Напиши про мене

«Двушка така маленька, а комуналку доводиться платити, наче я живу в палаці».

Ірина гарчала собі під ніс від роздратування через несправедливість життя, одночасно роздумуючи над тим, як виправити ситуацію з нестачею грошей. Нестабільні замовлення статей особливо не годували. Зі старої роботи, яка раніше приносила постійний дохід, вона звільнилася, а новенький акаунт письменника, який жінка сподівалась одного дня зробити комерційним, лише почав набирати підписників.

Треба було терміново знайти хоча б квартиранта в другу, майже вільну кімнату. От тільки спочатку винести з неї свої неймовірно дорогоцінні речі, покриті п'ятирічним шаром пилу, і таки зібрати до купи каркас односпального ліжка, яке так невчасно на днях розвалилося.

«Який же то гемор. Може краще знайти роботу?»

Дурні думки про те, щоб знов «гарувати на дядю», все частіше відвідували її останнім часом. Виною тому був майже порожній холодильник, розпродані речі – все, що можна було продати, і зростаючий щомісяця стос неоплачених рахунків.

«Придумала! Дам оголошення в газету: "Здам кімнату у двокімнатній квартирі дівчині або хлопцеві нетрадиційної орієнтації. Проживання із власницею"».

Особливого бажання жити з іншою дівчиною в неї не було. Не подобались їй усі ці рожеві кофтинки, панчохи, цілодобове базікання по телефону, годинні зависання у ванній щоранку. Хотілося знайти когось тихого, замкненого, хто ховатиметься у своїй кімнаті, а краще взагалі тільки зберігатиме там свої речі, а ночуватиме у когось іншого.

А ще набридло самій розбиратися з сантехнікою та перетягувати меблі. Добре хоч нагальної потреби забивати цвяхи не мала, але якщо так подумати, то навіть просто забивати болт на все вдвох було б веселіше.

Так, ось цього «веселіше» якраз і не вистачало. Другої брудної кавової чашки, боротьби за останній шматок торта. Втім, тортів теж давно не було. І шкарпетки під ногами тільки свої валялися, навіть шикнути немає на кого. Стіни та власна тінь.

Загалом одній жити, як виявилося, дещо нудно, коли ти більше не тікаєш вранці до офісу і не приходиш додому, щоб просто виспатись та випрати речі.

Тож ідея знайти квартиранта в її очах обростала все більшими й більшими перевагами. Напевно саме тому, коли о десятій ранку пролунав дзвінок мобільного із проханням зустрітися щодо оренди, Ірина замість звичного «заткнися ти» все ж таки чемно відповіла і вже через п'ятнадцять хвилин летіла на зустріч на всіх парах. Буквально пурхаючи, як метелик. Не нафарбована, у спортивних штанях та без гаманця. Добре хоч запасні ключі завжди були в сумці, бо знов довелось би повертатись додому через сусідський балкон.

Маленьке вуличне кафе із пластиковими круглими столиками було порожнім. Попри те, що знаходилось воно на набережній, вранці там майже ніколи не було відвідувачів. Але це й на краще, не довелось випитувати хто саме чекає на неї. Телефон вона теж не взяла.

— Ви за оголошенням? — Ірина підійшла до хлопця, що сидів у кутку. Чи до дівчини? На перший погляд визначити було складно, хоча при спілкуванні потенційний наймач говорив від чоловічого імені.

— Так. Я Олег, — він мило посміхнувся і простягнув руку.

— Ірина. Але ви це вже знаєте, — хихикнула і торкнулася лише пальцями у відповідь, вдаючи, що не дотягнулася.

Хлопець їй здався неймовірно привабливим, занадто на перший погляд жіночним, але в більшості через ідеальну шкіру та аристократичну витонченість рук. Втім, ті були майже закриті довгими рукавами помаранчевої мантії, а кадик розглянути не виходило через обгорнуту навколо шиї бандану. А ще пряме довге волосся, зібране в товстий низький хвіст.

«Та що за день розчарувань! У нього не те що личко, навіть волосся крутіше за моє. І де справедливість?»

— Я прочитав Ваше оголошення. Ви дійсно здаєте квартиру дівчині чи хлопцю нетрадиційної сексуальної орієнтації? Я правильно зрозумів, що це обов'язковий критерій? — говорив він якось невпевнено.

— Так-так, саме так.

— А можна дізнатись, чому саме нетрадиційної?

— Ой, це мої особисті проблеми. Просто я асексуал. І це так складно, знаходити при цьому спільну мову із живими людьми, яким все це здається чимось на рівні ненормальності чи хвороби. Я втомилась пояснювати подругам, що мені не потрібен чоловік, а чоловікам, що я і не лесбіянка, але і вони не приваблюють, і котиків люблю лише гладити, і в ідеалі не вдома. Загалом я звичайна, просто занадто зайнята для всього цього людського.

— Може по каві? — запитав Олег, з дивним виразом обличчя розглядаючи її жестикуляцію. Емоції просто перли з неї, як із киплячого чайника пар. Навіть без слів ставало зрозумілим, що всі ці люди з минулого її дістали вже вкрай.

— Вибачте, я гаманець в іншій сумці забула, — Ірина замахала руками, схопилася за голову, але все ж таки з якоюсь надією покосилася на вихід, де їхньої реакції чекав офіціант, який явно не виспався.

— Дві кави, будь ласка! — трохи голосніше промовив Олег, махаючи похмурому хлопцеві з бейджиком і знову переводячи погляд на співрозмовницю. — Я пригощаю.

— Дякую, з мене натомість пачка. На кухні, маю на увазі, є ще ціла пачка кави, можете пити, — спробувала пояснити, збираючись зі сміливістю поставити своє запитання. — То ви, значить, гей? Я вірно називаю? Вам подобаються лише чоловіки?

— Саме так. Я ідентифікую себе як чоловік-гей, чоловік, якому подобаються інші чоловіки.

Ірина раптом усвідомила, що в його словах все ж таки щось не так, вони звучать якось дивно. «Хлопець ідентифікує себе як чоловік? Чи я просто неправильно зрозуміла»,—замислившись, почухала потилицю, спантеличено насупила брови.

— Вибачте, а я можу уточнити? — за інерцією навіть тицьнула в його сторону вказівним пальцем.

— Так, звичайно, — Олег посміхнувся. — Що саме ви хочете знати?

У цей момент офіціант приніс каву, виставив її в центр столика, підсунув буквально під руку рахунок, але, не отримавши чайових і мимоволі пирхнувши, пішов.

— Ви сказали «ідентифікую як чоловік». А можна якось інакше?

— У мене жіноче тіло.

Ірина опустила голову і сховала погляд, вдаючи, що масажує рукою м'язи шиї.

— А-а, — вирвалося з привідкритого від подиву рота, — як це у вас тоді відбувається?

— Що саме? — Олег анітрохи не здивувався питанню.

— Секс між вами, — уточнила, вже дивлячись прямо у вічі. — Мені просто цікаво. Вони беруть вас як жінку, або так, наче ви чоловік. Або берете їх ви, от тільки як… Не подумайте нічого такого, — Ірина помахала відкритою рукою перед очима, — я просто письменниця, і мені справді цікаво. Не стикалась з подібним ще.

— Ви справді хочете знати? — Олег склав руки і, упираючись ліктями в столик, трохи подався вперед. — Просто тут? — його посмішка стала настільки неоднозначною, що Ірина миттєво передумала продовжувати діалог на цю тему.

— Ні, що ви. Звичайно ж, не варто подібне обговорювати прямо на вулиці, — довелось залпом випити каву, щоб відволіктись. — Але потім ви мені точно все розповісте у подробицях! — вона таки не стримала свого інтересу. Це просто бомба, це крутіше, ніж вона собі думала, коли давала об’яву про пошуки квартиранта.

— Я правильно зрозумів, я вас влаштовую? — Олег відкинувся на спинку, такого ж як і стіл, пластикового крісла.

— О-о, так! Звичайно!

«Пряме попадання в ціль. Дослівно, як і просила, – дівчина-хлопець нетрадиційної орієнтації. Будьте обережні з бажаннями», — хихикнула про себе і простягла руку, щоб ще раз привітати:

— Ну що ж, Олег, ходімо знайомитись з моїм кактусом. На жаль, більше нічого їстівного в моєму помешканні зараз немає, тому було б непогано, якби разом з речами ви захопили ще й щось на обід.

— Як скаже моя господиня, — хлопець повноцінно потиснув її руку і, спустошивши свою чашку, підвівся. — Показуй, де ми тепер живемо, а разом і де магазин. І це ж нічого, що я на «ти»?

— Звісно, ми ж тепер наче сусіди.

…

З того ранку минуло цілих півроку. Прекрасних шість місяців ідеального життя. Кожен у своєму холостяцькому закутку.

Зрідка в них траплялися нічні кухонні зустрічі зі спекотним обговоренням її персонажів та нових геніальних ідей. Кілька разів — лайки з приводу виносу сміття, яке в результаті завжди летіло через вікно. Але загалом життя йшло саме собою, переважно паралельно, без якоїсь особливої любові чи нелюбові.

Поки дещо не сталося: у кімнаті Ірини згоріла розетка, і зі своїм ноутбуком їй довелося тимчасово переїхати працювати на кухню. Ось тоді все й звернуло зовсім не в той бік, що до цього.

Олег почав все частіше десь відлучатися. Все рідше вечеряв удома. Бувало навіть не говорив, кидаючи у відповідь лише незрозумілі погляди. А іноді взагалі не приходив. Наче не витримував постійної присутності перед очима власниці квартири: її любові на палець накручувати пасмо волосся, коли сюжет ні в яку не клеївся, постукувань ногою в такт музиці, а в запалі ще й мугикання собі під ніс. А може його почало дратувати, що кухня перетворилась на її персональну майстерню, де ручки, олівці, зошити, купа чернеток валялися на єдиному в чотирьох квадратних метрах столі.

І ось, мабуть, все ж таки не витримавши, десь через тижні два, він з нею заговорив.

— Знов пишеш для конкурсу? — Олег мигцем чиркнув поглядом по монітору і, не впізнаючи в тексті знайомих імен, зробив логічний висновок.

— Ага. Щось напав неписун, вирішила розвіятись. Півроку б’юсь над романом, а все ніяк його не допишу. Може я просто нездара? — Ірина відкинула назад голову, бажаючи зазирнути йому в очі, через що мало не вибила з рук хлопця чашку щільним пучком зібраного на потилиці волосся.

— Не думаю, — Олег якось дивно на неї подивився, поставив на стіл чашку і раптово нахилився вперед до її лиця.

— Щось трапилось? — Ірина відсахнулась і повністю розвернулася корпусом, не підводячись зі стільця.

— Можна тебе обійняти? — його погляд був настільки розгубленим, що вона не змогла відмовити.

— Так, якщо хочеш.

Він обійшов зі спини, схилився й обійняв руками за плечі, а потім трохи нижче присів, щоб покласти на плече голову.

— Ти посварився із хлопцем?

— Тобі так здалося? — майже прошепотів. Не спокусливо, а просто щоб не кричати прямо у вухо.

— Ти останнім часом якийсь пригнічений. Завжди мовчиш, тримаєшся осторонь. А тепер іще це, — вона накрила долонями його перехрещені над грудьми руки, чи то щоб його заспокоїти, чи то щоб їх прибрати.

— Огидно? — у його голосі не було образи, швидше банальна констатація факту.

— Ні, чого б це, — нервово хихикнула йому у відповідь. Розмова здавалась якоюсь надто інтимною, хоча ніколи і жодного разу квартирант в цьому напрямку зацікавленості не виявляв.

— Ти ж не любиш чоловіків.

Ірина від цих слів сполошилася.  «Чоловіків… Чоловіків… Так, звісно, Ольга ж ідентифікує себе як чоловіка. А я так звикла до м'якості її темпераменту, що й забулася. Не хочу змін».

— Жінок теж, — сказала якомога спокійніше, щоб не образити, не зачепити за болюче, адже воно точно було. Інакше навіщо?

«Чому він… вона… він… зараз це робить?»

— А якщо так? — м'які губи торкнулися вигину шиї ледь-ледь, викликаючи дивні відчуття. Не збудження, ні. Швидше, щось схоже на перший дотик різця майстра до брили мармуру чи пера письменника до ще білого аркуша. Ледве помітне, але в той же час раптово гостре.

  — Краще не треба, — Ірина заплющила очі, щоб приховати своє хвилювання.

Асексуал. У якій із ймовірностей себе вона асексуал? Просто у її житті ніколи не було ніжності. Не було розуміння, прийняття, часу, щоб усе це усвідомити. У її житті не було живої, теплої людини, яка б ось так просто підійшла зі спини та обняла.

— А якщо я хочу цього? —  голос Олега став незвично сиплим, на тон нижче звичного. — Якщо вперше… з тобою все інше перестає мати значення?

Ірина мовчала.

— Як ти ставишся до різниці у віці? — Олег розімкнув обійми і відступив. Увагу його рук знову привласнила собі кавова чашка.

— Він тебе зрадив?

— Просто дай мені відповідь, — слова звучали як луна в її голові. Такий різкий раптовий перехід.

— Ну, у мене була подруга. Її чоловік старший на двадцять років. І ще співробітник із жінкою, молодший за неї на стільки ж. Та й взагалі, на мою думку, вік не головне, якщо ви вже знайшлись. Інше питання, кому це заважає і чим.

— Тобто тобі все одно? — якось занадто безлико запитав Олег.

— Звичайно ж. А чому це має мене турбувати? — відповіла майже тим самим тоном.

— І те, що я молодше на одинадцять років?

— Олеже, ти мій квартирант. Яка різниця молодше ти чи навпаки? — Ірина нарешті обернулася і тоді зрозуміла, що дарма. Дарма вона це зробила. Краще б сиділа, дивлячись у монітор і продовжуючи вдавати, що не розуміє до чого веде розмова.

— Тобі все одно? — голос Олега здригнувся. Чи то від страху, чи від очікування, невпевненості, що він правильно зрозумів відповідь.

— Так, — відповіла нерішуче.

— А те, що я фізично дівчина? — Олег дивився на неї холодним поглядом, абсолютно не по-жіночому.

— Ти? Навіщо ти…

— Відповідай! — різкий сплеск обдав Ірину наче крижаною водою.

— Все одно, — вона промовила ледь чутно, бажаючи щоб нарешті ця розмова скінчилась.

— А якщо я хлопець? — Олег же наполягав, буквально змушував дати йому ту відповідь, що він хоче почути.

— Байдуже, — видохнула дещо розгублено.

— А якщо я… якщо… — подих збився і очі почервоніли. — Якщо я… — пальці так міцно стиснули порцеляну, що під ними аж скрипнуло, — якщо я… воно?!

Лезо, а не слова.

— Він так назвав тебе? — Ірині захотілось розплакатись. Стільки болю було в очах людини, що стояла навпроти. Стільки крику про допомогу, що вона просто не витримала і схопилася зі стільця, мало не скинувши ноутбук на підлогу.

— А ти? Як би ти мене назвала? — Олег відступив, втискаючись спиною в стіну.

— Він, вона, все разом чи нічого із цього. Як ти хочеш. Молодше, старше, потворніше, красивіше – все це дрібниці. Химерні маски. Це не те, що важливо. Ти – це ти, — Ірина простягла руки, забрала і відставила чашку, а потім обійняла. Притиснула міцно, на скільки вистачило сил. Настільки, щоб не дати йому відчути, як усередині все саме затремтіло від усвідомлення, як же ж все-таки страшенно важко відрізнятися, бути іншим. — Ти це ти! — повторила впевнено.

— Обійми мене, — Олег прошепотів їй на вухо.

— Обіймаю, дурненький, я тебе обіймаю, — вона погладила його по волоссю на потилиці, притулилася сильніше і зразу відсторонилася, щоб уловити на собі його погляд, що темнів та втрачав фокус.

— Поцілуй мене, — у Олега це прозвучало як прохання, але виявилось попередженням, бо губи, які тільки-но ворушились від слів, накрили інші, що відкрились від подиву. — Люби мене, — продовжив він наполегливо, не дозволяючи схаменутись.

— Я не знаю як, — прошепотіла Ірина у відповідь. — Я вперше… — це прозвучало вже без можливості  зупинитись.

— І я, — тим самим тоном, з таким самим подихом Олег вторив їй, провалюючись у відчуття, що загрожували захлеснути із головою, — вперше так… — шепочучи і повертаючись вже до зовсім не невинного поцілунку, — разом навчимося.

Виводячи вологі доріжки своїм язиком по вилицях і підборіддю, по вигину шиї, якого давно не торкалися сонячні промені, він згадував, як, бачачи її зі спини, хотів підійти і зробити саме так кожного разу… Кожного випадкового підглядання за тим, як несвідомо Ірина, відпускаючи накручене на палець біля скроні пасмо, торкається своїх пальців губами, трохи розтуляє їх та прикушує ніготь, а потім водить вже вологими нігтиками по оголеній шиї, навіть не розуміючи, що робить цим… з ним. Як зводить з розуму.

Вона й не здогадувалась, що саме бачила та відчувала в цих рухах людина, яка, немов злодій у тіні, стояла в ті моменти в коридорі споглядаючи, торкаючись поглядом, повторюючи в уяві всі її дії. Навіть не уявляла, що бліді гострі плечі, не завжди прикриті тканиною, зі сторони виглядають зовсім інакше, коли їх так повільно, наче у медитації, погладжують пальці.

…І що тому, хто за всім цим спостерігав, все частіше хотілося опинитись під цими короткими, грайливими нігтиками, зайняти місце тендітної шкіри, що розтирається пальцями, покритися замість неї тоненькими мітками подряпин. Або торкнутися її замість цих пальців своїми губами, втиснутись зубами, спробувати язиком. Піднятися вище чи навпаки опуститися. Стягнути футболку та пестити спину. Розвернути обличчям до себе, притиснути до холодної стіни, відчути дрібне тремтіння, зловити його поцілунком, руками, власною шкірою, поглядом. Всю її повністю огорнути собою, поглинути, розчинити її у собі…

Це було так складно: прийняти нові відчуття. Ці зміни, бажання, що застрягли всередині. Втратити себе повністю, втратити звичне усвідомлення свого єства. Аби торкнутися. Аби тільки не відштовхнула. Аби не пішла… Змінитися як завгодно, але тільки щоб тепер це було прийнятим. Ні, не всіма. Щоб це прийняла саме вона.

— Хочу, щоб це не спинялось, — прошепотіла Ірина, занурюючись у розпущене волосся обличчям.

— Тоді напиши про мене, — губи торкнулись маківки, а руки притягли ще сильніше до себе.

На вулиці загуркотіла злива, але чомусь обом в цей момент здалось, що в кімнаті стало світліше аніж у самий яскравий день.