Візит

«Неможливо дати означення сну, не вживаючи в ньому слів реальність, неможливо дати означення життю, не вживаючи в ньому слова сон».

Жан Кокто

Сонце нещадно пекло асфальт за вікном клініки, та й в кабінеті лікаря повітря було важким, незважаючи на гудіння старенького вентилятора в кутку. Містер Джил, чоловік середнього віку з легкою сивиною на скронях, сидів на кушетці, нервово потираючи долоні. Його сорочка прилипла до спини від спеки, але він намагався триматися невимушено, посміхаючись кутиками губ.

— Доброго дня, лікарю, — привітався він, поправляючи окуляри, що сповзли на кінчик носа.

Лікар, чоловік із добродушним обличчям і зморшками, що видавали роки досвіду, підвів погляд від паперів. Його білий халат був бездоганно випрасуваний, хоч і злегка пожовклий на комірі.

— О, містере Джиле! — вигукнув він із теплотою, наче зустрів старого друга. — Як сьогодні почуваєтеся?

Джил знизав плечима, зітхнувши.

— Та в принципі… як завжди. Ніяких змін не відчуваю. Знаєте, як то кажуть: йде життя — і то добре.

Лікар усміхнувся та відкинувся на спинку крісла.

— Ну і слава Богу! — відповів він, переглядаючи медичну картку. — Добре. Зробимо деякі аналізи, і якщо все гаразд, то побачимося через три місяці як завжди.

— Дякую, лікарю, — кивнув Джил, нарешті розслабившись.

— Будь ласка, скиньте одяг, взуття та пройдіть у кабінку обстежень, — лікар жестом вказав на ширму в кутку. Джил неквапливо почав розстібати сорочку, кинувши через плече:

— А як у вас справи, лікарю?

Лікар махнув рукою, витираючи піт із чола хустинкою.

— Та все чудово, якщо не зважати на цю нестерпну спеку. Мучить, знаєте, але сподіваюся, скоро стане легше. Ану, пройдіть сюди та ляжте на спину. Доки я роблю обстеження, розкажіть, чи щось вас турбує?

Джил ліг, склавши руки на животі, і зітхнув.

— Знаєте, на здоров’я не скаржуся. Єдине, що мене добиває, — ця постійна спека. Я б сказав, катастрофа якась! Мабуть, глобальне потепління винне… А у вас що? Кондиціонер теж перегорів?

— Ага, на жаль, мусимо терпіти. Нового зараз не купиш, самі знаєте…

Джил скривився, згадуючи свою невдалу поїздку до магазину.

— Так-так… У всіх моїх знайомих кондиціонери полетіли. У магазині сказали, що нових не завезуть найближчим часом. Люди все розкупили, полиці порожні.

Лікар похитав головою, зосереджено вислуховуючи серцебиття Джила через стетоскоп.

— Згоден. А як ваша робота?

Джил знизав плечима, дивлячись у стелю, де невеличка тріщина щось нагадувала, але він не міг зрозуміти що саме.

— Робота як робота — іноді добре, іноді погано. Рутина, знаєте. Живеш собі від вихідних до вихідних, і так по колу.

— Розумію, — кивнув лікар, закінчуючи огляд. — Отже, містере Джиле, схоже, все в порядку. Нічого патологічного не виявлено. Зараз ще медсестра зробить забір крові на аналіз — і ви вільні.

Джил сів, потираючи місце, де щойно був стетоскоп.

— Дякую, лікарю. А чи можу я дещо запитати?

— Звісно, — відповів лікар, записуючи щось у картку.

Джил завагався, його пальці нервово стиснули край кушетки.

— Скажіть, як там просуваються дослідження того препарату… Ну, який допоможе позбутися тих вірусів дрімерів?

Лікар зітхнув, відкладаючи ручку. Його погляд став серйознішим.

— На жаль, ще не винайшли, але розробки тривають. Я думаю, можливо, цього року щось зареєструють…

Джил насупився.

— Було б добре… Це ж страшно — жити й знати, що в твоїй голові можуть бути інопланетяни.

Лікар кивнув із розумінням.

— Звісно, я вас розумію. Але у вас поки що жодних симптомів — ні галюцинацій, ні високої температури?

— Ні, все як завжди, — відповів Джил, нервово посміхаючись. — Температура в нормі, галюцинацій немає… Ви колись казали, що ці дрімери занурюють людину в сон?

— Саме так. Розумієте, дрімери — позапланетні віруси, погано вивчені. Ми знаємо, що вони жили в океані на Європі, супутнику Юпітера. Якби не ці мільярдери з їхнім космічним курортом, ми б про них і не дізналися.

Джил усміхнувся, згадуючи свій відпочинок.

— Знаєте, там дійсно гарно. Штучний острів, пісочок, пальми, вид на Юпітер… Космічний океан… Краса та й годі.

— Зізнаюся, я теж мріяв туди полетіти, — лікар усміхнувся. — А потім з’ясувалося, що люди, які там відпочивали, через кілька років засинають із високою температурою і не прокидаються. Лежать у гарячці, і жодні препарати не допомагають. Пізніше мої колеги виявили причину — дрімери.

Джил нервово ковтнув.

— І вони… живуть у мозку?

— Так, — кивнув лікар. — І поступово змінюють його на функціональному рівні.

— А їх можна побачити? — Джил нахилився вперед, його голос тремтів.

— Тільки через біопсію мозку, але це небезпечно. Сучасні методи зображення їх не виявляють. Лише тест на антитіла в крові може показати їхню присутність. У вас, до речі, тест негативний, тож не хвилюйтеся.

Джил видихнув із полегшенням, хоча тривога не зникла.

— Лікарю, а якщо… ну, не дай Боже, я заразився. Як зрозуміти, чи я не сплю?

— Тобто? — лікарю від здивування піднялися брови.

— Ну, як дізнатися, чи я зараз у реальності, чи це сон? — Джил нервово засміявся. — Раптом я зараз сплю, і ця розмова — лише моя уява?

— Хм… Ну, перед сном зазвичай є передвісники: галюцинації, дивні відчуття по шкірі, голоси, висока температура…

— А якщо я саме зараз сплю і мені сниться, що я тут із вами розмовляю? — Джил нахилився ближче, його голос став напруженим. — Як відрізнити реальність від сну?

Лікар потер підборіддя, задумавшись.

— Уві сні ви б не пам’ятали дрібниць: як прийшли сюди, що їли зранку. Лише уривки, як початок нашої розмови. А ще у снах не буває несподіванок — люди навколо не змінюються, немає подиву чи розчарувань.

Джил насупився.

— Тобто рутина? Як оце зараз?

Лікар розсміявся, ляснувши Джила по плечу.

— Годі, містере Джиле! Ви що, справді думаєте, що я — витвір вашої уяви? Не накручуйте себе! Згідно з тестами, ви абсолютно здорові. Я вас переконав?

Джил зітхнув.

— Дякую, що заспокоїли, лікарю… То як? Прийти через три місяці?

— Так, для гарантії проведемо контрольні дослідження. Але якщо з’являться симптоми — не чекайте, приходьте одразу.

Джил кивнув, підводячись із кушетки.

— Обов’язково. Сподіваюся, ця спека хоч трохи відступить. До побачення.

Лікар помахав рукою, повертаючись до своїх паперів, а Джил, кинувши погляд на тріщину в стелі, зрозумів, що вона йому нагадувала далекий Юпітер. Він вийшов із кабінету, занурюючись у спекотний полудень.

Люди навколо йому здавалися якимись чужими та далекими, його думки та відчуття наче виходили за межі контролю. Часом відчував, що рухи стають повільнішими, немовби рухається у сповільненому темпі, і звуки навколишнього світу стають далекими та приглушеними. Але це не важливо, адже лікар заспокоїв — він здоровий!