ЯК БАБІ ФРАНІ АНГЕЛА ЛІПИЛИ

Бабу Франю в родині любили всі. І четверо дітей, яким вона завжди годила, і дев’ятеро внуків, які могли дружною ватагою рознести бабі хату, і їм за те нічогісінько не було. Після літніх канікул діти дружно робили в хаті ремонт, а сама баба Франя на два тижні лягала в больницю прокапатися, і тішилася там, як на найліпшому курорті.

Але от — усі малі повиростали, всі дорослі споважніли, а бабі за пів року стукне славних 75. І зібралася вся родина раду радити, що ж старенькій пам’ятного подарувати.

- Може, їй того... паркан обновити? - бовкнув найстарший син Микола, будівельник. - Або дах перекрити...

- Я тобі зараз кисень перекрию! - гаркнула наступна за старшинством Софія, яку в селі інакше як Зоською й не кликали. - Паркан ти і так поставиш, а це пам’ятка має бути! Па-а-ам’ятка, турку ти немирований!

- Може, повезти її на курорт? - запропонував айтівець Андрій. - До Єгипту там. Чи до Рима — хай на Папу подивиться...

- До того Папи ще автобусом пару днів трястися! - забракувала Зоська. - Їй має бути радість, а не клопіт!

- Слухайте, - несміливо озвалася наймолодша Галя. - Мама ж наша дуже побожна, ще й на Благовіщення родилася. І на городі вже поратися не може, а в садку з весни до осені порядкує...

- Ну? - Зося нахмурила брови.

- Так я ж і кажу, що гарно буде поставити їй у квітнику статую! - наче з переляку затарабанила сестра. - Ангела... ну, Гавриїла! З лілією в руках! І побожно, і красиво, і до квітника пасуватиме...

- А шо? Ідея! - сплеснула в пухкі долоні Зоська, наче припечатала. Хто би й хотів заперечити, не насмілився б. - Де їх продають?

- В інтернеті треба пошукати. Може, в кого вже готові є. А як нема, то можна знайти скульптора.

- Та то довго може бути...

- У нас у запасі пів року. Встигне!

***

Шукати скульптора і домовлятися з ним доручили Зосьці, як найбільш пробивній і розбитній. А що та з гуглом була на “ви” і через дорогу, то посадила за це діло молодшу дочку.

І першого ж вечора ошаліла від цін.

- Скільки-скільки?! Це вони що, мамі в садку відгрохають статую Свободи? Чи Батьківщину-Матір?

- Мам, так коштує статуя в людський зріст... ну, може, трошки більша. Але з мармуру... Ну, ось тут пише: “Розробка макета 3D, контроль замовника на кожному етапі виконання...”

- Та до сраки то ваше триде! - зірвалася з крісла Зоська і стала майже в позу колоса Родоського. - У вас що, гроші лишні завелися? Помічнички... Все мені за вас робити!

Війнула квітчастим халатом дочці перед очима і подалася шукати скульптора там само, де вже років п’ять успішно знаходила насіння, саджанці та добрива — на OLX.

***

Скульптор Василь видався Зосьці метким, але вже надто балакучим. Аж професійні ревнощі взяли, бо цей на базарі точно б її перегалакав. Але що ж, для справи так навіть краще — швидше порозуміються.

- Ангела? Якого? В людський зріст? Здєлаєм! Дивіться тако. Він може бути білий, може бути сірий...

- Білий! - гаркнула Зоська. - Тільки білий! Це ж не на цвинтар, а на клумбу!

- Добре-добре, не сваріться! Буде білий.

- Ви ж його ще на постамент встановіть, щоби йому бабині майори вище колін не діставали!

- Всьо буде!

- То ви як, спочатку намалюєте, а потім будете ліпити?

- Та ви розкажіть, який — так зліплю! Шо я, нетямущий?

- Високий, з такими великими пухнастими крилами! Одежі довгі, що но ступні і долоні видно. А в руках лілія! Лілія!

- Всьо, поняв! Вам на коли?

- Чим пошвидше!

- За тиждень буде!

- Тільки от задорого вони у вас...

І Зоська взялася вибивати з Василя знижку, наче гестапівець у партизана. І так його, і сяк. Зима на носі, а тоді ті його скульптури, особливо садові, будуть усім до дупи. Тож кожного нового клієнта він має триматися, мов мами рідної...

- Згоден! - заволав нарешті скульптор. - П’ять тисяч! Але більше не спущу! І буде за два тижні!

Задоволена Зоська поклала слухавку, сьорбнула ряжанки і пішла звітувати братам і сестрі, що вона кожному спасла по тисячі і це треба відсвяткувати.

***

За два тижні в Зоськи тенькнув вайбер, а за мить її вже набирав скульптор.

- Драстуйте, пані! Приймайте роботу! Все, як ви хотіли!

Зоська поставила Василя на гучний зв’язок і полізла відкривати світлину. Ангел і справді був білим, із пишними крилами, звідки ще ніхто не повисмикував пір’я. Але в руках у нього була...

- Свічка? Трясця, я ж лілію просила!

- Ну, так получилося. Але ж тако навіть лучче, пані! Тут можна іншу філософію підвести: мав ангел принести квітку, а приніс світло! Якраз актуально, ми теж он без світла працюємо...

- От балабол... ладно, вговорив... - і раптом Зоська так витріщила очі, що вони їй ледве не повипадали. - А це що?

- Де?

- Тумба в ангела під ногами, качка б тебе копнула! - Зоська пихтіла, як паротяг на розігріві. - Надгробок?!!

Справді, те, на чому ангел міцно стояв своїми білими стопами, аж ніяк не допускало двозначного трактування.

- Ну... ну... - мнявся Василь. - То не моя вина, то помічник приклеїв його не на ту тумбу. А тепер зрізати — можна ноги пошкодити... Та слухайте, яка вам різниця? Він же має бути у квітках по коліна!

- Слухай ти, павіане немитий! По-твоєму, він у квітках круглий рік стоятиме? Чи баба сліпа, що не побачить, до чого ти її подарунок присобачив? Ти хочеш, щоб вона нам прямо посеред ювілею в домовину зіграла? Переробляй!

- Але ж... але ж знижка...

- Знижка в силі, а в тебе є ще два тижні!

***

Василь виявився не лише сміливим, але й зухвалим — перестрочив термін на два дні. Вже звично спершу прислав світлину, а потім набрав Зоську.

- Алло! - гаркнула з ринку продавчиня, вкладаючи у вухо блютуз-навушник. - Так, відкриваю!

Зі світлини на неї дивився милий кучерявий карапуз із крильцями, який тримав напоготові лук і дивився вдалину примруженим оком.

- Слухай ти, Мікеланджело, блін! Це не ангел — це кілер!

- Та шо ви вигадуєте...

- Так, ти, недомірку, думаєш, я не відрізню ангела від купідона?!

- Та ні, але...

- Так, ще раз мене надуриш — і станеш із нього зростом. Дійшло?

- Угу.

- Ще два тижні! І це твій останній час!

***

Через два тижні слухавку ніхто не взяв. Зоська ходила базаром, як фурія, а кожне необережне слово з вуст покупця ризикувало викресати в неї сніп іскор. Печінки горіли, брати й сестра потерпали, а номер абонента узагалі зник поза зоною.

Зоська б уже і рада шукати нового виконавця, якби цьому не заплатила половину як завдаток. Тепер, виходить, їй треба родині про ті гроші змовчати, якщо доведеться починати все спочатку.

Але в середині січня Василь сам вийшов на зв’язок.

- Доброго дня! Я тут зліг і всі свята в лікарні провалявся... Вибачайте. Але ми цейво... все зробили. Тримайте і дивіться, яка краса!

Зоська відкрила світлину. Ангел стояв на постаменті, що нагадував основу колони. Так, із-під шат видно тільки стопи, як і замовляла... В руках лілія, молодець... Личко миле, мамі сподобається... Але вмить остовпіла і довго шукала слова, які можна було би сказати у пристойному товаристві.

- А це шо за холєра ясна? Якого милого в нього одне крило пташине, а друге — як у кажана?!!

- Та розумієте... - знітився Василь. - Ми ж їх у гаражі робимо... І часом до нас замовники приїздять своє забирати... Ну, одне доробало так заїжджало, що майже дощенту розтарабанило своє і зачепило ваше... Але вашому ангелу тільки крило відбив, а в нього був той... дракон... то тільки крило й лишилося цілим... Ну, я і подумав: креатив... такого ще ні в кого не було...

- Слухай ти, Берніні недобитий! Коли хірурги збиратимуть докупи твій череп, то теж скажуть, що такого ні в кого не було!

- Ну, чого ви нєрвитеся? Не наравицця — переробимо...

- БІГОМ, блін! - гаркнула Зоська так, що сусідська дівчинка перестала грати на скрипці, а у довбня нагорі замовк перфоратор.

***

На питання рідних про подарунок Зоська зиркала і форкала, наче кінь апокаліпсису. Бо від середини лютого таки добралася почитати відгуки на цього горе-скульптора і зрозуміла, що дешевий сир, як уже повелося, можна знайти лиш в одному місці.

Від початку лютого із Василем не було зв’язку, а всі замовники, кого змогла видряпати Зоська, отримували свої статуї через перевізників. Ситуація була патова. Тут уже хоч якось треба встигнути. Але щойно вона взялася шукати нового виконавця, як Василь подзвонив сам.

- Вибачайте, хазяєчко! - перекрикував базарний гул. - Помічників моїх обох забрали до війська. Сам фігачу — світа білого не бачу. Але все готово! Приймайте роботу!

Зоська лише краєм ока глянула — і їй здалося, що в неї на маківці виросли роги, а поміж ними замкнуло.

- Ти зовсім за дурну мене маєш? - поволі видихнула, боячись спалити телефон. - Я інстітутів не кінчала, але ангела від, чорт тебе дери, Ікара ще вмію відрізнити!

- Та що ви?..

- В нього крила до рук мотузками примастирені, довбню, я не сліпа!

- Ну, вибачайте, помилочка вийшла... Слухайте, ну нащо воно вам? Зараз же ніхто в тих ангелів не вірить...

- От дай-но я тебе знайду, паскудо — і в тебе ніхто не повірить, що ти жив на світі! Вертай мені мої гроші — і я пішла! П’ять місяців на тебе, бовдура, згаяла...

- Чекайте, пані, а може, вам кінь підійде?..

- Який ще кінь?!! - розляглося базаром — і він притих.

- Крилатий... дуже гарний. Розумієте, ще до початку війни одна творча резиденція Пегаса замовила, але їх розбомбили... Ну от, він у мене вже два роки стоїть, нікому не потрібний... А кінь — просто диво!

Зося з маху примостилася на стільчик, який під її вагою розпачливо заквилив, і застогнала сама.

- Як же ти мене задовбав! Ти розумієш, що в мене вже немає часу шукати для матері подарунок... І все через тебе, цапа недоєного!.. Показуй свого коня.

І ледве не заплакала, побачивши в очах гіпсового Пегаса такий же відчай, який зараз чула в собі. Він здіймав крила, тягнувся до неба, але не міг відірватися від постаменту, в який вросли його ноги.

- Дідько з тобою, Васьок... Беру.

***

Баба Франя тішилася гостями, які зайняли в її хаті дві світлиці і веранду. Діти, свати, онуки, деякі ще і з парою, сусіди. Сиділа на чільному місці, приймала вітання, усміхалася та припрошувала до страв, які дочки та невісточки дружно звезли до неї каструлями.

Щоправда, перед застіллям її відвели в садок, затуливши долонями очі, і врочисто здійняли покривало з якоїсь дивовижі, що стала там, де влітку цвістимуть майори.

- Ох! - лише й вигукнула, коли білосніжний Пегас глянув їй у душу. І пожалкувала, що він стоїть у садку, де йому недовго таким залишатися.

А потім за столом довго пиляла виделкою недоварений голубець і думала, що треба попросити внуків висадити її на того коня, поки він іще білий. Хоча б для світлини. На згадку.