Хтивий вітер і квітка невинності

Маєток Джонатана Хотвуда міг позмагатися і за розкішністю, і за витонченістю із архітектурними шедеврами найбагатших людей невеликого містечка-графства Престона. Усього тут було вдосталь: і просторих кімнат, і кручених сходів із витіюватими поруччями, і позолоти на кожному кроці, і червоних важких килимів, і грандіозних картин — зроблених на замовлення у найвідоміших художників Англії.

Хто не приїжджав погостювати до графа Хотвуда — тільки ахав і охав. А граф лише всміхався кривувато, і в очах його ядучо-зелених прослизав вогник погорди:

— Та не така вже це й розкіш, — кидав він навмисно недбало, нібито не був залюблений у свій маєток так, як батько у власну доньку. — Так, звичайний будиночок людини з середнім достатком.

А потім візитери їхали — із приємним враженням про скромність хазяїна і обіцянкою знов зазирнути на гостини.

Маєток графа Хотвуда вражав — і особливо гарним був по весні, коли все навкруги і цвіло, і пахло, і буяло, і хрущі над вишнями гуділи. Як от зараз.

Усім подобалось гостювати у графа Хотвуда. Єдині люди, мабуть, яким не дуже до вподоби був гігантський маєток — служниці, які зранку до вечора натирали до блиску кожен сантиметр цієї величної споруди.

Юна Кетлін, наймолодша зі служниць, якій щойно виповнилося вісімнадцять, часом не чула ні рук ні ніг до кінця дня — і валилася спати у робочому одязі. Ні, вона правда щиро любила маєток — і його весняну красу із присмаком романтизму, і поетичні співи птахів за вікном, і кожну картину в довгих коридорах, а втім… рідко траплялися зайві хвилини, аби помилуватися володіннями графа Хотвуда — завжди старші знаходили їй якусь роботу.

— Ти молода і енергійна, ану допоможи пенсійному фонду, — так жартівливо називали себе служниці, старші двадцяти п’яти. А Кетлін що? Вона не проти допомогти — особливо якщо під час виконання доручення ненароком натрапить на графа, і їхні погляди на мить перетнуться. Ох і приємний погляд у графа Хотвуда!

Та і сам граф… також приємний. Тихцем юна Кетлін любила за ним спостерігати: як сонце грається із жовтогарячими каскадами його хвилястого волосся; як його пружні м’язи переливаються під одягом, коли він йде; як вуста його тепло усміхаються, коли він веде бесіди із гостями. А який же в нього м’який сміх!

А іноді — тільки Кетлін берегла це глибоко в серці як найпотаємнішу із таємниць — дівчина помічала, як граф тихцем спостерігає за нею. Його погляд, здавалося, уважно торкався кожного міліметру її тіла — і лишень від думки про це щоки Кетлін починали пашіти, а фантазії її набували відтінку край непристойного: одразу починала мріяти, що граф підійде до неї поволі, візьме обережно за підборіддя, зазирне уважно в кару глибінь її очей, а потім… зробить із нею те, про що вона тільки в книжках читала. Прямо там.

«Так, ні, не відволікайся, Кетлін, — наказала собі служниця і повернулася до підрізання кущів в саду. — Ввечері пофантазуєш». Любила думати про графа Хотвуда перед сном і часто поринала у царство Морфея з його іменем на вустах. Із палкою надією, що сьогодні він їй насниться.

***

Одного дня маєток видавався особливо живим: із самого рання метушня, галас, прибирання.

— Бетті, а чому ми поспішаємо? — поцікавилась юнка, поки змахувала пір’яною мітелкою пил із розкладених на столику скульптур та канделябрів.

— Ти що, не чула? До графа із сусіднього міста їде особлива гостя — графиня Роуз Бігбубз, — поспіхом відповіла Кетлін служниця, що якраз мила вікна.

— Буде за пару годин — маємо до її приїзду все підготувати, — кинула ще одна, що несла на кухню брудний посуд.

— А як то… особлива? — поцікавилась Кетлін, намагаючись приховати смуток, що миттєво заполонив її серце. Невже?.. Але ж вона думала, що граф таємно кохає її, Кетлін!

— Здається, це дружина його близького друга, тож навряд їх пов’язує щось більше, аніж ділові відносини, якщо ти про це, — підморгнула Бетті. — Хоча, кажуть, ця графиня дуже гарненька, і небагато чоловіків можуть встояти перед нею.

— Бет! Я… не про це, — миттю зашарілася Кетлін.

— Як скаже-е-еш, — хитро протягнула подруга, перш ніж повернутися до роботи.

Схоже, Кетлін могла спокійно видихнути. Утім, на душі все ще було неспокійно.

***

Час, який графиня Бігбубз перебувала в маєтку, був для Кетлін нестерпним. Графиня і правда виявилася… не те що «дуже гарненькою», а… неймовірно привабливою. Навіть Кетлін, лиш раз позирнувши на жінку, втратила здатність говорити, і єдине бажання, яке билося пташкою всередині її грудної клітки — впасти перед графинею навколішки і заритися обличчям в її… соковиті принади. Її… пружні грушки. Її… наливні… Ну, кхе-м, в цілому, зрозуміло.

А граф Хотвуд же не просто раз глянув на неї — він годинами говорив із нею своїм по-котячому м’яким голосом, дивився на неї палкими ядучо-зеленими очима, сміявся… своїм приємним сміхом із її дурнуватих жартів!

Кетлін весь цей час намагалась бути десь поряд, аби прослідкувати, чи не відбувається раптом щось… незаконне. Підслуховувала їхні бесіди, намагалася вловити кожне слово, аби ненароком не пропустити щось із… тих брудних фраз, які зазвичай в книжках кажуть потенційно привабливим для себе жінкам чоловіки.

На диво, граф Хотвуд і графиня Бігбубз, хоч і обмінювались, на думку Кетлін, занадто розбещеними поглядами, і справді дотримувались спілкування виключно ділового:

— Я привезла Вам папери, графе. Перепрошую, це мав зробити мій чоловік ще тиждень тому, а втім, нещасний зліг із лихоманкою.

— О, із цього приводу ні в якому разі не хвилюйтеся — нехай одужує швидше. Документація — річ, яка може почекати. На відміну від людського здоров’я.

— О так, я також йому казала: «Мій лорде, не переймайтеся, граф Хотвуд людина чуйна, тож все зрозуміє, і це ажніяким чином не вплине на Вашу із ним близьку дружбу».

А втім, у якийсь момент граф сказав таке:

— Графине Роуз, пропоную змінити обстановку на більш сприятливу для справ нашого спільного із Вашим чоловіком бізнесу — пройдімо до мене в кімнату, — і серце Кетлін обірвалося. Навіщо це він кличе сторонню жінку до себе в покої? — Я зберігаю там всі записи; зрештою, маю ж я перевірити, чи точно всі документи Ви мені привезли — чи дещо таки призабули.

— Звісно! Знаєте, ми, жінки, таки схильні забувати щось, коли справа стосується чогось важливого. Тож мені буде спокійніше, якщо Ви все перевірите в найменших деталях, графе.

І вони направились до особистих покоїв графа Хотвуда. Лише вдвох. А тінь Кетлін непомітно прослизнула за ними. Їй треба точно запевнитись, що між її графом і цією… Бігбубз нічого немає.

Вони зачинилися зсередини, тож Кетлін нічого не залишалося, окрім як притулитись вухом до дверей і вслухатися, затримавши дихання.

Секунда. Нічого. Друга. Нічого. Третя.

— А-ам-х, — серце відбило глухий удар, а внизу живота всі метелики миттю розпурхалися, як навіжені. Кетлін мала б відступити від дверей і піти — таки це дуже непристойно підслуховувати, що робить граф. Утім… не могла відійти ні на крок, ніби зачарована.

Зглитнула слину, заплющила очі. Секунда. Нічого. Друга. Нічого. Третя.

— А-ах, графе, — перед очима постали напіввідкриті пухкі вуста графині, із яких злітають такі непристойні звуки, і щоки Кетлін налились багрянцем. А це вона ще не подумала про солодкі, ніжні груди… А ні, тепер вже подумала!

Хотілося провалитися крізь землю, але все, що могла — це слухати нерівне збите дихання графині і уявляти її в руках графа Хотвуда. Її графа, який… вона думала… вона була впевнена, що кохає її, Кетлін!

Та схоже, що…

Закінчити думку не встигла, бо почула впевнені кроки, що прямують до дверей — о ні, вона і не зчулася, як процес єднання тіл дійшов логічного завершення! Якщо її побачать тут, це буде кінець.

Кетлін швидко метнулася вбік і сховалася за червоною шторкою поруч. Якраз вчасно — у ту ж мить в замковій щілині провернувся ключ, і з кімнати вийшли спершу графиня Бігбубз — зібрана і акуратна, ніби це не вона п’ять хвилин тому виспівувала, мов арфа, хтиву мелодію розбещенності — а за нею граф Хотвуд із ледь застібнутою рюшевою сорочкою та краплинками поту на шиї — нелегко, певно, було підкоряти чутливі струни графині і грати на її вогкій розкішниці.

«Ні, не думай про це, збоченко!», — намагалась зупинити себе Кетлін, затуливши рота обома руками, та намарно. Ці думки роїлися в голові, точно бджоли у вулику.

— Щож, як бачимо, із документацією все було добре — дуже навіть добре, я б сказав. Я проведу Вас до екіпажу, графине.

— Ви такий чуйний, графе! Вельми вдячна. Якщо ще треба буде допомога з… бізнесом — Ви знаєте, що завжди можете написати мені листа.

Щойно граф Хотвуд і його візитерка зникли із поля зору, Кетлін вислизнула зі свого сховку і несміливо зайшла до особистих покоїв графа. Її погляд одразу вчепився у пагорби зім’ятої постілі та розкиданих подушок, а поблукавши трохи заплутаними лабіринтами простирадлових складок, помітив сліди нещодавнього злочину — цівки білої рідини.

Кетлін піддалася якомусь невідомому бажанню, наче їй нашіптував на вухо сам диявол, і нагнулася до ліжка. Солодкий запах графа одразу вдарив у голову неконтрольованим бажанням — торкнутися сяйливої життєдайної есенції.

— Ви щось загубили?.. — раптове питання вибило землю з-під ніг, ніби громовиця. Кетлін різко випрямилась, і очі її миттю зустрілись із графовими.

— Я.., — зашарілася служниця, — прийшла змінити Вам постіль. Їй, схоже, потрібне прання, графе.

— Тож, постіль змінити? — протягнув задумливо граф Хотвуд, причинивши двері, і підійшов ближче до служниці. Зупинився, коли стояв майже впритул.

— Т-так, графе, — покірно відповіла дівчина, відвівши погляд.

— Дивись мені в очі, — наказав граф Хотвуд, взяв пальцями її підборіддя і підняв вгору. — Думаєш, я не помічав весь цей час твої погляди на собі? Думаєш, я не бачив, як ревниво позираєш на графиню Бігбубз? Чи, може, думаєш, я не знав, — схилився до вуха дівчини, і його гарячий шепіт обпалив шкіру, — що ти підслуховуєш.

Серце дівчини несамовито закалатало.

— Ви… сердитесь, графе? — стиха промовила служниця.

— Ні, моя люба Кетлін. Мене… тішить твоя увага. Знаєш, із приводу Бігбубз — можеш не ревнувати. Графиня стара і негарна. Єдина причина, чому я віддаюся насолодам із нею — моя непереборна потреба задовольняти свої тілесні бажання.

— Це… правда так?

— Звісно. Чоловікові не обов’язково любити жінку, аби бавитись із нею, — очі Кетлін розгублено блищали. — Бачу, в твоїх книжках про таке не пишуть, егеж? Але тобі пощастило — ти особлива. Знаєш, що це означає?

— Н-не зовсім, — промуркотіла Кетлін, якій вже зовсім мову відібрало — граф все ще стояв непристойно близько до неї, і від запаху його тіла голова йшла обертом.

— Це значить, що я і кохаю тебе, і бажаю побавитись із тобою, дурненька, — м’яко проказав чоловік і схилився до вуст Кетлін. Це… вперше її так «по-дорослому» цілував справжній чоловік. Раніше їй дарували лише ніякові поцілунки в щічку сором’язливі хлопчики.

А те, що зараз робив граф… Було ще краще, ніж речі, про які вона читала в книжках. Одночасно із цілунком він ніжно торкався її тіла, і шкіра починала палахкотіти, як охоплений пожежею ліс. Кетлін навіть не помітила, як опинилася в ліжку і постала перед графом абсолютно оголена.

Думка про те, що нещодавно в цій постілі була графиня — і її тепло навіть не встигло вистигнути — розтеклася всередині Кетлін якимось дивним задоволенням. Тепер вона не підслуховує, тепер вона — повноправний учасник процесу.

— Хтось до мене робив із тобою щось подібне, Кетлін?

— Ні, Ви перший, графе, — чесно зізналась служниця.

— Тоді зараз може бути трохи боляче, — його пружний нефритовий жезл — більший, ніж Кетлін могла б собі уявити! — спочатку поволі терся об сніжні непорочні лани її шкіри, а потім тепле вогке лоно служниці увібрало його в себе так, як вбирає земля краплини вранішньої роси.

— М-хм, — вирвалось із напіввідкритих вуст Кетлін, і вона спробувала затулити рота рукою, утім граф не дозволив — владно перехопив її зап’ястя і притис до ліжка. Їхні очі зустрілися. Зіниці графа були розширені і сяяли нестримною жагою, тож годі було навіть думати про непослух.

— Я хочу чути твої солодкі співи, Кетлін, — залишив палкий цілунок на звабливому вигині шиї, від чого метелики всередині служниці щасливо залопотіли крильцями. Ритмічні поштовхи змушували дівчину кусати губи від задоволення. Граф Хотвуд такий… чуттєвий і майстерний коханець!

Його пальці м’яко і ніжно пестили приховану за незайманими пелюстками перлину, і кожен впевнений дотик до цієї потаємної, раніше нікому не доступної, дорогоцінності, розливався у тілі Кетлін теплими хвилями піднесення. На піці насолоди поштовхи розпеченого кинджалу кохання стали більш глибокими — граф ніби намагався стати із Кетлін одним цілим, так впевнено та пристрасно він заповнював її собою. На згадку про мить солодкої ейфорії граф обпік Кетлін жаром — і її округлу перлину окропило гаряче молоко.

Квітка невинності була безсоромно зірвана хтивим вітром.

— Ось тепер, люба Кетлін, постілі правда треба прання, — поцілував її в лоб і залишив одну на розкиданих подушках та простирадлах.

***

— Кетлін, якась ти сьогодні на диво весела, — помітила Бетті. Кетлін зашарілася, а втім ніяк не могла приховати широкої усмішки, що вперто не хотіла сходити з обличчя. Ще ніколи вона не відчувала себе такою щасливою! — Невже ти… більше не невинна?

— Ах! — тільки вирвалось у Кетлін. — Бетті, що ти таке кажеш!

— Та в тебе на лобі все написано, — кинула подруга. — Утім на твоєму місці я б не пишалася собою так сильно: те, що граф тобі присунув, не робить тебе кращою. Із кожною із нас він ділив постіль як мінімум раз, — похитала головою. — Тож моя дружня порада: не варто тішити себе надіями, що ти в нього єдина. Навіть якщо він так тобі сказав.

Кетлін нічого не відповіла, і Бетті пішла.

«Дурепа ти, Бетті! — лишень подумала їй услід юна служниця. — Тебе і кожну із вас він просто використав, аби задовольнити свої чоловічі потреби. А мене… мене він щиро кохає».