Марат. Чи легко бути молодим?

Марат. Чи легко бути молодим?

Повість. Емір Рибак.

І ч. Мана.

Світло пізнання нам з раннього дитинства маячить та зацікавлено для тебе блищить.

В житті не так важливо, як ти падаєш, а важливо те, як ти зможеш піднімаючись піднятись звідти, куди ти впав.

"Зріла шляхетна особистість глибоко усвідомлює свою кровну спорідненість, свої кровні зв’язки з Батьківщиною". В. Г. Белінський.

Мій сусід по сходовому майданчику, що приходив пограти в шахи в довгі зимові вечори, в один з них, перед вихідним днем, раптом розповів мені дивовижну історію, яку я запам'ятав й записав наступного дня (благо, що це був вихідний день).

Ось ця розповідь кадрового військового у відставці Дякова:

"У Казахстані живе чудова людина Марат Бутунтаєвич, - почав свою мову старий служака.

- Людина він цілеспрямована і характер у нього південний емоційний, вибуховий, але він чесний і етичний, він мій найкращий друг. І на додаток ще і ветеран Афганської війни. І можна було б перераховувати усю його порядність та гідність, але моя розповідь буде трохи про іншу справу.

Не про іншу людину, а про невеликі комедійні ситуації, що сталися, в його долі, і зі мною в молоді роки, років 20 назад, якщо їх можна назвати комедійними. Це з якого боку подивитися.

Але краще все послідовно.

- Справа була у 80 - ті роки.

Літо! Липень! Литва! Аукштайтія: це височина на сході Литви. Горбисто-грядково-улоговинний рельєф з множиною лісових озер. Отакий невинний, провінційно-природний куточок, ще не зовсім занапащений, первісної природи.

Унікальні ландшафти цих районів спостерігаються навколо безлічі цих прекрасних лісових озер, утоплених в смарагдовій зелені пагорбів. Фантастично реальна казка цієї околиці Литовського Національного парку.

Іґналіна й Палуше! Ці назви ще пам'ятають ленінградці - санктпетербуржці. Кожне літо тисячі відпочивальників приїжджали сюди на лоно природи. І яку насолоду вони отримували від відпочинку на цій чудовій землі Литовської Республіки, так відразу і не передаси тих відчуттів природного “санаторію”.

Зараз, на жаль, дві межі, митниці, а візи багатьом людям просто не по кишені. Прикро, але це факт.

Багато простий народ втратив, і місцевий, і той, що постійно тут відпочивав. Якихось 10 або 12 годин на потягу з Пітера. Це дуже велика втрата для обох сторін.

Ці напрочуд казкові місця для риболовлі, полювання, і третього полювання за грибами, як називав цей захід у своєму творі Володимир Солоухін!

Про ягідні місця я взагалі умовчую, настільки вони великі. Заповідні зони, пустки. Багато представників флори та фауни цих місць записані в Червону книгу Литви, приміром, рослини: черевичок справжній, меч - трава звичайна, лобелія, або з птахів: чорна лелека, трипалий дятел, сивий дятел.

Тут в Палуше, біля Іґналіни (Литовський національний парк) щосили пропонують байдаркові маршрути.

- Це активний відпочинок в човні на свіжому повітрі в соснових борах, чистісінька не забруднена вода, свіжа риба, юшка біля вогнища та інші речі.

А строкаті фарби малюють таке привілля, де є вітерцю розгулятися на цьому роздоллі.

Маленьке селище, що з'явилося в 1975 році разом з першими будівельниками Іґналінської Атомної Електростанції, вражало своєю свободою вулиць по ленінградських проєктах. І не лише, цим, а тим дбайливим відношенням до природи, і зокрема до лісу, до дерев, які не вирубували: їх залишали. Й тепер ці зелені острівці незайманої природи прикрашають архітектурні споруди житлових будівель, а гриби і ягоди влітку ростуть поруч, під будинками вільнюського, каунаського, клайпедського або ленінградського планування.

Зранку почався яскраво-сонячний день, ще на світанку розбуджений гомоном ранніх птахів, сповнених радощів життя, та й тим чисто-свіжим повітрям, з якимсь ледь помітним лободовим, сірим пилком і помаранчево-малиновим підсвічуванням, від того, що задумливо вдалині з'являється сонечко. День обіцяв бути, сьогодні спекотним.

Асфальт ще не плавиться на дорозі та тротуарах, а радіо швидко і що лаконічно розповіло останні новини о 9 годині ранку, й почало трансляцію творів композитора Рахманінова.

Як я виявився липневим ранком на перехресті вулиць Тайкос (Мира) і Статибинінку (Будівельників), сьогодні й не згадаєш. Я тільки що повернувся з відпустки й через пару днинок повинен був вийти на роботу.

Радіючи такому дивовижному ранку, курортник-відпускник здригнувся від окрику зі знайомою інтонацією. Та це ж Марат!

Високий хлопець з ледве помітними чорними кучериками на голові, при короткій стрижці. Зі злегка східними очима, але він світла, без загару особа. Від нього йшов, якийсь шарм, який так подобається дівчатам, жінкам. А одяг тільки прикрашав цього лицаря-батиря!

Отакий підступний Амур-спокусник східного типу!

Марат відразу бере бика за роги:

- Ти куди так надовго пропав? - накинувся він на мене словесною скоромовкою.

Нібито він не знав, що я у відпустці. - Дивно, - подумав я, але не встиг навіть і слово йому мовити на цей незаслужений напад.

- Ми ж разом збиралися поступати, я вже зібрав й відвіз документи. Давай сьогодні швидко збирай їх, бо ж завтра останній день їх приймання.

Він швидкими короткими чергами, відстріляв мені пропозиції, на 15 - 20 секунд завмер і додав: - І у тебе, і у мене немає вищої освіти, і ця справа виправна.

- Так-так, ми, мріючи, можемо файно подорожувати в просторі, та в часі. І мрії свої треба втілювати в життя, бо ж, найбільший ворог мрії: це страх, зрушити з місця й рухатись в вірному напрямку. А швидкість в цій справі не має значення без вірного напрямку, - просвітив я його. Мрій про велике, бо тільки великі мрії при наполегливім старанні втілити в життя торкаються душі та здійснюються.

Тут Марат якусь мить отеретіло дивився на мене й сказав: - Ну ти й філософ - романтик!

І його знову прорвало на опис того таємничого міста в якому нам передбачалося вчитися.

- Псков! Цікаве, старовинне місто. Псковські землі, це землі Київської Русі які керувалися посадниками великого князя київського до 1136 року. Потім підпорядковувались Новгороду. Руське віче Псковської Республіки з 1348 року. І тільки в 1510 році насильно попало до складу Московщини.

Псковський Кремль. Архітектурні пам'ятники. Довмонтове місце з його мечем в ансамблі Кремля. Багато соборів, церков, а Мірожський монастир. Пам'ятник няні Пушкіна Арині Родіонівні. Десь поруч Пушкінські гори.

- А дівчата: одна привабливість! Їх краса: це шикарне ограновування слов'янських перлин! І очі його ще яскравіше заіскрилися, як від ватри, що спалахнула, від чергової порції палива.

Як справжній гід-екскурсовод сьогоднішнього дня, він чітко і швидко втлумачував мені принади міста Пскова.

- "Архітектура, це той же літопис світу. Вона говорить тоді, коли вже мовчать і пісні, і преданія давнини". Так про архітектуру відзивався Микола Васильович Гоголь, я нещодавно у відпустці десь вичитав. Читай більше класиків, - посміхаючись і дивлячись йому в очі, прорік я. Марат здивовано подивився на мене, роздивляючись, немов вперше побачив. Спохопившись, він продовжив свою, почату раніше бесіду.

- Їхати туди не далеко, сів увечері у вагон, а уранці на вокзалі Пскова. Після закінчення навчального закладу отримуєш спеціальність з правом викладання історії та радянського права в школі, і право працювати юрисконсультом. Перспективи відкриваються перед нами, як панорамний вид на Дніпро з Чернечої гори біля Канева! Там могила Шевченко.

Передчуваючи мої заперечення або відмову збирати документи, він не давав мені вставити хоч слово. Тут він почав перераховувати довідки, які мені треба і де їх узяти. Гарячий натиск, з яким мене переконував Марат, та маса аргументів й роз'яснень з останнім аргументом, який трохи не звалив мене з ніг.

- Я сам, чи що поступати та вчитися буду? Удвох зручніше з усіх боків!

- А іспити?

- Які іспити? Перед іспитами сила-силенна часу, можна підготуватися і консультації є.

- Не піс.й, тобто не бійся, прорвемося! Безвихідних ситуацій не буває.

-" Куди ви порадите мені відправитися? - запитав він географа. - Відвідайте планету Земля, - відповів географ. У неї непогана репутація". Антуан де Сент-Екзюпері, - я знову у черговий раз процитував думку, що хтозна-звідки взялася.

- Ну, ти даєш братик! У тебе знань вистачить на усі іспити! Прибіднюється він: іспити.

Вже без заперечень узявши оголошення про запрошення, куди йти вчитися, це середина сторінок з газети Комсомольська Правда. У ній кожен навчальний заклад СРСР робив рекламу на прийом абітурієнтів й був надрукований повний перелік необхідних документів для вступу. Я поринув в колобіг приємного клопоту: збирання потрібних мені довідок і характеристик. Єдино чого мені не пощастило спочатку, з ранку, так це отримати нормальну службову характеристику з роботи. Знайшла коса камінь. Це було з приводу розподілу житла. Оскільки я був ветераном бойових дій, то по постанові Радянського Уряду мав право його отримати поза чергою. Але пройшло декілька розподілів, а усі близькі куми командира військової частини легко обходили мене на віражі. Коли я пішов з'ясовувати, чому це так відбувається, то нажив собі ворогів серед свого керівництва. Ось воно і зробило все, щоб загальмувати моє отримання житла: квартири. Командування створило штучну ситуацію, де я проколовся, і не впорався зі своїми функціональними обов'язками. По-єзуїтськи.

Але хто шукає, той, що хоче, знайде.

Усі мої поневіряння не пропали дарма, і до кінця вечора я мав необхідний набір всіляких завірених паперів для вступу.

Пізно увечері сівши у вагон потягу Вільнюс - Ленінград, я до ранку, через 6 - 7 годин був в славному граді Пскові, колись Псковської Республіки.

Це древнє місто, зустріло мене автомобілями, що мчаться вперед і назад, й мотоциклами, гуркотом вантажівок, пилом і гаром від жовтих угорських автобусів "Ікарус", що поспішали по своїх маршрутах.

Ще й містяни у своїх справах задумливо поспішали, рухалися до своїх цілей, а радісні та безтурботні туристи безцеремонно поглядали на історичні шедеври культури, не забуваючи клацати фотоапаратами й знімати камерами детальніші картини. Безугавний живий гул, з розміреним ритмом, обласної столиці. Щось навіяло цим пилом і гаром спаленої солярки дизельних двигунів...

Так, це не Прибалтика (тепер це Балтійські республіки) з її чистенькими акуратненькими вуличками!

Це ж і не запорошений Афганістан!

Буваючи в Європі, в Німеччині, в країнах Балтії, і в Середній Азії, тепер, Центральній, на Кавказі, в Афганістані я думав, чому в одних країнах дуже запорошений вид міст, а в інших немає.

Велика кількість піщаних ґрунтів хватає і там, і там.

Причину бачу тільки в тому, що в Європі більше зелені, і відношення людей до чистоти, порядку не лише у будинку, як ми любимо, але і на вулиці, в лісі, на березі водойми теж більше і велика кількість дощів, що змивають цей пил. Я, наприклад, жодного разу не бачив, людей, що миє вулицю в колишньому СРСР, як на дикому, що загниває, капіталістичному Заході.

З роздумів вивела велична панорама славного граду, коли я переходив міст широкої та могутньої річки.

Який славний неповторною красою Богом бережений град Псков!

Ось вони, ці казкові скарби та пам'ятки міста: Псковський Кремль, Троїцький собор, цибулини старовинних церков на сонці так і блищать своєю позолотою. Вдалині видніється грандіозна Покровськая вежа з прилеглими ділянками кріпосних стін, і мальовнича Гримуча вежа над р. Псковою.

А ще Daumantas литов., Довмо́нт, або До́мант (пом. 20. 05. 1299 р.), в хрещенні Тимофій: псковський князь. Походив з князів Великого князівства Литовського, правив в Пскові з 1266 по 1299 рік. Довмонт: талановитий полководець. Неодноразово розбивав загарбників Псковщини, як приклад: Раковорська битва 18. 02. 1268 р. У історичних хроніках і художній літературі відзначається як "чоловік доблесті та бездоганної честі ". При нім Псковська земля фактично перестала залежати від Новгородської республіки. Довмонт зарахований РПЦ до лиця святих.

Перлина культури: Спасо-Преображенський собор Мірожського монастиря. А там сіріють знамениті Поганкіни палати. Старовинні мозаїки та фрески, іконопис, і знайдені берестяні грамоти. Така велика кількість історичних, архітектурних, церковних пам'яток і іншої культурної спадщини народу. Ось, даруйте мені, так якось наринуло, що й не зупинишся!

- Цікаво, як називається така велика річка, яку переходжу по мосту? - з цікавістю подумав я.

- Як називається? - запитую у перехожих.

- Велика! - Відповідають і сміються. Кілька разів перепитав, і справді виявилося: річка Велика. Живий анекдот.

Посміхнувшись, розсміявся і я, так, сам над собою. Приїхав і нічого не знаєш про це знамените місто, наступного разу більше знатимеш про нього, щоб не осоромитися, - подумки покартав себе я сам.

А ось і площа Леніна, який з постаменту вказує мені чому то в протилежну сторону від навчального закладу. Що, приїжджого розпізнав? Так ти ж і місцевим мешканцям вказуєш те ж місце, чимдалі від знань і науки. А сам говорив: "Вчитися, вчитися і ще раз вчитися"! Що ж ти показуєш мені? Я вчитися хочу! А ти мені в протилежну сторону показуєш, недобре, солідний мужик ніби. Тутешні дядьки тебе поставили, говориш! А ти, значить чистенький, тільки голуби часто у тебе на верхівці сідають, і паскудять. Може неспроста, заслужив?

- Ось тобі раз. Та за такі думки тебе не те, що не приймуть вчитися, політичну справу заведуть, і довга зима в районі міста Колима, (Сибір). Правда, Слава Богу, не ті вже часи, але "психлікарня" по тобі вже плаче, даруйте мені, тобто лікарня для психічнохворих.

Що це я замислився про сумне своє буття? Моя перша мета тільки зачепитися, шляхом отримання знань, моєї ще дитячої мрії, а то ще і не встигнеш вхопитися навіть за стовп перекладини, а не то, що за саму перекладину. Так і вийшло, не приймають в приймальній комісії ВНЗ (Вишу) мої документи.

Сидить одна секретар-друкарка і списки абітурієнтів вже друкує, що здали, не іспити, якщо ви про це подумали, а абітурієнтів, що здали доки лише документи на їх здачу. У мене ж їх навіть приймати не хочуть.

- Ідіть до ректора! - Туди й сходжу спокійно, хоч і грубо сказали, не ввічливо, але не на ікс ігрек рівняється, мене не послали, та не в далекий двір, читати аналогічний напис.

- Чиновник є чиновник. У всі часи. Я нічого не знаю, моя хата з краю.

Закінчений прийом документів, друкуємо списки. Вільний, ти вільний, як птах у польоті. Не буде танцю іспиту на вступ.

Виходячи, я, вже взявшись за ручку дверей, згадав про важку артилерію про всяк випадок, для чиновника. Спробуй, захистися без бліндажа в п'ять накатів. Це мій останній козир: свідоцтво про право на пільги.

Спрацювало!

- З цього треба було починати! - і ректор дзвонить: - Прийміть документи та включіть в загальний список.

Хоч на цьому спасибі! Могли б і в пільгову чергу, але я і так вже червоний, печу раків, стою, соромлячись свого посвідчення. Бо вперше використав це новеньке посвідчення. Невикористане свідоцтво, що лежить з документами на полиці шафи.

Соромно якось, такий молодий, а ветеран! Стереотип, складений з дитинства про ветеранів, солідних і з відбитком чогось сумного в їх живих очах, що світяться.

Ось таким чином, у мене прийняли документи.

***

День за днем, робота, дружина і дім і ось ми вже в Псков з Маратом від'їжджаємо удвох, щоб бути в нім.

Ми з Маратом по приїзду, в м. Псков на складання іспитів при вступі до вишу, зупинилися в готелі "Жовтнева". Казенні меблі радянського виробництва, що сумно принишкнули. І не витіюватий сервіс у кінці коридору.

Готуватися треба до іспитів. Декілька років як ми не відкривали підручники й не сиділи за партами класу.

- Сходімо в ресторан, розвіємося! - пропонує Марат.

- А готуватися коли? - запитую я.

- Устигнемо, завтра консультація.

- Завтра і почнемо. І ніяких заперечень. Усю відповідальність за операцію беру на себе!

- Ми ж тільки приїхали, запаси ще не зворушені! - упираюся я.

- Годі тобі, все буде чіки, піки, - знову і знову переконував він.

Врешті решт, він все таки переконав мене сходити розвіятися.

Ресторан розташовувався поруч по цій же вулиці, здається навіть, що готельний "Жовтневий".

Вихідний день, в 80 - ті роки. І чудовий, теплий вечір, вже в усій своїй красі, легенько розлився по розпалених за день вулицях і скверах старовинного міста. А назустріч йому, що заглядає в усі закутки, як по чаклунству, у віконцях будинків і на нічних ліхтарях спалахували заворожливі вогники для нічних метеликів.

Дискотечна музика виривалася на вулицю через відкриті вікна ресторану, веселячи округу життєрадісним ритмом.

А біля ресторану хвилюється розпалений натовп жадаючих обивателів развіятися, струснутися від повсякденного сірого життя.

Ранок. Сніданок. Рух до робочого місця. Робота. Обід. Повернення додому. Будинок. Вечеря.

А уранці знову починається вчорашнє кружляння.

Сірим сіро! Сірий на Сірому сидить і Сірим поганяє, та втоми не знає! Жарт. Але ні, в кожному жарті є частка правди, та сам жарт не виключається.

Ми з Маратом при параді: відпрасовані штани з хорошого матеріалу, білі сорочки з коротким рукавом, й метелики на них, начищені туфельки, елегантно поголені й причесані. Від нас за кілометр несе латиським одеколоном "Дзінтарс". Бракує тільки лімузина, але і цього з нас вистачило, щоб натовп помітив балтійців.

Ми й так, як денді-чоловіки 19 го віку, що мають тонкий смак, і що підкреслено стежать за блиском свого зовнішнього вигляду та поведінки.

Ми, балтійські Денді!

Обоє, з гордо піднесеною головою і легким зневажливим поглядом переможця-тореадора підходимо до натовпу.

- Товариші! - з просячи властивим відтінком в голосі кидає в стовпище "Слово" Марат.

- Пропустіть!

І юрба раптом утворює коридор, пропускаючи нас.

Швейцар-викидайло, підлесливо відкриває двері перед VIP - персонами, можливо партійно-комсомольського активу.

Банкнота номіналу: пять на чай таємничим чином зникає в ледве уловимій маніпуляції руки швейцара.

"А він дивак, не міг зрозуміти ніяк, куди відлітати, навіщо його кудись звати. Якщо його хата тут, й місце, його Батьківщина тут".

Хороші слова шлягеру, говорять про це чутки. Думками повнилася моя голова. Веселість музики, що увійшли зустрічала, а юрма на вулиці здивовано нас проводжала.

Невеликий зал, безліч столів, стільців і відпочивальний люд. Блищить світло з простеньких люстр, що звисають зі стелі, і фіранки колишуться від відкритих вікон. Але це мало чим допомагає. Нічна прохолода з тінистих лісів і глибоких балок ще не підійшла до розпаленого міста, і приємно не освіжає розпалені тіла відвідувачів.

Владне клацання перед працівником закладу, що з'явився.

- Два стільці! Розторопних не кривджу!

- Почекайте хвилиночку, - відповів гарсон, швидко віддаляючись. І незабаром стільці він несе, сідати нас туди зве і спритно чайові рукою своєю бере. А за столом дві пані й представник авіаційного персоналу цивільної авіації, піджак якого, двобортний, темно-синього кольору з наплічними знаками відмінності (погонами-муфтами), висів на спинці стільця.

- Вибачте за таке несподіване вторгнення! І дозвольте представитися: "Я, Марат, а це: Амірат"!

Представник вітчизняного Аерофлоту виявився Андрієм, а дівчат звали Іра та Оля, як потім виявилося: вони сестри.

- Я думаю, ми не розчаруємо вас і не принесемо неприємностей, - пояснив наше вторгнення Марат. Чарівлива посмішка заспокоїла сидячих молодих людей і розташувала до невимушеного спілкування.

Огрядний, зі смугляво-рожевим кольором шкіри чоловік років п'ятдесяти, з голеною, блискуче блискучою лисиною на верхівці яйцеподібної голови, явно незадовільно косився в нашу сторону. Незручності тіснотою залу передавалися відпочивальникам.

- Пані напівсолодке шампанське, "Ізабеллу", пляшечку горілочки, два салати, печеню організовуй, можна з картопелькою, за швидкість доплата, - наказовим тоном зробив замовлення Марат.

- Сподіваюся, рейнська кисла печеня у вас є в асортименті, - уточнив я у кельнера, чим викликав деяке замішання у нього.

- У нас... заїкаючись, мимрив гарсон.

- Бажано щоб було і якщо є, то несіть, - попросив я його.

- Але я, же не знаю, що це таке, - нарешті видавив з себе кельнер. Чотири пари очей, не рахуючи подавальника та огрядного чоловіка з сусіднього столика, з неприхованим інтересом втупилися на мене.

- Класику читати треба і готувати блюда не гірше, ніж на "дикому заході", а навіть і краще, - зміркував, сміючись, Марат. - А шашлик у вас є? Ну ось. Хто буде?

Непідробний сміх розвеселив компанію, що знову утворилася, і навіть чоловік з голеною головою, сміявся, стрясаючи своє черевце. Уточнивши замовлення, запопадливий офіціант в прискореному темпі кинувся його виконувати.

- Так, це не доля твоя, плинно пищав докучливий комар в мізках й монотонно. Тут совість пропивають, за все на світі забувають. На ранок, адже вони, що було з ними, нічого не знають. Опінія примовкою несподівано влетіла і завертілася, як дзиґа в моїй розпаленій голові. Ну не з усіма звичайно таке буває, що про свої дії і минувші події забуває. Буває, що і від усього цього людина страждає, і навіть ридає.

Помисли, або якісь то філософські міркування самотніми титрами, як на екрані, мелькали в моїй голові.

- Амір, не будь в смутку, розслабся!

- Анекдот, анекдот!

- Приїхав корінний житель півночі в столицю і загубив дружину. Звертається до міліціонера, мовляв, загубив дружину. Прикмети дружини. А що це таке: прикмети? Ну, ось дивися, моя дружина красива, струнка, білі зубки, хвилясте волосся, високі груди.

- Моя, проте, маленька, негарна, жовті зуби. Давай твою дружину шукати, проте, попросив мешканець півночі, - закінчив Марат.

Сміх залив не лише цей стіл, але бризки його розлетілися по сусідніх столах і стільцях, створюючи веселу, невимушену атмосферу відпочинку.

Не пройшло і п'яти хвилин, як замовлення з'явилося на столі. Світла рідина, що називається горілкою, спрямувалася в скляний посуд чоловіків, що сидять за столом, барботуючи з крапельками повітря, з характерним і знайомим, булькітливим шумом, циркулюючи по ній і наповнюючи по самі вінця.

Чоловіки по тосту Марата випили стоячи, за милих і прекрасних дам, а пані, що сиділи за столом, з явним задоволенням пили газоване шампанське, стріляючи очками по чоловіках. Редиска і зелена цибуля салату захрумтіли на наших молодих зубах.Тепло від алкоголю розлилося по наших внутрішніх судинам і досягло того самого гена, який відповідає за веселе почуття у людини. Веселість заграла цілим органом з костьолу в наших очах. Посилився шум і посилився гам. Мелодія пісні лилася на увесь ресторан.

"Мільйон, мільйон яскраво-червоних троянд", - з вуст Алли Пугачової розносилися по маленькому залу ресторану, заводячи пари на танець, на маленький майданчик біля крихітної сцени. Марат підняв відкриту пляшку "Ізабелли" і густі яскраво-червоні сльози, схожі на гранатовий сік, перетворилися на тонкий струмочок, легко полилися в келихи сидячих дівчат, з тим, що з'являвся бурштиново-червоним блиском, який відбивався в очах присутніх відпочивальників-компаньйонів. А "Лебедина вірність" Євгенія Мартинова здавалося, заспокоїла трохи шумний натовп і тільки самотні пари тихо, що ймовірно ковзали над підлогою, об'єднувалися в єдину фігуру під душевні слова чудової пісні. І пісні, що виконуювалися Михайлом Боярським, змінювалися Олександром Барикіним, Володимиром Кузьміним, "Міражем", "Землянами" в репертуарі невеликого музичного ансамблю, й об'ємно об'єднували шумну компанію тих, що відпочивали. Літній вечір, що так несподівано почався, плавно перетікав в ту, що вже опустила свої темні покривала, ніч.

З відкритого вікна чулися трелі мелодії цвіркунів, що змагаються один з одним перед прекрасною половиною свого товариства, у яких голова йшла кругом від такої великої кількості музичних виконавців любовних творів, ними з любов'ю ретельно підготовлених.

Серенади виспівували польові цвіркуни, а не молоді іспанці або італійці під вікнами улюблених. Навіть маленькі пташки: рід - цвіркуни, могли наслідувати цвіркунів тільки вдень, а не увечері або вночі. У нас це не прийнято, ну хіба що романси під гітару співати: це ми уміємо, та ще як. Так, що навіть душа виривається з тіла разом з піснею, з мелодією, до коханої!

А розгорнути в усю широчінь міха гармонії, баяна, та з переливаннями пройтися по клавішах, змагавшись один з одним, або станцювати "циганочку" з виходом.

Ех! Ма: гармидер! - схопитися, і по-залихватски танцюючи метелицю, чи гопак, козачок чи кавказьку “лезгинку”, пройтися по кругу. Ось тоді то так і проситься пустувати перед прекрасними панночками наша душа в особі вільного чоловіка.

А тим часом ось що відбувалося.

Марат, йдучи з Андрієм, Ірою та Ольгою, спробував знайти мені молоду особу, яка б скрасила закінчення короткої літньої ночі, хоча я й відмовлявся. Повага до своєї дружини не штовхала мене на авантюру з іншою жінкою. Але перед аргументами Марата важко було встояти. Як спокусник, то він був хороший. Не знаю, як я піддався на його підступну вудку, або вірніше на гачок, каюся, і ще раз каюся. Правдоподібний опис коштує дорого. Так ось, Марат, пару разів перед цим кудись відходив і невимушено, як риба у воді, спілкувався з квітами нашого життя: жінками. А перед виходом на вулицю, він на пару хвилин зник за дверима з написом: "Стороннім вхід заборонено".

Вийшов він з дівицею, яка була дуже веселувата. Ше й була така "сором'язлива", що не будь Марата поруч, вона дійсно трималася б за стінки. Побачена мною наяву картина великого художника, засмутила мене.

Короткий, збіглий і оцінювальний мій погляд з голови до ніг дівчини, висвітив в районі виточок на невеликих горбочках світлої сукні замацаний і засалений матеріал. Туманний погляд дівиці доповнював її фотографію.

Сумно і шкода було дивитися на п'яну молоду дівчину років двадцяти від народження. Від неї не те, що не пахло духами, а навіть вон.ло, що навіть неприємно вимовляти це слово при божестві: пані.

Довів я її, з гріхом навпіл, до автобусної зупинки. Благо напевно, останній на сьогодні автобус з потрібним для неї номером підходив, злегка пригальмовуючи. І молодий хлопець що десь щось втратив, він все озирався і щось шукав, і підійшов з нами на зупинку.

- Тобі на Запсковьє? - запитав я його, і отримавши ствердну відповідь, разом з ним перепровадили нашу сором'язливу дівчину в автобус, де я скоромовкою попросив довести її до потрібного місця в Запсковьє. На що отримав його згоду в майбутній підтримці дівчини, цією молодою людиною, що здавалася мені дуже сором'язливою в його молоді роки.

Швидко зміркувавши, що мені то і їхати нікуди не потрібно, попросив водія пригальмувати, і після додаткових пояснень, до явного незадоволення водія, я вискочив з автобуса на парах, як пробка з шампанського, радіючи такому повороту подій.

Мій тихий і самотній номер в готелі "Жовтнева", в очікуванні нових мешканців, з явним подивом засмучувався, чим же він так не догодив приїжджим, що вони досі не спромоглися відпочивати в нім?

Відкривши двері та ввімкнувши світло, жмурячись від яскравого світла, мої очі разом з номером звикали до цієї яскравості, поки я не вимкнув верхнє світло і не ввімкнув настільну лампу.

Випивши так 200-250 грамів горілочки, не більше, і не змішуючи ні з чим, знаючи, що завтра буде консультація по історії, а вірніше вже сьогодні, я заснув праведним сном немовляти.

Але, ні уранці в номері готелю, ні на консультації по історії в аудиторії Марата я не дочекався. Голова від думок і переживань аналізувала положення, що склалося, з Маратом.

Час був вже десь о 10.30, коли на перерві між лекцією мене викликав доброзичливець в коридор. У коридорі стояв пом'ятого виду Марат-мачо зі східним профілем, але з південного берега Балтійського моря або з балтійської затоки.

- Вітаю! Ти навіщо забрав ключ від номера? У них навіть другого не виявилось, а відчинити не наважилися, просили почекати дільничного, а у мене ж немає паспорта, - таємничо посміхаючись, воркував Марат.

- Марат, пробач, я уранці в поспіху забув ключ здати.

Але в його виді мене що то бентежило. Чогось бракувало або щось зайве було в гардеробі Марата. Мій погляд впав на ноги Марата, і я ойкнув.

На його ноги 43 - 44 розміру, були натягнуті кросівки вітчизняного виробництва максимум 39 - 40 - го і не чоловічі, а акуратні, схожі, що жіночі.

- Ой! Марат, а це що таке? - запитав я, вказуючи на його ступні ніг. Знаючи його ласти, я не впізнав цих маленьких, витончених ніг Марата.

- І прикол, і прокол! - сумно посміхаючись, відповів Марат.

- Зі мною вночі в ліжку спала "суха, бездушна дошка". І уранці ще батьки сестер в гуртожитку моє взуття з Андрієвим в коридорі знайшли і забрали його за те, що дочки двері їм не відкривали. Вони все кричали, щоб їх до кімнати впустили. Таким чином, лад в сім'ї наводили.

Я не знав, чи то мені сміятися, чи то плакати. Сміх і гріх урівноважувалися на вагах, і комедія і трагедія творилася тут на землі, а не на небесах.

- Марат, а як ти їх взув?

- Захочеш піти і не таке взуєш. Батьки сестер обіцяли з дільничним придти. Це мені потрібно? Ні, не потрібно. Ноги мої стискають сталеві лещата. Уявляєш? Хочеться вити останнім шакалом!

Я бачив страждання мученика від болю, які проявлялися на його втомленому і блідому обличчі.

- У молодшої Олі видно, молода була стать, щоб з чоловіком спати. Я то із старшою Ірою був, але мізки свої не пропив, і зайва зустріч з міліцією мені не потрібна. Не хочу, щоб про мене погана слава пішла.

- Яка комічна історія, і подвійний конфуз від мого спілкування з псковитянкою, - сипав словами Марат, як на трибуні древній оратор перед юрмищем.

Перший раз я бачив Марата незадоволеним, збентеженим від цієї історії...

А Іра з Андрієм і Олею занесли потім Марату нещасливі туфлі, і він натомість віддав кросівки Ірі.

І це був не останній подібний епізод для Марата з жінкою, від якої він постраждає, на Псковській землі. Другий раз: під час випробування знань з історії. Перший іспит з суспільствознавства ми склали на четвірки.

Оправившись від конфузу, Марат знову креслив плани складання екзамену по історії за допомогою викладачки Васильєвої, яка входила до складу приймальної комісії. Кілька разів він вже підходив до неї для налагодження контакту. Здавалося, все буде в ажурі. В той час, коли я гриз граніт історії, Марат зі спокійною совістю лише зрідка перегортав підручники, у загальних рисах прояснюючи ситуацію глибин історичної науки.

На іспит ми увійшли разом до невеликого класу, де знаходилися два ряди столів, за кожним лише по одному стільцю. За вчительським довгим столом сиділи наші судді-екзаменатори: одна повненького виду жінка, як мовиться кров з молоком, строгий голова чоловік та маленький і сухуватий старичок енергійного виду, який, як здавалося, тільки заважав абітурієнтам готуватися, або списувати. Він раз у раз розмовляв з головою, пильно дивлячись на підготовлюваних до відповіді абітурієнтів. Старичок чи то хотів допомогти, чи то збирався навпаки втопити молодих людей. При відповіді випробовуваного він раз у раз поправляв його неправильні відповіді, і ставив зустрічні питання йому більше усіх.

Бачачи усе це, Марат зробив неправильну ставку на жінку-екзаменатора, до якої він підходив раніше і тепер запитував дозволу підійти до карти. Але біля карти він не затримався, хоча там, на 30 відсотків відповідь вже була, і залишалося додати трохи знань, то четвірку або трійку можна було б гарантувати.

Не посидівши, як слід з обдумуванням відповіді, Марат пішов відповідати Васильєвій. Повстання Пугачова в Поволжі, протікало в його відповідях відірвано від мас. Як я не старався підказувати, сидячи за першим столом і отримавши за це вже два попередження, Марат мене не чув. Навіть дідок-екзаменатор підказував сходити до карти, де хоч дати були видні та шлях слідування повсталих, масштаб повстання і т. п. Але навіть там Марат, здавалося, нічого не бачив, а экзаменаторку, неначе підмінили, і вона мовчала, слухаючи його. Дама ставила короткі та лаконічні питання. Васильєва довго чекала відповіді від Марата, і ні на які контакти з ним не йшла.

- Подання на виліт: ейс, - згадався мені великий теніс.

"Незадовільно", - вилетіло з вуст екзаменатора Васильєвої, розкотившись громом серед ясного неба Марата.

Отримавши двійку по історії, Марат вибув з гонки за отримання залікової книжки студента. Я ж пішов відповідати до дідуся Бориса Борисовича, що надалі викладав мені історію Стародавнього світу, як потім виявилось, ветеранові другої світової війни. Детальне вивчення карти та навідні питання мого екзаменатора наштовхнули мене на правильні відповіді, за що я йому вдячний. І отримавши від нього третю четвірку, я переходив до наступного випробу.

А наступний іспит був: твір по російській мові й літературі.