати. В суботу ввечері служимо вечірню, а в неділю - Літургію, Службу Божу. Тепер не слідкуйте, і не інформуйте «куда нада», а приходьте молитися разом.» Ближче до вікна стояв стіл, накритий вишитою скатеркою. На столі стояв хрест і підсвічник, поруч лежала товста книга. Прямо над диваном, на якому я лежала, висіла велика картина з зображенням чоловіка з палаючим серцем. Це Ісус, здогадалася я.

«Йдемо, все ж вип’ємо чаю з бубликами, – мовила вона, подаючи мені дві руки, - мої похресниці спекли торта.» На кухні порядкувала жінка з двома дівчатами-підлітками. На столі стояли чашки і торт, у двох великих мисках бублики і сухарі. А де ж вино?

***

Українська Греко-католицька церква вийшла із підпілля в кінці 1989 року. До того часу богослужіння відбувалися у помешканнях вірних. Часто ці зібрання вважалися злочинними. Вірні та священнослужителі піддавалися репресіям та гонінням.