Історія врятована з вогню

Я стежив за доріжками світла на підлозі, що танули разом із призахідним сонцем. За вікном шуміло життя — нав'язливий писк і гуркіт металевих коней. Чотири стіни, які мали захищати від світу, здавались мені в'язницею. Я рахував хвилини, щоб постукати у її двері.

Дивно, як швидко вона із жертви стала моїм порятунком. Я підніс до світла вкрадену з її квартири фотографію. Намагався знайти у рисах обличчя цієї звичайної жінки розгадку, чим вона інакша. Уникав дивитися на того, кого вона обіймала. Мене лякав новий світ і лише вона робила його зрозумілим. До вчорашньої ночі, коли попросила не зникати не попрощавшись.

Якби моє існування не було зіткане з брехні, вдавання й гри, можливо, я б зауважив, що не єдиний гравець у нашій парі. Минули тижні з того часу, як я постукав в її двері, а вона лиш на мить здивувавшись, окутала мене в обійми.

Тепер я сидів на самоті в пустій квартирі, поверхом вище її дому, і розбирав спогади на картинки, щоб знайти той момент де схибив.

Я завжди стукав тричі, тоді прислухався до її легких кроків по той бік дверей. А далі наші очі зустрічалися. В неї звичайнісінькі карі райдужки, але біля зіниці розсипом золота виблискують зорі, коли вона дивиться на мене.

Зненацька тіло пройняло болем і зовсім не через скло, яке я розтрощив стиснувши рамку фото. Довго витріщався на кров, що стікала по моїй долоні. Невже так швидко, невже я вичерпав з неї так багато, що моє тіло набуває постійної форми? Я повільно, але не дуже обережно витяг осколки з руки, так ніби фізичний біль міг відвернути той факт, що жінки бачили не мене, а своїх втрачених коханих. Та якщо раніше це не мало значення, то зараз мені хотілося трусити нею, поки не зрозуміє, хто я. А може вона вже зрозуміла?

Я різко звівся на ноги, кинув останній осколок на стіл. На ранах замерехтіло полум'я. Довелось кілька разів стиснути й розтиснути долоню, щоб призвичаїтись до шрамів. Лише це залишиться нагадуванням про неї.

***

Знову три стуки, кожен відлунював в мені, як похоронний дзвін. Краєм ока я зауважив прямокутник, де був намальований дзвінок, і усміхнувся своїй відданості звичкам. Таким вона й зустріла мене — усміхненим. Я набрав повні груди повітря, щоб… Признатися? Запитати? Звинуватити? А тоді придивився до неї, вперто уникаючи її очей. Під халатом ховалась зморена людина: надто різкі контури, ключиці й руки, схожі на гілля. Вона вхопила мене за сорочку й потягла всередину квартири. А я зосередився на її тонкій шкірі, що от-от осиплеться на діл. Вже надто пізно? Моя рука опустилася, так і не торкнувшись її обличчя. Жінка не витримала, припинила розстібати ґудзики мого одягу й вдавати, що все добре. Її слова різонули болючіше за скло:

— Чому ти сторонишся мене сьогодні? Знаю, я змарніла, але…

Я пригорнув її до себе, зупинивши на півслові, поки вона не почала виправдовуватись за те, що зробив я. Очі запекло та сльози випарувалися, так і не показавшись.

Я зарився обличчям в її звичайне каштанове волосся і втягнув запах, щоб хоч він залишився зі мною.

— Пробач! — Це слово обпекло мені горло і прорізало вуста.

Захотілось перекинутись й гайнути звідси вихором. Але я не аж такий боягуз. Присів на бильце крісла, що так нестерпно пахло її чоловіком. Опустив голову, далі ховаючись від її очей, а вона гладила мене по волоссі, ніби то мені потрібна допомога. А тоді присіла поруч, й огортаючи своїми долонями мої, промовила спокійно і чітко:

— Не проси вибачення! Ти повернув мені його, хоч не надовго, щоб попрощатись. Ти дав мені більше — себе. — Вона видала звук болісно схожий на схлип. Я не витримав і поглянув на її обличчя.

Не знаю, яка збочена частина мого єства змусила мене втратити контроль. Але я обхопив її личко долонями, відчув, як потягнуло свіжі шрами на правиці, а тоді дозволив вогню танцювати в моїх очах. Вона не ворухнулась, лише глибоко вдихнула. Тоді я зробив немислиме — скинув личину її чоловіка й постав у власній.

Відпустив її. Чекав. Вона відійшла і сперлась на стіл. Недолуга іграшка у формі собаки закивала головою, насміхаючись із мене. Похитнулась їхня весільна фотографія. А поруч його фотографія із темною стрічкою через кут. Вона залишила її, щоб пам'ятати? Щоб не піддатись на оману і не збожеволіти? Я знову глянув на ту, яка зламала моє єство, на ту, яка пробудила в мені… Людяність? Любов? Хіба таке існує в почвар на кшталт мене?

Така беззахисна в тому сріблястому халаті й така сильна. Вона не закричала, не втекла — вона знала. Вона навмисне прикликала мене. Відьма! І тут я розгнівався. Вогонь наповнив мене зсередини, здавалось, я готовий випалити свої запитання на стінах.

— Чому ти не опиралась? Чому не прогнала мене одразу, як отримала своє прощання? Ти б жила.

— Ти шкодуєш? Отже, я не помилилась, ти щось більше ніж просто демон. Отже, я не божевільна, якщо відчуваю до тебе…

Я підійшов так швидко, що вона замовкла й перелякано задерла голову, щоб бачити моє обличчя. Мене спустошив її переляк так, ніби повітря забрали у вогню. Але хай краще боїться, аніж шукає в мені добро. Та я не став стискати її тонкі руки, лише легко торкнувся до плечей. Ледь притулився губами до чола й сказав, ніби міг закарбувати слова в її голові:

— Ти людина, ти маєш власну волю. Я підвладний інстинктам і все ж не хочу вбивати тебе. Борись, прожени мене.

— Не можу, — ледь чутно видихнула вона, а тоді продовжила, вкладаючи всю свою силу у слова: — Точніше, не хочу. Я тонула без нього. Життя так різко зробило кульбіт, ніби я теж була в тій машині, але чомусь не померла. Я мусила поглянути на нього ще раз.

— Що ти зробила?

— Нічого. Не навмисне. Я просто читала його наукову роботу. — Вона усміхнулася до своїх спогадів і мене закололо десь там де мало бути серце. А тоді продовжила: — Він досліджував народну демонологію України. Читаючи його записи, я відчувала себе ближчою до нашого звичайного життя. А тоді натрапила на розділ про літавців чи перелесників. Здавалось, це підказка. Він знайшов такі старі перекази, що слова було важко розібрати. Як я могла знати? Навіть не була певна, що правильно читаю примівки. Тоді я не вірила, але тепер... Він би посміявся з моєї невіри.

— Він би дав тобі добрячого ляпаса за такі вибрики. Хоча я теж не думав, що чиясь туга досі може підняти мене зі сну. Цей світ надто гучний. Такий пістрявий у своїй удаваній щирості. Здається, те чого ви не показали на екранах — не існує взагалі. Але ти змогла добратись до мене. — Я задихнувся власними словами, але таки прошепотів: — А тепер рятуйся. Зроби те на що я неспроможний. Змусь мене піти!

Вона приклала руку до моїх грудей, я завмер. Чекав і боявся водночас, але вона не відштовхнула. Провела долонею догори по шиї, схопила за волосся і притягла мене до себе. Я не відповів на її поцілунок, хоч всередині й здіймався вогонь. Вона схопилася за мене сильніше, інакше ніж всі ті рази, коли я був в образі її коханого. Перестала прикидатися чи хотіла повернути контроль над своїм життям? Я тримався поки вона не прошепотіла:

— Будь ласка, ще цей останній раз. Не хочу гаснути на самоті.

Я відчепив її руки, відвернувся і знову почав натягати на себе образ її чоловіка. Гірка образа колола шкіру, гірше жару. Але я ковтнув це відчуття, як шматок вугілля, лиш би вона була щаслива. Та жінка знову здивувала мене:

— Зупинись, будь собою.

Я знову закляк, як боягузливий заєць, а не вогняний дух. Переплавив зовнішність і став собою — гарним, молодим, але покинутим. Так давно покинутим тією першою й найважливішою жінкою, через яку мій дух став перелесником. Забуте слово, забута істота.

Але зараз моєї руки торкалась інша жінка — перша за віки, яка хотіла мене, а не когось іншого. Я відкинув думки, невідоме досі відчуття змусило мене подивитись у її очі, повні зірок.

Я хотів бути обережним, щоб не завдати болю її виснаженому тілу. Але вона вирішила інакше. Одяг опадав поруч непотрібним лушпинням, поки вона досліджувала моє тіло. Пробувала на смак гарячу шкіру, заривалася руками у волосся і пила вогонь з моїх губ. Легкий стогін, що вирвався з її вуст, змусив мене прихилитися перед її лоном. Я прагнув розчинитися в ній. Доводив свою відданість кожним рухом, кожним поцілунком. Поки вона не штовхнула мене на підлогу до своїх ніг. Ми злилися воєдино — одне начало перетікало в інше. Я хотів віддати їй все, що забирав кожного вечора. І з кожним рухом, проникав все глибше, різкіше, а тоді знову ніжно пестив її вологу шкіру, поки вона не починала тремтіти. Поки не віддав їй все, а вона зморено прихилилась до мене. Її медальйон холодив мені груди, а її вуста шепотіли на вухо:

— Як я твоя, так ти мій. Не залишиш, не підеш, димом в небо не гайнеш.

Я блаженно посміхнувся й розчинився у мареві сну.

***

Тоді здавалося, що я не прокинулась, а виринула з-під води. Вперше за багато тижнів в голові було ясно, але тіло боліло від сну на підлозі. Я навмання потяглась за одягом і рука втрапила в щось м'яке й сипке. Лише на мить я побачила на підлозі людський силует із попелу, а тоді він розсипався. Спогади навалились на мене каскадом кольорових кадрів. Я вхопилась за медальйон і зірвала його з шиї. Здалось, чи в темному камені справді зблиснув вогонь? Внизу живота спалахнув жар і я стиснула прикрасу до болю в руці.

Схопила чоловічий одяг в оберемок, але так і застигла посеред квартири. Перший порив спалити його зник. Я накинула сорочку і пішла за віником. Знову завмерла перед єдиним доказом, що мені все не примарилось. А тоді повільно й обережно зібрала попіл в коробку.

Сонце заливало квартиру, робило все яскравішим і до болю радісним. На диво, того дня мені нарешті не хотілось вимкнути його, як лампочку і закутатись у темряві. Але я все одно дуже обережно пройшла в кабінет чоловіка, очікуючи, що мене поглине прірва розпачу, яка керувала життям з дня аварії. Переглянула всі записи про те, як позбутися літавця і вирішила не зволікати. Демон витяг мене із безодні, звучало страшно і смішно водночас. Чому ж я відчувала себе зрадницею одразу двох чоловіків? Та хіба він не просив рятуватись? Я поховала попіл і медальйон на закинутому будівельному майданчику і постаралася забути про ті події, як про марево.

До моменту, коли в пориві, якогось дивного неспокою пішла перевірити місце заховання. Огорожі не було, там відновилося будівництво. Я могла лиш надіятися, що медальйон поховають під тонною каміння і сталі. А все ж почала писати свою історію, ховаючись за художнім твором. Можливо, вона потрапить в потрібні руки й врятує чиєсь життя. Чи буде моєю спокутою, розказаною пошепки. Я не могла його прогнати й не могла знищити, єдине, що здавалось можливим — ув'язнити. Та чи не міг хтось інший його звільнити?

Роками я відганяла ці бентежні думки від себе. Та зараз, коли з дзеркала на мене дивиться висушена часом оболонка, пора признатися. Закляття подіяло аж надто добре. По цей час в моєму серці жили лиш два чоловіки: одного забрав нещасний випадок, іншого — я прикликала, ув'язнила і відмовилась від нього, щоб залишити собі життя.

***

Було дивно знову опинитись в її квартирі. Тепер тут пахло інакше — старістю, ліками, забуттям. Я не здивувався, а все ж відчув спустошливе розчарування. Скільки разів доводилось літати вітром попід її вікнами й не мати змоги увійти. І лише зараз, коли її не стало, я зміг заглянути в минуле. Вона так і не видала свій твір, але він потрапив у потрібні руки — мої. Читаючи рядки, написані про перелесника, я на коротку мить пережив той час. Врешті, головне, що вона не загинула через мене. Я не втримався й переглянув фотографії на столі. Інші люди, що завмерли на них не мали значення, лише її щасливе усміхнене лице. Надія, що воно не було маскою, яку вона показувала світу, зробила моє існування змістовнішим. Медальйон я поклав поруч із записами. Й нарешті обернувся вогняним вихором, що злизував залишки її життя, ховаючи від решти нашу історію.