Осінь

Вересневим ранком у двері величного міста постукала осінь. Місто гостинно пустило її на свої простори владарювати і створювати настрій. Та вже за декілька тижнів небо посіріло і виплакувало холодні дощові краплі. Вулиці запнулися густим туманом і нагадували зніяковілих примар. Безнадійність почала обхоплювати своїми мацаками душу.

Що ж це діється зі мною? Як можна добровільно здатися в полон сірості і смутку? Як можна забути про багатогранність та різнобарвність осені, про її затишок і щирість? Я визираю у вікно і переді мною постає життя у всій осінній красі.

З-за рогу будинку теплим сонечком визирає пишний клен. Осінь щедро позолотила його листя. І нині він ладен відігріти кожну душу, яка ще не зачерствіла і здатна відчути його флюїди.

На зупинку поспішають перехожі, метушаться, ховаються від дощу під кольоровими парасольками. А я спостерігаю за веселими перегонами маленьких кольорових плямок: помаранчева, червона, жовта, блакитна, зелена, фіолетова — хто першим потрапить до теплого салону маршрутки чи тролейбуса?)

На протилежному боці вулиці дівчатко у яскраво-рожевих гумових чобітках радісно стрибає по калюжам, досліджуючи цей дивовижний світ, і з усмішкою зустрічає кожне нове відкриття.

Я теж усміхаюся. Сірість відміняється. Навіть найпохмуріший день можна перетворити на яскраву феєрію і йти назустріч щастю.

Я швиденько одягаюсь і йду блукати вулицями осіннього дощового Києва.