Аюмі Ієйрі

Перший день в Японії виявився доволі нудним, в основному через те, що постійно падав дощ. Залишалось тільки те і робити, що дивитись із вікна не дуже дорогого мотелю на безлюдну вузеньку вулицю і рахувати спалахи блискавок та ударів грому. Навіть толком поговорити немає з ким, жителі та працівники мотелю не дуже добре розуміють англійську, здавалось би, інтернаціональну мову. Це вкотре підтверджує думку, що англійську мову добре знають тільки в Англії. Ну і Америці. Загалом, лишень у англомовних держав. Українською тут точно ніхто не володіє. Було б справжнім чудом, якби хоч на котромусь з цих островів знайшовся б хоч один, який зрозумів гостя.

Скільки років він мріяв про поїздку в країну сонця, що сходить, і нарешті, бажання здійснилось. Його родичі, двоюрідні брати, сестри, не до кінця розуміли цю затію, намагались якось відмовити, але це їм не вдавалось. Про цю державу знав достатньо, аби хоч трохи орієнтуватись. Ще із школи почав дивитись японські фільми, читати їх книги, а потім навіть і слухати їхні пісні. А коли виникла можливість "мандрувати" за допомогою Google-карт, часто це робив вулицями Токіо, Саппоро, Осаки, Кіото, Нагої та ще деякими містами цієї держави. Але для подорожі вибрав мало чим примітний населений пункт - Кобе. Толком тут немає ніяких пам'яток, бо і місто засноване тільки під кінець ХІХ століття, у славну епоху Мейдзі, коли епоха самураїв вже встигла пройти і даймьо не будував тут замок. Навіть у, так званій, історичній частині міста, знаходились модерні будинки, які перші жителі будували під віянням політики європеїзації. Натомість тут багато хмарочосів, навіть більше ніж у самій столиці. Загалом, не найкращий варіант для туризму, звісно, якщо турист не є урбаністом.

Він став цікавитись Японією після того, того, як дізнався, що його прадід, у далекому 1945 році, брав участь у Радянсько-японській війні, маловідомому етапі Другої світової війни, де Радянський Союз, після того, як розгромив Німеччину, згідно із договором союзників, таки оголосив війну Японії, яка на той час ще тримала свої війська на півночі Китаю, а також володіла Корейським півостровом. Та не дивлячись на те, що дана війна тривала менше місяця, вони таки зуміла відібрати життя у прадіда, хоча за це він і отримав посмертну медаль "За перемогу над Японією" із зображенням Сталіна, профіль якого спрямований праворуч.

Мабуть його прадід був би проти того, що один із нащадків цікавиться державою, діяльність якої позбавила його життя. Та мало ще, прагне бачити у якості своєї дружини і матері дітей не кого інакше, як представницю азійської раси, і було б не погано, якби нею стала якась Міцуко, Аяко, Томоко, Мегумі, Юкіко, Харука, або якась інша японка. Можливо це одна із причин, чому сюди приїхав. Хоча прекрасно розумів, що зі своїми дебільними комплексами неповноцінності та заниженою самооцінкою, це виявиться таки доволі важко. Хоча, чим там Аматерасу не жартує, можливо захоче, аби якась представниця її народу таки зійшлась із гайдзіном заморським.

Єдиною розвагою у дощовий день залишалось тільки споглядання телевізора. Навіть не знання мови робила цей процес доволі цікавим, оскільки майже на кожному каналі показувались знамениті японські телепередачі, які за своїм змістом доволі абсурдні, але разом з тим і кумедні. Навіть деякі із них - доволі еротичні, як та де, для чогось потрібно було симулювати статевий акт, при цьому повністю в одязі, і під сміх та оплески глядачів. Чи ще одна, де дівчата роздягаються до білизни, засовують між груди якийсь продовгуватий предмет і стрибають на батуті, намагаючись якомога довше втримати цей предмет. Або ж та, де дві дівчини дують у пластикову трубку, намагаючись таким чином заштовхнути противного таргана у рот своїй противниці.

Також весело дивитись звичайну рекламу, яка ще абсурдніші. Деякі з них таки викликали сміх, хоча більшість радше здивування. На інших каналах транслювали фільми, більшість з яких доволі добротні, але через мовний бар'єр, сюжет не повністю зрозумілий. А ще аніме. Багато, різних японських мультів, більшість з яких не заслуговували ніякої уваги. Але серед того всього мальованого безумства, знаходилось таке, що заставляло зупини свій погляд на собі.

Дощ припинився тільки вночі, коли самого туриста вже морило в сон, і явно не хотілось гуляти. Тим паче, краще не ризикувати нічними прогулянками незнайомим містом, мало що, можна натрапити на якихось японських гопників, яким не важко вчинити знаменитий гоп-стоп, або ж випадково зустріти якихось якудза, які проводять чергову не чисту справу, якій ніяким чином не потрібен свідок.

Він просто лежав, заклавши руки за голову дивився на стіни, на котрих світло від вуличних ліхтарів, а також тінь вимальовували незвичні образи, які турист, як би не старався, не міг зрозуміти, що то таке. Згодом, остаточно відкинувши спроби зрозуміти все те, йому здалось, що саме так японці могли б і придумати свої букви, просто дивлячись на те, що показують їм тіні. Хоча прекрасно знав, що це не правда, тільки жартівлива версія, яку ніхто всерйоз не розглядатиме, як мінімум через те, що нікому її не розповість.

Він повернувся на бік, заплющив очі та дуже швидко заснув. Благо в будівлі ніхто не шумів, а звуки нічного міста, включно із автомобільними, звучали доволі далеко, наче у іншому світі.

Потім знову був у цій самій кімнаті, що може здатись цілком навіть логічним. Тільки, не розуміючи чому, але його, наче якоюсь силою тягло з цих чотирьох стін, на вулицю. Потрібно це зробити якомога скоріш, наче кудись не встигає. Не суперечачи цьому відчуттю, турист, дуже швидко одягнувся, взувшись у щось, не довго думаючи, відчинив вікно та вистрибнув на вулицю, благо кімната знаходилась на першому поверсі.

Вже встиг настати день, але, на диво, навколо не спостерігалось жодної людини, лишень оті самі звуки міста звучали десь на фоні, справді, наче у іншому світі. Чи це він у іншому світі, а вони там де і мають бути? Не довго ламаючи над цим голову, він попрямував туди, куди йому вказувало чуття. І хоч толком цим містом не прогулювався, звідкись знав, що мусить йти в парк, який не так вже далеко і знаходився, всього варто лиш пройти деякими безлюдними і безавтомобільними вулицями.

Опинившись між деревами, навіть не встигаючи толком здивуватись від всієї тієї пустоти, турист швидко крокував мощеною доріжкою, вздовж котрої виставлені невеличкі ліхтарики, які працювали на сонячній батареї, вмикаючись тільки тоді коли темно. Також там було безліч лавок, але на жодну із них йому не хотілось сідати.

Йдучи алеєю, котра розділяла парк на дві нерівні частини, він побачив красивий білий фонтан. Вирішив роздивитись його більш детальніше, благо саме туди йому потрібно. Але намилуватись рукотворним творінням, яким струменить вода, не дано, оскільки відчув той самий потяг до однієї з лавки. Збочити нікуди не можливо, позаяк вона створена давним-давно, здавалось би, спеціально для нього. На ній мирно лежав якась фотографія. Взявши її, турист побачив на ній доволі красиву японку. Чорне, розпатлане волосся, що стирчало у різні боки, підкреслювало її чарівність, власне як і слабка посмішка, що здавалась, радше, вимушеною, аніж щирою, чи то іронічною. А ось темні очі нічим не виділялись, такий як у неї безліч. Вони не заглядали у душу, не сміялись, не сумували, не плакали, просто дивились.

"Маска справжній трюк, під якою ховається жалюгідна потвора, яка знищує всіх, через збільшення своєї ненависті. Настав час диявольських очей, і я відкриваю їх, аби побачити, що всі, один за одним, у цьому світі сходять з розуму" - почув він якийсь страшний, потойбічний голос, який, здавалось би, лунав не з реального світу, а із самого пекла.

І відразу після цього помітив, як біля фонтану знаходиться ще хтось, наче щойно, в цю саму мить, там матеріалізувався. Це ж була дівчина, не дуже високого росту, доволі тендітна, власне як і більшість японок. А що це саме представниця даної нації, можна зрозуміти по її очах, які просто дивились, нічим особливим не виділяючись, серед решти очей, якими дивились на цей увесь світ інші люди, які своїми кроками міряють землю, і ті, які не мають можливості цього робити. Інші ж частини обличчя приховувала звичайна біла медична маска, а також блакитна панамка.

Варто йому лиш подумати про те, аби спитати хто ж вона така, не відчуваючи ніякого страху, чи переживань, японка стягнула маску. Перед ним стояла та сама, що зображена на фото, яке тримав, та сама, з милим личком та розтріпаним волоссям. Лиш тепер помітив, що вона також тримає фотографію. Хоч не бачив, що на ній зображено, знав - там він.

- Аюмі Ієйрі, - чи то спокійно сказав, чи то викрикнув він, за мить до того, як розплющити очі, зрозумівши, що все те незвичайний сон.

Вже настав день, за вікном ходили деякі люди, іноді ж проїжджали автомобілі, навіть з коридору чулись кроки та голоси. Все говорило про те, що це реальний світ. Сам ж турист певний час лежав на ліжку, дивився на стіну, на котрій вночі відображались цікаві тіні, а тепер зовсім нічого, згадував всі деталі сну. Звісно, він знав хто то така, нічого дивного в тому, що одна із японських співачок йому приснилась, таке може статись із будь ким, хто цим цікавиться. Але все те видиво, що розгорталось перед його заплющеними очима, видавалось якимось занадто реалістичним. Це його не лякало, а цікавило, вирішив перевірити, чи все насправді таке саме, як йому наснилось. На зустріч із співачкою, явно не сподівався, та десь там, глибоко у душі, така надія жевріла. Навіть якби таке і сталось, не міг би ніяк підійти до неї, оскільки сама буде оточена безліччю фанатів, серед яких постать європейця, не дивлячись на його окремість від решти, таки не впадатиме у вічі. Та, як-не-як, потрібно походити трохи містом на імення Кобе, не сидіти ж цілими днями закритим у чотирьох стінах.

Перед тим як рушити у парк, варто щось перекусити. Для цього він рушив прямо у їдальню, де сиділо пару людей, котрі, на диво, зовсім не дивились на нього, певне до них не дійшли чутки, що поруч з ними поселився гайдзін. Навряд чи європейська зовнішність є чимось буденним. Сяк-так, ламаним англо-німецьким суржиком, як жартівливо це називав, пояснив, що хоче якийсь пиріжок, який виявився з ікрою, та чай. Отримавши все це, турист вирішив не зупинятись тут, а поснідати дорогою.

Вийшовши з мотелю, попрямував тим самим шляхом, що йому приснився. Чим дальше йшов, тим дорога ставала все знайомішою і знайомішою. Різниця тільки в тому, що тепер навколо нього знаходились люди та автомобілі, котрі увесь час кудись прямували. З кожним кроком йому ставало все більш цікавіше, а разом з тим на обличчі з'являлась посмішка, сам не розуміючи чому, та і не стараючись зрозуміти.

Зайшовши у парк побачивши ті самі лавки, та стежку, котра вела до фонтану, вперше відчув якесь хвилювання, оскільки не могло все виявитись настільки достовірним. Ті ж самі лавки, ті самі нічні ліхтарі, котрі зараз не працювали, ті самі дерева, та сама вимощена доріжка, алея, котра розділяла парк на дві нерівномірні частини. А вдалині виднівся той самий білий фонтан, яким циркулювала та сама вода. Лишень людей більше, всі вони різні, жоден з них, а радше жодна, не нагадувала ту, котра прийшла до нього уві сні. Хоча, тут вистачало дівчат у медичних масках, можливо під котроюсь із них ховається та сама Аюмі Ієйрі, що надягла її на своє миле личко, для того, аби її ніхто не впізнав.

"Маска справжній трюк, під якою ховається жалюгідна потвора, яка знищує всіх через збільшення своєї ненависті. Настав час диявольських очей, і я відкриваю їх, аби побачити, що всі у цьому світі, один за одним, сходять з розуму" - згадалась йому в цей момент фраза зі сну, яку не відомо хто сказав.

"Та яка ж потвора, вона красуня", - подумав турист, досі стоячи на місці, вирішуючи, що має робити, якому із своїх почуттів піддатись: хвилюванню – розвернувшись, піти назад, чи ще куди не будь, лиш не вперед, чи цікавості, йдучи тільки вперед. Але таки здійснив крок у напряму фонтану, а потім ще один так раз за разом, то лівою ногою, то правою, і через кілька хвилин вже на нього потрапляли краплі.

Біля нього як стояло, так і сиділо кілька людей, про щось між собою говорили, на тій незрозумілій мові, навіть фотографувались. Дехто навіть дивився на європейця, але просто споглядати на нього швидко набридали, вони далі продовжували займатись своїми справами. Він ж поглянув на лавку, на котрій у сні лежала фотографія. Вона була порожньою, тож турист рушив туди, де просто сів. Мовчки дивився на фонтан, японців, біля нього, повільно пив чай та їв пиріжок з ікрою, яких дорогою майже не чіпав.

Коли паперовий стаканчик спорожнів, а вся їжа вже опинилась у його тілі, турист вже збирався вставати, але тут перед ним постала доволі тендітна дівчина, чиє лице приховане під білою медичною маскою, а на голові красувалась панамка, одягнена у миле плаття, котре підкреслювало її фігуру, а разом з тим не приховувало розкішні ніжки. Його серце сильно забилось у грудях, наче ось-ось збиралось вирватись із клітки, яка складалась із його ребер, і впасти прямо під ноги тієї японки. Певне вона настільки ж здивовано побачивши його, як і він її, що відображалось у її нічим не примітних темних очах.

- Аюмі Ієйрі? - нарешті вимовив він, здавалось би, через кілька годин після того як вони побачили одне одного.

Вона повернула голову у різні боки, аби часом ніхто на неї не подивився, приклала палець до місця, де мають бути губи, і лиш після цього стягнула маску, демонструючи йому своє миле личко, яке майже відразу ж приховала, аби часом ніхто з фанатів чи шанувальників її б не впізнав. Тоді вона сіла на лавку продовжуючи дивитись одне на одного, не знаючи як почати бесіду. Не тільки через те, що не знали, про що говорити, але й те, як говорити.

Та благо, ламаною англійською, вони зуміли порозумітись, хоча не на ідеальному рівні. Як і він, так і вона, погано знали найуживанішу мову в світі, змушені пояснювати одне одному деякі речі на жестах, що також не завжди виходило, але основну інформацію донести таки зуміли. Її ситуація, моторошно нагадувала його, також приснився сон, у якому йшла до цього місця, зустріла українця, почула ту саму дивну фразу, та промовила його ім’я, яке до цього ніяк не могла знати. Коли прокинулась, вирішила піддатись своїй цікавості, покинула готель. який їй, та іншим членам групи, заборонено покидати де вже у реальності прийшла сюди, зустріла реального європейця, який до цього з'явився їй у сні.

У такій бесіді, а також через подібність ситуацій, між ними дуже швидко зникли бар'єри, окрім, хіба що, мовного, оскільки в повній мірі не могли висловити все сказане. Але відомих їм слів таки вистачило, аби вимовити і зрозуміти, що все це не просто так. Ні він ні вона не вірили у містику, але якось інакше, логічно, все це не можливо пояснити. Тому вирішили зрозуміти, не як це зроблено, а для чого, відповідь виявилась більш ніж очевидною. Для того, аби вони були разом.

Ні він ні вона у долю не вірили, чи в якійсь вищі сили, котрі зводять людей разом, навіть через океани і материки. Але вся ця ситуація "говорила" їм, що таки варто повірити. Сама Аюмі була доволі красива. Їй європеєць також приглянувся, хоча раніше зовсім не думала, аби пов'язати своє майбутнє з кимось, хто народився за межами її рідних островів. А він ж таки зізнався, що приїхав у цю державу спеціально для того, аби знайти собі дівчину-японку, котра б, у перспективі, стала його дружиною. З цих слів вона тільки засміялась, але потім таки спитала, чому не став зустрічатись з кимось зі своєї держави.

Відповів, що не зовсім у нього виходило почати стосунки з кимось, а якщо точніше, то зовсім не виходило. Все життя його лиш те і робили, що оточували представниці європейської раси, тож, можливо, власне через це йому азіатки набагато більше подобались. Це її знову потішило і дівчина не стримала посмішки.

Через деякий час вона зрозуміла, що просто сидіти на лавці, посеред парку, навпроти фонтану, в оточенні безлічі незнайомих людей, не найкращий варіант, тому запропонувала піти кудись. А згодом назвала цілком конкретне місце, європейський ресторан, який, що правда, знаходився трохи далеко, але цієї відстані їм вистачить, аби вдосталь наговоритись.

Йдучи, він не знав, чи має взяти її за руку, чи все-таки тримати відстань, тому, корячись елементарним нормам пристойності, дотримувався другого варіанту. Дівчина, видно, також над цим роздумувала, але не стала проявляти ініціативу. Тож, просто обмінювались словами, цілими репліками, все більше розуміли одне одного. В основному говорила вона, розповідаючи про свої творчі будні, від яких явно не у захваті, але, разом з тим, раділа, що вже через чотири місяці її контракт із групою вичерпується. Говорила, що на неї, власне як і на усіх, тяжко тиснуть, заставляють робити у точності, як говорять боси, зовсім не даючи можливості для власної творчості, ідей, чи якоїсь імпровізації. Шкодує, що через цю співочу кар'єру толком не пізнала, що ж то таке, підлітковий вік, рання юність і нормальна школа. А ще це все не дає їй можливості отримати вищу, профільну освіту, про яку сама дівчина доволі часто мріє. Власне, вже склала для себе план, що коли покине групу, складе іспити в якийсь університет, повністю покине індустрію розваг, почне життя нормальної людини, перестане бути ідолом. Спершу їй подобалось, що від неї фанатіють, але коли багато збоченців, буквально викрикували, що навіть мастурбують на неї, від цього стало справді гидко. Бути звичайним сексуальним об'єктом і фантазією, явно не те, на що дівчина надіялась, коли у чотирнадцятилітньому віці йшла на прослуховування, яке, в результаті, виявилось успішним.

Говорила, що зрозуміла ще один бік всіх цих індустрій. Вона, як і інші учасниці, лишень деталь всієї тієї машини, котра приносить гроші власникам групи. Одні бачать у ній ідола, який має бути ідеальний у всьому, інші ж - власне ту саму деталь в цілому механізмі. Але ніхто не бачить у ній людину, і дівчина розуміє, що це помалу руйнує її. Всім потрібна тільки миловидна зовнішність, дурні танці та безглузді пісні. Одягатись у дебільні костюми та вдавати ніби ти щаслива.

Слухаючи все це, він подумав, що являється чи не першим, кому вона все це розповідає, кому виливає свій душевний біль. І тішився цьому, оскільки саме така людина їй і потрібна, котра б однією своєю присутністю, своїми вухами зменшила увесь той негаразд, який накопичився протягом довгих п’яти років. Про це все вона говорила всю довгу дорогу, це набагато краще, аніж б мовчала, це відволікало його від безмежного людського моря, яке його оточувало.

Ресторан європейського типу виявився звичайним пабом, але доволі пристойним. Турист в себе на Батьківщині любив відвідувати саме такі заклади, тож, якщо б не звертати уваги на те, що працівники тут японці, і все написане саме ієрогліфами, на одну коротку мить можна подумати, що нікуди не вилітав, досі знаходить на рідній землі, котра є частиною континенту, а не оточена з всіх боків великою водою.

Хоч відвідувачів не багато, дівчина попросила, аби їх посалили за найдальший стіл, аби якомога менше людей бачили їх, хоча більше переживала за себе. Лишень коли офіціантка подала їм меню, вона таки зняла маску та панамку, продемонструвала своє прекрасне личко з миловидною посмішкою.

Тепер ж вона попросила, аби й він щось розповів про себе. Українець почав з того звідки сюди приїхав. Повідав, що являється істориком, який доволі не погано, або ж навіть цілком добре знає історію не тільки рідної України, але й Японії. Зовсім нічого не розповів про свого прадіда, який брав участь у Радянсько-японській війні, де й загинув, на території сучасної Північної Кореї від рук японського солдата. Гадав, що розповідь про єдину війну, яку її держава програла, може вдарити по національних почуттях, навіть не дивлячись на слова, що вона дуже погано знає історію своїх рідних островів.

Близько двох годин сиділи у ресторані, доволі повільно їли замовлені страви: стейк з гострим соусом, який замовив він і звичайні овочі на грилі, які замовила вона, а також не спішили випити вино. Коли вийшли на вулицю, не спішили розходитись, взагалі, не планували цього робити, тож просто гуляли містом, стараючись ходити місцями, де мало людей, оскільки їх велика кількість була обом неприємною. Їй кілька разів телефонували інші дівчата з групи. Вона відповіла тільки на один, просто повідомивши, що з нею все добре, щоб не переживали і більше не приймала виклики. Коли ж, нарешті, на Кобе опустилась ніч, вдвох рушили у мотель, де зупинився турист, де зумів провести дівчину до своєї кімнати.

Там вони увімкнули телевізор, але не стали дивитись його, розклали на столі куплену їжу, розлили у паперові склянки вино, продовжували бесідувати. Тривало це до тих пір, поки їх губи таки не зімкнулись у ніжному поцілунку, а потім, скинувши одяг одне з одного, вляглись у ліжко, де остаточно піддались велінню долі, у яку до сьогоднішнього дня не вірили.

Перебігаючи горбисті поля, із гвинтівкою в руках, солдат радянської армії пізньої ночі, у місячному освітленні все ближче наближався до Сейсина, аби повідомити начальству про присутність японських військ, яке засіло неподалік. Не відомо, чи вони прагнуть рушити зранку, аби відвоювати місто, але їх присутність тут явно зайва.

Він вже встиг пройти бойове хрещення у бою за Сейсин, де, здавалось би, надійно засіли японці. Благо у місті радянським солдатам допомогли корейці, які зіграли не останню роль у звільнення міста від ворожих військ. Самі ж корейці радо вітали радянських, навіть встигли підготували кілька плакатів, де кирилицею та хангилем писали соціалістичні гасла, та прославляли війська, які звільнили їх з-під японського ярма. Але довго даний солдат не мав можливості відпочити від бою, насолодитись компанією якоїсь милої кореянки, на відміну від своїх однополчан, а змушений відправитись у розвідку.

У даний момент він тішив себе думкою, що коли повернеться, відразу ж вибере найкращу молодицю. Вона ж не буде проти, яка різниця, чи то з нею робить японець, чи совіт. Але більше за це, прагнув, аби все це завершилось якомога скоріш, оскільки зможе повернутись додому, де на нього чекають дружина, з двома дочками і сином. Вже минуло близько року, відколи покинув рідну українську землю, опинився настільки далеко, де жоден його предок не бував, певне й не чув про ці землі якоїсь невідомої Кореї.

Роздуми перервала раптова постать, яка, буквально, з'явилась з-під землі і, з страшними криками кинулась прямо до нього. Ним виявився японський солдат, який, не відомо як тут опинився, і чому не відступив з іншими. Можливо також розвідник, якого послали у Сейсин, аби дізнатись тамтешню ситуацію. Він вчепився у радянського військового, але той зумів відштовхнути азіата і, не довго думаючи, наставив на нього гвинтівку, здійснивши два постріли, після яких противник впав.

Лиш у цей момент радянський солдат відчув гострий біль в грудях та важкість у диханні. Він опустив погляд і з жахом побачив, що у нього встромлений ніж. Відкинувши зброю, відразу ж двома руками схопився за руків'я, витягнув лезо зі свого тіла. Та стало ще тільки гірше, біль посилився, а з рани хлинула кров. Очі солдата затуманились, ноги вже не могли тримати його, він повалився на землю. З останніх сил схопився за рану, стараючись припинити кровотечу, але вона далі витікала крізь пальці. Солдат старався щось прокричати, але з його скривавлених вуст звивались тільки хрипіння, яке слабо нагадувала людську мову.

Такі ж самі звуки видавав і японський солдат, який лежав всього у кількох метрах, також ще не мертвий, але смертельно поранений. Вони прекрасно чули одне одного через що, у своїх затуманених свідомостях, відчували тільки неймовірну ненависть одне до одного, бажаючи найгірших пекельних мук ворогові, а також завдати ще більшого болю, аби остаточно поквитатись і помститись за свою смерть, за таку безглузду, так далеко від рідної української землі, за ідеали, у яких він так до кінця і не розібрався.

З цими почуттями розпрощались із життям.

Міцно тримаючи ножа у руці, який хоч якось міг слугувати йому зброєю, японський солдат, звичайний рядовий, з усіх сил, або ж навіть і більше, біг подалі від міста, у якому провів близько року. Радів, що направили саме сюди, а не кудись на Окінаву, Гонконг, Філіппіни, Малайю, чи ще кудись, де повсюди витісняють імператорські війська. Він скучав за своєю нареченою, яка в цей час вже би мала народити його дитину, яку так прагнув побачити. Кожного дня постійно боявся, що прийде наказ, що їх всіх таки відправлять у якійсь гарячі точки, де точно розпрощаються із життям. Та цього не ставалось, кожен день у Сейсині солдат, як і його побратими, цінував, наче дар небес, оскільки тут справді спокійно, війна тривала десь там, далеко, лиш не у Кореї.

Та коли всі дізнались, що війну Японії оголосив Радянський Союз, він відчув, навіть не страх, а невідворотність, приреченість. Вперше у житті. Могла би виникнути думка про втечу, але тікати нікуди, тепер вороги абсолютно всі. Навіть корейці, котрі постійно дивились на японських солдатів кривим поглядом.

Радянські увійшли у Маньчжурію де, разом з монголами, швидко просувались з півночі на південь. Рядовий тепер ж чекав, що їх всіх, і його, зокрема, відправлять у Китай, протистояти новому ворогу. Та проходили дні, але досі ніяких змін, Сейсин, наче, знаходився далеко від війни, хоч вона і тривала навколо. Всі лиш те і робили, що говорили про неї, але жодних її слідів у цьому місті не спостерігалось. Від цього ставало це страшніше, оскільки кожен солдат чекав, що можуть повстати самі корейці, аби вигнати японців перш ніж, сюди прибудуть радянські війська. Та все проходило спокійно, звичайне затишшя перед бурею, яка має їх звідси змити. Корейці собі мирно малювали червоні плакати, а японці їх не чіпали, бо вже ніщо не мало сенсу. А із рідних островів прийшли новини, що на міста Хіросіму та Нагасакі скинуто якісь нові, надпотужні бомби, від яких не залишилось зовсім нічого.

Нарешті муки тиші та очікувань завершились, на горизонті показались радянські кораблі, які нестримно направлялись до Сейсина. Рядовий, як і його побратими і командування, розуміли, що хоч ніщо вже немає сенсу, але таки стали готуватись до бою, прекрасно усвідомлюючи, що оточені ворогами, з фронту - радянські, з тилу - корейці.

Коли почався бій, всіх охопив праведне бажання боротись до самого кінця, яке не ослабало ні на йоту. А те, що бої за місто тривали цілих три дні, тільки розігрівало самурайську кров у їхніх жилах. Хоч за цей час імператор встиг виступити по радіо, оголосив про капітуляцію Японії, закликав всіх солдатів скласти зброю, у Сейсині бій продовжувався. Та коли все вже вирішене, і містом вони вже не володіли, більшість вирішили відступити. Частину сейсинського гарнізону таки взяли у полон, серед них і рядового. Пів ночі він слухав, як святкують перемогу радянські солдати, і як "розважаються" із корейськими жінками та дівчатами. Чуючи все те, рядовому, як і іншим японським солдатам, ставало навіть образливо, оскільки жодна кореянка не прагнула добровільно вступати у контакти із жодним з них, а перед новоприбулими відразу роздягались і розставляли ноги. Та, найгірше було саме корейським чоловікам, вони у жодному випадку не у виграші.

Те, що рядовий втік з полону, він вважав справжнім чудом. Біжучи, тільки з ножем у руці, прагнув наздогнати свої війська, взяти зброю і знову виступити проти чергового ворога. Та коли на горизонті показалась чиясь постать, він не спішив кидатись на нього, а впав на землю, надіявся на те, що ворог пройде мимо. А це точно був радянський солдат, рядовий це знав і розумів, не дивлячись на слабку видимість.

Але ворог біг прямо на нього, і точно натрапить на рядового, тож двобою не уникнути. А те, що радянський солдат поводився доволі безтурботно, говорило тільки про те, що рядового він не помітив. Японець вирішив дочекатись вирішального моменту і напасти на ворога, користуючись ефектом несподіванки. Міцно тримаючи здобутого ножа, вичікував тієї миті.

Коли ж відстань між японцем та радянським солдатом становила всього кілька метрів, перший, буквально злетів, і вміло встромив ворогові ніж у груди. Але цього, видно, виявилось недостатньо, оскільки радянський відштовхнув противника, майже відразу ж всадив у тіло рядового дві кулі, що повалили його на землю.

Тепер він розумів, що бій за Сейсин виявився останнім у його житті, більше ніколи його руки не триматимуть зброю, а очі не побачать рідне дитя. Він навіть не знав, хто в нього народився, чи син чи дочка. Життя повільно покидало його тоді, коли Японія вже програла, коли війна закінчена, коли імператор оголосив це всім своїм підданим. Через це ще більше зненавидів свого противника, який відібрав у нього майбутнє. Навіть думка, що той також помирає, не тішила.

З цим почуттям рядовий Ієйрі помер.

Вони прокинулись одночасно у холодному поті та з сильним биттям сердець. А ще налякані, оскільки кожен із них вже бачив перед своїми заплющеними очима другий незвичний сон за останні дві доби. Вони поглянули одне на одного, не знаючи, що сказати, у їх ламаній англійській мові не знаходилось потрібних слів. Навіть українською чи японською, він та вона, не знали як все почати, продовжити і закінчити.

В одну мить вони двоє відчули сильний холод, який зовсім не характерний для серпня-місяця. У напівтемряві українець і японка чітко побачили дві постаті, які висіли над ліжком, наче очікували, коли ж на них звернуть увагу. Вони просвічувались, крізь них можна помітити стелю та світильник. Це явно привиди, з одягу цілком зрозуміло, що один раніше був солдатом радянської армії, а інший - японської у період Другої світової війни. Саме вони приходили їм у сні, саме вони являються їх предками, котрі померли далеко від рідних земель.

Певне дівчина, власне як і юнак, хотіли закричати зі страху, зірватись з місця та побігти геть, зовсім не звертаючи уваги на те, що мають на собі мінімальну кількість одягу ніякого одягу. Але цього не сталось, оскільки привиди швидко наблизились до своїх правнуків, вселившись у їх тіла, повністю ними заволодівши, в той самий час як їхні основні власники нікуди не зникли, далі все бачили, все чули, відчували страх, але не могли нічого зробити.

Живі тіла керовані мерцями зірвались з ліжка, стали по різні боки кімнати і дивились одне на одного.

- Скільки років я мріяв про це, помститись за свою смерть. Скільки років я втовкмачував своїм нащадкам, аби хоч хтось поїхав сюди, аби вселитись у чиєсь їх тіло і остаточно знищити тебе, - сказав дух радянського солдата українського походження. Але говорив якоюсь незрозумілою мовою, яку українець ніколи до цього не чув. Певне це є якась мова, якою говорять тільки мертві, але яку чомусь розуміють живі.

- Досить балакати. Лиш це робилось, протягом останніх сімдесяти чотирьох років. Давай просто повбиваємо одне одного, - доволі спокійно сказав японець вустами своєї правнучки.

Стиснувши кулаки він, керуючи тілом дівчини, перестрибнув ліжко з небаченою спритністю, накинувся на європейця. Це відбулось настільки несподівано, що останній не встиг відвернутись і таки повалився на землю. Вже у такому положенні японець у тілі дівчини став гатити противника по обличчю. Удари були набагато сильнішими, ніж ті, які б могло завдати молоде п'ятидесятикілограмове дівчисько. Увесь цей біль відчував не тільки той, який помер у далекому тисяча дев'ятсот сорок п'ятому році, але й той, хто народився у тисяче дев'ятсот дев'яносто шостому році, і з кожним ударом не міг зрозуміти. чому його прадід ніяк це не припинить.

Але варто про це тільки подумати, як він все-таки звали з себе тіло дівчини, яким керував його вбивця. Японець зумів встояти на ногах, але не встиг вчасно зорієнтуватись, вже відчув силу рук свого противника на не власній шиї, від чого дуже швидко йому, власне як і їй, стало бракувати повітря. Він її руками схопився за кисті європейця, стараючись відірвати його смертельні обійми з горлянки правнучки, але толку від цієї дії ніякої. Тоді азіат стиснув кулаки і знову став бити європейця по обличчю. Інстинктивно чужоземець став захищати себе, таки перестав душити дівчину, керовану чоловіком. Знову скориставшись спритністю, рядовий опинився за спиною противника, схопив його за волосся, направив його прямо до вікна, розбивши скло головою.

Довго не роздумуючи японець виламав гострий осколок і полоснув ним по горлу противника, від чого таки хлинула кров з рани. Солдат, який служив у радянській армії, схопився за рану, маючи мниму надію зупинити кровотечу, але все це виявилось марним, йому вдруге доведеться пережити смерть, та цього разу не тільки свою. Він повалився за підлогу, затуманеним поглядом свого правнука дивився на тіло юної дівчини.

Японець ж, з скривавленим осколком стояв холодним поглядом нічим непримітних карих очей дивився на конаючого противника.

- Сімдесят чотири роки, і все заради цього моменту, - мовив він тією ж самою мовою мертвих. - Ось я і доказав, що маю честь потрапити у Вальгаллу. А ти приречений вічно бути безтілесним духом, просто бродити світом, не маючи можливості хоч щось зробити.

Японка Аюмі Ієйрі вийшла на сцену, разом з іншими дівчатами групи, під шум аплодисментів та фанатичні, близькі до божевілля, крики глядачів. Вона, як і інші, тримала у руці мікрофон, але ще не користувалась ним, чекала своєї черги щось сказати всім присутнім. Так вийшло, що вона має говорити останньою, де повідомить, що це її останній концерт у Кобе. А поки говорили інші дівчата, вирішила роздумувати про все те, що їй розповіли сьогодні зранку.

Їй говорили, що її не було в готелі цілий день, зникла, нікому нічого не сказавши. Це могло б зірвати запланований концерт. Але, на щастя, з'явилась зранку, та наче сама не своя, та ще із обмотаною долонею, з якої продовжувала сочитись кров. Рану відразу ж обробили і стали випитувати у чім річ, але дівчина не знала, що сказати, оскільки зовсім нічого не пам'ятала. Ні занадто реалістичного сну, де вперше зустріла українця, ні реальну зустріч з ним, ні проведений час з ним, ні ще один сон, де бачила останній день з життя свого прадіда, ні те, як її предок вселився у її тіло і вбив європейця. Нічого з цього.

Вона сильно хотіла спати, пролежала в ліжку близько пів дня. Благо її ніхто не турбував, а коли прокинулась, почувала себе доволі бадьорою, ніщо її не турбувало. Спогади не повернулись, хоча дівчина продовжувала роздумувати про те, що ж з нею могло статись, через що розсікла долоню.

Відповіді на це питання старалась вишукати навіть тепер, стоячи на сцені, але все безуспішно.

Із роздумів її вивели не дівчата, не черга говорити, а якийсь образ, який раптово виник перед нею. Вдивляючись у нього, дуже швидко зрозуміла, що це не хто інший як привид, у якійсь дивній військовій формі, та із раною у області грудей. Дівчина сильно закричала, чим привернула до себе увагу всіх. Вони дивились на неї, не розуміючи, що робиться, оскільки крім неї, ніхто більше не бачив духа. Та їй було якось байдуже на це, кинувши у нього мікрофон, що не мало абсолютно ніякого результату, побігла геть зі сцени. Забігла у коридор, але вже там відчула, що вже не може нічого зробити, оскільки її тіло більше їй не належало. Разом з цим, вона вже все згадала.

Відразу ж за нею побігли інші дівчата, аби дізнатись, в чім річ. Та в коридорі побачили доволі дивну картину. Там стояла їх колега, подруга, тримала у руці канцелярський ніж. А також щось говорила, але якоюсь мовою, яку ніхто із них раніше не чув, але яку, звідкись, добре розуміли, наче це рідна японська.

- Ти казав, що я не можу нічого зробити? Так дивись, я вселився у тіло твоєї правнучки, бо тепер не тільки їй належить воно, але і моєму нащадкові. Не дозволю я, аби наші два роди об'єднались і продовжували жити у єдиній постаті, яка зараз ще перебуває у лоні цього дівчиська. На цьому і виродиться твій рід. Я не знаю, чи ти бачиш, але навіть тепер я продовжую тобі мститись.

Ніхто не розумів, кому адресовані ці слова, але всі продовжували мовчки спостерігати за всім цим. Навіть оператор, який прибув, вирішив не втрутитись, не відібрати у дівчини ніж, а просто все знімати, аби всі фанати. а згодом і світ, побачив ці кадри.

Аюмі Ієйрі, керована радянським солдатом, яка ще і, як виявилось, завагітніла, встромила лезо ножа у низ живота. Деякі дівчата закричали, але досі, як статуї стояли на місці. Вона вийняла ніж, але тільки для того, аби встромити його знову. І так дух продовжував кромсати тіло, у якому перебуває не тільки він, але і його праправнук, тільки для того, аби помститись своєму вбивці, знищити його рід. На кінець встромив закривавлене лезо у груди, прямо у серце, від чого воно більше ніколи не заб’ється. Дух покинув тіло нещасної дівчини, якій не пощастило зустрітись із українцем, з яким її єднало те, що колись їх прадіди вбили одне одного, таким чином лишень розпочавши свою боротьбу.

Японка Аюмі Ієйрі повалилась на підлогу, опинившись у калюжі власної крові.